Глава 2 Київська земля

Територія

Київська земля, що була давнім політичним і територіальним ядром Київської Русі, на відміну від більшості земель, не перетворилась на спадкову вотчину якоїсь князівської лінії, а впродовж XII — першої половини XIII ст. вважалася власністю великокнязівського київського столу і навіть загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду.

Формування території Київської землі переважно завершилося у другій половині XI ст., коли давня Руська земля поділилась на три частини між Києвом, Черніговом і Переяславом. До Київського столу відійшли колись полянське Правобережжя, землі древлян, південно-західні райони розселення дреговичів, а також землі уличів у басейні Південного Бугу. В тривожні часи феодальної роздробленості, коли території більшості давньоруських князівств стабілізувались, кордони київської землі постійно змінювались. Київські князі з династії Ольговичів утримували за собою В’ятицьку землю і частково Прип’ятське Лівобережжя, а за князювання у Києві представників роду Мономаха статус київських володінь здобували Посейм’я і Туровська волость. Мав місце й зворотний процес, коли через передачу київських волостей молодшим князям, князям-ізгоям, а нерідко й сильним удільним, які постійно претендували на частку в загальноруській родовій спадщині, володіння власне Києва скорочувались.

Географічно Київська земля займала територію двох ландшафтних смуг — Лісу і Лісостепу, що, безперечно, позитивно впливало на її економічний розвиток. Плодючі чорноземні ґрунти лісостепової смуги здавна зумовлювали тут високу культуру землеробства, а багате на будівельні матеріали і корисні копалини Полісся забезпечувало сировиною ремісниче виробництво. Численні ріки, передусім Дніпро, Десна, Прип’ять, Південний Буг, пов’язували Київську землю з найвіддаленішими районами Русі, а також з міжнародними торговельними ринками.

Стратегічно окраїнне становище Київської землі, яка межувала з половецьким Степом, не було сприятливим. Постійні вторгнення печенігів, торків, половців у її південні райони підточували економіку, оскільки відволікали населення від праці, змушували вступати в боротьбу з ворогами. Життя тут було небезпечним, але, як свідчать літописні та археологічні джерела, південноруське порубіжжя і в XII ст. мало достатню густоту населення. Масовий відхід людей у безпечніші райони Русі почався лише після поразки руських дружин на р. Калці.

Одночасно з формуванням основної території Київської землі визначилися і її рубежі. На Лівобережжі, після виділення Чернігівщини в окреме князівство, за Києвом лишилася невелика смуга (шириною в 10—15 км) землі, що простяглася від Десни до Трубежу. Серед київських володінь літопис тут називає Ольжичі, Лутаву, Моровійськ, Городець, Саков, Рудичі. Центром задніпровської київської волості був Саков. У цьому місті, що знаходилося на південь від Києва, Святополк і Мономах 1101 р. уклали мир з половцями, а в 1142 і 1146 рр. воєвода чи посадник Сакова Лазар Саковський брав активну участь у київських подіях. Ще раз Саков згадується в літопису під 1150 р., коли брат Юрія Довгорукого Ростислав змусив саковців, названих турпеями, відмовити у допомозі Ізяславу Мстиславичу, супернику суздальського князя, у боротьбі за Київ.

Лутава і Моровійськ знаходились на києво-чернігівському порубіжжі, неподалік від Десни. Тут відбувались зустрічі й переговори київських князів з чернігівськими. Звідси 1154 р. Юрій Довгорукий надіслав Ізяславу Давидовичу до Києва грамоту з вимогою звільнити великокнязівський стіл. Пізніше ці населені пункти ввійшли до складу чернігівських володінь. 1142 р. великий князь Всеволод Ольгович, бажаючи домовитись з братами, скликав їх на переговори в Ольжичі, поблизу Києва. Через два роки тут зупинились київські князі Ізяслав Мстиславич і В’ячеслав Володимирович, які поспішали на допомогу обложеному Юрієм Довгоруким Чернігову. Як крайній пункт Київської землі на лівому березі Ольжичі згадуються в літопису ще двічі — під 1161 і 1183 рр. Аналогічну роль відігравав і Городець, також розміщений, згідно з літописом, недалеко від Києва. Найімовірніше, Городець був заміською резиденцією київських князів і місцем князівських зустрічей.

На правому березі північні кордони Київської землі проходили по вододілу Прип’яті, Березини й Німану. Ці землі, заселені дреговичами, впродовж майже всієї історії Русі перебували під впливом Києва. Основне місто дреговичів Туров, що лежало на правому березі Прип’яті, тривалий час відігравало помітну роль серед міст Київської землі. Туров, як правило, належав старшому, після великого київського, князю. 1142 р. у Турові сидів В’ячеслав, 1150 р. — син Юрія Довгорукого Андрій, під владу якого перейшли також Пінськ і Пересопниця. 1154 р. великий князь Ростислав Мстиславич наділив Турово-Пінською землею Святослава Всеволодовича, наступного року одне із значних міст басейну Прип’яті — Мозир — Юрій Довгорукий віддав Святославу Ольговичу. В цьому районі літопис називає також Чечерськ, Брягин, Случеськ, Клечеськ, Чорторийськ, Дубровицю та інші міста, які перебували від владою київських князів.

Західні кордони Київської землі вже у X—XII ст. дійшли до Горині і Західного Бугу, де знаходилась Берестейська область. У Погоринні літопис називає київські міста: Пересопницю і Зарічеськ на р. Стублі, Шумськ на р. Вілії, Тихомль на р. Горині, Чемерин на р. Оличі, що впадала в Горинь, Корчеськ на р. Корчик та деякі інші. Оскільки ці землі знаходились ближче до Волині й Галичини, ніж до Києва, вони досить часто були «яблуком розбрату» між князями згаданих центрів. Але перевага лишалася за Києвом. У погоринських містах, як правило, сиділи посадники великого князя. 1152 р. за умовами мирної угоди між Ізяславом Мстиславичем і Володимиром Галицьким останній змушений був відмовитись від «міст руських», тобто київських, після чого великий князь «посла посадники своя въ городы, на нихъ же бяще хрестъ ц?ловалъ Володимиръ въ Бужескъ, въ Шюмескъ, въ Тихомлъ, въ Выгошевъ, въ Гноицю».

