Глава 4 Давньоруське село

Величезний економічний потенціал Давньоруської держави був зосереджений у селі: сільське господарство, промисли, деякі види ремесла. Тут мешкала і переважна більшість населення.

Вивчення сільської проблематики, зокрема історії феодального землеволодіння, його правових аспектів, історії селянства та общини, деяких інших питань започатковано ще з кінця XVIII — першої половини XIX ст. і згодом набуває значного поширення серед російських та українських вчених, особливо в епоху бурхливого розвитку науки — в останній чверті XIX — першому десятилітті XX ст. (В. М. Татищев, С. М. Соловйов, І. Д. Беляев, В. О. Ключевський, Н. П. Павлов-Сільванський, О. П. Єфименко, М. С. Грушевський та ін.).

Значний інтерес для вивчення історії давньоруського села становлять праці Б. Д. Грекова, С. В. Юшкова, Б. О. Рибакова, але в останні десятиліття все більше уваги приділяється дослідженням археологів, завдяки яким більш детально встановлено топографію, структуру та побут населення (В. Й. Довженок, В. В. Седов, П. П. Толочко, М. П. Кучера, В. П. Коваленко, О. В. Шекун, О. П. Моця, В. О. Петрашенко та ін.).

У писемних джерелах трапляється декілька специфічних назв, які стосуються основних типів селищ і відбивають їх соціально-історичну структуру: «село», «сельце», «весь», «деревня», «погост», «двір», «дим», а також «стан», «становище», що мають стосунок до них. Такий розподіл зумовлений різними факторами розвитку тих чи інших населених пунктів: фізико-географічним розміщенням, специфікою господарювання, соціальним складом населення, місцем у системі феодальної власності та правових відносин, іншими рисами, а також розвитком поселень протягом X — першої половини XIII ст.

Архаїчний статус та назва одного з типів поселень, яке могло належати раніше великій родині — «дім»[662], відомі з літопису під 853 р.[663]. Згодом під назвою «дім» мається на увазі місце мешкання індивідуальної родини, у тому числі заможних феодалів, а термін «дім» зазначає житлову частину садиби.

Структура та назви різних типів поселень X ст. відомі з дуже важливого тексту літопису про реформи княгині Ольги під 947 р. Тут згадується «село», «погост», «становище», а також такі назви, як «ловища» та «перевесища», що мають стосунок до сільських пунктів також. За літописом, у ближчих землях — на території древлян, яка включала райони від устя р. Славечни та пониззя р. Случ на півночі до межі природної смуги Лісу та Лісостепу на півдні, що не виходили за кордони поширення широколистих та хвойних лісів[664], були поставлені Ольгою «становища» як опорні пункти полюддя, до яких звозили дань і зберігали її до приїзду князівських чиновників-вирників. У віддалених від Києва землях кривичів та новгородців створювалась система більш значних укріплених або неукріплених пунктів збирання дані — «погости», які були поширені й на територію «всей землі»[665]. Надалі погости фіксуються не лише як адміністративні центри податної адміністративно-територіальної одиниці[666], а також як центральне поселення округи, можливо сільської територіальної общини, де були торги, культові установи[667]. Ймовірно, деякі погости мали умови і для розвитку міських структур.

Невеличкі поселення досить раннього часу IX — початку X ст. фіксуються поряд з ловищами, своєрідними князівськими заповідниками та угіддями, як, наприклад, «ловища» княгині Ольги[668]. Можливо, що аналогічні пункти нагляду були і поруч з перевесищами — у місцях встановлення перевесів для відлову птахів. Крім того, назва «ловища» стосувалась рибальських угідь, тому могла поширюватись і на невеличкі рибальські поселення.

Основна частина неукріплених селищ — це «село», «сельцо» та «весі». Останні, на думку Б. О. Рибакова[669], дуже близькі за змістом до таких населених пунктів Північної Русі, як «деревня». Це поселення особисто незалежних селян. Але у деяких текстах літопису визначення «гради і села» замінюється на «гради і весі», що, можливо, близьке і за змістом.

Головне місце у соціально-історичному розподілі поселень належить селу — маєтку князів, бояр, інших власників, а також сельцю — невеликому маєтку. Відомі й тимчасові сезонні поселення за виробничою та господарською функцією — поселення металургів, скотарів[670].

Формування давньоруської поселенської структури простежується наприкінці IX — на початку X ст. Спостерігається виникнення поселень переважно на місцях розташування більш давніх пунктів, у тому числі поселень переддержавного типу. На деяких з них вдається простежити спадкоємність та безперервний розвиток поселень з VII—VIII по XII ст. включно. Частина поселень хоч і розташована на місці попередніх, але не пов’язана з ними генетично і є новим етнокультурним явищем. Невеличкі скупчення поселень, частина яких становила початок майбутнього гнізда або куща[671], концентрується у місцевостях з розвинутою гідрологічною сіткою, де річки створюють природні осі регіонального членування, що характерно як для центральних, так і периферійних щодо основного державного ядра «Руської землі» регіонах[672].

Основним типом, за топографічним розміщенням, був прирічковий, характерний як для лісової, так і лісостепової смуг. До нього ж примикає і мисовий тип, коли поселення пристосоване до особливостей місцевості: на мисах у місцях перехрестя дрібних річок, ярів, уступах корінного берега, а також мисах, що утворені поворотом річки[673]. Ще одним типом поселень були ті, що розташовані на дюнах, пагорбах, останцях у заплавах річок та серед численних болотних ґрунтів, що особливо помітно у Поліссі. Ці особливості розташування останніх пояснюються природним ландшафтом смуги, необхідністю захисту поселень від надмірної вологи. Звичайно мисові та дюнні поселення не могли бути великими, їх площа була обмежена природними умовами, що створило несприятливі тенденції до їх зростання і розвитку планувальної структури.

Близькість поселень до річок та водоймищ була зумовлена насамперед характером господарства: використанням староораних алювіальних ґрунтів уздовж річок на підставі техніки розпушування, заплавних луків для пасовищ та добування заліза, потребою у природних водоймищах у мисливському та рибальському промислах, побутових витратах води, коли штучні джерела-криниці ще не увійшли у побут мешканців. Крім того, річки були важливими шляхами торговельних контактів, збирання дані. За річками були поставлені й погости («по Мсте и по Луге»). По річках проходили й інші сполучення середньовіччя, а також розселення та переселення мешканців.

За картографуванням поселень, особливо під час суцільного обстеження регіонів[674], а також за результатами археологічних досліджень простежується певна ритміка формування поселень. Так, зі 120 селищ IX—XIII ст. у межиріччі Дніпра та Десни в IX—X ст. виникло 40 неукріплених поселень, у XI—XIII ст. — 27[675]. Схожий ритм виникнення поселень відзначається і в інших регіонах Південної Русі.

Наприкінці IX — на початку X ст. скупчення поселень включали від двох до 10, інколи й більше селищ, площа яких у середньому інтервалі становила 0,5—10 га і більше. На поселеннях фіксується формування двох зон. Зона житлової забудови індивідуальних родин складалась з житла, господарських будівель, ям, а в зоні суспільного користування сільської общини-верві знаходились господарські будівлі та ремісничі комплекси (інколи сезонні).

Житлово-господарська зона індивідуальної забудови мала рядкове або безсистемне планування відповідно до топографії місцевості з перевагою першого. Суспільна зона господарсько-ремісничої діяльності не мала чіткої системи планування і, як правило, займала непридатні або незручні для житлової забудови ділянки території, здебільшого пониззя, заплавні луки.

