Глава 2 Ремесло

Серед різних видів ремесел важливе місце посідала металургія як галузь виробництва, що об’єднувала процеси видобутку руди, підготовки її до плавки, отримання металу та його обробку. Металургійне виробництво завдяки своїй специфіці одне з перших виокремилось в окрему галузь. Базуючись на широких кроскультурних зіставленнях, етнографи та історики розвитку техніки дійшли висновку, що практично з часу виникнення металургія мала общинний характер, тобто ніколи не була домашнім виробництвом[251].

У житті східнослов’янських племен виробництво й обробка заліза посідали особливе місце. Ці галузі виробництва до появи історичних слов’ян мали вже тисячолітню історію розвитку, внаслідок чого було зроблено рішучий крок на шляху до другого великого суспільного розподілу праці. Розвиток металургії в І тис. визначається головним чином не рівнем удосконалення технології виготовлення та обробки металу, а зростанням його значення в побуті та трудовій діяльності населення, зміною соціально-економічного статусу самого металургійного виробництва як галузі суспільної діяльності.

Протягом всього І тис., як і в попередні часи, застосовувався сиродутний спосіб отримання заліза. Це був найдавніший і єдиний метод одержання заліза у вигляді криці з руди шляхом безпосереднього його відновлення в горнах при температурі 1100—1300 °С. До рубежу н. е. на території сучасної України вже склалася в загальному вигляді техніка залізодобування із застосуванням двох типів сиродутних печей, пристосованих для відновлення кричного заліза з широко вживаних болотних руд і залізних кварцитів. Ці печі були стаціонарними спорудами зі шлаковипуском багаторазового використання: перший тип — горни з наземною шахтою або часто заглибленою в землю і передпічною ямою; другий тип — горни у вигляді ям зі шлаковипуском. Обидва типи існували в деяких варіаціях залежно від культурної традиції та місцезнаходження в часі і просторі.

У племен рубежу та перших століть н. е. побутував перший тип горнів. Наприклад, на поселенні носіїв зарубинецької культури, що біля с. Лютіж Київської обл., було знайдено залишки глинобитних печей з наземними та дещо заглибленими у землю топками заввишки до 0,7—0,8 м, та в перетині топкової частини 0,4—0,45 м, що досить добре збереглися. Сліди залізодобування у вигляді уламків стінок горнів та залізних шлаків віднайдено майже на 20 зарубинецьких пунктах з 50, які розкопувались[252]. З цього випливає, що металурги одного пункту забезпечували залізом найближчу околицю, тобто кілька сусідніх общин. Але водночас існували й спеціалізовані центри з виготовлення заліза, які були відокремлені від общин. Прикладом може служити Лютіж, де здійснювалися всі процеси, пов’язані з отриманням металу, а саме: випал і заготівля деревного вугілля, видобуток і підготовка до металургійного процесу болотяної руди й, нарешті, виготовлення заліза. Про це свідчать залишки приблизно 400 ям для випалювання та збереження вугілля і вогнищ з купами болотяної руди та залишки 15 горнів. Враховуючи можливі масштаби виробництва заліза та деревного вугілля у Лютежі, місцезнаходження і характер забудови цього поселення, можна вважати, що йому в соціальному плані були притаманні більш значні функції, ніж забезпечення сировиною ковалів найближчих общин. Можливо, завданням таких центрів, як Лютіж, було задоволення потреби в залізі всього племені чи навіть союзу племен. Горни, аналогічні до зарубинецьких, зафіксовано у населення Подністров’я цього ж часу. Так, на поселенні Ремезівці знайдено дві майстерні із залишками горнів.

У племен, які дещо тісніше були пов’язані з латенським світом, використовувався інший тип залізодобувного горна, схожий до зафіксованого поблизу с. Ново-Клинове в українському Закарпатті, тобто саме ямний горн одноразового використання. Такі горни отримали широке застосування пізніше, у другій чверті І тис., у носіїв пшеворської культури на території Польщі (Свентокжиський металургійний центр). Залишки подібних горнів виявлено також у районі Умані, але культурна їх належність остаточно ще не з’ясована.

У другій чверті І тис. продовжували функціонувати горна наземного типу. Вони відомі серед пам’яток черняхівської культури у різних її регіонах: Лепесівка на Волині, Іванківці в Середньому Подніпров’ї тощо й подекуди в модифікованому вигляді, наприклад, у Молдові на поселенні Лопатна. Тут горни були складені з вапнякових плит на глиняному розчині. Були також горни багаторазового використання у вигляді ями. Стінки таких горнів викладені з плиток вапняку, що обмазані глиною. Серед пам’яток цього часу поки що не знайдено спеціалізованих металургійних центрів.

У другій половині І тис. відбуваються значні зрушення у соціально-економічному розвиткові слов’ян. Потреби в залізі суттєво збільшуються. І хоч технологічні традиції залізодобування залишаються тими самими, що й у попередні часи, кількісно видобуток заліза значно зростає. На ряді поселень VI—VII ст. відкрито залишки поодиноких сиродутних горнів наземного типу. Вони знаходяться на тих самих поселеннях, на яких мешкали всі члени общини — це Ріпнів-ІІ на Львівщині, Волоське в Надпоріжжі, Семенки і Самчинці на Південному Бузі тощо. Мабуть, металурги цих поселень забезпечували потреби в залізі членів своїх общин. Але для цього часу відомі також відокремлені спеціалізовані центри з виробництва заліза типу Гайворона на Південному Бузі, де відкрито 24 сиродутні горни наземного типу і залишки агломераційних печей для обпалу руди. Технічні потужності цього пункту, ймовірно, були розраховані на задоволення потреб у залізі одного з племінних об’єднань східних слов’ян, що займало на той час Південне Побужжя.

