Глава 3 Проблема походження ранньосередньовічних слов’янських культур в археологічній літературі

В археологічній літературі висловлені різні погляди на процеси формування слов’янських ранньосередньовічних культур. П. М. Третяков, В. М. Даниленко, И. Вернер, К. Годловський, М. Парчевський бачать витоки слов’янських ранньосередньовічних культур у лісовій смузі України та Південної Білорусі у районах поширення київської та її попередниці зарубинецької культур. Звідси, на їх думку, слов’яни лише в ранньому середньовіччі поширились в усі інші області Центральної й Південно-Східної Європи[151]. Й. Вернер навіть припускав, що між відходом з лісостепової частини України готів, з якими він ототожнює всю черняхівську культуру, і приходом сюди слов’ян у VI ст., тут сто років існував хіатус. П. М. Третяков не виключав можливості, що слов’яни створили не тільки зарубинецьку культуру, але й були якоюсь незначною частиною носіїв пшеворської та черняхівської культур.

Іншого погляду на процеси формування слов’янських ранньосередньовічних культур дотримуються І. П. Русанова та В. В. Седов. Вони вважають, що витоки празької культури слід шукати в межиріччі Вісли й Одри у пшеворських старожитностях[152]. В останні роки І. П. Русанова провела велику роботу по виявленню кельтських, германських і слов’янських елементів у пшеворській культурі[153]. Однак останніх, пов’язаних з поморсько-підкльошовим субстратом, виявилося дуже мало. Північні області Подніпров’я, на думку вчених, займали балтські племена. І. П. Русанова до них відносить не тільки старожитності Білорусі типу Тушемлі-Колочина, а й пам’ятки київської та зарубинецької культур. Таким чином, регіон Верхнього Подніпров’я, в тому числі Київщина, виключається з процесів, що зумовили створення ранньосередньовічних слов’янських культур. Пеньківська група пам’яток, за В. В. Сєдовим, є дальшим розвитком середньодніпровської частини черняхівської культури. Так само розглядає виникнення пеньківської культури й І. П. Русанова, але вона вважає, що пеньківські пам’ятки на ранньому етапі ще не можна пов’язувати із слов’янами. За І. П. Русановою, носії пеньківської культури слов’янізуються лише в процесі інфільтрації в Подніпров’я населення празької культури. В останніх роботах В. В. Седов дещо змінив свою концепцію. Він об’єднав частину празьких і пеньківських пам’яток України в одну групу і дійшов висновку, що вони ведуть своє походження від того землеробського населення пшеворської і черняхівської культур, яке «... не покинуло свого місця проживання в епоху великого переселення народів»[154].

Більш компромісної думки дотримуються Й. Германн і З. Ваня. Перший бачить слов’янські компоненти в ранньоримський час у зарубинецькій культурі Полісся і пшеворській культурі Верхнього Повіслення, а в пізньоримський час у ріпнівській групі черняхівської культури, іголомській, пшеворській, нижньосілезькій, добродзенській культурних групах[155]. З. Ваня вважає, що процеси формування слов’янських етнічних груп охопили південні області київської, північно-західні області черняхівської і східні частини пшеворської культур. Саме в цьому регіоні формувалися старожитності празької культури VI—VII ст., що належали склавинам. Пеньківська культура відображає слов’янізацію антів, а колочинська — південну частину балтів[156].

В. Генсель бачить слов’янський компонент у складі пшеворської, черняхівської та київської культур між Одрою і Дніпром. Разом з тим він визнає в першій культурі кельтські і германські елементи, а в другій — готські, фракійські, пізньоскіфські і сарматські. Ця територія, за В. Генселем, стала вихідною для слов’янських рухів, які охопили в ранньому середньовіччі Центральну, Східну і Південно-Східну Європу[157]. Слід відзначити, що серед польських археологів немає єдиної думки щодо витоків ранньосередньовічних слов’янських культур між Віслою та Одрою. К. Яжджевський, В. Генсель, З. Курнатовська, Л. Лєцієвич, В. Шиманський вбачають можливість культурних і етнічних зв’язків між ранньосередньовічними й пізньопшеворськими старожитностями. К. Годловський, М. Парчевський ці зв’язки рішуче заперечують.

Б. О. Рибаков у пошуках підоснов слов’янських старожитностей зіставив територію поширення празької культури з ареалом культур більш ранніх періодів межиріччя Дніпра й Одри, починаючи з епохи бронзи. Він намітив п’ять етапів їх розвитку. Два з них охоплюють різні культури (тшинецько-комарівську, лужицьку, білогрудівську, чорноліську, скіфську лісостепову) епохи бронзи і раннього заліза. На третьому і четвертому етапах (II ст. до н. е. — IV ст. н. е.) на цій території відомі пшеворська, зарубинецька, черняхівська й київська культури. Оскільки всі вони знаходяться в межах Дніпро-Одерського межиріччя, дослідник пов’язує з ними поетапне формування слов’янської етнокультурної спільноти. На п’ятому етапі, який відноситься до раннього середньовіччя, вже виникають празька і пеньківська культури, які належать історичним слов’янам[158].

Не вдаючись до аналізу пам’яток доримського часу (їх поширення на одній і тій самій території нічого не вирішує), відзначимо, що зарубинецька, київська, черняхівська і пшеворська культури відносяться до кола тих старожитностей, які, на думку багатьох дослідників, повністю або частково володіють ознаками, що дозволяють зіставити їх із старожитностями слов’ян V—VII ст.

Окремий погляд на походження слов’ян висловив німецький археолог К.-В. Штруве. Він вважає, що розв’язання на основі археологічних джерел проблеми походження слов’ян необхідно починати з моменту, коли вони повністю й однозначно узгоджуються з писемними джерелами. Таке узгодження археологічних та історичних джерел він бачить лише починаючи з VI—VII ст. Усі спроби поєднання більш ранніх історичних звісток про слов’ян-венедів з певними культурними провінціями К.-В. Штруве вважає малопереконливими. Він сумнівається в тому, чи взагалі можливо в першій половині І тис. н. е. і раніше виокремити якусь культурну групу, що пов’язувалася б з історичними слов’янами. Разом з тим, вчений не виключає того, що слов’яни, пригноблені в культурному плані своїми сусідами, могли входити до складу багатоетнічних культурних утворень. К.-В. Штруве вважає, що античні автори перших століть нової ери залишили достовірні звістки про проживання слов’ян-венедів на схід від Вісли, лише складно знайти їх археологічні відповідники. В результаті К.-В. Штруве прийняв концепцію лінгвіста Ю. Удольфа, який на основі гідронімії визначає прабатьківщину слов’ян у Північному Прикарпатті і Верхньому Подністров’ї. На думку К.-В. Штруве, ця концепція відповідає історичним джерелам про слов’ян[159].

Останнім часом представники санкт-петербурзької історико-археологічної школи (М. Б. Щукін, Г. С. Лебедев та ін.) зробили ще одну спробу знайти витоки ранньосередньовічних слов’янських старожитностей у так званих «безфібульних», «горщикоподібних» культурах ранньозалізного часу Північно-Східної Європи. Маються на увазі: милоградська, штрихованої кераміки, юхновська, дніпро-двінська та верхньоокська культури[160]. Однак названі старожитності справедливо визначені їх дослідниками як балтські або угро-фінські, тому ця концепція нічого суттєвого у вирішення проблеми формування слов’янських ранньосередньовічних етнокультурних спільнот не вносить, хоч і претендує на «нову» постановку питання. Уже сам факт існування між ними хронологічної лакуни в декілька століть і зовсім відмінна морфологічна структура робить їх порівняння некоректним. