Глава 2 Слов’янське язичництво

Основні риси слов’янської міфології відомі головним чином з відносно пізніх джерел. Саме IX—X ст. датують різноманітні святилища та жертовники, відкриті археологами у Києві, під Новгородом, відомий Збруцький ідол та його дерев’яні аналоги, поховальні споруди типу кургану Чорна Могила у Чернігові. Чимало цінних свідчень про дохристиянські звичаї слов’ян містять також літописи — від повного переліку язичницького пантеону із зазначенням функцій того чи іншого божества до особливостей поховальної обрядності. Більше того, навіть після офіційного хрещення Русі багато язичницьких звичаїв тривалий час зберігалося не тільки в гущі народу, але й у військово-феодальному середовищі. У XI—XII ст. часто спалахували повстання під гаслом повернення старої віри. Можна припустити, що посилення феодального утиску у свідомості народу поєднувалося з прийняттям християнства, з відступництвом від ідеалів предків. На цьому тлі виникла «язичницька реакція», найяскравішими підтвердженнями якої є городища-святилища X—ХІІІ ст. у місцевості Медобори на р. Збруч. Важливо зазначити, що ритуальні споруди одного із святилищ, на якому серед інших магічних обрядів здійснювалися й людські жертвопринесення, найбільш активно функціонували у другій половині XII — першій половині XIII ст., тобто приблизно через 200 років після хрещення Русі[366].

До кінця І тис. н. е. відносять також свідчення про язичництво балтійських слов’ян. Одне з найбільших та найвідоміших у слов’янському світі святилищ Аркона на о. Рюген біля південного узбережжя Балтики. Цей храм був присвячений Святовиту. Тут, як і в храмі Триглава у Штеттині, за оракула був священний кінь.

Значно менше відомостей про витоки слов’янської релігії кінця І тис. н. е. На жаль, цей період скупо відбитий у писемних джерелах. Тому тут необхідно навести повідомлення одного з перших інформаторів про життя ранньоісторичних слов’ян (склавинів та антів) Прокопія Кесарійського: «Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків та здійснюють інші священні обряди. Долі своєї вони не знають і взагалі не визнають, що вона щодо людей має будь-яку силу... Вони вклоняються рікам та німфам, іншим божествам, приносять всім їм жертви та з допомогою цих жертв здійснюють і ворожіння»[367].

Навряд чи це повідомлення бездоганно відбиває сутність вірувань усієї маси слов’ян. Найімовірніше, такі судження висловлювали візантійцям представники антської знаті та воїни. Вчені вважають, що у цей період головними богами пантеону були верховні небесні боги Сварог та Стрибог, боги піднебесного простору — Даждьбог, Перун та ін., хтонічні (підземні) божества — Род, Велес, Мокош. Напевно, з дуже віддалених часів у міфології слов’ян та балтів збереглися божества з однаковими функціями: Перун та Перкунас, Велес та Вялніс. Втім, появу Хорса та Симаргла, божеств індо-іранського походження, у пантеоні східних слов’ян пояснити поки що важко.

Доцільно також навести повідомлення одного з авторів XII ст., який називає основні етапи розвитку язичництва. Спочатку слов’яни «клали треби упирям та берегиням», тобто приносили жертви злим та добрим духам. Як відомо з етнографії, проти упирів-вовкулаків чинили різні замовляння, щоб захиститися від них носили амулети-обереги. Народне мистецтво зберегло багато символів добра та родючості: зображення їх на одязі, посуді мало, на думку пращурів, відганяти «нечисту силу». Пізніше слов’яни «почали трапезу ставіті Роду та рожаніцам». Культ Роду та рожаниць, божеств родючості, був тісно пов’язаний із життєво важливими стихіями — сонцем, дощем, водою. Згодом слов’яни стали молитися головним чином Перуну, зберігаючи віру в інших богів. Отже, культ Перуна — бога громовиці, війни та зброї — склався досить пізно і пов’язаний із розвитком дружинного, військового стану суспільства[368].