У пам’ятках VIII—X ст. сліди залізодобування знаходять також у вигляді поодиноких горнів, шматків шлаку чи уламків стінок горщиків на окремих поселеннях, наприклад у с. Черневе в Закарпатті, Парієвка і Хрінівка на Південному Бузі, Рашків-І на Дністрі, Ріпнів-І на Львівщині, Волинцеве на Сумщині, Лопатна, Бранешти в Молдові тощо, а також на городищах — Пастирське та Монастирьок на Черкащині, Битиця на р. Псел і, нарешті, Григорівна на Середньому Дністрі, де відкрито залишки 25 сиродутних горнів. Ці горни наземні, але деякі були у вигляді ям, як і в Рашкові-І. На перелічених пунктах виробництво заліза, ймовірно, мало різний соціально-економічний характер. У цей період триває процес утворення суперсоюзу східних слов’ян, до якого входила більшість літописних слов’ян (волиняни, поляни, древляни, сіверяни, полочани, дреговичі). Тому залежно від характеру і потужності металургійного виробництва можна визначити соціально-економічний статус окремих пунктів, на яких знайдено залишки цього виробництва. Поселення, на яких знайдено незначні залишки виробництва, ймовірно, забезпечували металом невелику сільську околицю. Це такі поселення, як Лопатна, Рашків-І та ін. Спеціалізовані ремісничі поселення із залишками майстерень широкого профілю могли задовольняти потреби племінної верхівки (Парієвка, Хрінівка). І, нарешті, великі залишки ремісничої діяльності на городищах можна пов’язати з торгово-ремісничими та політико-адміністративними центрами (Пастирське, Битиця, Монастирьок тощо). Саме в цей час йшов процес формування структури майбутнього давньоруського виробництва, яке складалось з міського, сільського та вотчинного ремесла[253].

Залізообробне ремесло було тісно пов’язане з виробництвом заліза й базувалось на продукції сиродутних горнів — кричному залізі та сталі. Тому й рівень його розвитку був обмежений можливостями криці, тобто губчастого залізного коржа з великою кількістю шлаків (у криці була якась частина сталі). Для того, щоб такий метал став придатним для наступної обробки, крицю кілька разів проковували для ущільнення та вилучення шлаків. Це був досить важкий процес, тому криці виробляли здебільше невеликі, вагою до 2 кг. І хоча якість кричного заліза не була високою, воно протягом майже двох тисячоліть задовольняло потреби людства в основних знаряддях праці і предметах побуту. Крім того, майстри вміли поліпшувати якість кричного заліза шляхом цементації залізних напівфабрикатів. Для цього їх закладали у вогнетривкий горщик — тигель — разом з товченим деревним вугіллям, кістками або рогом, який щільно закривали і ставили в піч або ковальське горно. Таким чином залізо цементувалося, перетворюючись на залізо-вуглецевий сплав — сталь. Можливо, саме для цього використовувалися горна на черняхівському поселенні Іванківці, поруч з якими виявлено велику кількість уламків тиглів, шлаку, обрізків кісток тощо. Поруч з виробничим центром знайдено кам’яні ідоли. Зв’язок капища з виробництвом можна пояснити соціальним статусом слов’янського коваля як чаклуна та жерця поганського бога Сварога. Взагалі цементація заліза була досить трудомісткою і складною, тому сталь йшла тільки на якісні вироби, найчастіше шляхом її наварювання здебільшого лише на леза або інші робочі частини. Якщо в Київській Русі сталь використовували у 8—10 разів рідше, ніж залізо, то у додержавний період цей розрив був ще більшим. У І тис. ковальством, ймовірно, займалися ті ж майстри, які видобували залізо. Доказом цього слугують знахідки залишків ковальства не тільки поруч з сиродутними горнами на рядових общинних поселеннях чи городищах протягом всього досліджуваного часу, а й у спеціалізованих металургійних центрах типу Лютежа. Втім, з’являються вже очевидні ознаки відокремлення процесу обробки заліза від його виробництва. Прикладом цього є металургійний центр у Гайвороні VI—VII ст., де зосереджувалося виробництво кричного заліза[254] і городище Зимне — адміністративно-ремісничий центр слов’янського племені дулібів, на якому зафіксовано велике ремісниче виробництво ковалів та ювелірів, але немає слідів залізодобування[255]. З кузнями можна пов’язати об’єкти на пам’ятках другої половини І тис. Зазвичай це залишки будівель з розвалами відкритих кам’яних вогнищ чи горнів, біля яких зосереджено шматки криць, шлаків, уламки тиглів, сопла (Ріпнів II, Паріївка, Ломачинці, Добринівці, Волоське та ін.), а інколи й з набором робочих інструментів, як, зокрема, на Пастирському городищі, в майстерні якого знайдено молот-кувалду, невелике кувадло, молоток-ручник, великі та малі ковальські лещата, ножиці для різання металу, зубило. Поодинокі ковальські інструменти походять з пам’яток різного часу. Але виробничих споруд, які, безумовно, були б пов’язані з металообробкою на пам’ятках першої половини І тис. поки що не виявлено. Тому найоб’єктивнішим показником рівня ковальського ремесла є самі залізні вироби.

