Глава 5 Монгольська навала на Русь

В 20-х роках XIII ст. у причорноморських степах з’явилась нова хвиля кочовиків, яким судилося докорінно змінити історичний розвиток Київської Русі. Квітучі культурно та економічно розвинуті землі були розорені, міста та села спалені й зруйновані, населення значною мірою знищено або забрано у полон. Було завдано непоправного удару самому процесу прогресивного поступу Русі та багатьох інших країн та земель Східної Європи.

У 1220 р. Чингісхан направив 25-тисячний корпус на чолі з найкращими своїми полководцями Джебе і Субедеєм через Кавказ у причорноморські степи. Перші зіткнення на Північному Кавказі з черкесами та іншими племенами, яким допомагали половці, не принесли монголам успіху. Проте їм дипломатичним шляхом вдалося відірвати половців від північнокавказьких племен й знищити війська останніх. Після цього настала черга половців. У 1222 р. в битві на Дону половці зазнали нищівної поразки[868]. Рештки війська відійшли до Дніпра, звідки хан Котян звернувся по допомогу до руських князів, насамперед до свого зятя Мстислава Мстиславича галицького.

1223 р. у Києві зібрався княжий з’їзд з питання про допомогу половцям у боротьбі проти монголів. Тут зібралися практично всі «стар?йшини в Руской земли»: Мстислав Романович київський, Мстислав Святославич чернігівський та Мстислав Мстиславич галицький. Не було лише Юрія Всеволодовича суздальського, який, імовірно, не зміг швидко дістатися Києва. Було багато також й «менших» князів, наприклад, Михайло Всеволодович, Данило Романович, Всеволод Мстиславич тощо.

На з’їзді було вирішено допомогти половцям, які заявили, що «аще не поможете намъ, мы ныне ис?чени быхомъ, а вы наутр?е ис?чени будете»[869]. Князям вдалося зібрати величезне військо («невиданньная рати») практично з усіх руських князівств, яке зосередилося біля Хортиці, куди підійшли й половці. Звідси об’єднане військо вирушило на схід, розбивши по дорозі монгольський авангард й захопивши великі стада худоби. Монголи посилали до руських князів посольства, намагаючись розколоти союзників. Вони заявляли, що «ми вашої землі не зайняли ані городів, ані сіл ваших, і не прийшли на вас, а прийшли з божого покусту на своїх рабів і конюхів, поганих Половців! Ви візьміть мир з нами і як вони побіжать до вас, то ви їх бийте звідти й забирайте їх майно, бо ми чули, що вони вам багато злого наробили; за се ми їх і б’ємо». На князівській раді монгольські пропозиції було відкинуто, а самих послів вбито[870]. На р. Калці зустрілися головні сили з обох боків. Через неузгодженість руських князів та невдалі дії половецьких воєвод союзники були вщент розгромлені. Мстислав галицький розпочав битву з монголами, не попередивши Мстислава київського (з яким мав якусь «котору») та інших князів. Початок самої битви був вдалий, і монголи почали вже відступати під тиском галицьких полків, та на іншому фланзі монголи відбили половців й останні кинулись тікати, прихоплюючи з собою руських воїнів. Мстислав київський з дружиною три дні відбивався у своєму таборі. Монголи розпочали мирні переговори, пообіцявши відпустити Мстислава за викуп. Проте коли руські воїни вийшли з табору, вони були посічені («И много убийство створися») монголами, а князі на чолі з Мстиславом захоплені у полон. Переможці вбили їх, поклавши під дерев’яний помост, на якому монголи бенкетували, відзначаючи свою перемогу. За даними одних літописів, загинуло 10 тисяч (за іншими — 30 тисяч) руських воїнів. Можливо, ці втрати й перебільшені, проте вони повністю відображають їх гігантський масштаб.

Битва на Калці стала важливою віхою в історичному розвитку Давньоруської держави. Підготовка до битви та сам її хід наочно віддзеркалювали політичну ситуацію на Русі початку XIII ст., складну боротьбу відцентрових та доцентрових тенденцій в країні. Адже вдалося узгодити дії всіх князівств, зібрати величезне військо, а в рішучий момент битви князі знов розсварилися. Було нанесено відчутного удгару по військово-економічному потенціалу Русі, особливо південних князівств. Кочовики дійшли до Новгорода-Святополча на Дніпрі неподалік від Києва. Сильні були й моральні втрати — панічні настрої, невпевненість у своїх силах, перебільшення могутності ворога, його непереможності. Можливо, й найголовніше, в політиці переважаючими стали відцентрові тенденції.

«И бысть плач и туга в Руси и по всей земли слышамшам сию беду»,— зазначає Лаврентіївський літопис. В усіх літописах Калкська битва відзначалася як загальнодержавна подія — так до неї ставилися й у пізніші часи. Саме від неї відраховують час іноземної навали, від якої і до Куликовської битви не могли оговтатись різні давньоруські землі. «От тоя бо борони Русская земля уныла», «от Батыя до Кальские рати и до Мамаева побоища лет 158»,— вказує «Сказание о Мамаевом побоище», «а от Калатьские рати до Мамаева побоища 170 лет» — «Задонщина»[871]. Народний епос пов’язав з цією поразкою загибель руських богатирів. Літопис, до речі, повідомляє про загибель тут відомого «храбра» Олекси Поповича (одного з прообразів героя билин).