Разом з тим залишається недостатньо з’ясованим питання, чи мали давні слов’яни до останніх століть І тис. н. е. спеціальні святилища для жертвоприношень, чи обряди творилися у священних гаях та інших сакральних місцях, як це було у найближчих сусідів та родичів слов’ян — балтів та германців. Автор «Повісті минулих літ» повідомляє про існування у східних слов’ян культу священних гаїв, озер та криниць. Можливо, великі ритуальні споруди виникли наприкінці І тис. н. е. як наслідок значних змін в ідеології, зумовлених розвитком ранньокласових відносин.

Які ж археологічні джерела можна залучити для реконструкції духовного життя? Це, передусім, залишки святилищ та інших культових споруд, поховальні пам’ятки, зображення на предметах, амулети тощо. Місця ритуальних дій давніх слов’ян за їх соціальною значимістю можна поділити на дві групи. Першу складають сакральні місця, невеликі за розмірами — общинні святилища. Вони розміщувалися у центрі або на краю селища і є типовими для всього І тис. н. е. Деякі з них були оформлені, як звичайне житло, всередині якого містилися ритуальні речі (ідол, священні посудини) та вогнище-жертовник. Таку споруду було досліджено на поселенні Загаї зубрицької культури. Споруда датується другою половиною І—II ст. н. е. Недалеко від вогнища тут знайдено невеликого кам’яного ідола, глиняну статуетку, що зображала жінку, дві нижні людські щелепи[369]. Серед великих святилищ найбільш відомі місця відкритого типу, що займали ділянки на селищах або поблизу них. Їх головним атрибутом був ритуальний майданчик з одним або кількома ідолами, жертовними ямами, будівлями, вогнищами. Такі споруди відносять переважно до черняхівської культури III—IV ст. н. е. Вони знаходяться у Середньому Подністров’ї (Ставчани, Іванківці, Бакота). Культовим центром Ставчанського святилища був кам’яний ідол у вигляді чоловіка з бородою, у конічній шапці, з рогом у руках. Ззаду було вибите зображення коня. За три метри від ідола стояла трикутна кам’яна стела з солярними знаками. З чотирьох боків їх оточували залишки вогнищ. На святилищі в Іванківцях знайдено три кам’яні ідоли. З них найцікавішим є трилиций ідол у вигляді чотиригранного стовпа заввишки 3 м. Біля ідолів збереглися сліди вогнищ та ритуальних ям, а також залишки сталеробного виробництва, про що згадувалося вище. На капищі у Бакоті знайдено частину ідола, а також жертовні ями з кістками тварин та уламками кераміки. Недалеко від ідола у заглибленні виявлено два людські черепи[370].

Ці святилища свідчать, що слов’яни Волині та Середнього Дністра у першій половині І тис. н. е. приносили у жертву богам не тільки тварин, а й людей. Можливо, ці дії пояснюються надзвичайними обставинами життя мешканців общини. Але нагадаємо, що людські жертвоприношення тривали у цьому регіоні аж до XII— ХІІІ ст. н. е.

Можливо, з такими святилищами пов’язані й знахідки каменів-жертовників із зображеннями солярних знаків, людей і тварин. На поселенні Межигір’я, що на Тернопільщині, відкрито велику кам’яну плиту, котра спиралася на три менші камені. Гранітний валун із вибитими різними знаками знайдено на поселенні київської культури Обухів ІІІ. Для повсякденних жертвоприношень міг бути пристосований невеликий вимощений камінням майданчик з розташованим поруч у неглибокій ямі вогнищем, який було знайдено на поселенні VI—VIII ст. н. е. Городок на р. Смотрич[371].

До другої групи належать городища-святилища IX—X ст. н. е. (Ржавинці, Родень, Горбовськ, Богіт, Крутилів). Для них характерні положення на місцевості, один або кілька рядів валів зі спеціальними місцями для вогнищ, глибокі ями, спеціальні будівлі, ідол у центрі городища. Виникнення таких святилищ можна розглядати як наслідок довготривалої еволюції ідеології слов’ян, як вищий етап розвитку язичництва. Наявність центрів, подібних до Аркони або Штеттина, передбачає виокремлення прошарку служителів культу — жерців. Такі святилища присвячувалися найбільш авторитетним божествам східних слов’ян. Звичайно городища-святилища виникали у центрі гнізд поселень як сакральні центри племені або союзу племен[372].