Південно-західні рубежі Київської землі пролягали по лінії верхньої течії Південного Бугу і Случі. Літопис серед київських називає тут такі міста, як Божськ, Котельниця, Межибожжя. Побузькими містами як своєю давньою родовою вотчиною розпоряджались переважно київські князі. Так, 1146 р. Ізяслав Мстиславич, позбавив Святослава Всеволодовича м. Володимира, замінивши його на «Бужськый и Межибожъе и пять городовъ». 1148 р. «Божьский, Межибожие, Котелницю и ина два городы» Ізяслав віддав сину Юрія Довгорукого Ростиславу. Збираючись у похід проти Юрія, Ізяслав наказав Ростиславу йти в Божськ і там постерегти «землі руської». Таким чином, Побужжя, на яке постійно претендував Галич, служило своєрідним щитом, що прикривав Київську землю з південного заходу. Між верхньою течією Південного Бугу, Тетерева і Случі знаходились болохівські міста Деревич, Губин, Кудин, Кобуд, Дядьків та інші, що належали київським князям, а в другій чверті XII ст. відділились в окремий князівський наділ.

Південні рубежі Київської землі, що були одночасно і південним кордоном Давньоруської держави, піддавались постійним нападам кочових народів. Наприкінці XI ст. Пороська оборонна лінія, побудована за Ярослава Мудрого, була прорвана новим сильним ворогом Русі — половцями, але вже на початку XII ст. спільними зусиллями київських князів її було відновлено. У другій половині XII ст. кордони руської землі відсунулись значно південніше Росі й, очевидно, доходили до Тясмина.

Боротьба Русі з кочовими народами Степу, яка тривала впродовж століть, потребувала будівництва складної системи оборонних споруд на півдні Київської землі. Крім Пороської і Стугнинської у другій половині XI — на початку XII ст. було побудовано Дніпровську оборонну лінію, що мала захищати водний торговельний шлях і південні підступи до Києва. Через придніпровські міста здійснювався зв’язок Києва з південним кордоном Русі. Літопис називає тут такі населені пункти, як Треполь, Новгород-Святополч, Іван, Чучин, Заруб, Канів на Дніпрі, Корсунь, Торчеськ, Юр’єв на Росі. Систему воєнно-феодальних замків на південно-руському порубіжжі доповнювали могутні земляні вали, що простягались у межиріччі Росі й Роставиці, а також вздовж лівого берега Стугни і далі на південний захід — Ірпінь і Здвиж. Літописець так розповідав про похід руських дружин проти половців 1093 р.: «И минувше Треполь, проидоша валъ. И се Половц? идяху противу, стр?лци противу пред ними; нашимъ же ставшимъ межи валома, и поставиша стяги своя, и изидоша стрилци из валу».

Міста

Київська земля в період феодальної роздробленості була однією з розвинутих і густозаселених областей Русі. Близько 79 її міст згадується в писемних джерелах. Різні типи населених пунктів розподілялись на території Київської землі нерівномірно. Як правило, великі міські центри знаходились у лісостеповій смузі на підступах до Києва. Вздовж південних кордонів стояли містечка-фортеці, сторожові застави, що охороняли державні кордони Русі. Прип’ятське Полісся мало менше міст, ніж інші райони Київської землі, але серед них були й великі. У зв’язку з поглибленням процесів феодалізації і подальшим зростанням продуктивних сил на Русі у Київській землі з’явилось багато нових населених пунктів — міст, феодальних замків, фортець, неукріплених сільських поселень.

Головний центр Київської землі — Київ — на той час поступально розвивався. Місто доби феодальної роздробленості займало велику площу, а його населення складало 50 тис. чоловік. Київ був одним із найбільших міст не лише Русі, а й усієї середньовічної Європи. Впродовж XII — першої половини XIII ст. у ньому споруджується близько 20 кам’яних будов, культових, громадських і фортифікаційних, що складає майже половину побудованого за всю його домонгольську історію. Будівельні роботи таких масштабів були, безумовно, під силу лише великому місту, що мало чималі економічні ресурси і резерви робочої сили. Для порівняння визначимо, що у Володимирі (Суздальському) і Галичі, які дуже швидко розвивалися, за цей час з’явилося відповідно 10 і 12 кам’яних споруд.

У зведенні кам’яних споруд Києва брали участь не лише місцеві архітектори, а, й з інших давньоруських земель. Цей висновок значною мірою базується на свідченні літописної статті 1175 р., де читаємо: «Уже ми Києву по?xa, господине, в ту церковь, т?ми Золоты вороты, ихне д?лать послалъ бяше той церкви на велиц?м двор? на Ярославл?, а река: хочю создати церковь таку же, яка же ворота си золота, да будет память всему отеч?ству моему».

Економічну основу життя давнього Киева складали ремесло і торгівля, розквіт яких припав на середину XII ст. За час археологічного вивчення Києва виявлено залишки близько 50 ремісничих майстерень, де виготовлялись керамічні, ювелірні, кістяні, скляні, дерев’яні, металеві та інші вироби. Переважна більшість ремісничих майстерень припинила своє існування після розгрому Києва монголо-татарськими завойовниками. Характерним також є те, що більшість відомих на сьогодні виробів київського ремесла відносять до XII—XIII ст. Київським ремісникам були відомі технічні й технологічні прийоми обробки заліза, міді, срібла, сплавів. На Русі не було жодного технічного різновиду обробки кольорових і благородних металів, яким би не володіли київські майстри.

Вивчаючи ремесло Київської Русі, неважко дійти висновку, що ніякого занепаду його з другої половини XII ст. не було ні в Києві, ні в інших містах. Давньоруські майстри в ряді ремесел випереджали західноєвропейських. Головна заслуга в цьому належить київським ремісникам, які майже до монголо-татарської навали були законодавцями мод і виконавцями технічних новинок давньоруського ремесла.

Поряд з ремеслом у Києві в XII—XIII ст. процвітала й торгівля.

Рис. 16. «Місто Володимира» давнього Києва.

На ринкових майданах міста (літопис називає їх два) — Бабиному торжку на Горі і Торговищі на Подолі, як і раніше, можна було побачити купців із різних земель Русі, а також із Чехії, Німеччини, Скандинавії, Польщі, Угорщини, Візантії та інших країн. Деякі з них проживали в Києві постійно, утворюючи своєрідні торговельні колонії. У XII—XIII ст. такими колоніями були двори новгородських і туровських купців, у XIII ст. — німецьких, які мали навіть свою церкву св. Марії. На другу половину XII ст. припадає значний розквіт торгівлі Києва і Середнього Подніпров’я з Регенсбургом, великим ремісничим і торговельним центром Західної Європи, а також пожвавлення зв’язків з нижньодунайськими землями, з Угорщиною і Польщею.