У 1236 р. монголи розпочали новий похід на завоювання європейських земель. Онук Чингісхана Батий (Бату) зібрав величезне військо, яке почало похід із завоювання Волзької Булгарії. Навесні 1237 р. найбільші міста її були захоплені й повністю зруйновані. Одночасно були завойовані землі буртасів, мокші та мордви, а половці та алани витіснені далеко на захід.

Стосовно назви нових завойовників. Історично склалося так, що повсюди у завойованих країнах орди Чингісхана та його наступників називали татарами (китайські джерела XIII ст., руські літописи, європейські хроніки). Проте самі завойовники називали себе монголами. Назва «татари» походить з китайських джерел, оскільки татарські племена були розселені уздовж північних кордонів Китаю. Проте, як часто буває, за іронією історії, їхня назва перейшла на завойовників, до яких вони самі ставились вороже. Татари ніколи не були союзниками монголів у загарбницьких походах, а навпаки постійно ворогували з ними. Чингісхан жорстоко розправився із власне татарськими племенами, помстивши за смерть свого батька. Згідно з «Таємною історією Монголів» він так казав про це: «Ми сокрушили ненависних ворогів — татар, цих вбивець дідів та батьків наших, коли ми у справедливу помсту за їх злодіяння поголовно винищили татарський народ, приміряючи дітей їхніх до вісі возу»[872].

Монголо-татари — найбільш поширена у нашій історіографії назва завойовників Русі — це повністю штучне етнічне найменування, що з’явилося лише у 20-х роках XIX ст., коли почалося наукове вивчення та осмислення історії держав, заснованих Чингізідами.

В. М. Татищев та М. М. Карамзін цього терміна не застосовують. Вони використовують обидві назви, вважаючи, що назва «татари» застосовувалася тому, що більша частина монгольського війська складалася з татар. У результаті цього історично невірного й неаргументованого обґрунтування й з’явилося словосполучення «монголо-татари», від якого сучасна історіографія поступово відходить.

Восени 1237 р. війська Батия почали завоювання Північно-Східної Русі. Вони вдерлися у Рязанське князівство. Великий князь рязанський Юрій Ігорович просив допомоги у Юрія Всеволодовича у Володимирі та Михайла Всеволодовича чернігівського. Представники різних, «протилежних» династій повелися однаково — залишили цей заклик без відповіді. По одному були захоплені всі міста по р. Оці, шість днів трималася Рязань. 21 грудня 1237 р. місто було взяте й зруйноване, воїни та мешканці знищені. Після розгрому Рязань на старому місці вже не змогла відродитись.

Батий пішов далі вздовж Оки до Коломни, біля якої зосередились рязанські дружини Романа Ігоровича, володимирські полки на чолі із сином великого князя Всеволодом, полки з інших князівств та міст. Під Коломною відбулася одна з найкровопролитніших битв, загинув князь Роман Ігорович, а з монгольського боку хан Кулькан (єдиний з роду Чингісхана, який загинув під час Батиєвої навали).

На захоплених землях продовжувалася партизанська боротьба. Відоме сказання про Євпатія Коловрата, який зібрав вцілілих рязанських воїнів й активно діяв у тилах загарбників, наводячи на них жах.

Після Коломни Батий захопив та зруйнував Москву і 3 лютого 1238 р. підійшов до Володимира-на-Клязьмі — стольного міста всіх земель Північно-Східної Русі. У місті лишалися сини великого князя Всеволод та Мстислав. Сам великий князь Юрій із своєю дружиною збирав війська біля Ярославля.

Батий стягнув під Володимир головні свої сили. Всеволод загинув під стінами міста під час вилазки. Пороками (стінобитними машинами) були пробиті міські стіни, й 7 лютого монголи увірвались до міста. Населення було знищено або взято у полон.

Останні захисники із княгинею та дітьми зачинилися в Успенському соборі, де загинули після того, як його було підпалено монголами.

Одночасно інші загони монголів захоплювали та руйнували всі більш-менш помітні центри краю, монастирі та села округи, серед них Ростов, Ярославль, Переяславль, Галич, Твер, Кострому, Вот. логду тощо.

Після розгрому Володимира монголи на чолі з полководцем Бурундаєм виступили проти війська Юрія Всеволодовича, до якого приєднався його брат Святослав. Битва відбулася 4 березня на р. Сіті. Руське військо було розбите, обидва князі загинули.

Одночасно інший загін загарбників після двотижневої облоги захопив (5 березня) Торжок, всі мешканці якого були вирізані. Новгород нічим не допоміг захисникам міста. Загін монгольської кінноти виступив у напрямку Новгорода, але від Ігнач-хреста (за 100 верст від Новгорода) повернув назад. Імовірно, вперті бої та великі втрати не дозволили монголам розгорнути наступ на великий та могутній центр. Крім того, починалося весняне бездоріжжя, яке заважало перегрупуванню військ, підтягуванню резервів та й самому наступу на шляху, де була величезна кількість водних перепон.