Житла IX—X ст. заглиблені, площею від 7 до 12 м², інколи більші. За плануванням квадратні або прямокутні, зрубної та стовпової конструкції. На більшості території України простежується наявність обох типів, але, наприклад, у Закарпатті мають місце виключно зрубні будівлі[676]. Наприкінці IX — у X ст. зберігаються локальні прояви конструкції опалювальних пристроїв, що пов’язано з етнічними ознаками різних слов’янських племен, які увійшли до складу Давньоруської держави. Це печі-кам’янки древлянського населення Полісся, хорватів Північної Буковини, тиверців та уличів Південного Подністров’я, Середнього Дністра і Пруто-Дністровського міжріччя, різноманітні опалювальні пристрої від печей-кам’янок до глинобитних — полян Середнього Подніпров’я, волинян міжріччя Західного Бугу, Прип’яті та Случі, переважання глиняних печей та наявність відкритих вогнищ Закарпаття, конструктивно різних глиняних печей сіверян у басейні Десни, Сейму та Сули[677].

Серединою X—XI ст. датується розвиток другого етапу поселенської територіальної структури. Це формування гнізд поселень, які вже складають замкнену систему, значне збільшення їх кількості. Зберігається попередній зональний розподіл поселень на житлову та господарсько-ремісничу зони, продовжується його подальший розвиток — це металургійні комплекси з виробництва заліза, керамічні майстерні, дігтярний та смолокуренний промисли та ін.[678]. Житла цього етапу заглиблені, але спостерігається тенденція до зменшення глибини котловану, збільшується площа жител.

Третій період розвитку територіальної структури поселень, що простежується з кінця XI — початку XII ст. характеризується істотними змінами. Зростає загальна кількість поселень. Це призводить до поступового розмивання гнізд, що фіксується за картографуванням. Площа поселень зменшується в середньому в 1,5— 2 рази. Але інтенсивне господарське освоєння території продовжується: відбувається розселення з берегів великих річок у басейни малих, у сільськогосподарський обіг надходять додаткові угіддя. Мають місце суттєві зміни у домобудівництві: житла наближуються до наземних, збільшується їх площа до двох і навіть трьох приміщень, печі частіше глинобитні. Відомі і житла на житлових або нежитлових підклітах, а також такі, одне з приміщень яких було житловим, друге — ремісничою майстернею. У другій половині XII — першій половині XIII ст. вищезгадані тенденції зростають. Для цього часу характерні наземні житла на підклітах або без них, розмірами 20—30 м² і навіть більше. Опалювальні пристрої — глинобитні печі на каркасі.

У безпосередньому взаємозв’язку з розвитком планувальної структури здійснюється і соціально-історичний розвиток давньоруського села. Як встановлено за матеріалами писемних та археологічних джерел, уже в X—XI ст. відбувається формування дворів, що набуває поширення у XII ст. на всій території Південної Русі. Разом із збільшенням площі садиб, зменшується їх чисельність, формується тип малодвірних поселень.

Назва «двір» як позначення окремої житлово-господарської одиниці різних верств феодального суспільства досить часто трапляється на сторінках писемних джерел. У текстах про події, пов’язані з дворами князів та інших феодалів, переважно йдеться про право феодальної власності і його захист. Уже у вищезгаданому тексті про реформи княгині Ольги вказується на наявність князівського володіння — села Ольжичи. В іншій відомій статті 975 р. Свенельд переказує Ярополку: «Поиди на брат свой і прийми волость його»[679]. Ретельний аналіз писемних джерел і археологічні дослідження[680] приводять до висновку про активне формування князівських та боярських володінь з X ст., яке було остаточно закріплено в «Руській Правді» у XI ст.

Одні з найраніших сільських садиб-дворів відкрито на селищі «Криниці» поблизу с. Новий Білоус на Чернігівщині, що належало до князівських поселень. У літописі князівські села по р. Білоус згадуються під 1148 та 1152 роками. Їх належність до вотчини Чернігівських князів й донині добре зберегли стародавні топоніми: «Князино Селище», «Княгинено», «Ольжине». Садиби селища «Криниця» займали площу 900 і відповідно 560 м². Вони складались з житлової будівлі, 7 господарських приміщень і господарських ям (17 та 10 відповідно)[681]. Садиби датуються кінцем X — першою половиною XI ст., але за складом забудови неважко впізнати в них риси, які будуть характерні для пізнішого часу, що засвідчено літописом. Князівське село середини XII ст. налічує: церкву, двір князя, двори інших мешканців села, господарські будівлі (братниці, погреби, гумно та ін.). До складу володінь входили також сільськогосподарські угіддя, стада худоби та коней. Саме таким було літописне Ігореве сельце, що згадується під 1146 р. В умовах зростання феодальної роздробленості, демографічного вибуху земельні ділянки феодальних володінь набували все більшої цінності як основи добробуту. Тому не дивно, що саме в писемних свідченнях про події XII ст. селу, з яким пов’язується «все життя» князів, надається надзвичайно велике значення.

З пам’яток XI ст. відомі й сільські садиби феодалів: бояр та дружинників. На селищі поблизу с. Дорогинка Фастівського р-ну Київської обл. досліджено садибу феодала, яка складалась з двох жител, двох господарських приміщень, ями-погреба та двох груп господарських ям по чотири у кожній. Будинок феодала є досить великим для XI ст. — площею 35 м². В інвентарі, крім господарських речей — вудила, кістяний гребінь, скляна обручка, сережка, фібула. Цікава знахідка — печатка Мстислава Володимировича, сина Володимира Мономаха. На садибі розташований і менший за розміром будинок, певно челядина, в якому знайшли характерні знаряддя праці: серп, жорно, важелі з свинцю для рибальства, голку, прясельце для ткацтва. Поряд у господарській будівлі — чересло, свердло та інший інвентар.

Поблизу садиби феодала, за її межами, була значно менша за площею садиба смерда, який, як відомої за писемними джерелами, мешкав окремо. Площа його будинку 16м². Загальна ж площа обох садиб складає понад 600 м², але більша її частина — 500 м² — належала садибі феодала[682].

Таким чином, протягом давньоруського часу простежується формування та розвиток системи поселень, що належали різним власникам: князю, боярам, а згодом — церкві та монастирям. Крім особи князя, який частіше мешкав у місті, склад мешканців князівського села, за текстом «Руської Правди», налічує князівських чиновників (тіуна, мечника, огнищанина). До них належать і сільські старости, у тому числі староста ратайний, тобто той, що наглядав за орними ділянками та працею на них. Можливо, що княжі старости, або один з них, були старостами місцевої громади. Серед населення князівського двору також різноманітні категорії залежних або напівзалежних дворових робітників та обслуги: князівські конюхи, рядовичі, закупи, інші челядини, раби, холопи. Але основними робітниками були смерди, які мали і своє господарство.

Останнє, як у смерда княжого, так і вільного, було тотожним за складом — це дім смерда, господарські приміщення, в тому числі для худоби. Смерд мав і знаряддя праці для сільськогосподарських робіт, ремісничих занять, промислів, виробництва предметів побуту. Смерд володів орними ділянками, бортями. Разом з іншими мешканцями села він був володарем лісових угідь, луків та інших ділянок, що складали власність сільської общини-верві.

За свідченнями «Правди Ярославичів»[683], у X—XI ст. існував чіткий розподіл власності смерда та князя на угіддя та засоби праці. Згадується кінь княжий та кінь смерда (ст. 28), у складі стада свійських тварин — тяглові (коні та воли), необхідні саме для оранки. Перелічені борті, мисливські угіддя, у тому числі боброві заповідники. Фіксується наявність податної системи з округи князеві, а згодом і церковної десятини.

Подальше закріплення права приватної власності і його охорони з боку держави відзначається у XII—XIII ст., що добре простежується у «Пространній Правді».

