Глава 3 Феодальне землеволодіння

Феодальна земельна власність на Русі засвідчена писемними джерелами починаючи з IX ст. Феодали були зв’язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Найбагатшими на Русі були давньоруські князі. Великий київський князь вважався верховним власником землі і держави. Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями — Чернігівською, Переяславською, Волинською, Галицькою та ін. Князі волосні, у свою чергу, володіли меншими земельними округами. Бояри — окремими містами і селами.

Уже в X ст. формувалась великокнязівська вотчина, або доменіальні володіння. Після походу княгині Ольги 946 р. у Древлянські землі відбувся переворот у поземельних відносинах. Місцеві старійшини-землевласники були позбавлені своїх наділів, а їх місце посіла адміністрація Ольги. У Древлянській землі виникли великокнязівські доменіальні володіння[648]. «И йде Вольга по Дерьвьст?й земли съ сыномъ своимъ и съ дружиною, уставляющи уставы и уроки; и суть становища е? и ловища»[649]. Наступного року великокнязівський домен розширився за рахунок володінь в інших землях. «Иде Вольга Новугороду, и устави по Мьст? повосты и дани и по Луз? оброки и дани; и ловища ея суть по всей земли, знамянья и м?ста и повосты... и по Дн?пру перев?сища и по Дес?, и есть село ее Ольжичи и доселе»[650].

Літописна стаття 996 р., у якій розповідається про завершення будівництва Десятинної церкви, не лишає сумніву в тому, що великокнязівський домен на цей час цілком визначився. Володимир Святославич виділив на утримання святої Богородиці десяту частину прибутків від «им?нья моего и отъ градъ моихъ». У «Сказанні про князя Бориса і Гліба» утримуються відомості про володіння Святополка.

З кінця X ст. почалось формування доменіальних володінь удільних князів. Цьому сприяла адміністративна реформа Володимира, в результаті якої всі найбільші давньоруські землі передавались в управління його синам. Володіння ці, звичайно, були умовні, їх міг відібрати або замінити великий київський князь кожної миті, але породжували вотчинні претензії. На перших порах реалізувались вони лише Полоцьком. Віддані Володимиром Святославичем сину Ізяславу місто це і земля надовго закріпились за його родом. Після Любецького з’їзду (1097) вотчинне право поширилось на Чернігів, Володимир, Перемишль та ін. Відоме положення з’їзду «каждо да держить отчину свою» вказує не на початок князівсько-вотчинного порядку на Русі, а на його юридичне закріплення, визнання недоторканності отчих спадщин.

У реальному житті все було значно складніше. Вотчинним правом на володіння землею користувались лише ті князі, до яких переходила від батька влада — князівський стіл. Ізгої, які позбавились столів, втрачали не тільки владу, але й волость. Отже, доменіальні володіння на Русі становили певні сільськогосподарські округи, закріплені не стільки за князівським родом, скільки за князівським столом[651].

Розміри земельної ренти князям були досить великими. Рента стікалась у міста і матеріалізувалась там у князівських палацах, храмах, предметах розкоші, озброєнні дружини. Тільки десятої частини надходжень від доменіальних володінь Володимира Святославича виявилось достатньо, щоб побудувати один з найбільших храмів Русі — Десятинну церкву. Концентрація князівської данини Лівобережжя у Чернігові після поділу Русі 1026 р. дала можливість Мстиславу Володимировичу розгорнути велике будівництво міста, у тому числі кафедрального собору св. Спаса. Святослав Ярославич, за свідченням «Києво-Печерського патерика», пожертвував на будівництво Успенської церкви Печерського монастиря 100 гривень золотом. Князі Володимир Святославич, Ізяслав і Всеволод Ярославичі, Володимир Мономах, Всеволод Ольгович, Святослав Всеволодович, Ярослав Осмомисл та ін. були засновниками монастирів і фундаторами храмів.

Місцем концентрації прибутків від обширних доменіальних володінь були князівські садиби. Коли повсталі 1068 р. кияни заходились грабувати великокнязівську резиденцію Ізяслава Ярославина, там було «бещисленное множество злата, и серебра, и кунами, и скорою»[652].

У кожному з великих давньоруських центрів знаходилось по кілька князівських дворів. У Києві і його околиці літописи називають їх десять. Про те, що вони являли собою в економічному плані, досить конкретно розповідає стаття 1146 р. Іпатіївського літопису. В ній йдеться про пограбування союзниками великого київського князя Ізяслава Мстиславича дворів новгород-сіверського князя Святослава Ольговича. Один із них знаходився в Ігоровому селі, інший — у Путивлі.

«Идоста на Игореве селце, идяже бяше устроилъ дворъ добръ, б? же ту готовизны много, въ бретьяничах и в пограб?хъ вина и медов?, и что тяжкого товара всякого, до жел?за и до м?ди, не тягли бяхуть от множества всего того вывозити. Давыдовича же повел?ста зажечи дворъ и церкви святаго Георгия, и гумно его, а в нем же б? стоговъ девять сот»[653]. «И ту (в Путивлі. — П. Т.) дворъ Святославль розд?ли на четыре части, и скотниц?, брестьяниц?, и товаръ иже немочно двигнути и въ погреб?хъ было 500 берковьсковъ меду, а вина 80 корчагъ... и челяди семь сотъ»[654]. Були захоплені табуни коней, в яких налічувалось «кобыл стадних 300, а конь 1000».

Князівський двір Андрія Боголюбського у Боголюбові, як видно із статті 1175 р. Лаврентіївського літопису, мав «злато и сребро, порты и наволокы, и именье емуже не б? числа»[655].

Отже, у князівських дворах знаходились комори, токи, погреби, де зберігались продукти харчування, господарський інвентар, ремісничі вироби. Продукти, зосереджені на цих дворах, призначались не тільки для особистих потреб господарів цих садиб і їх челяді, але й для продажу.

Розміри князівського землеволодіння залежали від багатьох факторів, насамперед від якості земельних угідь і густоти заселення. Якщо подивитись на карту літописних міст Русі XII—XIII ст., то помітно, що в Південному регіоні вони відстоять одне від одного в середньому на 20—25, у Північно-Західному і Північно-Східному — на 70—80 км. При всій умовності цих даних вони все ж вірно відображають картину міських волостей.

У Давній Русі склались три основні типи князівських волостей. Перший — це землі-князівства, підвладні Києву, Чернігову, Галичу, Новгороду, Смоленську, Володимиру-на-Клязьмі й іншим удільним столицям. Економічна їх консолідація зі своїми обширними сільськогосподарськими округами визначилась уже на першому періоді історії Київської Русі.

В епоху феодальної роздробленості кристалізуються менші адміністративно-політичні й економічні регіони на чолі з такими містами, як Новгород-Сіверський, Луцьк, Рязань, Туров та ін.

Процес формування нових волостей на цьому не завершився. З другої половини XII ст. по 40-і рр. XIII ст. на політичній карті Русі з’явились князівства третього типу на чолі з такими містами, як Новгород, Вишгород, Торчеськ, Пересопниця, Теребовль, Белз, Путивль, Курськ, Брянськ та ін. Усього утворилось близько 100 невеликих князівств. Якщо виключити Переяславську і Новгородську землі, для яких процес виокремлення невеликих князівств не був характерний, то виявиться, що в кожному великому удільному князівстві Русі з’явилось приблизно по десять структурних новоутворень, військово-фінансових волостей.

Юридичний і територіальний статус цих князівств-волостей не мав жорсткої визначеності, але складались вони як стабільні економічні райони на чолі з кількома міськими центрами, можливо, старими племінними зосередженнями (по п’ять у кожному районі). Це був той оптимальний економічний регіон, сукупний додатковий продукт якого дозволяв нормально функціонувати основним державним структурам, у тому числі й військовим. За необхідності князь такої волості міг (або повинен був) виставити бойову одиницю рівну полку, яка в давньоруський час дорівнювала тисячі чоловік.

Волості-тисячі, у свою чергу, поділялись на менші адміністративно-фінансові і військові одиниці («сотні») на чолі з невеликими містечками. Сільськогосподарська округа, яка здавна тяжіла до них, займала територію близько 15—20 км у радіусі.