Батий повернув на південь і пройшов по східних кордонах Смоленської та Чернігівської земель. Від Смоленська його загін було відбито, міста Подесення були розорені. Прославилося своєю семитижневою обороною чернігівське місто Козельськ у верхів’ях Оки. Батий змушений був підтягнути сюди свої резерви із стінобитними спорудами. Під час однієї з вилазок частина цих машин була знищена. Монголи несли великі людські втрати («убиша 4 тысящи»), загинули три сини темників, тіла яких після битви не змогли знайти. Цікаво., що оборону організували самі мешканці міста, бо князь їхній Василь був «млад». Взявши штурмом «градъ злый», Батий «изби вси, и не пощад? отъ отрочатъ до сосущихъ млеко». Після великих втрат під Козельськом монголи відійшли у половецькі степи, на своєму шляху зруйнувавши Курськ. Хан Батий накопичував сили для подальшого наступу, придушував повстання половців, аланів, черкес та інших народів.

Звідти Батий посилав війська на князівства Лівобережної України. З березня 1239 р. штурмом було взято Переяславль («взятъ градъ Переяславль копьем»), місто було спалено, захисників «изби все», «церковь архангела Михаила скруши». Був навіть вбитий епископ Сімеон, який, імовірно, очолював оборону міста, бо про князя літопис нічого не згадує — можливо, він втік перед облогою.

Восени того ж року монголи спрямували свій удар проти Чернігівського князівства. Вони «объступиша градъ в сил? тяжц?». Князь Мстислав Глібович намагався зняти облогу Чернігова, але невдало: «поб?женъ бысть Мьстиславъ и множество отъ вой его избіено бысть». Монголи увірвалися на стіни й «град пожегше и люди избиша, и монастыре пограбиша». Археологічні дослідження дають численні сліди сильної пожежі середини XIII ст., які пов’язуються з цими боями. Колись квітуче місто надовго припинило свій поступальний розвиток.

Від Чернігова загони Батия пішли вздовж Десни й далі по Сейму, руйнуючи міста (Путивль, Глухів, Рильськ тощо) та села. Практично всі найбільш економічно розвинуті та родючі райони Чернігівської та Переяславської земель були цілком розорені.

У 1239 р. великий загін на чолі з двоюрідним братом Батия Менгуханом підійшов близько до Києва й став проти міста на лівому березі Дніпра біля града Пісочного (сучасна Вигурівщина). З цього місця повністю розкривалась панорама древнього міста, спостерігалися його численні величні собори та церкви від Печерського монастиря до Кирилівського. Велич столиці Русі вразила монголів, вони мали намір захопити місто незруйнованим. «Меньгуканови же пришедшу сглядать града Кыева, ставшу же ему на оной стран? Дн?пра во градъка П?сочного, видавъ градъ удивися красот? его и величеству его: «Присла посли свои к Михаилу и ко гражаномъ, хотя прельстити».

Михайло Всеволодович, який зайняв київський стіл 1238 р., та кияни вже достатньо знали про звичайні наслідки обіцянок завойовників «и не послушаша» Менгухана. Вони відмовились здати місто і вбили монгольських послів. Менгухан не відважився на переправу й штурм великого міста й повернув у Степ[873].

Князь Михайло Всеволодович не очолив підготовку оборони міста й княжого домена, а втік до Угорщини («Михаилъ б?жа по сыну своемь передъ Татары во Угры»). Деякі дослідники вважали, що він пішов за допомогою. Проте з наступної поведінки князя цього не випливає. Коли він домовився про мир з Данилом Галицьким, останній вирішив повернути йому Київ, але Михайло Всеволодович не зробив ніяких практичних дій для здійснення цього. «Михаилъ же, за страхъ Татарскый, не см? ити Кыеву»,— пояснював літописець.

Київ після втечі Михайла Всеволодовича на короткий час зайняв князь Ростислав Мстиславич, проте його вигнав Данило Романович Галицький, який посадив у місто свого досвідченого воєводу Дмитра («и вдасть Кыевъ в руц? Дмитрови обьдержати противу иноплеменьныхъ языкъ, безбожьных Татаровъ»)[874].

Київ після битви на Калці був значно ослаблений як з боку військового, так й економічного. З берегів Калки повернувся лише кожен десятий з київського війська. На київському столі після майже десятирічного князювання загиблого Мстислава поновилася князівська чехарда. Київ весь час переходить з рук в руки, проте легше його було зайняти, ніж втримати. Князі приводили з собою кочовиків-союзників (торків чи половців), які грабували Київ. Так, коли Ізяслав з половцями здобув місто, то останні «багато злого наробили киянам», а князі ще велику контрибуцію взяли з колонії західноєвропейських купців («і на н?мцихъ имаша искупъ князи»). Крім нього на київському столі встигли посидіти Володимир Рюрикович, Ярослав Всеволодович Суздальський.