У літописах, як відзначалось вище, згадуються шляхи — Грецький, Соляний, Залозний, що з’єднували Русь з багатьма країнами світу. Впродовж XII — першої половини XIII ст. київські князі виступали ініціаторами великих походів проти половців, щоб забезпечити торговельні шляхи однаково важливі й необхідні як Києву, так і всім давньоруським землям.

Київ за доби феодальної роздробленості лишався одним із головних центрів внутрішньої торгівлі. Вироби київських ремісників завдяки купцям-посередникам проникали в найвіддаленіші куточки давньоруських земель. Під час розкопок багатьох міст виявлено чимало речей, виготовлених київськими майстрами XII—XIII ст. — ювелірами, склоробами, гончарами та ін. Про торговий оборот Києва того часу красномовно свідчать знахідки монетних гривень, вагою близько 45 кг, що складає третину ваги всіх срібних зливків, виявлених на давньоруських землях.

Ріст і розвиток Києва в зазначений період тісно пов’язані із збільшенням у ньому кількості феодальних дворів. Упродовж XI—XIII ст. літопис згадує понад 20 боярських і воєводських родів, які відігравали важливу роль у житті не лише Києва, а й усієї Русі. Родоначальник знаменитого боярського роду Вишата брав участь у поході руських дружин на Царгород 1043 р., а його син Ян був відомим київським тисяцьким. Визначними діячами кінця XI — початку XII ст. стали київські бояри Чудіни. Старший із них — Чудін Минула — був посадником у Вишгороді, його брат Туки — воєводою в Ізяслава і Всеволода Ярославичів, а син Чудін Іван брав участь у відомій нараді, скликаній Мономахом у Берестові. Значне місце в житті Києва початку XII ст. посідав боярський рід Ратибора, родоначальник якого 1079 р. був посадником Всеволода в Тмутаракані, а потім став радником Мономаха.

Перелічені й інші боярські сім’ї, які мали в Києві, переважно в центрі міста, великі феодальні двори, зосереджували в своїх руках значні багатства. Крім трьох князівських дворів (Великого — Ярославового, Мстиславового і Брячиславового) літопис називає ще десять боярських (Никифора, Чудіна, Гордяти, Воротислава, Коснячка, Путяти, Гліба, Ратші, Борислава, Василька). Безумовно, їх було значно більше, про що свідчать численні знахідки скарбів. Чималі багатства зосереджувались і в руках духовенства.

Важливу роль у житті Київської Русі відіграли міста Вишгород, Білгород, Василів, а також фортеці, що входили до системи оборонного кільця навколо Києва. Вишгород (сучасне м. Вишгород) виник за 15—16 км вище від Києва на правому високому (до 80 м) виступі дніпровського берега поблизу переправи через Дніпро. Місто було оточене земляними валами. Навколо Вишгорода розміщувались сторожові пункти, які контролювали північно-західні підступи до Києва. Воєнно-стратегічне значення міста в системі оборони центральної території Русі високо оцінювали київські князі. Під час воєнної небезпеки вони часто зачинялись у вишгородській фортеці, вважаючи її, імовірно, не менш надійною, ніж київську. Князі-претенденти на київський стіл також надавали особливого значення оволодінню Вишгородом як однією з основних перешкод на шляху до Києва.

Починаючи з князювання Ярослава Мудрого Вишгород набув значення великого церковного центру Русі. В ньому було поховано останки князів Бориса і Гліба — перших руських святих, на честь яких побудовано спочатку дерев’яну, а 1115 р. кам’яну церкву. Культу Бориса і Гліба присвячено значну церковну літературу, яка поряд з Літописом є важливим джерелом для вивчення історії міста. В одному з літературних творів XI ст., де Борис і Гліб прославляються як захисники Русі, Вишгород названо важливою фортецею Руської землі: «Стенам твоим, Вышгород, я устроил стражу на все дни и ночи. Не уснет она и не задремлет, охраняя и утверждая отчизну свою русскую землю от супостатов и усобной войны».

Вишгород був також великим ремісничим центром, продукція якого задовольняла потреби усієї округи. Розвитку торгівлі сприяло географічне положення міста. Його роль у міжнародній торгівлі відзначав ще Константин VII Багрянородний.

Вишгород належав до значних феодальних центрів, під його владою перебували навколишні землі. Писемні джерела неодноразово згадують вишгородських бояр, які відігравали помітну роль у політичному житті Київської землі й всієї Русі. Зокрема, 1015 р. київський князь Святополк використав їх у злочинній змові проти Бориса. «Святополкъ же приде ночью Вышегороду, отай призва Путтю и вышегородьскы? болярьц?, и рече имъ: «Прияете ли ми вс?мь сердцемъ?»... Онъ же рече имъ: «Убийте брата моего Бориса». Під 1164 р. літопис розповідає про спалення дворів боярина Радила та семи інших вишгородських бояр. Згадуваний у зв’язку з подіями 1146 р. вишгородський тіун Тудор походив із знатного роду, виходець з якого перебував ще у складі посольства князя Ігоря в Константинополь.

Будучи важливим воєнно-стратегічним, економічним і церковно-релігійним центром київської землі, Вишгород все ж не мав статусу якоїсь самостійної політичної одиниці. Впродовж всієї давньоруської історії він виступав як пригород Києва, навіть тоді, коли в ньому правили свої князі. Останні зазвичай призначались великим князем з числа молодших родичів, які не претендували на київський стіл. У Вишгороді сиділи ставленики князів Ярополка Володимировича, Юрія Довгорукого, Ростислава Мстиславича та ін. Вони перебували, по суті, на становищі київського воєводи. Про незначну роль вишгородських князів свідчить той факт, що 1155 р. син Юрія

Довгорукого Андрій, навіть не повідомивши батька, залишив Вишгород і пішов у Суздаль. Очевидно, й у другій половині XII ст. Вишгород відігравав роль заміської великокнязівської резиденції і перебував під безпосередньою опікою Києва (у Вишгороді знаходились двори Ольги, Володимира, Святополка Володимировича, Ярослава Мудрого). Пізніше за зразком Вишгорода подібні князівські резиденції були засновані володимирськими і смоленськими князями (Боголюбово і Смядинь).

За 25 км на південний захід від Києва, на правому березі р. Ірпеня знаходився ще один важливий пригород — Білгород (сучасне с. Білогородка). Він розміщувався у дуже зручному для оборони місці — на частині плато, що здіймалося над заплавою Ірпеня на 40— 50 м. Із заходу і півдня Білгород оточували природні оборонні рубежі, зі сходу і півночі він був обнесений земляними валами і ровами. Загальна площа фортеці складала 100 га. У час воєнної небезпеки за її могутніми стінами могло сховатися населення всієї округи.

Київські князі розуміли значення Білгорода — важливого воєнно-стратегічного пункту — й усіляко сприяли його процвітанню. Як і у Вишгороді, тут знаходився двір київських князів. У XII ст., під час загострення боротьби за Київ, Білгород здобув статус князівського міста, князі якого, однак, перебували під постійною опікою київських. Останні намагались посадити у Віл город і такого князя, який допомагав би відстоювати інтереси Києва. Володимир Мономах 1147 р. передав Білгород старшому сину Мстиславу, а Юрій Довгорукий 1149 р. — сину Борису. Втрата Білгорода київським князем, по суті, означала втрату Києва. Так, 1150 р., довідавшись про взяття Білгорода військами Ізяслава Мстиславича, Юрій Довгорукий без бою віддав йому Київ. Про безпосередню залежність Білгорода від Києва свідчить також літописна стаття 1151 р. У відповідь на вимогу Юрія Довгорукого відкрити йому ворота білгородці заявили: «А Киев ты ся кое отворилъ».

Лише в останній чверті XI ст. у Білгороді утвердився суперник великого князя Рюрик Ростиславич. Однак це не призвело до відділення Білгорода від Києва. Досить швидко Рюрик домігся від Святослава згоди на співправління і Білгород став однією з великокнязівських резиденцій. Тут, на місці дерев’яної церкви, 1197 р. за велінням Рюрика спорудили кам’яний храм св. Апостолів, оздоблений фресковим і золотим розписом, різнокольоровими майоліковими плитками.

Впродовж кількох століть Білгород перебував на становищі великого єпископського центру, заснування якого історики здебільшого пояснюють особистими симпатіями до нього київських князів. Думається, що у великих князів щодо цього були дещо серйозніші причини. Єпископський Білгород, розміщений на кордоні з Древлянською землею, очевидно, мав поширювати на неї не тільки князівську, а й церковну владу Києва. Як свідчать літописи, білгородські священики відігравали помітну роль і в політичному житті міста.

Значний відсоток білгородського населення становила дружина і земельна знать, в руках якої зосереджувались численні замки і села. Її двори, розміщені у центрі міста, поряд з князівськими та єпископськими, являли собою окремі феодальні гнізда.

З півдня оборонна система навколо Києва замикалась Пересіченом (Китаївське городище), розміщеним на урвистому і високому виступі дніпровського берега за 6 км від Видубицького монастиря. Місто займало площу близько 8 га і мало могутні укріплення, що складались з трьох ліній земляних валів і ровів. Поблизу дитинця і окольного града розміщувались чималі посад і курганний могильник.

Центральним і найбільшим містом в оборонній системі вздовж Стугни був Василев (сучасне м. Васильків), заснований ще Володимиром Святославичем у X ст. У тривожні часи феодальної роздробленості Василев посідав значне місце в житті Київської землі. Близько середини XIII ст. він здобув статус князівського міста. Як і Білгород, Василев мав чудову фортецю: вал оточував не лише дитинець, а й посад. Найбільшого розквіту місто досягло в XII — перших десятиліттях XIII ст. Судячи за літописними повідомленнями, Василев, як і вся Стугнинська оборонна лінія, у XII ст. втратив воєнно-стратегічне значення, але відігравав важливу роль у торговому житті Київської землі. Він стояв на відомому торговельному шляху із Києва через Рось у Дніпровське Пониззя, Подунав’я і Галичину.

Від гирла Стугни і до Росі простягалася Дніпровська оборонна лінія, в системі якої знаходилися Треполь, Халеп, Новгород-Святополч, Іван, Заруб, Канів. Більшість цих пунктів були не лише фортецями, а й господарськими та адміністративними центрами окремих феодальних володінь. Будувались вони за певним планом і мали цілий ряд спільних конструктивних рис.

Крайнім південним містом Київської землі на Дніпрі був Канів. Його виняткова роль в історії Давньоруської держави визначалась уже самим його розміщенням. Канів уперше згадується літописом під 1149 р., коли він перетворився на великий воєнно-феодальний центр і мав статус князівського міста. З посиленням натиску Русі на Степ значення Канева зростало. З другої половини XII ст. руські князі вели переговори з половцями, як правило, не поблизу Києва і навіть не в Сакові, а в містах південного порубіжжя, серед яких найчастіше фігурує Канів. Безперечно, місто мало й важливе торговельне значення, адже руські князі саме тут 1168 р., 1170, 1189 рр. охороняли шляхи Грецький і Залозний. До наших днів добре зберігся Георгіївський (Успенський) собор у Каневі, побудований близько 1144 р. за великого київського князя Всеволода Ольговича.

Пороська оборонна лінія фактично була продовженням Дніпровської. На Росі від її витоку до гирла відомо 13 давньоруських міст, розміщених вздовж лівого її берега. Переважна їх більшість — Товаров, Дверен, Богуслав, Володарев, Ростовець, Боровой і Чурнаєв — являли собою фортеці зі змішаним (слов’яно-тюркським) населенням, деякі — Корсунь, Торчеськ, Юр’ев та інші — значні міські центри.

Юр’єв (сучасне м. Біла Церква) заснував Ярослав Мудрий і назвав його своїм християнським іменем. Тоді ж у ньому, напевно, з’явилася єпископська кафедра, яка вперше згадується в літопису під 1089 р. Її наявність на південноруському порубіжжі, населеному переважно тюркськими племенами, можна пояснити, ймовірно, місіонерською потребою. Проіснувала юр’євська єпархія до монголо-татарської навали. Впродовж XII ст. Юр’єв брав найактивнішу участь у боротьбі з половцями і піддавався руйнуванню і спустошенню. Після значного руйнування 1095 р. половцями місто було знову відбудовано 1103 р. У другій половині ХІІ ст. під стінами Юр’єва половці двічі зазнали нищівних поразок.

Поблизу Юр’єва знаходилося місто Торчеськ — центр берендеїв, торків, печенігів та інших тюркських племен Поросся. У літописних повідомленнях Торчеськ згадується як важлива фортеця, яка впродовж півтора століть знаходилася на передньому краї боротьби з половцями. З середини XII ст. місто стало князівським адміністративним центром Поросся. В ньому, як правило, сиділи ставленики Києва, на яких наприкінці XII ст. великі князі майже повністю переклали турботу про оборону південноруських кордонів. Але часи великих походів давньоруських князів у Степ минули, половці вже не становили серйозної небезпеки для Русі. Їх набіги успішно відбивали полки тюркських племен — печенігів, торків, берендеїв — відомих за літописом під загальною назвою чорних клобуків, які розміщувались у містах і фортецях вздовж Росі.