В останні роки, завдяки суцільному археологічному обстеженню окремих регіонів, зокрема межиріччя Дніпра і Десни, вдалось отримати достатньо повне уявлення про характер їх поселенської структури. На площі понад 2 тис. км² виявлено 24 городища і 120 неукріплених селищ IX—XIII ст. Розміри останніх значні — від 2—3 до 10—12 і навіть 17 га. У середньому на одне укріплене поселення припадає п’ять — шість неукріплених. На карті неважко помітити їх своєрідне кущове розташування, і сільські поселення немов би групуються довкола свого соціально-економічного центру — замку.

Давньоруські князі, будучи верховними власниками землі, мали право на певну долю додаткового продукту з підвладної території, який вилучався через систему податків. Крім цього, вони також мали власні господарства-вотчини, які в літопису одержали назву «жизнь». Розповідаючи про пограбування 1147 р. в Путивлі та Ігоревому сільці, літописець уточнює, що постраждали не всі села, а тільки князівські: «А жизнь есмы его (Ігоря. — П. Т.) взяли, а им?нье его разд?лилъ»[656]. У статті 1148 р. йдеться про розорення великим князем Ізяславом Мстиславичем доменіальних володінь чернігівських князів в околицях Чернігова і Любеча: «И пожьже села ихъ о ли до Боловоса», нача Изяслав молвити: «се есмы села ихъ пожгли вся и жизнь ихъ всю... а поидемъ к Любчю, идеже ихъ есть вся жизнь»[657]. Зауваження літопису про те, що разом з селами згоріла і «вся жизнь» чернігівських князів, свідчить про знаходження тут таких же князівських дворів-господарств, які були пограбовані роком раніше під Путивлем.

Судячи з повідомлень Іпатіївського літопису 1158 р. про дар волинського князя Ярополка Ізяславича Печерському монастирю, його «жизнь» — доменіальні володіння — знаходилась як на Волині, так і біля Києва.

За певних загальних закономірностей формування князівських доменів у кожній землі мало і свої особливості. В одних землях до князівського домену входила більша частина території князівства (Київська, Чернігівська, Переяславська, Рязанська, Суздальська), в інших його складання наштовхувалось на сильний опір місцевого боярства (Галицька).

Крім князівських, велике значення у господарському житті Русі мали двори бояр, представників вищої адміністрації. Найбільшими зосередженнями землеволодільців були Київ, Чернігів, Переяслав, Галич та інші столичні міста. Давньоруська земельна знать, проживаючи у містах, мала якнайтісніший зв’язок з помістями (з часом — вотчинами) в селах. Наявність родових володінь у землях засвідчують патронімічні назви сіл, які були похідними від прізвищ київських, чернігівських, галицьких та інших бояр. Про боярські села говорять і літописи. Під час походу 1146 р. великого київського князя Ізяслава Мстиславича на Чернігів були пограбовані «... домы дружины Игоревы и Всеволожь, и села и скоты, взяша именья много в домехь»[658].

Високу концентрацію землеволодільців у містах засвідчує стаття 1208 р., в якій йдеться про гострий соціально-політичний конфлікт у Галичині. Князі Ігоровичі, що правили там, вирішили покінчити з непокірними боярами за допомогою фізичного знищення: за короткий час було вбито 500 великих бояр, інші розбіглись. Якщо припустити, що тут мова йде не лише про власне галицьких бояр, але й перемишльських, Звенигородських, теребовльських, бояр інших центрів Галичини, то і в цьому разі їх кількість досить значна. Утримуючи в своїх руках фактично всю землю, галицьке боярство являло собою одну з головних політичних сил землі. Певне уявлення про його реальне економічне становище дає літописна стаття, що розповідає про антибоярські санкції Данила Галицького. Захопивши двір Судислава Бернатовича, князь узяв «вино и овоща, и корма, и копии, и стр?лъ, пристраньно видити»[659].