Давні слов’яни обожнювали сили природи: воду, вогонь, ліс, дерева, населяючи їх численними богами. За літописами, відомі духи лісу: лісовик, лещук; дух води — водяний; поля — поляниця. Вельми поширеним був культ русалки, що живе у полі, у лісі, у воді. Споконвічно слов’янськими образами були берегині, водяниці, упирі, але археологічні матеріали не відбивають культів цих істот. Проте культ священних гаїв та окремих дерев підтверджується знахідками стовбурів двох могутніх дубів, які було піднято зі дна Дніпра поблизу гирла Десни. У стовбури цих дерев було врубано в одному випадку дев’ять, а в другому — чотири кабанячі щелепи іклами назовні. З літописів відомо, що дуб присвячувався саме Перуну. Можливо, ці дуби були жертовниками у священних гаях, що розкинулися неподалік від гирла Десни, де приносили жертви цьому грізному богові. Тут можна простежити тісний зв’язок між двома культами: могутнього дерева та звіра-вепра. У X ст. руси творили жертвоприношення перед священним дубом на о. Хортиця[373].

Протягом періоду від рубежу нашої ери до кінця І тис. форми поховальної обрядності слов’янських племен зазнали певних змін, що дає змогу простежити й деякі зміни у системі вірувань. Зазначимо, що у слов’ян того часу панував звичай спалення тіла покійного з наступним похованням праху поза місцем спалення. Тут не спостерігається заміна трупопокладень на кремації та навпаки, як було у германських та балтських племен задовго до прийняття християнства. Обряд спалення у слов’ян тісно пов’язувався з вірою у священний вогонь, в культі якого вогнепоклонництво поєднувалося із шануванням сонця. Згідно з віруванням, вогонь очищав грішних покійників та, спалюючи їх, відкривав шлях до царства світла та вічного спокою. Через вогняне очищення покійник ставав недоступним для злих сил[374].

Для давньослов’янських племен майже до кінця І тис. н. е. характерні ґрунтові могильники. Поля поховань тяжіють до річкових водоймищ і розміщаються поблизу поселень, займаючи, порівняно з ними, більш високу поверхню землі.

Для поховального обряду зарубинецької культури характерні два варіанти трупоспалення: досить велику кількість перепалених кісток вміщували до посудини-урни або ж засипали на дно могильної ями на ґрунтових могильниках, позбавлених будь-яких зовнішніх ознак. Урнові поховання були досить поширеними у Середньому Подніпров’ї та Прип’ятському Поліссі, але їх зовсім немає на Верхньому Подніпров’ї. Часто до могили клали речі, що належали небіжчику: фібули, шпильки та інші предмети убору, а також посудини: горщик, миску, кухоль. Можливо, у посудинах були заупокійна їжа та питво (пиво, мед). Інколи можна знайти кістки тварин — залишки від м’ясної їжі. Дуже рідко у похованнях знаходять ножі, наконечники списів тощо. Звичайно інвентар не має слідів перебування на сильному вогні. Це дає підстави вважати зарубинецькі поховання повноцінними, «справжніми» спаленнями, коли душі померлих супроводжують ті речі, якими вони користувалися за життя або які є останнім даром родичів. При цьому ритуали виконувалися не тільки поряд з поховальним вогнищем, але й біля могили[375].

Існує деяка різниця між поховальними обрядами зарубинецької та пшеворської культур. У могилах пшеворської культури інвентар часто зігнутий, поламаний: разом із смертю господаря «вбивали» і його речі, аби вони могли слугувати йому в потойбічному світі. Саме так були поховані бойовий меч, щит, наконечник списа, кілька ножів, ножиці та інші речі у похованні воєначальника І ст. н. е. у Гриневі. Відомі також випадки, коли гострі предмети (ножі, наконечники списів, шпильки) всаджували у купу кальцинованих кісток. Можливо, це робилося, щоб нейтралізувати «небезпечних» покійників (чаклунів або померлих «наглою смертю»), позбавити перевертня можливості робити шкоду живим[376].