Результати металографічного аналізу продукції ковалів, зростання з часом її асортименту дають змогу виявити рівень розвитку техніки та технології металообробки, професіоналізму ремісників та уявити розвиток виробничих потужностей суспільства. На сьогодні проведено металографічне дослідження близько 700 ковальських виробів І тис.[256]. Метал, що датується рубежем н. е., особливо з Середньодніпровського регіону, дуже зашлакований, нерідко занадто загартований і погано прокований. Очевидно, зарубинецькі ковалі ще недосконало володіли прийомами пластичної обробки металу в гарячому стані, хоч іноді трапляються знаряддя з цементацією леза та з подальшим гартуванням і пакетуванням. Зарубинецьке ковальство за своїми особливостями наближається до традицій латенської металообробки. Проте технологія ковальського ремесла у Поліссі та Верхньому Подніпров’ї того часу при більш досконалій техніці пластичної обробки залізних виробів в гарячому стані дещо примітивніша і наближається до рівня ковальства германських культур півдня Польщі.

Відносно вищого рівня розвитку досягло ковальство у другій чверті І тис. За матеріалами черняхівської культури спостерігається досить високий ступінь майстерності й професіоналізму ремісників, що виконували складні ковальські роботи. Стійке сполучення в одному предметі таких технологічних прийомів, як пакетування, цементування та гартування, вказує на кельтські, а можливо, й провінційно-римські традиції. Втім, ознак серійного виробництва ще немає. Ковалі у черняхівському суспільстві, як і раніше в зарубинецькому, залишалися універсалами, що працювали «на замовлення», а не на ринок, і забезпечували своєю продукцією найближчі общини. Аналіз вихідної сировини та технологічних особливостей ковальських виробів свідчить про відносно високий рівень, наближений до черняхівського, залізообробки у племен рубежу і початку н. е. Подністров’я — носіїв поєнешті-лукатівської та липицької культур. І навпаки, рівень ковальства у населення лісової смуги України, яке відоме за пам’ятками київської культури і є сучасником черняхівських племен, був дещо нижчий, його можна порівнювати із зарубинецьким ковальством. Стан ковальської справи відбиває також асортимент залізних виробів на матеріалах найбільш вивчених територій. Якщо серед пам’яток зарубинецької культури він налічує близько 40 найменувань, більша частина яких є предметами хатнього вжитку та побуту, деталями одягу та прикрасами, значно рідше знаряддями праці сільських промислів та ремісничого інструментарію і лише в поодиноких випадках предметами військового спорядження, то в черняхівських матеріалах асортимент значно ширший — до 60 найменувань. При цьому помітно зросла питома вага знарядь праці, особливо землеробських, ремісничих інструментів та предметів озброєння.

На слов’янських пам’ятках V—VIII ст. залізних знарядь зафіксовано начебто менше, ніж у попередній час. Але залізоробне виробництво цього періоду свідчить про підвищення його обсягу, наслідком чого є спеціалізовані металургійні центри типу Гайворона, на яких виявлено залишки тільки залізодобування. Тому зменшення кількості виробів із заліза на поселеннях цього часу, очевидно, не можна пояснити деяким уповільненням поступального розвитку ранньосередньовічних слов’ян. Ймовірна причина криється в майновому та соціальному розшаруванні слов’янського суспільства цього часу. Виявом його є рядові, общинні поселення з досить бідними знахідками та городища — господарсько-адміністративні центри племен, як Зимне чи Пастирське, з багатим асортиментом ковальських виробів та ювелірних прикрас, з численними залишками слідів їх виробництва і, зрештою, скарбів (Мартинівський, Хацьківський, Ржавецький тощо), які за характером знахідок пов’язуються саме з слов’янським етносом. Ковальство слов’янських культур V—VII ст. мало приблизно однаковий рівень розвитку. Всі ковалі використовували той самий вид сировини (кричне залізо і сирцеву сталь) й однакові технологічні прийоми. Вони досконало володіли технікою пластичної обробки заліза в гарячому стані, тобто вільною ковкою, широко застосовували гартування та відпуск металу. Вироби з цементованої сталі трапляються рідко, як і випадки виготовлення конструктивно складних виробів з наварними сталевими лезами. Широко розповсюджений був пакетний метал, який одержували за допомогою певної системи обробки залізного та сталевих напівфабрикатів. У слов’янській металообробці V—VII ст. спостерігаються процеси внутрішньої розгалуженості, хоча й досить слабкої. З’являються центри виготовлення заліза (Гайворон) і центри його обробки (Зимне). Виникає торгівля напівфабрикатами, про що свідчать знахідки стрижнів напівфабрикатів. Але ковалі, що забезпечували потреби рядових общинників, які складали головний кістяк галузі, мабуть, залишались спеціалістами широкого профілю і тримали в своїх руках весь обсяг робіт, пов’язаних із видобутком та обробкою чорних і кольорових металів.