Взагалі в цей небезпечний час землі південноруських князівств стали ареною міжкнязівських усобиць, які розгорнулися з новою великою силою. Про будь-яку підготовку до оборони держави взагалі чи своїх земель від грізного супротивника не було й мови. Феодали турбувались про себе, відцентрові тенденції повністю перемогли. Київ чекала доля всієї Давньоруської держави.

Восени 1240 р. хан Батий підійшов до Києва «въ сил? тяжьц?, многомь множьствомъ силы своей». Почалася облога міста. Про неї розповідає літописна повість, яка написана сучасником, вірогідно автором Київського літопису 1246 р., звідки вона попала до Галицько-Волинського літопису. «И окружи градъ и остолпи сила татарськая, и бысть градъ во обьдержаньи велиц?. И б? Батый у города и отроци его обьс?дяху градъ, и не б? слышати отъ гласа скрипання тел?гь его, множества ревения вельблудъ его, и рьжания отъ гласа стадъ конь его. И б? исполнена земля руская ратныхъ»[875].

Про точну дату та час облоги й взяття Киева літописи повідомляють по-різному. Іноземні джерела також не вказують точної дати. Рашид ад-дін повідомляє, що монголи заволоділи великим руським містом Макерфааном (дослідники вважають, що так вони називали Київ), Плано Карпіні свідчить, що «після тривалої облоги взяли його». Галицько-Волинський літопис (що входить до Іпатіївського ізводу), який найповніше розповідає про цю облогу, не зберіг хронології подій. Більшість літописів прямо чи опосередковано пов’язують загибель Києва з 6 грудня 1240 р.

Лаврентіївський літопис повідомляє, що Київ було захоплено Батиєм «до Рождества Господня на Николин день», Володимирський літописець — «месяца декабря в 6 день», Тверський та Суздальський дають розгорнуту дату «декабря 6, на память иже в святых отца нашего Николы», та «декабря 6, на память святого отца Николы»[876]. Можливо, це розширене формулювання стало результатом сполучення двох джерел.

Іншу дату повідомляють Псковський І літопис, Авраамки та Супрасльський, які йдуть з Псковського зводу середини XV ст. Вони повідомляють не тільки іншу дату падіння Києва, але й час облоги міста: «приидоша татарове к Киеву, сентября 5, и стояша 10 недель и 4 дни, и едва взяша его ноября 19, в понедельник»[877]. Таке широке формулювання з подробицями, а також те, що 19 листопада 1240 р. дійсно припадало на понеділок, переконує, що це не вільна фантазія пізнішого літописця чи переписувача, а інформація, взята з якогось писемного джерела.

Питання про те, яке з цих джерел дає достовірні дані, залишається відкритим. Проте вони відбивають реальні події стосовно того, що облога була тривалою, а місто було захоплено вже наприкінці осені чи на самому початку зими.

Батий зосередив під Києвом все своє військо. Сюди були підтягнуті вірогідно всі 32 «пороки», яких монголи мали під час походу 1240—1241 рр. на Південну Русь. Захоплений під час боїв у полон Товрул повідомив про наявність багатьох монгольських полководців, у тому числі Чингізідів. Проте до цього повідомлення літопису треба ставитися обережно, оскільки частина з Чингізідів (Гуюк, Бурі, Менгу) ще до осені 1240 р. повернулася до Монголії за наказом великого хана Угедея[878].

Головний удар монголи нанесли біля Лядських воріт, що знаходились в низині поблизу Хрещатицької долини: «Постави же Баты порокы городу, подьл? врат? Лядьскых, ту бо б?аху пришли дебри; порокомъ же беспрестани бьющимъ день и ночь, выбиша ст?ны»[879]. Ймовірно, в цьому місці зручніше було розгорнути штурмуючі війська й вали тут були не такими могутніми, як на горі. Саме тут знаходились Козяче болото й ручай, які вже замерзли й перестали бути захисним фактором. Монголам вдалося захопити частину валу, де дерев’яні заборола були зруйновані «порокамы». Почався запеклий бій на цій ділянці — кияни прикрили собою пролом («и взиидоша горожаны на избытые стены и ту б?аше видити ломь коп?ины и щетъ ск?пание, стр?лы омрачиша св?тъ поб?женымъ»). Батий змушений був дати своїм військам відпочинок, можливо, замінити штурмуючі частини: «и с?доша того дне и нощи». Наступного дня бої розгорнулися з новою силою. Кияни були витіснені в глиб міста й закріпилися по периметру старих валів «города Володимира». Проте сили захисників уже були виснажені, монголи значно переважали чисельно. Ця лінія оборони була перервана, ймовірно, у районі Софійських воріт, які пізніше набули назву ще й Батиєвих. Останні захисники Києва зачинилися у Десятинній церкві, стіни та хори якої завалилися від великої кількості людей та знесеного сюди майна: «Людемъ же узб?чшимъ на церковъ и на комары церковные, и с товары отъ тягости повалишася с ними ст?ны церковные». Проте, як слушно вважають дослідники, церква впала не стільки від «тягости» людей, скільки під ударами монгольських пороків. Воєвода Дмитро, який очолював оборону Києва, поранений потрапив у полон.