На могильниках нерідко трапляються поховання без людини, так звані кенотафи. Вони містять у собі лише поховальний інвентар. Такі поховання відомі у багатьох давніх народів. Прийнято вважати, що їх здійснювали для тих односельчан, які загинули чи померли далеко від домівки. Відправляючи всі прийняті ритуали, давні люди вважали, що тим вони забезпечують необхідні умови для потойбічного життя померлому.

У кожній могилі звичайно здійснювалося одне поховання. Втім, трапляються і парні поховання. Так, на могильнику в Чаплині (Верхнє Подніпров’я) в шести похованнях були останки не лише дорослої людини, а й дитини. Кальциновані кістки молодої жінки і дитини знайдено також у похованні на могильнику у Велемичах (Прип’ятське Полісся).

У більшості поховань кальциновані кістки старанно очищали від залишків вогнища. Складається враження, що їх спеціально вимито водою. Існує думка, що кістки очищалися не спеціально, а внаслідок заливання поховального вогнища водою.

Автори цієї книги поділяють думку про те, що племена зарубинецької культури створили специфічний варіант поховального обряду, який увібрав у себе риси поховальних звичаїв субстратного населення, пропустивши їх через власний світогляд. Найбільший вплив на цю рису культури зарубинців мали, безперечно, племена поморсько-підкльошової культури[377].

На початку І ст. н. е. спостерігається зближення поховального обряду племен пшеворської і зарубинецької культур. На зарубинецьких могильниках збільшується кількість зброї, у Чаплині вона трапилася в 9% поховань. Поширюється наявність у похованнях дрібних уламків кераміки, що характерно для поховального обряду пшеворців.

Розгром сарматами зарубинецьких селищ у Подніпров’ї, що збігся з поголовною міграцією зарубинців із Полісся, одночасний рух пшеворських племен на схід і потік дакійців з півдня в Подністров’я, загальна криза зарубинецької культури — всі ці значні за масштабами події середини І ст. н. е. у слов’янському світі остаточно зруйнували існуючу етнокультурну стабільність. Змінився спосіб життя слов’ян, порушилися традиції матеріальної культури. Під впливом нових соціально-економічних та історичних умов вони неминуче трансформувалися в нові форми. Таким чином, розпад зарубинецької культури не міг не відбитися й на ідеології слов’ян, у тому числі на одній з найважливіших її складових — поховальних звичаях.

Припиняють своє існування класичні зарубинецькі могильники. До ІІ ст. відносять лише один невеликий могильник Рахни у басейні Південного Бугу. Інші поховання цього часу поки що невідомі серед пізньозарубинецьких та зубрицьких старожитностей. Але навряд чи можна припустити, що представники цих культурних груп вдалися до підвішування своїх небіжчиків на деревах або стали топити їх у ріках, розвіювати попіл чи використовувати інші обряди, що не фіксуються в археологічних матеріалах. У племен київської культури, що приходить на зміну пам’яткам І—II ст., на рубежі II—III ст. н. е. вже можна простежити наявність могильників. Таких комплексів нині відомо небагато, але можна впевнено стверджувати, що вони відрізняються від зарубинецьких.

Могильники київської культури також безкурганні. У неглибоких округлих ямах міститься невелика кількість кальцинованих кісток. Іноді там трапляються перепалені фрагменти кераміки, предмети особистого вбрання (фібули, пряжки, намистини та ін.), знаряддя праці (пряслиця, ножі). Інвентар знаходять перепаленим разом з вугіллям та попелом. Кістки тварин без слідів перебування у вогнищі являють собою залишки заупокійної їжі. Серед кальцинованих кісток у кількох випадках, крім останків людини, визначено й кістки тварин.

Поховання такого типу відомі у зарубинецькій культурі переважно на території Верхнього Подніпров’я. Але тільки у київській культурі вони становлять більшість поховань. Очевидно, поява нового виду трупоспалень означає переворот в ідеологічних уявленнях слов’ян. Якщо у зарубинецькій культурі були поширені «справжні» поховання з кремацією, що містили всі (або майже всі) кістки покійного, його їжу, питво, прикраси та зброю, то на пам’ятках III—V ст. основні ритуали, напевно, відбувалися біля поховального вогнища, а не біля могили. До ями клали тільки символ спалення, який мав забезпечувати покійному та відповідним жертвам перехід до іншого світу: жменю праху та вугілля, череп’я від посудин з їжею, кістки жертовних тварин. Зрідка у похованнях містилася заупокійна їжа та останні дари родичів у неперепаленому вигляді. Одне з поховань на могильнику Нові Безрадичі біля Києва, можливо, являло собою «хатку мертвих» — його відрізняла велика квадратна яма та порівняно багатий інвентар[378].