Способи утворення крупного боярського землеволодіння були різними: експропріація земель общинників шляхом силового захоплення, освоєння нових земель, їх купівля, князівські пожалування за службу. Відповідно до змін у поземельних відносинах змінювалось і давньоруське законодавство. «Руська Правда» утримує ряд норм, у яких послідовно проводиться різниця правового статусу майна смерда і боярина. «Аже смерд умреть, то задницю князю; аже будуть дщери у него дома, то даяти часть на не; аже будуть за мужемь, то не дасти части им... Аже в боярах, любо в дружине, то за князя задниця не идет, но оже не будет сынов, а дщери возьмуть».

Зміст цих постанов полягає в обмеженні прав спадщини смердів, дочки яких не розглядались правонаступниками, тоді як боярські дочки володіли всіма правами на батьківське помістя.

У XI—XIII ст. дрібними землевласниками ставали дружинники, яких князі і бояри наділяли землею і селами за військову службу. З них поступово формувався стан дворян.

Великим землевласником була Руська православна церква. «Уставом» Володимира Святославича церкві надавалась десяті частина податкових надходжень. Пізніше, як свідчать князівські грамоти Мстислава Володимировича, Всеволода й Ізяслава Мстиславичів Юр’євому і Пантелеймоновому монастирям Новгорода, а також статути Ростислава Мстиславича й Андрія Боголюбського, церкві передавались у володіння великі земельні наділи. Села Києво-Печерського монастиря згадуються уже в ранній період його історії. Близько 1087 р. князь Ярополк передав у власність цього монастиря «всю жизнь свою Небльськую волость, и Деревьскую, и Лучьскую и около Киева». Аналогічні дари відписала монастиреві й дочка Ярополка: «А по своем живот? вда княгини 5 сел исъ челядью и все да и до повоя»[660]. Великим землевласником були Київська митрополія, єпископії земель, крупні монастирі. Літописна стаття 1229 р. Московського літописного зводу повідомляє, що єпископ Ростовський Кирил був багатий «з?ло кунами и селы и всем товаромъ и книгами»[661].

Київській Десятинній церкві належало багато сіл і місто Полонне, Володимирська церква Богородиці мала «много им?ния и свободы купленныя и з даньми и села л?пшая», Печерський монастир одержав від Андрія Боголюбського міста Василів на Стугні і Мичеськ на річці Микі.

Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був панський двір, де зосереджувались житлові і господарські будівлі феодала, інвентар, запаси продуктів, зброя тощо. У таких дворах мешкали їх власники, тіуни — управителі помістям, адміністративний персонал, дружина і челядь, яка обслуговувала господарство і двір. Двори-замки будувались, як правило, в густонаселених місцях, мали потужні укріплення й призначались для захисту майна і особи феодала від нападу як зовнішніх ворогів, так і феодалів-суперників. Площа таких замків порівняно невелика, їх внутрішнє планування зумовлювалось потребами феодального двору. Частина будівель становила єдиний комплекс житлових, господарських і оборонних споруд. Вони розташовувались по периметру валу й органічно з’єднувались з кріпосними стінами. Йдеться про так звані житлові стіни, відомі також і в замках Західної Європи.

Уявлення про феодальний двір-замок дає городище на Княжій горі. Розташована вона на правому березі Дніпра, вище гирла Росі, на видовженій височині, що обмежена з трьох боків природними рубежами — стрімкими схилами до річки і глибокими ярами, а з четвертого — ровом і валом. Площа городища дорівнювала 0,25 га. На ньому виявлено рештки 22 жител і господарських споруд у два ряди, велику кількість предметів, зокрема знаряддя праці, зброю, ювелірні вироби тощо. Є всі підстави стверджувати, що в замку на Княжій горі жило населення, тісно пов’язане з сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і військовою справою. На городищі виявлено велику кількість дорогоцінних прикрас (12 скарбів), які належали представникам вищих феодальних верств. Весь комплекс речей, а також назва місцевості дають підстави стверджувати, що феодальний двір-замок належав князю. Не виключено, що тут ми маємо справу із заміською резиденцією канівських князів, де знаходилась «вся их жизнь».