Під час боїв місто було зруйновано, більша частина його згоріла. Переважна більшість населення або загинула, або потрапила у полон. Палаци та собори, двори феодалів й заможних киян були пограбовані: «и святую Софью разграбиша, и монастыри вс? и иконы, и вся узорочье церковные взяша, а люди от мала до велика вся убиша мечем».

Археологічні дослідження стародавнього Киева, особливо території «города Володимира», підтверджують повідомлення літопису про розгром міста й загибель тисяч людей. Братські могили, спалені житла із загиблими, що намагалися врятуватися, тайник і підземний хід біля Десятинної церкви, сліди пожеж — усе це красномовні свідчення результатів взяття міста військами хана Батия.

Плано де Карпіні, який 1246 р. Їхав через Київ у столицю монгольської імперії Каракорум, зазначав, що «це місто було досить велике й дуже багатолюдне, а тепер воно зведено майже ні на що, ледь існує там 200 будинків, а людей там вони (монголи. — Г. І.) тримають у самому тяжкому рабстві»[880].

Звичайно, значним перебільшенням є поширена думка, що саме тоді було зруйновано більшість давньоруських кам’яних монументальних споруд. Фізично вони здебільшого вціліли й були лише пограбовані. Та причиною їхнього майбутнього руйнування переважно була саме монгольська навала. Адже кожна споруда (палац чи собор) вимагає певних коштів на своє утримання. А місто потрібних коштів уже не мало. Головна економічна база Києва — Середнє Подніпров’я — була розорена, налагоджені економічні зв’язки перервані, самого населення майже не залишилося. Може тому й не дивно, що вижили ті церкви, що підтримувалися владою чи великими феодалами або й самі були феодалами (Софійський собор, Успенський собор Печорського монастиря, Видубицький монастир, Кирилівський тощо), а загинули парафіяльні храми. Звичайно, у Києві лишилися якісь мешканці, повернувся дехто з втікачів. Це й не дивно, адже для того часу Київ був велетенським середньовічним містом й повністю знищити його було важко. Та, порівняно із давньоруським часом, місто жило вже зовсім по іншому. Загинули блискучі київські ремісники, будівельники, художники, торговці, письменні люди, які століттями накопичували знання та вміння, величезний досвід поколінь. Одним з найбільш страшних наслідків Батиєвої навали стала «інформаційна» катастрофа, перерва у передачі досвіду. В результаті руйнування всієї давньоруської державної та економічної системи, спустошення краю було перерубано те коріння, яке годувало та постачало Київ не тільки як місто, а як столицю великої держави.

Після захоплення Києва головні сили Батий спрямував на захід, на Володимир та Галич. Інші загони розійшлися по Київській землі, захоплюючи та спалюючи численні невеликі міста та села цього густозаселеного та багатого регіону. Археологічні дослідження Вишгорода, Білгорода, багатьох городищ відтворюють картину загибелі цих міст, потужні шари від пожеж, сотні кістяків зі слідами пошкоджень, які знаходять у житлах, клітях оборонних валів, просто на вулицях. Загибель чекала всі міста, що ставали на шляху загарбників, й не було різниці — захоплювалися вони силою, штурмом чи, повіривши монголам, здавались без бою. Яскравим свідченням цього є доля Колодяжина, мешканці якого «послушавшие злого совета его, передашася и сами избиты быша». Археологічні дослідження цього городища показали, що всі його будівлі загинули в пожежі, мешканці міста та найближчої округи, які шукали тут порятунку, були вирізані. На багатьох черепах сліди від ударів шаблею чи іншою холодною зброєю, у кістяках залишились стріли. Серед кістяків чимало виявлено й дитячих.

Такою ж яскравою пам’яткою, загиблою в цей час, є невелике місто на Житомирщині — Райки. Майже повністю розкопане Т. Мовчанівським воно дало можливість наочно побачити картину загибелі захисників та мешканців міста. Чоловіки були вбиті під час штурму, жінки та діти вирізані у своїх оселях, імовірно, мало хто залишився живим після відчайдушного опору загарбникам. Людські кістяки лежали скрізь — у будинках та біля них, на вулицях та вздовж валів. У пожежі загинуло багато худоби (корови, свині, коні, вівці), знайдено численний господарський реманент, ремісничі вироби та інструмент, різноманітне майно. Життя на цьому городищі вже ніколи не відновлювалося.

Таку ж картину дали розкопки Городка на Волині, багатьох інших городищ.

Зруйнувавши міста вздовж Тетерева, Случі та Горині, які утворювали фактично оборонні-лінії, війська Батия увійшли в глиб земель Галицько-Волинського князівства.

Впертий опір монголам вчинили добре укріплені князем Данилом Романовичем Галицьким міста Данилів, Кременець та Холм. Військам Батия так і не вдалося їх захопити. Від Данилова Батий повернув війська безпосередньо на галичанські землі. У цей час починається перерва у житті багатьох місцевих міст та селищ (Пліснеськ, Одеське, Зеленче, Звенигород, Василів, Ясенів тощо). Галич було взято після триденної облоги та штурму. Після того місто занепало, столицю князівства Данило Галицький переніс до Холма.