Південно-західні й західні райони Київської землі, як свідчить літопис, уже наприкінці X ст. були вкриті густою мережею міст, феодальних замків і поселень, розміщених на берегах Тетерева, Здвижа, Ірші, Ужа, Случі, Уборті, а також менших річок. Літопис називає тут Іскоростень, Овруч, Вздвижен, Мільськ, Мичськ, Полонний, Семоч, Зарічськ, Ушеськ, Чорнобиль, Городськ, Колодяжин та інші населені пункти.

Ще до того, як київські князі підкорили древлян, їхнім адміністративно-політичним центром був Іскоростень (сучасне місто Коростень). За історичними переказами, на одному з чотирьох іскоростенських городищ стояв замок знаменитого древлянського князя Мала. Але виявлене на р. Ірші поблизу сучасного містечка Малина городище VIII—X ст. дає певні підстави саме його вважати місцем, де знаходився замок князя. Протягом періоду феодальної роздробленості Іскоростень залишався значним міським центром Київської землі.

З другої половини X ст. політичним центром Древлянської землі став Вручий (сучасне місто Овруч), що виник на правому березі Норина, на урвистій, оточеній глибокими ярами горі. З втратою автономії Древлянської землі згадки про Овруч надовго зникають зі сторінок літопису і з’являються лише в останній чверті XII ст., коли він стає уділом князя Рюрика Ростиславича. Ставши співправителем Святослава, Рюрик не забув і другу свою резиденцію — Овруч, де близько 1190 р. побудував церкву св. Василія, що дійшла до наших днів у реконструкції О. В. Щусєва.

Ряд населених пунктів західних районів Київської землі являв собою невеликі, але добре укріплені воєнно-феодальні замки типу Райковецького городища на Гнилоп’яті чи КолодЯжина на СлуЦі. Деякі з них, як Пересопниця,. Дорогобуж, Дубровиця, наприкінці ХП — на початку XIII ст. перетворились на справжні міста. В них час від часу сиділи посадники та князі — васали великих»київських князів.

Політична історія

Впродовж XII — першої чверті XIII ст. Київська земля нерідко ставала об’єктом посиленої уваги давньоруських князів. Одні з них обмежувались претензіями на якусь частину спільної родової спадщини, інші, які боролись за: відновлення єдності руських земель, майже до 60-х років ХІІ ст. пов’язували успіх цієї боротьби з володінням давньою столицею Русі як символом такої єдності. Ця привабливість Києва, безумовно, пояснюється насамперед традицією — його минулим політичним значенням, а не тим реальним місцем, яке від посідав серед інших давньоруських центрів ХІІ ст. Міжусобна боротьба за Київ, яку вели чернігівські, волинські, ростово-суздальські, смоленські та інші князі, що б їх до цього не спонукало, об’єктивно призводила до поглиблення процесів феодального дроблення, до подальшого політичного послаблення Києва.

Втім традиційне прагнення князів посісти київський стіл поступово почало згасати. Сильні удільні володарі прагнули очолити боротьбу за відновлення загальноруської єдності вже не за допомогою оволодіння київським столом, а через утвердження в ролі об’єднавчого центру стольного міста свого князівства. Водночас вони уважно стежили за ситуацією, що склалася на півдні Русі, постійно домагаючись там частки власності. Розвиток різних форм співправління на київському столі призвів, врешті-решт, до того, що Київ і Київська земля стали об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів Русі.

Після смерті Мстислава київський стіл перейшов до його брата Ярополка Володимировича (1132—1139). Час його правління характеризувався переходом від єдиновладдя, що мало місце за Мономаха і Мстислава, до поліцентризму, який остаточно утверджується після 30-х років XII ст. Як державний діяч Ярополк стояв ближче до своїх попередників, але гідно продовжити їх справу не зміг. Прагнучи примирити чернігівських князів Ольговичів й усунути від участі в розв’язанні суперечностей між численними нащадками Мономаха, Ярополк здійснював політику братолюбства і миролюбства. За умов жорстокої боротьби за перерозподіл феодальних володінь остання не могла мати позитивних результатів. Незважаючи на те що літописець не шкодує похвальних епітетів, характеризуючи дії київського князя, навряд чи його політика знаходила співчуття і підтримку серед широких народних мас. Слова літопису, що Ярополк «хулу и укоръ прия на ся отъ брат? своея и отъ всихъ», свідчать про його нерішучість, а також про несприйняття такої його поведінки не лише братами і племінниками, але й населенням Київської і Переяславської земель, що страждало від постійних воєнних нападів Всеволода Ольговича.

В історичній літературі нерішучість Ярополка Володимировича інколи пояснюється його малодушністю, насправді ж вона спричинялася іншим. Відомий біблійний заклик — «любите враги ваша» — йшов не від християнського смирення Ярополка, а від переконання, що внутрішні суперечності необхідно і можливо розв’язувати мирним шляхом. Стосовно ворогів Русі — половців — Ярополк дотримувався зовсім інших поглядів. Тут він діяв сміливо й рішуче і справедливо заслужив слави переможця «поганих».

На внутрішній політиці Ярополка, безумовно, відбились його зобов’язання щодо Мстиславичів, що, природно, викликало сильну протидію Ольговичів і молодших Мономаховичів. Прагнення закріпити за одним із синів Мстислава Великого переяславський стіл, що розцінювався як перехідний до київського, стало причиною різкого загострення відносин Ярополка зі своїми братами, зокрема з Юрієм Довгоруким. Останній запропонував Ярополку обміняти Переяславську землю, яка, по суті, була тоді частиною Київської, на ряд суздальських володінь.

Здійснення такого обміну означало б, що саме Юрій Довгорукий отримував права на успадкування київського столу. Це зовсім не входило до планів Мстиславичів і Ольговичів. Уклавши між собою союз, вони кілька разів нападали на Переяславську і Київську землі, що змусило Ярополка відмовитись від пропозиції Юрія Довгорукого. Врешті-решт Переяслав дістався молодшому Мономаховичу — Андрію, який не вважався претендентом на київський стіл. Лише перед смертю Ярополку вдалося об’єднати сили для боротьби з Ольговичами і дещо стабілізувати внутрішнє становище Півдня Русі.