Певні відмінності спостерігаються у ковальстві лівобережного населення VII—VІІI ст., відомого за пам’ятками волинцевської культури. Серед його виробів значно більше предметів із сталі, отриманої, напевне, шляхом удосконалення сиродутного процесу та з пакетного металу. А крім того, тут уперше з’являються вироби, виконані в техніці цілеспрямованого тришарового зварювання клинка ножа: у центрі смуга високовуглецевої сталі, по боках — залізо. Ці відмінності зумовлені впливом ремесла волинцевських племен та алано-болгарських племен салтівської культури, що входили до складу Хозарського каганату. У пеньківському та празькому ремеслі відчутне продовження місцевих традицій попередніх часів[257].

Рис. 13. Залізні знаряддя праці з городища Зимне VI—VII ст.

Серед пам’яток VIII—X ст. (культури типу Лука-Райковецька на Правобережжі та роменська — на Лівобережжі України) знайдено залізні вироби, які свідчать про помітний прогрес у ковальській обробці та водночас збереження технологічних традицій попереднього періоду. Кількість залізного інвентаря зросла, він набуває сталих форм, що зберігаються і в подальшому. Збільшується частка знарядь праці та інструментів. У різних пам’ятках їх налічується до 30 видів. Але спеціалізація в самій галузі перебувала ще в початковому стані, оскільки залізо добувач, коваль та ювелір найчастіше поєднуються в одній особі. Доказом цього є залишки майстерень, де поруч з горнами зафіксовано ковальський та ювелірний інструментарій. Прикладом є ремісничі майстерні на поселенні Кодин II, на городищах Добринівське, Новотроїцьке тощо. Ковалі Правобережжя в цілому продовжували традиції пеньківсько-празьких майстрів V—VII ст., але значно ширше використовували складні технологічні прийоми, такі як пакетування та цементування металу, наварювання сталевого леза на залізну основу. В ковальстві Лівобережжя переважали прийоми отримання більш якісної сталі в сиродутних горнах з наступною термічною обробкою виробів з неї та досить широке цілеспрямоване використання тришарового пакетного металу. Тобто за наявності певного прогресу в ковальському ремеслі слов’ян другої половини І тис. спостерігаються деякі відмінності в технології ремесла на різних територіях. На Правобережжі зберігаються технологічні традиції, започатковані ще в кельтський період (цементація готових виробів з наступним їх гартуванням, пакетування металу). На Лівобережжі при збереженості тих самих прийомів значного поширення набули зварні вироби, особливо за технологією тришарового пакету — наслідок впливів салтівської технології. Широке застосування складних прийомів у ковальському ремеслі вказує на процес внутрішньогалузевої спеціалізації, на ріст обсягів ковальської продукції, призначеної на ринок, тобто на розширення товарного виробництва. Цей висновок підтверджується наявністю ремісничих пунктів протоміського типу (Пастирське, Битиця, Добринівське).

Кольорові метали йшли головним чином на виготовлення прикрас, оздоблення костюма, кінське спорядження, посуд. Їх обробкою тривалий час, ймовірно, займалися ковалі-універсали. На початку нової ери ювелірне ремесло було порівняно скромним, але з часом набуло розквіту. Наслідком цього, зокрема, є чудові скарби другої половини І тис., що містять значною мірою речі місцевого виробництва.

На території розселення слов’ян не було промислових запасів кольорових металів. Отже, основну кількість потрібної сировини місцеві майстри повинні були ввозити. Інтерпретація даних Спектрального аналізу металевих виробів І тис. надзвичайно ускладнена внаслідок складності сплавів того часу, оскільки набір домішок, пов’язаний з вихідною сировиною, стає непомітним через штучні забарвлення. Однак, враховуючи дані щодо основних економічних традиційних зв’язків, найбільш ймовірним є припущення про семигородське походження міді.

Звідти мідь у прикрасах і різних виробах надходила у вигляді олов’яних бронз. Срібні вироби трапляються значно рідше, а золоті в поодиноких випадках. Сировина до ювелірів могла надходити у вигляді злитків кольорового металу. Шматки бронзи, хоч і в невеликій кількості, знайдено серед пам’яток майже всіх культурно-хронологічних етапів історії слов’ян І тис. Вторинною сировиною слугували також речі з кольорових металів, які вийшли з ужитку або були зіпсовані.

Залишки ювелірного ремесла знайдено на поселеннях різних культур протягом всього І тис. Здебільшого це уламки ллячок, тиглів, ливарних формочок, шматочків шлаків з накипом бронзи, іноді напівфабрикати, нарешті, самі ювелірні вироби. Інколи ці знахідки вдається поєднати з окремим приміщенням, тобто майстернею. Можливо, часто такі майстерні були й житлом, бо характер інших знахідок у них вказує на це. Крім того, для плавлення кольорових металів у невеликій кількості спеціальні печі були непотрібні, у пригоді ставали звичайні хатні вогнища чи ковальські горни. І все ж таки з ювелірними майстернями можна пов’язати лише деякі з приміщень на окремих поселеннях: три житла-майстерні на поселенні Пилипенкова Гора та житло на Почепському поселенні рубежу н. е.[258]; житло-майстерня в Черепині, на поселеннях носіїв черняхівської культури[259]; на пам’ятках другої половини І тис. — це майстерні ковалів на Пастирському та Новотроїцькому городищах[260], городищах Хуча і Зимне, на поселенні Паріївка.

Шлях розвитку ювелірного ремесла можна простежити на підставі огляду і порівняння його продукції. Ця галузь ремесла специфічна, оскільки задовольняла більшою мірою не практичні, а естетичні потреби населення, її продукція являла собою здебільшого прикраси з дорогоцінностей. Втім, здобутий під час розкопок матеріал дуже обмежений.