Стольний град Волині — Володимир, велике місто з потужними укріпленнями, також був захоплений після тривалої облоги та штурму. Літопис повідомляє про розгром та загибель людей, що «не бе бо на Володимере не осталъ живый, церкви... исполнена трупья, иныа церкви наполнены быши троубья и телес мертвых»[881]. Підтверджують це і розкопки: майже повсюди сліди потужного горілого шару цього часу, людські кістяки із слідами ударів мечей та шабель, деякі черепи пробиті великими гвіздками. Як і в багатьох інших містах, останнім оплотом захисту для людей став кафедральний собор — Успенська церква.

Доля практично всіх південноруських міст була однаковою. Про це свідчать як писемні, так і археологічні джерела. Хіба що менш, постраждали землі на півночі України, які знаходилися в глибині поліських лісів й куди не завжди проникали монгольські загони. Землі одного з найбільш розвинутих регіонів Русі переважно були розорені під час походів Батия 1239—1241 рр., а також наступних військових дій та каральних походів загарбників.

1241 р. Батий заглибився на територію Центральної Європи, воював землі Польщі, Угорщини, Чехії, Словакії та Хорватії. Бої були успішними для монголів, проте навесні 1242 р. вони повертаються назад й залишаються у пониззі Волги. Приводом для повернення стала смерть великого хана Угедея 11 грудня 1241 р. Але справжні причини були значно глибшими. Починаючи з боїв за Київ, монголи не мали відпочинку, безперервно несли великі людські втрати, адже більшість руських міст відчайдушно захищалася. Вести військові дії їм довелося практично без поповнень новими силами, їхня головна база залишилася надзвичайно далеко. У тилу Батия знаходились розбиті, але нескорені, народи, які безперервно повставали в тому чи іншому місці. Русь, інші народи Східної та Центральної Європи стали тим щитом, в якому згубилася пробивна сила монголів, хоч цей щит вони й розтрощили. Це врятувало народи Західної Європи, врятувало європейську культуру для подальшого прогресивного розвитку.

Про руйнування Русі монголами на зворотному шляху літописи нічого не повідомляють. Вірогідно, великих подій не відбувалося, Батий поспішав назад до своїх баз. Лише відомо, що Батий вислав загони на чолі з Мономаном та Балаєм на пошуки Данила Галицького й вони дійшли до Володави на Бузі, північніше Угровська[882].

Землі Русі лежали розорені, величезна кількість населення загинула, була виведена у полон, втекла на захід чи в далекі лісові місцевості. «Села від того нечестивого Батиєва полонення спустіли»,— писав літописець. Сучасник подій києво-печерський архімандрит, а пізніше єпископ Володимира-на-Клязьмі Серапіон змалював надзвичайно виразно становище, в якому була тоді Русь: «Кровь и отець и братия нашея, аки вода многа, землю напои... мьножайша же братья и чада наша в плен ведени быша; села наша лядиною поростоша... богатьство наше он?мь в користь бысть; трудъ нашъ поганий насл?доваша; землю нашу иноплеменникомъ в достояние бысть»[883].

Загальне спустошення доповнювалося феодальними чварами, особливо на землях Галицько-Волинського князівства. Місцеві бояри та деякі князі (особливо Ростислав Михайлович) турбувалися лише про власні інтереси і весь час розпочинали військові дії проти Данила Галицького, запрошували іноземні війська. З великими труднощами Данилу Романовичу вдалося опанувати ситуацію.

В історіографії ще з XIX ст. питання про роль монгольської навали на Русь та її наступну долю дискутувалося неодноразово. Проте не завжди воно розглядалося об’єктивно: не вистачало історичних джерел або при цьому переважали політичні аспекти більш пізнього часу.

З середини XIX ст. деякі представники великоросійської історичної школи висунули й обстоювали твердження про те, що населення Київської Русі ніякого стосунку до населення України не має. Під час навали Батия воно повністю було винищено, рештки втекли на Північно-Східні землі Русі. А українське населення прийшло йому на зміну у XV ст. з району Карпат (М. П. Погодін, О. І. Соболевський, В. И. Ключевський, П. М. Мілюков). Київ, на їхню думку, з руїн не піднімався аж до XVII ст. Таку ж концепцію про повну зміну населення та перетворення Південної Русі на пустку незалежно від російської історіографії висунули польські історики (П. Грабовський, К. Шайноха, О. Яблоновський). Вони висловлювали думку, що польська шляхта цивілізувала українські землі («польський плуг їх обробляв, а шляхетська шабля захищала»). Її поділяли й деякі українські історики (П. А. Куліш, М. І. Костомаров). В принципі, це було обґрунтування концепції Великої Польщі, що простяглася «від моря і до моря».

Цю думку спростували українські вчені, такі як М. О. Максимович, О. О. Котляревський, П. І. Житецький, М. Ф. Владимирський-Буданов та ін. Критикували концепцію М. П. Погодіна й такі російські історики, як С. М. Соловйов та К. М. Бестужев-Рюмін. Останній писав, що наука не може прийняти гіпотези про виселення всіх мешканців Південної Русі на північ й переселення в південноруські пустелі нових поселенців з Галичини[884].