У третій чверті І тис. н. е. поховальна обрядовість ранньоісторичних слов’ян зазнала певних змін. Поховальний обряд слов’янських культур півдня Східної Європи вивчено нерівномірно — більшість могильників досліджено на території колочинської культури, яка за своїм походженням тісно пов’язана з пам’ятками київської культури III—V ст. Серед кількох сотень трупоспалень переважну більшість тут становлять ямні поховання на ґрунтових могильниках. Поруч з ними з’являються також поховання в урнах, які особливо численні в південно-східному регіоні культури. На могильниках Леб’яже і Княжий, Картамишево II переважають урнові спалення. Новий тип поховальної обрядності вивчено на могильнику Картамишево II у верхів’ях Псла: два-три ямні трупоспалення у кількох випадках мали сліди прямокутної огорожі з колод. У цьому можна вбачати повернення до ідеї «домовини» — захоронення в огорожі, що символізує житло. Іноді колочинські поховальні урни накривалися зверху іншою посудиною, у похованнях трапляються посудини-приставки, ножі, пряслиця, інший побутовий інвентар. У кількох похованнях знайдено наконечники списів, деталі престижного «антського» поясу — тут могли бути похованими військові вожді[379].

Значно менше досліджений поховальний обряд інших груп слов’ян Східної Європи, але й тут трупоспалення трапляються у двох варіантах: в урнах та ямах. Інколи спалені кістки накривалися перевернутим догори дном горщиком. Новим елементом стає невеликий курганний насип над похованням з кремацією. У празькій та частково колочинській культурах кургани з’являються, починаючи з VI—VII ст., можливо, під впливом звичаїв північно-західних сусідів — давніх литовців і змішаного слов’яно-балтського населення Подвіння та суміжних територій. Новий звичай наприкінці І тис. н. е. широко запроваджується на слов’янських землях. Набувши ряду локальних особливостей, він протримався понад п’ятсот, а місцями й більше років. Про язичницький обряд трупоспалення у радимичів, сіверян, в’ятичів та кривичів «Повість минулих літ» повідомляє, що після поминального банкету та ігрищ покійника клали на велике багаття, по кремації кістки зсипалися до невеликої урни. У який спосіб ховали урну, залишається не зовсім зрозумілим. Можливо, її ставили у спеціальний «будинок мертвих». У літопису немає свідчень про кургани, насипані над урновими спаленнями та відомі за археологічними джерелами[380].

Протягом IX—X ст. з’являються значні варіації у поховальній обрядності, які пов’язані з процесом формування давньоруської народності та феодальної держави. Це великі «князівські» кургани з багатим інвентарем та жертвами, трупоспалення на місці захоронення, тілопокладення тощо. Вони відбивають ускладнення міфологічної структури язичництва напередодні прийняття Руссю християнства.

Важливим джерелом вивчення дохристиянських вірувань слов’ян є різноманітні предмети, малюнки на речах, кераміці та ін., що мають стосунок до язичницької обрядовості. З ворожінням та магічними діями навколо хліба пов’язане існування так званих «хлібців» — глиняних моделей буханців, що мали відповідний розмір або частіше їх мініатюрні копії. Іноді вони оздоблювалися вдавленнями або хрестоподібними лініями, нанесеними на сирій глині. Такі «хлібці» відомі у зарубинецькій (Пилипенкова Гора) та празькій (Ріпнів I, II, Корчак та ін.) культурах, а також на пам’ятках близьких сусідів давніх слов’ян першої половини І тис. н. е. (Боратин, Пражів, Лепесівка та ін.). Частіше трапляються предмети заклинальної магії — амулети. У зарубинецькій культурі використовувалися шумлячі намиста, про які ми повідомляли вище. Вони мали відганяти злих духів не тільки своїм виглядом, а й звуком при ході їх власників. Різні підвіски-лунниці, особливо численні на пам’ятках київської культури III—V ст., також були зображенням доброго божества. Магічна дія таких оберегів підсилювалася зображенням на них солярних знаків — кругів, хрестів та інших символів. Можливо, за амулети правили також антропо- та зооморфні фібули, нагрудні ланцюги із зображенням хрестів та ін. «Від пристріту» давні слов’яни носили амулети з кігтів ведмедя, кабанячих іклів, кісточок зайця або птиці[381].