Знахідки речей з кольорових металів на поселеннях трапляються дуже рідко, частіше вони засвідчені в похованнях (фібули, пряжки тощо). Але найбільш повно асортимент ювелірних виробів представляють скарби. Скарби початку І тис. є рідкісним явищем і дуже обмежені за кількістю речей. Перші великі скарби з’являються лише в другій половині І тис. Так, на поселеннях початку І тис. знайдені в житлах чи ямах скарби з двох-трьох жіночих прикрас, наприклад у Чаплині. Скарби речей з емаллю другої чверті вже більші за обсягом, вони знайдені на поселеннях київської культури Хлепча, Шишино 5. До цього ж часу належать скарби Межигірський у Середньому Подніпров’ї й Борзнянський у Подесенні. В цих скарбах були ланцюги з ажурних пластин, великі трикутні фібули, обручки, арбалетні, круглі та підковоподібні фібули, підвіски в формі лунниць, простих і складних, а також ромбічні й круглі, браслети з ажурними щитками тощо. Значно більше багатих скарбів пов’язується з пеньківською культурою VI—VII ст. Це — Мартинівський, Малоржавецький, Хацьківський, Козієвський, Колосківський, Новоодеський, Новосуджанський, Ципляєвський та скарб з Вільховчика. За своїм складом вони неоднорідні, містять жіночі та чоловічі набори. Неоднорідні вони і за своїм походженням. Їхнє коріння можна простежити в самих різних етнічних масивах. Але поясні гарнітури, пальчасті фібули і деякі інші категорії жіночих прикрас дають підстави пов’язати їх з конкретними племенами русів-росів[261]. На деяких поселеннях, зокрема на Зимному та Пастирському, знайдено майстерні із залишками напівфабрикатів подібних прикрас.

Найбільш відомими скарбами наступного періоду VIII—X ст. є Харівський скарб, до якого входили золоті і срібні сережки, срібні обручки, шийні гривни, антропоморфні фібули, срібний ланцюг тощо; Новотроїцький та Полтавський скарби IX—X ст. Скарб срібних речей, а саме жіночих прикрас, знайдено у с. Фативиж на Сумщині. Кілька скарбів знарядь праці та прикрас походить з городища Битиця. Ці скарби складаються із скроневих кілець (спіральних, семипроменевих), каблучок, різних за формою підвісок, пряжок із зооморфними зображеннями тощо.

Короткий перелік скарбів яскраво демонструє збільшення як їх кількості, так і їх асортименту, а отже, певний поступ у ювелірному виробництві. І справді, якщо з технічного і технологічного погляду оцінювати речі з кольорових металів, що належали населенню рубежу н. е., то побачимо, що головним чином вони виготовлені простим куванням. Це стосується, насамперед, фібул — найчисленніших виробів того часу так званого зарубинецького типу, а також простих за формою багатьох типів кілець, каблучок, браслетів, підвісок, пронизок. Відливання як технічний прийом для виготовлення прикрас застосовувалося рідше, хоч цим шляхом виготовляли деякі види браслетів, шпильок, підвісок. З II ст. з’являються так звані варварські вироби з виїмчастою емаллю геометричного стилю. Територія поширення цих виробів охоплює середню смугу Східної Європи, від Прибалтики до Прикам’я. Але більша частина таких знахідок походить із Середнього Подніпров’я, а саме з територій, що займали в III—V ст. племена київської культури[262]. Технологія таких виробів була складніша від зарубинецьких. Бронзові литі ажурні прикраси мали виїмки геометричної форми, які заповнювалися різнокольоровою емаллю. Для ранньосередньовічних слов’ян V—VII ст. характерний так званий комплекс пальчастих фібул, що уособлює блискучу традицію ювелірного ремесла в Середній Наддніпрянщині. До цього комплексу входять досить характерні і своєрідні типи ювелірних виробів: пальчасті фібули, зоо- і антропоморфні фібули, браслети з потовщеними кінцями, сережки, прикрашені зерню і сканню, скроневі кільця пастирського типу, речі поясного набору (пряжка, декоративні бляшки, наконечники поясів) з прорізним чи карбованим орнаментом тощо.

Рис. 14. Срібні і бронзові прикраси II ст. до н. е. — IV ст. н. е.

Ювелірне ремесло І тис. н. е. базується на складній технології. Передусім, це різні види відливання — за восковою моделлю чи кам’яною. Чисельні уламки кам’яних формочок знайдено на Зимному, Пастирському, Бакоті, Паріївці тощо. Для виготовлення масових серій речей робилась плоска однобічна формочка способом відтиснення в глині негативу готової речі. Широко застосовувались прийоми тиснення, або карбування, волочіння дроту. Широкого поширення набули прикраси з плоскою і об’ємною зерню, а також орнаменти з крученого дроту, напаяного на пластинку (скань) або з’єднаного в об’ємну композицію (філігрань). Застосовувався орнамент, нанесений способом карбування за допомогою пуансонів та інших видів штампів. Широко застосовувалися гравіровка по гладкій поверхні, інкрустація, позолота.