Особливо ґрунтовно це питання вивчав В. Б. Антонович, який довів безпідставність теорії про повне спустошення краю й цілковиту зміну населення на території Середнього Подніпров’я. Вченим уперше було зібрано великий документальний матеріал з історії Києва та Київської землі XIV—XV ст., який показував, що життя тут продовжувалось, відбувалися складні історичні процеси. Останні до цього часу істориками майже не розглядалися — яка ж могла бути історія у пустелі. Проте, абсолютно вірно спростовуючи М. П. Погодіна, В. Б. Антонович у полеміці висловлював протилежну думку — монголи не вчинили на південноруських землях більш-менш серйозних руйнувань і Київ теж практично не постраждав. Вчений не вбачав істотної різниці між розгромами Києва 1169, 1202 та 1240 р. Його відоме твердження про те, що «думка про запустіння її (Південної Русі. — Г. І.) в цей час є не більш ніж історичний міраж», треба сприймати в контексті боротьби проти теорії «пустки», яка на той час була панівною. Інакше це твердження саме перетворюється на фікцію, яку спростовують численні джерела. Втім, головна заслуга В. Б. Антоновича в тому, що він започаткував наукове дослідження історії України післямонгольського часу.

Погляди В. Б. Антоновича продовжував розвивати М. С. Грушевський. Він писав, що не може визнати за Батиєвою навалою «фатального значення», й вважав, що київські землі практично не постраждали. Крім того, вчений висунув думку, що загарбники, повністю знищивши феодальну верхівку, допомогли утворенню в Україні нового, безкласового, демократичного («общинного») ладу. За ним, «населення нівелювалося внаслідок збіднення та еміграції багатого класу. Таке нівелювання сприяло більшій демократизації суспільних відносин і, навпаки, знаходило собі опору в ладі демократичних общин»[885]. Ця думка молодого тоді вченого не має належного обґрунтування. Адже монголи не в змозі були змінити суспільний лад та й не могли нав’язати безкласове суспільство, оскільки саме монгольське суспільство вже було класовим.

В більш пізніх працях М. С. Грушевський писав про значне розорення Подніпров’я й переміщення центру українського життя в той час на захід, до Дністра[886].

Нині поява нових археологічних джерел, початок досліджень не тільки руйнувань часів походу Батия, але й матеріальної культури наступного періоду спричинилися до більш об’єктивного підходу до цієї проблеми.

Похід Батия — це лише одна з ланок безперервних нападів монголів на Русь. Монгольська навала — це не поодинокий акт, а безперервний процес, що тягнувся впродовж XIII ст. й виснажив землі Русі. Південноруські землі (як втім і північні) були ослаблені як економічно, так і політично. Тиск Золотої Орди тривав. Вона намагалася посварити різні сили, підтримувала усобиці, не давала посилитися будь-яким політичним силам.

Сучасні дослідження Б. Д. Грекова, В. Т. Пашуто, Л. В. Черепніна, В. Й. Довженка, П. П. Толочка[887] та ін. показали, що навала принесла страшні руйнування, перервала інтенсивний процес розвитку країни, і в той же час Південна Русь не була перетворена на пустелю, зміна населення не відбулася, народ зберіг свої прадавні традиції та коріння. Наприклад, розкопки Києва показали, що життя продовжувалося в усіх історичних районах міста (навіть тих, що найбільше постраждали від штурму 1240 р.) але, звичайно, в значно менших масштабах.

Після повернення Батия на Волгу, боротьбу проти монгольського панування очолив князь Данило Галицький, який після придушення виступів власних бояр, разом з братом практично оволодів Галицько-Волинськими землями й намагався звільнити Середнє Подніпров’я.

Після повернення Батия князь Данило Романович звелів спалити міста Болохівської землі й розкопати їхні оборонні вали (Деревич, Чубин, Кобуд, Кодингородець, Божський, Дядьків). Болохівські князі визнали владу Батия ще до початку його походу й зобов’язалися виконувати певні повинності («да им орють пшеницю и просо»). Практично Болохівська земля мала стати харчовою базою військ Батия. Сама земля, як і Галицьке Пониззя, безпосередньо підкорялася монгольській владі.

Після каральної акції Данила монголи поновили владу над Болохівською землю. А Данило Галицький був змушений 1245 р. піти до ставки хана Батия для затвердження своїх князівських прав й переговорів з ханом, який вимагав дати йому Галич. Данило перебував у Батия 25 днів. Дипломатичний хист, а ще більше непевна ситуація серед членів правлячої династії в Монголії (напередодні курултаю, де повинні були обрати нового великого хана — наступника Угеде) призвели до того, що Батий затвердив Данила Романовича галицьким князем («Доручили ему землю його»). Хоч Данило Галицький став «мирником» Батия, він готував сили для боротьби із загарбниками.

В середині XIII ст. у районі Дніпра діяли дві орди монгольських полководців — Мауці (Могучего) та Коренди (Куремси). Данило Галицький успішно боровся з військами Мауці. Тому 1252 р. хан послав Куремсу на Галич, щоб привести князя до покори. 1254 р. Куремса вдерся на Пониззя, в центрі якого — Бакоті — посадив свого баскака Милея, який двічі зраджував Данилові. Далі він пішов на Південну Волинь, намагаючись захопити Кременець. Проте невдало. Куремса організував похід на Галич князя Ізяслава Мстиславича смоленського, але той був розгромлений військом на чолі з Романом, сином Данила Галицького, а сам князь потрапив у полон.