У поступовому розвитку сільського господарства, особливо зернового, феодальні володіння князів та феодалів, залежних від них поселень поставали головними осередками виробництва зернових культур, товарного хліба. Укріплені або неукріплені садиби з великими посадами та селищами, що входили до складу володінь, складали єдиний організм у системі виробництва. Саме в таких осередках фіксується найбільша кількість сільськогосподарських знарядь, у першу чергу орних.

Виходячи з підрахунків виробничих можливостей господарства смерда, він міг обробити в середньому 8 десятин, а, враховуючи землю під паром, площа орного клину могла сягати 12 десятин. При врожайності 6—8 ц з гектара, або десятини, загальний обсяг дорівнював 300—400 пудів зерна озимих та ярових. Якщо взяти до уваги середню кількість дворів, орний масив міг охоплювати близько 200 га. З переходом до малодвірних поселень ця площа могла бути меншою, але завдяки великій щільності розташування поселень, зростанню загальної кількості населення збільшується потреба у додаткових ділянках, підвищенні технічної досконалості знарядь. Соціально-економічні наслідки цього процесу відбуваються у декількох напрямах: міграції частини населення на північ та південь; перерозподіл та постійні чвари за землю між феодалами. Поява нових орних знарядь зумовила можливість відірватись від віковічного використання лише староорних земель річкових долин, про що свідчить поступовий рух населення на вододіли, засвоєння родючих чорноземів плато на півдні регіону.

Процес розвитку поселенської структури засвідчує переважну роль індивідуальної родини у системі виробництва, але важливе значення у давньоруський період мала і сільська громада — верв — як форма організації індивідуальних господарств, як спільний володар сільськогосподарських угідь: лісів, водоймищ, луків. У законодавстві чітко фіксується громадська відповідальність за порушення на території громади. Згодом, норми, закріплені у «Пространній Правді» не тільки зберігають, а й значно збільшують громадську відповідальність перед судом. Надається високий статус старості общини, який разом з княжим старостою був помічником феодала, його опорою на селі. З розвитком феодальної власності на землю, зростанням цінності орних і бортних ділянок збільшується й відповідальність як окремих селян, так і общини в цілому за знищення знака власності.

Рис. 21. Рибальські знаряддя.

Давньоруське село характеризують розвиток як сільськогосподарської, так і ремісничої діяльності, певна спеціалізація господарювання. Значна кількість поселень, де жили смерди, відзначається змішаним типом господарської діяльності при дуже невеликій кількості орних знарядь праці. У зонах відносно меншої родючості ґрунтів, наприклад у Поліссі, відомі постійні поселення, де займалися переважно обробкою шиферу, а також тимчасові поселення металургів та скотарів. У Карпатському регіоні теж поширені поселення скотарів. У лісовій смузі простежується спеціалізація поселень на промислах: мисливстві, рибальстві, ремесел[684]. Тут зберігаються й архаїчні форми обробки ґрунтів, підсіка.

На ділянках найбільш родючих ґрунтів лівобережжя та правобережжя Чернігівщини, а також у лісостеповій смузі існували поселення зі змішаним типом господарювання з переважанням землеробства або скотарства. У той же час, значне місце на поселеннях займають ремесла: металургія, смолокурний та дігтярний промисли, гончарство, обробка кістки, дерева, ковальство, ткацтво і навіть ювелірна справа, відома на князівських поселеннях[685]. Як свідчить аналіз якості, продукція сільських ремісників не поступалася міським виробам.

Історичні шляхи розвитку давньоруських поселень на території України склались по-різному. Частина їх, що виникла наприкінці IX — у X ст. припинила своє існування, інші продовжили свій розвиток у XII—XIII ст. Переважна більшість поселень протягом усього існування зберігає статус поселення сільського типу, але деякі, завдяки сприятливим умовам, наближаються до поселень міського типу[686]. Значна частина поселень переживає або відроджується навіть після монголо-татарської навали і продовжує існувати у другій половині XIII ст.[687]. Спадкоємність давньоруської матеріальної і духовної культури, збереження її основних досягнень були надійним підґрунтям формування та розвитку українського села.