Наприкінці правління Ярополка Володимировича до числа реальних претендентів на київський стіл висунувся чернігівський князь Всеволод Ольгович. Після смерті Ярополка він, скориставшись суперечностями між Мономаховичами і Мстиславичами, з невеликою дружиною ввійшов до Києва.

Київський стіл перейшов до Всеволода (1139—1146). Виникла необхідність встановлення нових контактів і зв’язків. Учорашній сепаратист Всеволод на київському столі намагався провадити політику відновлення єдності руських земель. Літопис відзначає, що він «самъ хотяще землю всю держати, искаше подъ Ростиславомъ Смоленьска, а подъ Изяславомъ Володимира». Обстоюючи свої домагання на старшинство серед руських князів, Всеволод наразився на відкриту протидію не лише Мономаховичів, а й своїх братів. Вони намагались витіснити київського князя з Чернігівської землі, де він утримував за собою В’ятицьку волость, а також отримати частку Київської землі. Претензії братів було задоволено передачею їм міст Рогачова, Берестя, Дорогочина, Клечська, Вщижа, Чорторийська, Юрмина. Впродовж всього періоду київського князювання Всеволод Ольгович мав сильну опозицію в особі Юрія Довгорукого, а також Володимира Галицького. Боротьба Києва з Галичем у 1144—1146 рр. не була успішною для жодної із сторін. Невдачею завершилась спроба Всеволода поширити свій вплив на Новгород. Його брат Святослав не зміг утриматися на князівському столі цієї боярської республіки; за утиски і насилля новгородці його вигнали.

Таким чином, Всеволоду не вдалося втілити у життя широких планів відродження політичної єдності давньоруських земель. Він зміг лише стати першим серед князів й утвердити свою великокнязівську владу на землях Південної Русі.

Серед населення Києва і Київської землі Всеволод не був у пошані. Його не любили за постійні зв’язки з половцями, а також за посилення феодальної експлуатації. Не випадково після його смерті в Києві 1147 р. Проти Ольговичів та їхньої адміністрації спалахнуло повстання.

Події 1146—1147 рр. яскраво засвідчили, що основною політичною силою у Києві і Київській землі стало боярство. Саме воно вирішило питання про київського князя після смерті Всеволода. Незважаючи на присягу, принесену Ігорю Ольговичу на Ярославовім дворі, старші серед київських бояр Гліб тисяцький та Іван Войтишич надіслали до Переяслава посольство, запрошуючи на київський стіл Ізяслава Мстиславича. Коли ж переяславський князь з’явився під стінами Києва, вони, як і було домовлено, відкрито перейшли на його бік. Ігоря Ольговича постригли в монахи і вислали в Переяслав.

Князювання Ізяслава (1146—1154) характеризувалося постійними походами і битвами. Двічі він змушений був поступатися Києвом Юрію Довгорукому, але обидва рази відвойовував місто. Як і його попередники, Ізяслав прагнув зміцнити політичні позиції Києва. З цією метою він відібрав у Святослава Всеволодовича Володимир (Волинський) і віддав йому невелику прикордонну волость з Божськом і Межибожжям; дядька В’ячеслава, який формально вважався великим київським князем, Ізяслав позбавив туровського столу і посадив на ньому свого сина Ярослава. Переяславський стіл зайняв інший син Ізяслава — Мстислав, у Смоленську вже давно правив його брат Ростислав.

Успішні походи проти чернігівських Ольговичів, насамперед проти новгород-сіверського князя Святослава Ольговича, призвели до того, що в Путивлі утвердився київський посадник.

У здійсненні політики об’єднання давньоруських земель Ізяслав Мстиславич досяг помітних успіхів, але так само, як і попередні князі, не зміг повністю реалізувати свою програму. Ні Юрій Довгорукий, ні Святослав Ольгович, ні Володимирко Галицький, які змушені були змиритися з князюванням Ізяслава в Києві, не визнавали його верховенства. Як і раніше, незалежну від Києва політику провадили Новгород і Полоцьк.

Об’єднавча діяльність Ізяслава Мстиславича позитивно сприймалася населенням усіх давньоруських земель. Саме з нею пов’язували надії на успішну боротьбу з половцями. Однак для успішної реалізації такої політики не склались необхідні історичні умови.

Під час правління Ізяслава Мстиславича було зроблено спробу звільнитися від втручання Візантії у справи Русі, що здійснювалося через митрополитів-греків. Скориставшись тим, що 1147 р. митрополича кафедра лишилась вакантною, Ізяслав всупереч всім церковним канонам поставив митрополитом Клима Смолятича. Дослідники по-різному оцінюють цю подію в церковно-політичному житті Київської Русі. Одні вбачають у ній (як і в призначенні митрополита Іларіона Ярославом) прагнення до повної самостійності Руської православної церкви, інші, посилаючись на поодинокість подібних випадків, заперечують це.

Промова Ізяслава, виголошена на соборі руських єпископів, не залишає сумніву у справжніх його намірах. В ній князь відзначив, що від митрополитів-греків «чинятся напрасно великие убытки, а паче всего через сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над нами властвовать и повелевать, что противно нашей чести и пользе». Акцію Ізяслава підтримали не всі єпископи та удільні князі; митрополит Клим Смолятич тримався завдяки покровительству великого князя, а після його смерті змушений був залишити кафедру.

Помітну роль у житті Київської землі за Ізяслава Мстиславича, як і впродовж всього періоду феодальної роздробленості, відігравали тюркські племена — чорні клобуки. Їх розселення на півдні Давньоруської держави припадає на кінець XI — початок XII ст. З часом тут, крім Торчеська і Корсуня, виникли міста Дверен, Боровий, Чурнаєв та ін. Чорноклобуцьке населення Поросся і південно-східних районів Переяславської землі, яке поступово сприйняло давньоруську мову, культуру, билинний епос, але довго ще зберігало кочівницький спосіб життя і язичницьку релігію, в літопису нерідко називалось «своїми поганими».

Політика київських князів щодо чорних клобуків мала загальноруське значення. Йдеться не лише про охорону південних кордонів Русі від половців, а й про внутрішні соціально-політичні справи. Київські князі часто використовували загони чорних клобуків у боротьбі з непокірними підданими. Особливо активно виступали чорні клобуки на боці великого київського князя Ізяслава Мстиславича.