Куремса не мав сили йому допомогти, і Данило разом з Васильком перейшов у наступ («воздвиже рать противу татаром») на Болохівську землю, що була під владою монголів, перемігши війська (Куремси. У цей же час полки Лева Даниловича вдерлися на Побужжя, де «повоювали там татарських людей». Наступного, 1255, року другий син Данила Шварно пройшов з військом на Случ і Тетерев, де «здобув міста, що піддалися татарам». Літопис називає 14 міст, серед яких Волохів, Жедечев, Городець, Межибоже, Звягіль та ін.[888]. Землі на захід від Тетерева були відвойовані Данилом Галицьким, він планував почати від Звягіля похід на Київ.

Проте здійснити свої наміри у Данила Галицького не вистачило сил. Куремса розпочав новий похід на Волинь, напавши на Володимир та Луцьк, та не зміг захопити ці міста, хоч і застосував «пороки». Він змушений був відвести війська назад у «поле». Літописець писав про війну з Куремсою, що «Данило держаше рать с Коуремьсою, и николи же не бояся Коуремьсе, не бе бо могл зла емоу створити»[889]. Про силу Куремси свідчив Плано де Карпіні: «Цей вождь є господарем всіх, хто поставлений на заставі проти народів Заходу, щоб ті випадково не накинулись на них несподівано й зненацька; як ми чули, цей вождь має під своєю владою шістдесят тисяч озброєних людей»[890].

Становище змінилося, коли замість Куремси 1259 р. хан поставив найдосвідченішого свого полководця, який завойовував ще Північно-Східну Русь, Бурундая із великим військом («прийшов безбожний і злий Бурундай з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місці Куремси»), Він висунув вимогу Данилові та Васильку Романовичам, щоб вони на знак покори вийшли йому назустріч. Василько з Левом Даниловичем та холмським єпископом Іваном з дарами відправились зустрічати Бурундая. Данило через Польщу перейшов до Угорщини. Василько змушений був брати участь у поході Бурундая на Литву.

Бурундай зажадав, щоб Василько та Лев наказали «разметать» укріплення своїх міст (Львова, Данилова, Стожеска, Кременця, Луцька тощо). Не маючи достатньо сил для оборони князі підкорилися. Стіни Володимира спочатку були спалені, а потім «розметани». Лише Холм відмовився виконати вимогу монголів.

Навала Бурундая змінила відносини Галицько-Волинського князівства з Ордою. Бурундай підкорив його своїй владі. На населення князівства ця навала справила враження не менше, ніж Батиєва, та й матеріальної шкоди завдала немало. Головне, що була розтрощена та військово-матеріальна і політична база, яку стільки років готував Данило Галицький для боротьби із загарбниками. Дипломатичні зусилля в Польщі та Угорщині створити антиординську коаліцію успіху не мали.

Наприкінці XIII ст. Золота Орда провадила якісь репресивні дії щодо Києва та Середнього Подніпров’я. Про це розповідає відома стаття 1300 р. про переїзд митрополита Максима з Києва до Володимира: «Не терпя насилия от татар в Киеве поиде из Киева и весь Киев разыдеся: а митрополит иде из Киева к Брянску, а от Брянска иде в Суздальскую землю и тако пришед с крылосом и со всем житием своим и сяде в Володимери».

Це повідомлення тлумачать занадто прямолінійно, немов митрополит утік від ординців до Володимира. Але ж останній залежав від Орди не менше Києва й також дуже постраждав від Батиєвої навали. Митрополита спеціально було виведено ханом із своєї традиційної резиденції. Адже Київ залишався символом єдності та величі Русі, одним з потенційних центрів антиординської боротьби. Митрополича кафедра була важливим політико-ідеологічним центром загальноруського значення. Видаляючи з Києва митрополита, Сарай залишав місто без впливових політичних діячів, розвинутого церковного апарату. Не випадково перед цим Орда не допускала до Києва будь-яких впливових князів.

Безпосереднім приводом для переведення митрополита, вірогідно, були якісь антиординські виступи, за якими послідували каральні акції, через що й «весь Киев разыдеся». Можливо, це пов’язано з боротьбою між темником Ногаєм (якого підтримала київська влада) та ханом Токтою, що відбувалася десь на Середньому Подніпров’ї й завершилась перемогою хана.

Загальне положення на Русі можна охарактеризувати словами Серапіона: «Се уже к 40 летом приближаеть томление и мука, и дани тяжькие на мы не престануть, глади, морове живот наших и всласть хлеба своего изъести не можем; и воздыхание наше и печаль сушать кости наши».

Проте, незважаючи на тяжке ординське іго, життя на українських землях починало відроджуватись. Налагоджувались нові економічні та культурні зв’язки. Країна готувалася жити в нових історичних умовах, зберігши традиції та основи матеріальної і духовної культури народу.