Глава 3 Мистецтво

В IX—XI ст. зростають давньоруські міста — Київ, Новгород, Чернігів, Переяславль та інші, що були зведені як фортеці на кордонах і торгових шляхах, місцях збору державних податків. Після 988 р. започатковується давньоруський станковий живопис — малювання ікон, що є важливою віхою в історії становлення давньоруського мистецтва[1002]. В XI ст. живопис Київської Русі перебував на початковому етапі свого розвитку і був орієнтований на багату спадщину Візантії: перші ікони завозилися з її території, подібно до того, як перші зразки християнського мистецтва привіз до церкви Богородиці Володимир Святославич. До перших зразків мистецтва Візантії, що потрапили на Русь після запровадження християнства, належать літописні «ида м?дянь дв? капищи, и 4 кони м?дяны», «сосуды церковныя и иконы», а також добре збережені так звані Корсунські врата Софії Новгородської.

Живопис київської школи іконопису, риси якого намагаються відтворити мистецтвознавці, в XI — першій половині XII ст. за стилем цілком відповідав розвитку візантійського живопису. Твори константинопольських художників стають реліквіями і зразками подібно іконі «Володимирської Богоматері», або «Умілєніє», вивезеної з Вишгорода 1155 р. Існує думка про київське походження новгородської ікони XI ст. «Свв. Петро и Павел».

Археологічні дослідження свідчать про істотний розвиток станкового живопису вже в ХІІ ст. Досліджена 1938 р. на території Михайлівського монастиря майстерня художника була спалена під час монголо-татарської навали 1240 р. В майстерні знаходився набір маленьких горщечків для фарб, розтиральник, шматки бурштину.

Знахідки бурштину в київських майстернях раніше пов’язували з ювелірною справою, проте відкриття у 1973—1977 рр. майстерні живописця у Новгороді, дозволяє прослідкувати всі етапи праці художника. Майстерня існувала з рубежу 80—90-х рр. XII ст. до 1209 р. Тут знайдено 15 дошок — заготовок для невеличких ікон висотою від 8 до 20 см. Поруч знаходились мінеральні пігменти: ауріпігмент, реальгар, глауконіт, вівіаніт, охра. Останнього знайдено 10 відер. Як і в київських майстернях, трапився у великій кількості бурштин — обов’язковий компонент домішок до оліфи. Ретельний аналіз берестяних грамот свідчить про належність садиби Олісею Петровичу Гречину, священику, майстру живопису, можливо, за походженням греку, вихідцю з Візантії[1003]. Майстерні гіршої збереженості були виявлені і на території Києво-Печерської лаври.

Історичні джерела зберегли відомості про одного з перших іконописців — Алімпія, що працював над мозаїками Успенського собору Печерського монастиря, а потім над творами станкового живопису. Ікони Алімпія визначалися досконалістю, через що замовники платили за них суму в 3 рази більшу звичайної. Відомо, що він написав для дерев’яної церкви на Подолі 5 великих ікон деісусного чину і дві намісні (Печерський патерик). До цієї школи дослідники відносять ікону «Велика Панагія» («Ярославська Оранта») із зібрання Третьяковської галереї — величний образ Богоматері. Особливу увагу привертає мафорій, його драпірування з золотими пробілами, фігури ангелів у медальйонах по кутах фігури. Ця ікона походить з ярославського Спасо-Преображенського монастиря і датується початком XII ст.

За пам’ятку київської школи живопису вважають «Дмитра Солунського» з Дмитрова, що передає монументальний образ заступника воїнства. Ікона відзначається майстерністю композиції, витонченим живописом. Однією з найближчих до пам’яток живопису київської школи вважають новгородську ікону «Устюжське Благовіщеня», до якої в свою чергу тяжіє ікона «Архангел». В останньому творі, що становив частину деісусної композиції, відчувається елліністична традиція пластичного письма. Усі ці твори відносять до XII ст. Про розробку іконографії давньоруського Бориса і Гліба свідчить новгородська копія київського зразка, написана наприкінці XIII ст.

В XI ст. на Русі, передусім у Києві, починає розвиватися новий вид мистецтва — книжкова мініатюра. Ярославом Мудрим при Софійському соборі у Києві була створена князівська книгописна майстерня — скрипторій. Дослідники припускають, що саме тут виготовлена кирилична частина Реймського Євангелія Анни Ярославівни. У Києві дяком Григорієм було написане для родича князя Ізяслава Ярославича «Остромирове Євангеліє», робота над яким тривала від 21 жовтня 1056 р. до 12 травня 1057 р. В мініатюрах авторів Євангелія (крім Матфія), заголовній заставці, в 17 малих та 207 розкішних ініціалах відтворено емалювальний стиль рукописів константинопольського походження. Перегородчасті емалі нагадують і золоті лінії контурів, і червоно-вишневий, зелений і синій колір тла.

Декор розкішних книг константинопольського походження повністю відбився на визначному творі дяка Іоанна — Ізборнику великого князя Святослава 1073 р. Сам текст книги походить з болгарського перекладу грецького оригіналу IX ст., написаного для царя Сімеона. Рукопис Ізборника прикрашений шістьма «вихідними» мініатюрами-фронтисписами, система яких розроблена візантійськими книжниками протягом кількох століть. На одній з мініатюр великий князь київський Святослав зображений разом з родиною (подібно візантійському імператору) перед Ісусом Христом, який в лівій руці держить Євангеліє, а права піднята в двоперстнім благословінні. На груповому портреті сам Святослав і члени його родини наділені індивідуальними рисами. Всі орнаменти в архітектурних рамках, в основі яких мотив з’єднаних кіл з пальметами, за своїм походженням візантійський. Для мініатюр Ізборника характерне поєднання золота з суриком, зображення на нижніх полях знаків зодіака.

Дуже близькі до мініатюр Ізборника за своїм стилем і окремими мотивами орнаменту мініатюри Псалтиря Гертруди. До тексту, написаного наприкінці X ст., додано 5 мініатюр трьох виконавців. Найбільший інтерес становлять портрети Ярополка Ізяславича й Ірини-Кунігунди в сцені «коронації». Цей портрет написаний значно краще групового портрета Святослава з родиною з Ізборника.

Всі три пам’ятки київської мініатюри («Ізборник», «Остромирове Євангеліє», «Псалтир Гертруди» створені у 1073—1075 рр.) унікальні і свідчать про стилістичну різноманітність.

Про знайомство книжників Київської Русі з каролінгськими і романськими моделями свідчить Юр’ївське Євангеліє, написане в Києві Федором Угринцем між 1119 і 1128 рр. Титульний аркуш нагадує композиції Ізборника 1073 р., проте виражена графічність, тварини, птахи і плетіння виконаних кіновар’ю ініціалів, вказують на стилізацію і схематизацію візантійських прототипів під впливом знайомства з мистецтвом Заходу. Мотиви плетіння характерні для ініціалів Бучацького Євангелія, написаного в одному з монастирів Волині. З 210 ініціалів, 80 виконані в традиційній візантійській манері, а близько 130 містять мотиви плетіння. Ця пам’ятка другої половини XII — початку XIII ст. сполучає поліхромний стиль з червоноконтурним і вказує на місцеву творчу переробку. Своєрідне поєднання візантійського і романського стилів дослідники вбачають в мініатюрах Добрилового Євангелія, написаного 1164 р. на Волині.

Ювелірне мистецтво було провідним у мистецтві Русі X— XIII ст. Твори художньої металообробки за своєю інформативністю значно перевершували всі інші види мистецтва, у тому числі архітектуру, живопис, скульптуру. Семантика образів творів ювелірного ремесла була добре відома сучасникам, не менш, ніж образи фольклору або епосу. Б. О. Рибаков у класичному дослідженні «Ремесло Древней Руси» на перше місце серед технічних прийомів давньоруських ювелірів поставив ливарство. Проте й інші прийоми обробки металу: чеканка, діфовка, зернь, скань, емалювальна справа, чернь

були відомі у Східній Європі з античних часів. З розвитком міського ремесла, значно зросла техніка обробки, поширилися нові, більш економічні, види обробки дорогоцінних металів, нові типи ливарних форм. Зі Сходу, Візантії, Північної Європи у східнослов’янські міста переселялися майстри, які впроваджували нові технологію, мотиви декору.

Дослідження останніх років значно збагатили наші уявлення про розвиток ювелірного ремесла язичницької Русі. Тиглі для виплавки кольорових металів походять з Григорівського поселення VIII—X ст. Тиглі і ллячки знайдено в ранньому Пліснеську, поселеннях VI—IX ст. поблизу сіл Новотроїцьке, Зимне, Городок та ін. Прикраси VI—VІІІ ст. знайдено у Вільховчицькому скарбі, на поселенні поблизу с. Великі Будки, Пастирському городищі, Хар’ївському скарбі тощо. В зооантропоморфних образах на фібулах VI—VIII ст. дослідники вбачають традиції скіфо-сарматського, лангобардського, тюркського (степового) мистецтв.

Для поселень VIII—X ст. Середнього Подніпров’я характерні знахідки прикрас салтівської культури, тобто основного населення Хозарського каганату. Вплив художньої культури Хозарії на східнослов’янські племена особливо помітний на Дніпровському Лівобережжі, заселеному носіями волинцевської і роменської культур[1004]. Металеві деталі костюма: сережки, напівсферичні бляшки, бубонці, пряжки «аварських» типів, браслети з потовщеними кінцями демонструють деталі «варварського» убору племінної верхівки. Разом з керамікою алано-болгарської традиції, ці пам’ятки вказують на значні східні впливи на мистецтво слов’ян додержавного періоду.

В історії мистецтва Русі IX—X ст. простежується феномен «дружинної культури», тісно пов’язаний з етнічною неоднорідністю оточення перших Рюриковичів: Олега, Ігоря, Святослава. У цей час зростає кількість художнього імпорту, особливо посуду, нових типів прикрас[1005]. З впровадженням християнства зростає і кількість пам’яток релігійного мистецтва: хрестів, медальйонів, іконок, речей церковного вжитку. Дослідники приходять до висновку про синкретизм одягу дружинника, особливо спорядження вершника і коня[1006].

Відмова від традиційних прикрас родоплемінної верхівки пов’язана з тим, що старі художні цінності не виконували ролі засобу фіксації належності їхніх власників до нової соціальної групи. Формування нового замовника в IX—X ст. зумовлювало кон’юнктуру для кольорової металообробки в містах Русі.

Місцеве виробництво прикрас «нових» типів підтверджується знахідками ливарних формочок у кургані Табаївського могильника і в Києві на вул. Верхній Вал. В одній з київських форм відливалися речі «степової» традиції: наремінні бляшки, наконечник. З цього ж набору походить формочка для виготовлення прикрас кінської збруї. На це вказує їх великий розмір, а також тип бляшок круглої форми з мотивом зірки, поширений на території від Волині до Балкан. Датуються київські формочки третьою чвертю X ст.

Стилістичні особливості типів прикрас, що виготовлялися у Києві в X ст., вказують на східні прототипи. Про це ж свідчить і арабський напис на одній із формочок. Аналогічні прикраси знайдено (крім Середнього Подніпров’я) в Угорщині, Скандинавії, на території Волзької Булгарії. Показовими є ювелірні вироби з київського могильника X ст. Так, кільцеподібна фібула з головками тварин з поховання 116 має скандинавське походження, руків’я кресала із зображенням Одина (поховання 124) — з Прикам’я, руків’я меча (поховання 108) походить з Угорщини. Витончені скроневі кільця з поховань 112 і 124 виконані в традиціях зернених прикрас Волині, а підвіски з поховання 112 виготовлені у великоморавській традиції. На Старокиївській горі знайдено ливарні форми для відливання великоморавських прикрас типу Стара Коуржим IX ст., але в місцевій інтерпретації.

Прикраси з дружинних поховань виготовлялися майстрами, які розвивали здобутки двох шкіл[1007]. Їх стилістичні особливості оформилися ще у другій чверті X ст. У прикрасах відчуваються впливи ісламської торевтики, помічені в цей час у мистецтвах Угорщини, Південного Уралу. До виробництва середньодніпровських майстрів можна віднести й відомі срібні окуття ритонів з Чорної Могили в Чернігові. Окуття меншого ритону прикрашає рослинний орнамент. Більший ритон можна віднести до шедеврів мистецтва — срібне окуття передає складний сюжет з фантастичними звірами, птахами, людьми. В центрі композиції — дві грифоноподібні істоти, з протилежного боку — людські постаті, озброєні луком і стрілами. Семантика образів складна, пов’язана з поширеним сюжетом чарівного полювання, і за Б. О. Рибаковим, думку якого поділяє більшість дослідників, на окутті міститься сюжет з чернігівської билини про Івана Годиновича. Окремі рослинні мотиви окуття явно східного походження, звірині нагадують образи скандинавського мистецтва.

Стилістичні особливості ювелірних виробів дружинного мистецтва формувалися в місцях обслуговування князівського оточення під час збору державних податків — данини. Знахідки зразків дружинного мистецтва тяжіють до маршруту «полюддя».

Перші зразки релігійного мистецтва, представлені хрестами і пам’ятками металопластики, походять, зокрема з дружинних поховань Києва, Гньоздова, Гочева, Чернігова. Це передусім різні типи хрестоподібних підвісок з листового срібла, а також з так званим грубим зображенням розіп’ятого Христа. Перші знахідки відносять до X ст. Походять вони з території Великої Моравії. До найбільш ранніх зразків металопластики належить печатка з погрудним зображенням Христа з Шестовицького могильника, що датується серединою X ст. Хрести розглянутого типу, знайдені в Угорщині і Скандинавії, мають давньоруське походження.

Серед київських хрестів-енколпіонів, найбільш ранньою моделлю є тип хреста зі злегка розширеними кінцями. Лицьова стулка містить зображення Розп’яття з бюстами Богоматері й Іоанна Богослова, а на зворотній — Христос Пантократор і погрудні зображення святих. Ця модель з’явилася в першій половині XI ст. Стилістична група ранніх виробів розширюється за рахунок двобічної ікони з Христом Пантократором, ікони з Богоматір’ю Одигитрією, хрестом-енколпіоном з фігурами перших святих Русі — Бориса і Гліба й золотого змійовика — «Чернігівської гривни» Володимира Мономаха. На інших хрестах (з прямими кінцями) вже в XI ст. з’являються іконографічні мотиви символів євангелістів[1008].

У ХІІ—XIII ст. лиття енколпіонів втілило всі досягнення пластичного мистецтва Києва, що пов’язане і з більш складною технікою використання двобічних кам’яних формочок. Один з напрямків діяльності київських майстрів був пов’язаний з реставрацією старих моделей. Зразком витонченого твору металопластики є енколпіон початку XIII ст. з Княжої Гори із зображенням Розп’яття та Іоанна Богослова. Засобом художнього лиття в XII—XIII ст. виготовлялися хороси, цілі екземпляри яких походять з Києва і Сахнівки. У нижній частині хорос має півсферичну чашу з ажурних пластин, зверху вкриту ажурною решіткою з свічниками. Підвішувався хорос на ланцюжках, уламки від яких досить часто трапляються при розкопках міст Русі. Один з досконалих шедеврів художнього лиття — відомі арки з Вщижа зі складним плетінням, фігурами птахів. На арках (XII ст.) збереглося ім’я майстра Константина.

Збереглися і досить рідкісні зразки торевтики Київської Русі, прикладом чого є медальйон із зображенням Богоматері Оранти. Існує думка і про місцеве виготовлення карбуванням із срібла розкішної чаші зі скарбу 1957 р. в Чернігові з численними зображеннями, з позолотою і черню. За останніми даними, Великий сіон з Новгорода був виготовлений у Києві для Володимира Мономаха між 1113 і 1125 рр., про що свідчить патрональне зображення Василя Великого на маківці виробу[1009].

Дослідженнями Г. Ф. Корзухіної і Т. І. Макарової встановлено, що у Середньому Подніпров’ї в XI ст. формується своєрідна школа емалювального ремесла, а пізніше розквітає срібний «фольклор»: срібний з черню убор князівсько-боярської верхівки. Можна вважати доведеним, що у Києві на базі грецького досвіду в XI ст. виникають перші майстерні емалювальної справи, можливо, при монастирях. До XII ст. створюється новий, стилістично єдиний убор близький за типом до золотих з емаллю прикрас, але срібний. Гривни і браслети X—XI ст. переходять в убор XII—XIII ст., але медальйони і колти явно наслідують золоті вироби з емаллю. Останнім часом ювелірні прикраси зібрано у зводи, численний матеріал класифіковано, виділено окремі його групи й локалізовано майстерні, визначено датування. Важче прослідкувати генезис пластинчастих браслетів, князівських вінців (діадем) типу Сахнівської. Особливе місце займає насичена зображеннями людей, тварин, птахів, «дерев життя», кринів орнаментика браслетів, що, на думку Б. О. Рибакова, пов’язана з русаліями[1010].