Картину життя феодального двору розкрили й розкопки Райковецького городища. Воно займало площу 0,30 га, було оточено глибоким ровом і валом. Замок згорів в часи монголо-татарської навали 1241 р. У його центрі знаходився загін для худоби, запаси сіна у стогах. В усіх приміщеннях знайдено знаряддя праці, переважно сільськогосподарські, багато зброї (мечі, наконечники стріл, списів). Можна було б вважати, що виявлені житлово-господарські комплекси належали виробникам, які вели власне господарство і мали приблизно однаковий соціальний статус. Є, проте, підстави стверджувати, що приміщення, у яких мешкали ці виробники, не становили їх власність, оскільки будувались одночасно з укріпленнями і конструктивно пов’язувались з усією фортифікаційною системою. Господарська самостійність виробників зумовлювала приватну власність на худобу, але в Райковецькому замку вона утримувалась у спільному загоні. Таким чином, у райковецьких будинках — «житлових стінах» — мешкали не самостійні виробники, а особи, які обслуговували велике феодальне господарство, можливо челядини або закупи.

Подібними за своїм соціально-економічним змістом були двори-замки, досліджені поблизу с. Колодяжин на Случі (Житомирська обл.), с. Городище (Хмельницька обл.), на горі Іван поблизу смт Ржищева (Київська обл.) та ін.

Головною галуззю господарства феодальних помість були землеробство і скотарство. Це підтверджується археологічними і писемними джерелами. Найчастішими знахідками на них є землеробські знаряддя праці і залишки продуктів землеробства.

Князівське і боярське землеволодіння охоронялось законодавством Київської держави. «Руська Правда» передбачала стягнення великих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпалення току, знищення межового знаку.

У феодальних господарствах значного розвитку набули також різні галузі ремесла, насамперед ті, які обслуговували потреби феодального господарства і найближчої сільськогосподарської округи. За валами Райковецького городища виявлено залізоплавильні і гончарні горни, практично кожне із досліджених укріплених поселень мало залишки ковальських майстерень.

На підставі археологічних даних можна скласти уявлення не лише про виробничу галузевість феодальних господарств, але й про їх потужність і продуктивність. Підраховано, що Райковецький замок міг мати від 270 до 300 га орної землі. Більша частина цієї площі відводилась під злакові культури. Приблизно визначається і кількість зерна, яке збиралось у цьому господарстві: щорічне виробництво його досягало понад 4 тис. пудів.

Матеріали розкопок дають можливість вирахувати приблизну кількість населення Райковецького замку і кількість продуктів, яка йому потрібна для життя. Всього жителів було 140 чоловік. Виходячи з норм споживання у селянській сім’ї в XIX ст. — 18 пудів зерна на душу на рік, усе населення замку потребувало близько 2,5 тис. пудів хліба. Якщо врахувати насіннєвий фонд і певну частку врожаю на інші господарські потреби, то й тоді значна його частина лишалася на продаж. У середньому вона становила приблизно 1/3 валового збору зерна.

Адміністрацію феодального двору-замка складали: княжий тіун, який на правах намісника керував господарством і здійснював владу над залежним населенням, тіун конюший, що був основною адміністративною особою спеціалізованого господарства по розведенню коней (як приклад — господарство Ольговичів під Путивлем), староста або ролейний староста, який відав польовими роботами.

На Русі X—XIII ст. було дві основні форми феодального землеволодіння: умовне — помістя і безумовне — вотчина. Упродовж тривалого часу вони співіснували, хоча їх питома вага на різних етапах історії була різною. На ранньофеодальному переважало помісне землеволодіння, у період феодальної роздробленості — вотчинне. Юридичний статус володарювання обох форм дещо відрізнявся, але в цілому був близький і мав багато спільного з візантійською системою суверенітету. Давня Русь (як і Візантія) нічого подібного до Великої хартії або «Золотої були» угорського короля Андраша ІІ не виробила. Для конфіскації володінь, яка широко практикувалась в обох державах, не вимагалось жодних судових санкцій. Не тільки помісне або вотчинне, але й церковне землеволодіння не були захищені від загрози конфіскації. На Русі, в умовах розвитку державного феодалізму і верховної власності держави на землю, приватне спадкове землеволодіння не стало непорушною юридичною нормою.