Прикликати добро та відганяти ворожі людині сили повинні були зображення на посуді, побутових речах. Захисту, передусім, потребували речі, пов’язані з повсякденним життям: житло, одяг, посуд. Відлуння тих давніх традицій ще й досі відчутне у мотивах різьблення, вишиванок, орнаментації посуду. Особливо популярними у слов’ян, як і в інших індоєвропейців, були різні символи сонця, довічного життя у вигляді хрестів, свастик, концентричних кіл та ін. Солярний знак як символ вогню був здатний відважувати нечисту силу та надавати речам, на які його наносили, цілющих властивостей. Такі символи наносилися на пряслиця для захисту від злої сили ниток, з яких вироблявся одяг, на горщики та глиняні сковорідки, в яких варилася та подавалася на стіл їжа. Хрест, зображений на сковорідці, відбивався на коржику, й таким чином ритуальна їжа набувала магічної сили. Такі вироби трапляються на зарубинецьких, пізньозарубинецьких, київських пам’ятках, у слов’янських культурах другої половини І тис. н. е.[382].

Рис. 24. Бронзове окуття піхов меча з могильника пшеворської культури Гринів.

На поселенні IV ст. Хлопків, що на р. Трубіж, було знайдено кістяне знаряддя із зображенням шести різних знаків-символів. З поселення VII—IX ст. Рашків ІІІ на Буковині походить сковорідка, на денці якої крапочками зображено птицю.

Зображення таких символів на речах повсякденного використання свідчить про суто утилітарний характер ідеологічних уявлень слов’ян І тис. н. е. Вони несуть у собі ідею добробуту та процвітання роду[383].

Унікальною для цього періоду знахідкою є бронзове окуття піхов меча, що походить з багатого поховання І ст. н. е. на могильнику пшеворської культури Гринів. Прорізне бронзове окуття разом з іншою зброєю належало вождю племені або групи племен і було виготовлене на замовлення. Від зовнішньої частини окуття збереглася пластина, на якій ярусами розташовано п’ять різних сцен з викарбуваними високохудожніми зображеннями людей, звірів, рослин. Ці зображення, напевно, відбивають структуру впорядкованого світоустрою, Всесвіту, як його розуміли давні. Питання про місце виготовлення шедевру досить складне, оскільки унікальна стилістика зображень не дає підстав відносити його в цілому до кельтського, гето-дакійського чи германського мистецтва. Очевидно, піхви були виготовлені на периферії провінційно-римських, гето-дакійських та кельтських впливів, але мають місцеве підґрунтя, про що свідчить стилістична єдність усіх зображень. Тут використані образи, вже відомі у мистецтві Європи, які можна співвіднести з деякими елементами індоєвропейської міфології[384].

Гадаємо, що протягом І тис. н. е. сакральні дії певною мірою відповідали основним етапам суспільного розвитку. Можливо, малюнки на побутових предметах та громадські жертовники на поселеннях (Загаї, Іванківці, Городок) пов’язувалися із сімейно-родовим культом шанування предків. Наступному щаблю соціального розвитку відповідають племінні та міжплемінні святилища IX—X ст. На стадії переходу до ранньокласового суспільства та ранньодержавних форм життя виникають умови для перетворення богів та культів племен і союзів племен на загальнодержавні культи. Таку реформу, як відомо, намагався провести князь Володимир у 980 р., коли на київському капищі було зібрано всіх богів різних слов’янських племен. Ця реформа мала на меті створення офіційного пантеону єдиного князівства.