У VIII—IX ст. формується нова художня культура, безпосередньо пов’язана з соціальною верхівкою держави, що складається в цей час. Виявляється декілька напрямів розвитку ремесла Руської землі: вбрання племінних князів і бояр та вбрання сільських старійшин. В основному це срібні речі, тиснені з зерню, традиція яких походить від аваро-балканських прототипів. Одяг дружинника, кінське спорядження, посуд, зброя — продукція майстерень художньої обробки, в яких домінуючими були традиції металообробки ісламських центрів, що поширювалися, ймовірно, через Хозарію, угорців та інші степові етноси[263].

На рубежі та в перші століття нашої ери у племен Східної Європи побутував спосіб ручного ліплення глиняного посуду. Виходячи з ретельності виготовлення та обробки поверхні парадних посудин зарубинецької культури можна дійти висновку, що всередині общин працювали майстри-керамісти, ймовірніше жінки, які забезпечували потреби сусідніх сімей. Ще до впровадження справжнього гончарного верстата при виробленні посуду користувалися поворотною підставкою, що значно полегшувало роботу.

Асортимент ліпної кераміки зарубинецької культури був досить різноманітним[264]. Для приготування їжі та збереження продуктів із глини, яка мала грубі домішки (пісок, жорства, шамот), виробляли горщики або великі корчаги. Рідше з такої ж маси ліпили миски, кришки, плоскі диски. З більш тонкої глини робили столові або ритуальні посудини, нерідко із старанно лощеною чорною поверхнею. Це горщики різних типів, іноді прикрашені рельєфним валиком або наліпами, миски, кухлики, зрідка трапляються глечики. Основну кількість лощеного посуду знайдено на могильниках, на поселеннях він становить не більше 12—15%. Значна частина ритуального посуду з поховань випалювалась дуже слабо і тому розсипається від вологи. Решта зарубинецької кераміки добре випалена на вогнищі до дзвінкого черепка. Приблизно такий самий рівень виробництва посуду мали племена поєнешті-лукашівської культури та зубрицької групи.

Крим. Золоті прикраси гунського часу IV—V ст.

Черкаська обл. Мартинівський скарб VI—VII ст.

Рис. 15. Срібні та бронзові прикраси із слов’янських пам’яток V—VII (1) і VIII—X ст. (2).

Виготовлення посуду на гончарному верстаті на території сучасної України вперше почалося в грецьких колоніях Причорномор’я близько середини І тис. до н. е. Пізніше кружальний посуд з’являється на пізньолатенських пам’ятках Закарпаття, де становить до 40% усієї кераміки. Частину цих виробів зроблено кельтськими майстрами, інші мають місцеве походження, але більшість з них генетично пов’язана з латенськими старожитностями Середньої Європи. Серед гончарного посуду Закарпаття трапляються лощені та нелощені екземпляри, зрідка — графітові (з домішкою товченого графіту) та розписні вироби. Сіроглиняні вироби прикрашалися геометричним візерунком та штампованим орнаментом.

Серед пам’яток липицької культури Прикарпаття І—II ст. від 3 до 15% керамічного комплексу становить гончарний посуд. Його походження пов’язане з дакійськими старожитностями Румунії. Липицький кружальний посуд виготовлявся з тонкої глини, мав сивий або жовтуватий колір. Його асортимент складається з кількох типів горщиків, ваз, чаш на високій ніжці, глеків.

VIII ст. н. е. населення Південно-Східної Європи починає широко застосовувати гончарну техніку виробництва посуду. Найбільшого розвитку ця галузь ремесла досягає у черняхівських племен і дещо меншого — у карпатських. До племен — носіїв київської культури — невелика кількість виготовленого на верстаті посуду надходила торговельним шляхом з черняхівських майстерень.

Типологія східноєвропейської сіроглиняної кераміки та гончарних горнів вказує на їхню причетність до єдиного провінційно-римського стилю, поширеного серед романізованих народів Центральної та Західної Європи. Найближчими осередками цього стилю були причорноморські міста Ольвія і Тіра, а також ремісничі центри провінцій Нижнього Дунаю. Якась частина черняхівської гончарної продукції, особливо на початковому етапі її виробництва, могла виготовлятися прийшлими спеціалістами, в тому числі полоненими ремісниками з дунайських провінцій. Вказівку на це можна вбачати в грецьких літерах на сіроглиняному посуді з поселення Лепесівка. Однак зростаючі потреби внутрішнього ринку спричиняли швидке поширення цього ремесла на значній території Південно-Східної Європи. Місцеві майстри засвоїли нову для них техніку та технологію гончарної справи разом з основними формами провінційно-римської кераміки й за короткий строк повністю наповнили ринок своєю продукцією.

За підрахунками О. О. Бобринського, майстер витрачав на виготовлення однієї середньої посудини 8—10 хв., виробляючи щоденно від 30 до 80 посудин[265]. Таке виробництво здатне було забезпечити округу в радіусі десятків кілометрів. Відносну продуктивність окремих гончарних майстерень можна порівняти за внутрішнім об’ємом випалювальних горнів, що вміщували приблизно від 25 до 150 горщиків.