Маловивченою залишається спадщина традиційного слов’янського убору в процесі формування прикрас XII—XIII ст. Про волинську традицію зернених прикрас свого часу згадувала Г. Ф. Корзухіна, пов’язуючи його походження із західними слов’янами. Можливо, створення нового зерненого убору також пов’язано з розвитком «волинських» традицій середньо дніпровськими майстрами або з переселенням волинських майстрів в міста Середнього Подніпров’я.

Окремо слід згадати фундаментальне дослідження А. 'М. Кирпичникова, присвячене давньоруській зброї, де розкрито механізм включення давньоруських південних майстерень у загальноєвропейський процес етил створення. Достатньо згадати мечі з Києва і Карабчієва, в декорі яких загальнослов’янське плетіння сполучене зі східною пальметкою, рослинними мотивами і технікою черні.

Прикраси зі скла у VIII—IX ст. були довізними, імпортованими з Сирії і Єгипту, деякі з Візантії, і представлені в основному намистом. Наприкінці X ст. в Києві склалися умови, за яких виникло місцеве виробництво скла. Технологія, типи прикрас, особливості декору давньоруськими майстрами були безпосередньо запозичені у грецьких майстрів. Перший етап розвитку художнього скла був тісно пов’язаний з храмовим будівництвом, а пізніше майстерні виникають і в порівняно невеликих містах. Найдавніші майстерні XI ст. вивчені на території Києво-Печерської лаври, де знайдено виробничий брак, готові вироби — посуд, скло для вікон, браслети, мозаїчні кубики, сировина — свинцеві болванки вагою 50 і 100 кг, на території Софійського заповідника, біля Михайлівської церкви в Переяславі. Майстерні XII—XIII ст. відомі в Галичі, Любечі, Райках, Колодяжині, а до кінця ХІІ ст. скло виробляють у Новгороді і Старій Рязані.

Рис. 44. Різні білокам’яні капітелі Борисоглібського собору в Чернігові XII ст.

Найбільш масовий матеріал при розкопках — скляні браслети, кольорова гама яких складалася з шести основних відтінків. Найраніший тип посуду — кубки з гострим денцем, декоровані кольоровими нитками, у XII ст. змінюється на кубки з піддоном. У колекції є типи посуду, що наслідують сирійські зразки. Масове виготовлення прикрас і посуду зі скла припинилося після 1240 р.

Художнє різьблення по каменю тісно пов’язане з виготовленням ливарних формочок, найбільш відомими з яких є так звані імітаційні з тайника в Десятинній церкві. З пірофіліту та інших порід каменю виготовлялися хрести та іконки — вироби дрібної пластики. Значення творів дрібної пластики полягає в тому, що її сюжети часто відтворюють втрачені живописні зразки. Кам’яні іконки часто мали зображення святих — покровителів і захисників, найбільш популярним з яких був св. Миколай. Втілення елементів візантійської іконографії і ретельна проробка деталей характеризує шедевр пластики — іконку «Борис і Гліб» з Солотчинського монастиря (початок XIII ст.). Такі ж риси притаманні іконці із зображенням Дмитра Солунського з Кам’янець-Подільського музею та ін.

Монументальна пластика з різних порід каменю використовувалася вже при спорудженні перших храмів — Десятинної церкви та Софійського собору. Широковідомі шиферні (пірофілітові) рельєфи з Софії Київської зі складними орнаментальними композиціями, зразком для яких були ілюміновані рукописи балканського походження. З Києва походять і рельєфи з міфологічними сюжетами, з Дмитрівського монастиря — рельєфи з парними зображеннями святих вершників XI—XII ст. Традиції київської школи сягають Константинополя і Балкан і навпаки — чернігівська скульптура втілює в іншому матеріалі — вапняку — каролінгське плетиво і мотиви романського мистецтва.

Найбільш масова продукція давньоруського ремесла і водночас ужиткового мистецтва — керамічний посуд. Протягом X— XIII ст. декор посуду змінювався від плетива до хвилястої лінії або у сполученні з паралельними. У XII ст. широко використовувався полив’яний посуд. Особливо полюбляли прикрашати поливою салатового кольору корчажки київського типу. Давньоруські майстри виготовляли керамічні плитки для підлоги, писанки, прикрашені складним орнаментом з мотивами геометричного та рослинного походження. Своєрідною є колекція керамічних плиток для стін і підлоги з Галича, де рельєфні зображення птахів і фантастичних звірів відтворюють мотиви романського мистецтва.