1154 р. Києвом втретє оволодів суздальський князь Юрій Довгорукий, з діяльністю якого на північному сході Русі пов’язується заснування і розширення багатьох міст, в тому числі й Москви (перша згадка про неї датується 1147 р.). На київському столі Юрій сподівався досягти становища старійшини руських князів. На короткий час це йому вдалося. Але уже 1157 р. проти нього склалась коаліція на чолі з смоленським князем Ростиславом Мстиславичем. У Києві, ймовірно, мала місце змова проти великого князя, наслідком якої стала загадкова смерть Юрія Довгорукого після бенкету у київського боярина Петрила.

Повідомлення про смерть Юрія Довгорукого й запрошення на великокнязівський стіл Ізяслав Давидович у Чернігові одержав у розпалі підготовки до походу на Київ. Тому, що він посів великокнязівський стіл, як не дивно, не суперечили спочатку навіть Мономаховичі.

Оволодівши київським столом, Ізяслав, як колись Всеволод, лишив за собою частину Чернігівської землі, чим викликав незадоволення всіх Ольговичів. Найбільш рішучими супротивниками Ізяслава Давидовича були волинський князь Мстислав Ізяславич і галицький — Ярослав Осмомисл. Все це, а також невдалі походи на Галич і Туров коштували Ізяславу Давидовичу київського столу.

Після перемоги над Ізяславом Давидовичем під стінами Білгорода наприкінці 1158 р. у Київ увійшли Мстислав Ізяславич і Ярослав Галицький. На великокнязівський стіл вони запросили Ростислава Смоленського. Останній перш ніж погодитися поставив умову: «Оже мя въ правду зовете с любовию, то я всяко йду Києву на свою волю, яко вы им?ти мя отцемъ соб? въ правду и въ моемъ вы послушаньи ходити».

Ростислава запросили до Києва волинський і галицький князі, але зробили це не без згоди київських бояр, які зі смоленським князем пов’язували надії на припинення боротьби за київський стіл.

Слід відзначити, що смоленське князівство, яке знаходилось у центрі давньоруських земель, завжди підтримувало тісні контакти з Києвом. Майже всі його князі побували на київському столі. Однією з основних причин цього була стратегічна близькість Смоленська до Києва. Знаходячись на важливій торговій магістралі Русі — Дніпрі — і фактично контролюючи її, Київ і Смоленськ не могли вступати в протиборство. Їх об’єднували спільні економічні інтереси, і не випадково ці центри гостріше від інших відчували необхідність відновлення єдності руських земель. Смоленськ, якому не загрожували половці, регулярно надсилав військові загони для допомоги в боротьбі з ними.

Поступово Ростислав установив добросусідські відносини з більшістю удільних князів. У Смоленську, Новгороді й Волині правили сини і племінники великого князя, міста Київської землі також були в руках його найближчих родичів. Ростислав мав вплив на половецькі справи, на його заклик відряджали свої дружини Ярослав Галицький і Ольговичі. Київський князь, як і раніше, виступав полководцем об’єднаних дружин у боротьбі з половецькими ордами.

1166 р. Ростислав очолив великий воєнний похід на південь Русі для охорони її торговельних шляхів. Під свої знамена він закликав майже всіх південноруських князів: «Посла Ростиславъ к братьи своей и к сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ вс?ми полкы своими; и приде Мьстиславъ из Володимиря, Ярославъ братъ его из Лучьска, Ярополкъ из Бужська, Володимиръ Андр?евич, Володимиръ Мьстиславичъ, Гл?бъ Гюргевичь, Рюрикъ, Давидъ, Мстиславъ, Гл?бъ Городеньский, Иванъ Ярославичь сын и Галичьская помочь; и стояша у Канева долго время, дондеже взиде Гречникъ и Залозникъ».

Після смерті Ростислава 1167 р., незважаючи на наявність кандидатів з більшими правами (за родовим принципом), Київ зайняв Мстислав Ізяславич. Силою зброї він примусив старших родичів відмовитись від претензій на цей стіл. Ставши київським князем, Мстислав розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на захист від половців південноруських земель і торговельних шляхів. Близько 1168 р. він скликав до Києва князів, щоб разом обговорити заходи щодо приборкання кочівників. У літопису читаємо: «Братье! Пожальтеси о Руской земли и о своей отцин? и д?дин?, оже несуть хрестьяны (половцы. — П. Т.) на всяко л?то у веж? свои, а с нами роту взимаюче, всегда переступаюче, а уже у насъ и Гречьский путь изъотымають, и Солоный и Залозный». Навіть непокірним Ольговичам Мстислав наказав зібрати війська для участі у поході. «Посла же Чернигову къ Ольговичемъ всимъ и къ Всеволодичема, веля имъ быти всимъ у себе: бяху бо тогда Ольговичи въ Мьстиславли воли». В поході взяли участь дружини всіх південноруських князів, а також смоленських.

Упродовж 60-х років XII ст. великі київські князі кілька разів скликали удільних, щоб спільними зусиллями захистити південні кордони Русі та їх торговельні шляхи. Переможні походи руських дружин на половців сприяли тимчасовій консолідації південноруських земель, але не могли припинити міжусобної боротьби князів. Мрія про оволодіння київським столом не давала спокою Ольговичам і Ростиславичам, а особливо Андрію Боголюбському, сину Юрія Довгорукого.

Зміцнивши свої позиції у Володимиро-Суздальському князівстві, він виношував плани походу на Новгород і Київ. 1169 р. війська союзників Боголюбського взяли Київ. Тривалий час цьому факту надавалося невиправдано великого значення. На основі свідчень літопису Печерського монастиря (підпаленого переможцями) про пограбування Києва робились висновки, що давня столиця Русі зазнала катастрофи. Насправді ж і після 1169 р. Київ продовжував жити повнокровним життям великого культурного центру Русі.

Деякі історики намагаються на цьому прикладі ілюструвати тезу про «традиційний антагонізм між росіянами та українцями». Неспроможність її занадто очевидна, бо ні тих, ні інших тоді ще не було. Слід підкреслити і той факт, що в поході на Київ брали участь не тільки і навіть не стільки суздальські сили, скільки південноруські. Подібні акції щодо Києва мали місце і з боку інших князів, зокрема Всеволода Ольговича, Романа Мстиславича і Рюрика Ростиславича, які займали відповідно чернігівський, волинський і київські столи. Це була боротьба за владу, за перерозподіл феодальних володінь між князями — представниками єдиної князівської династії. Розглядати її по-іншому означає свідомо фальсифікувати історію.