Серед багатьох черняхівських пам’яток ліпний посуд домашнього виготовлення становить не більше кількох відсотків усіх знахідок кераміки. На синхронних поселеннях культури карпатських курганів частка ліпного посуду наближається до 80%, що вказує на відносно невисокий рівень товарності економіки прикарпатських племен та вузькість внутрішнього ринку. Окремі групи населення, що належали до черняхівської культури, зокрема мешканці поселень з слов’янськими рисами на Верхньому та Середньому Дністрі, також використовували гончарну кераміку, але меншою мірою, ніж, наприклад, племена сусідніх територій Молдови або Поділля. Однак і тут гончарна кераміка не була предметом імпорту: на поселенні Ріпнів II відкрито залишки гончарної майстерні[266].

Рис. 16. Чорнолощений ліпний посуд з могильника зарубинецької культури. Козаровичі.

Всього ж на території України відомо близько 50 місцезнаходжень черняхівських гончарних майстерень, здебільшого горнів[267]. Найкраще збереглися залишки майстерні в Журавці Ольшанській на Черкащині, де знайдено запаси глини на різних стадіях приготування та робоче місце гончара. Випалювали посуд у двокамерних горнах у відновному (редукційному) режимі при зменшеному доступі кисню, тому вироби набували кольорів від світло-сивого до чорного.

Із майстерень гончарів, що належали до черняхівської культури, виходили кухонні горщики та глеки, великі, до метра заввишки, піфоси — посудини для зберігання продуктів. Дуже різноманітний столовий посуд: миски, глечики, кухлі, келихи, триручні вази. Багатство форм зумовлено переплетінням у керамічному комплексі черняхівської культури традицій провінційно-римської та інших культур[268]. Столові посудини прикрашалися різними орнаментами та зображеннями, які мали не тільки естетичний, але й магічний зміст. Деякі екземпляри являють собою справжні витвори декоративного мистецтва.

У середині І тис. н. е. внаслідок розпаду Римської імперії та подій великого переселення народів відбувається загальна варваризація населення Європи, в тому числі й на території сучасної України. На поселеннях нових ранньослов’янських культур у V ст. ще трапляються окремі уламки гончарної кераміки черняхівського типу, пізніше вона зникає зовсім. Посуд ліпили з глини ручним способом і випалювали в хатніх печах або на вогнищах. Величезну його масу становлять горщики висотою 10—30 см. Різним племінним групам слов’ян, що належали до празької, пеньківської, колочинської культур, притаманні особливі типи цих посудин[269]. Крім того, в ужитку були корчаги висотою 40—60 см, сковорідки, диски, мініатюрні посудинки. Цей набір однаково характерний для всіх трьох ранньослов’янських культур.

Відродження гончарного ремесла у Південно-Східній Європі пов’язане з аланами та болгарами — народами Хозарського каганату (салтово-маяцька культура). Один із виробничих центрів діяв у VII — на початку VІII ст. у балці Канцерка між Дніпропетровськом і Запоріжжям. Тут розкопано залишки 12 майстерень, випалювальні горни, запаси сировини, житлові та господарчі споруди. Майстерні спеціалізувалися в основному на виробництві великих водоносних глеків та корчаг, а також столового та кухонного посуду. Салтівські майстерні відомі також на Дону, Сіверському Дінці (с. Підгаївка), біля дельти Дунаю (с. Багате).

У VIII ст. під впливом сусідів гончарне ремесло розвивається у слов’ян дніпровського Лівобережжя. На поселеннях волинцевської культури уламки посуду, виготовленого на колі, становлять 5—10%, на Битицькому городищі сягають 56%. Для волинцевських горщиків, мископодібних посудин та кухлів характерне лощения по всій поверхні та орнамент з лощених або врізних ліній.

Правобережні слов’яни, що належали до культури Луки-Райковецької починають застосовувати гончарне коло у IX ст. На верстаті тут вироблялися тільки горщики, часто прикрашені багаторядним орнаментом. На поселеннях гончарні, уламки становлять від 5 до 20% керамічного матеріалу. Біля с. Хрінівка Іллінецького району Вінницької обл. досліджено дві майстерні із залишками такого посуду.

Ліпні горщики в культурах VIII—X ст. за формою здебільшого близькі до гончарних. Часто по вінчику вони прикрашалися пальцевими вдавленнями або защипами. Для роменської культури характерний мотузковий орнамент, зроблений паличкою, на яку намотувався мотузок. Ліпний посуд прикрашався також круглим штампом, наколами, іноді лінійно-хвилястим декором, більш характерним для гончарних виробів. Крім горщиків, серед слов’янської ліпної кераміки VIII—X ст. трапляються миски з відігнутими вінцями або конічні, в тому числі миски-цідилки з отворами для виготовлення сиру. Для випікання коржів або млинців призначалися сковорідки різного розміру (діаметр до 30 см) з більш або менш вираженим бортиком. Іноді на дні був прокреслений хрест, що відбивався на продукті. У слов’янських житлах знаходять також уламки так званих жаровень-противнів прямокутної форми з бортиками. Цілий екземпляр з Волинцевського поселення мав розміри 90x60 см, висоту бортиків 13 см, товщину дна 2,5 см. Для зменшення ваги виробів до глини додавали солом’яну січку. Вони встановлювалися зверху печі і призначалися для підсушування зерна та, можливо, для випікання хліба.

У X ст. якість гончарної продукції поліпшується. Вінчики горщиків набувають складнішого профілю, характерного для пізнішого давньоруського посуду. В міських центрах архаїчна кераміка зникає раніше, а на периферії її продовжують виробляти протягом усього X ст.

Крім металу та глини, найбільш вживаним природним матеріалом було дерево. У лісовій та лісостеповій смугах воно було основним будівельним матеріалом. З деревини робили деталі різноманітних знарядь, зброї, побутові речі. Багато деревообробних інструментів знаходять на поселеннях черняхівської культури: сокири, струги (скобелі), тесла, долота, ложкоподібні свердла. Деяке знаряддя мало вузьке призначення. На поселенні Ріпнів II знайдено три дворучні струги: з широким лезом — для грубого обтесування колод, з вузьким — для обробки менших виробів, а також спеціальний скобель для виготовлення клепок на діжки. Напевно, таке досконале спорядження належало теслі — фахівцю у своїй справі, здатному вдовольняти потреби общини.

Токарний верстат в античному світі був відомий здавна, але на слов’янській території з’являється тільки в часи черняхівської культури. На поселенні Бовшів II знайдено залізний різець з гачкоподібним перовидним лезом, на кількох пам’ятках черняхівської культури відома токарна продукція — обточені пряслиця з м’якого каменя мергелю. Подібні мергельні пряслиця та токарний різець знайдено й на ранньосередньовічному слов’янському городищі Зимно. Саме поширенням токарної технології деякі дослідники пояснюють відсутність столового посуду в кераміці ранньослов’янських культур другої половини І тис. н. е. На їх думку, в цей час у масовому вжитку були виточені з дерева миски та кухлі.

Рис. 17. Гребінь з могильника черняхівської культури. Переяслав-Хмельницький.

На досить високий ступінь теслярського ремесла у слов’ян VI— IX ст. вказує застосування досконалих технічних прийомів у будівництві житлових та оборонних споруд. При зведенні стін зрубів вживалося з’єднання колод «в лапу» та «в обло», що доведено археологічними джерелами.

Багато дрібних виробів у давнину виготовлялося з кістки та рогу тварин. Це різноманітні проколки, знаряддя для плетіння, рукоятки ножів, накладки для луків та наконечники мисливських стріл, прикраси, амулети та ін. Виробництво цих речей потребувало особливих навичок, хоча відбувалося здебільшого у рамках домашнього промислу.

Ремісничого характеру набуло в пізньоримський час виробництво гребенів з оленячого рогу, широко розповсюджених у черняхівській культурі. Такі гребені складаються з кількох платівок із зубцями, що з’єднувались з обох боків за допомогою металевих заклепок пластинчастими накладками. Виробам, залежно від моди, надавали різної форми. Полірована поверхня часто прикрашалася карбуванням. Виготовлення гребенів потребувало низки операцій із застосуванням, крім сокир та ножів, спеціальних тонких пилок та свердел, а також затискачів та абразивів. Біля с. Велика Снітинка Фастівського району на Київщині досліджено гребінкову майстерню, що діяла з кінця III до середини IV ст. Тут знайдено сотні пластин-заготівок до гребенів, бронзовий дріт на заклепки, різне знаряддя, тисячі обрізків-відходів оленячого рогу[270]. В ранньому середньовіччі виробництво гребенів тривало, однак його обсяг вже зменшився.

Обробка каменю в перші століття н. е. найбільше була розвинута на півдні України, де давній місцевий досвід збагатився надбаннями античної цивілізації. Пізньоскіфські, а потім черняхівські племена Причорномор’я широко використовували місцевий вапняк у будівництві. З м’яких порід висікали архітектурні деталі — пороги та бази під дерев’яні стовпи, робили корита та ступи. В пізньоримський час увійшли в побут ручні млини. Жорна до них на півдні та в Подністров’ї виробляли з вапняку. На Побужжі існувало окреме виробництво біля сіл Жорнище та Лугова (Іллінецький район Вінницької обл.). На місці кратера доісторичного вулкану тут було створено кар’єри, де давні гірники видобували ефузивну туфоподібну породу. Серед кам’яних відходів знайдено рогові клини та черепки черняхівського посуду. На стінках кар’єру добре помітні сліди кирок[271]. За технологічними якостями туфові жорна кращі за вапнякові, з пісковику або граніту. Жорна з лугівського центру знаходять на великій території від Дністра до Середнього Подніпров’я. Ручні ротаційні млини відомі в ранньослов’янських культурах другої половини І тис. Копіткої мистецької праці потребувало виготовлення ливарних форм для ювелірних прикрас, що робилися з м’яких порід (мергель). 64 такі форми знайдено нещодавно у згорілому житлі VII ст. на поселенні в Бернашівці поблизу Могильова-Подільського.

Із Середнім Подністров’ям пов’язані перші спроби слов’янської кам’яної скульптури. Зображення богів знайдено під час дослідження язичницьких святилищ в Іванківцях та Ставчанах, а також у Калюсі, Бакоті, Кремінному, Непоротові, Козлові.

Потреби людей у тканинах задовольнялися на рівні домашнього виробництва. Звичайною знахідкою на поселеннях, а часто і в похованнях жінок, є пряслиця (грузики-маховики) до веретен, якими сукали нитки з льону, коноплі та овечої вовни. В черняхівській культурі відомі залізні гребінці для розчісування куделі. У давніх житлах знаходять глиняні грузила, що натягали нитки основи на вертикальних ткацьких верстатах. На думку Б. О. Тимощука, відсутність грузил на частині поселень VІII—IX ст. є показником того, що в цей час слов’яни користувалися вже вдосконаленими верстатами, зокрема горизонтальними[272].