70-ті роки ХІІ ст., що характеризувались новим загостренням міжкнязівських відносин, пройшли під знаком політичного суперництва і боротьби за Київ між Андрієм Боголюбським, Ольговичами й Ростиславичами. Жодна із сторін не здобула вирішальної переваги. Неодноразові спроби Боголюбського посадити в Києві свого ставленика не мали успіху; Гліба Юрійовича 1171 р. отруїли київські бояри, а його братів Всеволода і Михайла вигнали з Києва Ростиславичі. Зіткнення Ростиславичів і Ольговичів призвели до того, що київськими князями стали Святослав Всеволодович (1177—1194) і Рюрик Ростиславич (1180—1202). Їх співправління позитивно відбилося на економічному і політичному житті руських князівств. Виснажлива боротьба руських князів за Київ припинилася майже на 15 років.

Формально співправителі перебували в однаковому становищі, але життя вимагало, щоб один із них був старшим. Ним став"Святослав Всеволодович. Саме він організував антиполовецькі походи і був полководцем об’єднаних руських дружин, чим заслужив високу оцінку автора «Слова о полку Ігоревім». На захист південних кордонів Русі спільно виступали київські, волинські, галицькі, чернігівські, смоленські, переяславські, пінські полки. Походи 1183, 1185 і 1187 рр. завершилися блискучими перемогами руських дружин. Половців було відкинуто за Сіверський Донець.

Роки князювання дуумвірів Святослава і Рюрика характеризувались піднесенням економічного і культурного життя Києва. Літописець Мойсей, вихваляючи Рюрика за будівництво підпірної стінки під Михайлівською церквою на Видубичах, назвав великого князя київського царем, а його князівство — «державой самовластной... известной не только в русских пределах, но и в дальних заморских странах, до конца вселенной». Піднесенню політичного значення Києва сприяло й те, що в 1183—1184 рр. розпочалось зближення Святослава з одним із найсильніших князів Русі — володимиро-суздальським князем Всеволодом Юрійовичем.

Після смерті Святослава Рюрик запросив до Києва у співправителі брата Давида. Спроби Ростиславичів наділити численних нащадків Мономаха волостями на півдні Русі обернулись новим загостренням міжкнязівських відносин. Дуумвірат представників однієї князівської лінії на київському столі не визнавав Всеволод Юрійович, який вважав себе, а не Давида Смоленського, фактичним співправителем Рюрика. Суздальські літописці відзначають навіть, що Рюрик став київським князем за милістю Всеволода. «Посла (Всеволод. — Ред.)... мужъ сво? в Киев и посади в Киев? Рюрика Ростиславича». Безперечно, це повідомлення слід віднести на рахунок літописця Всеволода, який послідовно провадив ідею старшинства свого князя, але в ньому відбились і деякі реалії.

Всеволод Велике Гніздо, який подолав на той час опозицію ростовського боярства і волосних князівств, став одним з найсильніших і авторитетніших князів Русі. Не випадково автор «Слова о полку Ігоревім» звертався до нього з такими словами: «Ты бо можеши Волгу веслы раскропити, а Донъ шеломы выльяти». Перебуваючи на столі великого князівства, яке очолило процес політичної консолідації на північному сході Русі, Всеволод, безперечно, впливав і на загальноруські справи.

Наприкінці XI ст. становище на півдні Русі знову загострилось. 1199 р. помер галицький князь Володимир Ярославич і Галич перейшов до волинського князя Романа Мстиславича. Останній 1202 р. з’явився з військом під стінами свого тестя Рюрика. Об’єднання Волині, Галичини і Київської землі було важливою подією у політичному житті південноруських князівств, але не кінцевою метою широкої програми Романа.

В. М. Татищев, використавши невідомий нам літописний список, навів цікаві свідчення про плани Романа Мстиславича. Після постригу Рюрика в монахи, Роман оголосив усім руським князям, що його' тесть порушив умову і за це був позбавлений київського столу. Далі він виклав свої думки про політичний лад Русі XIII ст. Так, київський князь повинен був «землю русскую отовсюду оборонять, а в братии, князьях русских, добрый порядок содержать, дабы един другого не мог обидеть и на чужие области наезжать и разорять». Великий київський князь мусив обиратись шістьома князями: суздальським, чернігівським, галицьким, смоленським, полоцьким і рязанським: «...младших же князей к тому избранию непотребно». В усіх шести князівствах стіл мав передаватися у спадщину старшому сину, але не ділитися на менші уділи, «чтобы Русская земля в силе не умалялась». Роман пропонував скликати князівський з’їзд для затвердження такого порядку. Широка програма державного устрою Русі за тих соціально-економічних умов не була і не могла бути реалізована. Удільні князі не підтримали Романів проект.

Після смерті Романа до Києва повернувся Рюрик Ростиславич. Уже 1206 р. проти нього виступив чернігівський князь Всеволод Чермний. Боротьба між ними, яка тривала з перемінним успіхом до 1210 р., завершилася перемогою Всеволода. Він перевів Рюрика у Чернігів, а сам зайняв київський стіл. Через деякий час, після смерті Всеволода Суздальського (1212) і Рюрика Ростиславича (1212), Всеволод Чермний лишився найпомітнішою фігурою серед усіх давньоруських князів.

З 1214 р. Київ знову перейшов до рук Ростиславичів. На його столі утвердився Мстислав Романович (1214—1223), час правління якого збігся з деякою стабілізацією політичного становища не лише Київської землі, а й усієї Південної Русі.

Поступальний історичний розвиток Середнього Подніпров’я перших десятиріч ХІІІ ст. перервали монголо-татари. На р. Калці 1223 р. відбулася битва між монголо-татарськими і руськими військами. Незважаючи на те що Мстиславу Романовичу, Мстиславу Мстиславичу (Удалому), Мстиславу Святославичу (Чернігівському) вдалося привести київські, чернігівські, смоленські, галицькі, волинські і володимиро-суздальські полки — величезне військо проти ворога, битву вони програли. У ній загинув і київський князь Мстислав Романович.

Поразка на Калці стала переломним моментом у житті київського князівства. Князі вже не так нестримно прагнули оволодіти київським столом. У перші десятиріччя після невдалої битви в Києві княжив Володимир Рюрикович, фактичним співправителем якого був Данило Галицький. У Київській землі він утримував Пороську волость.

З 1235 р. на київському столі сиділи князі, які не лишили по собі скільки-небудь помітного сліду в історії. Останній з них, Михайло Всеволодович, довідавшись про наближення монголо-татарських полчищ, утік до Угорщини. Києвом заволодів Данило Галицький і посадив там свого боярина, воєводу Дмитра,

Таким чином, напередодні монголо-татарської навали Київ — «мати містам руським» — лишився без князя, а підданий йому домен роздробився на невеликі уділи.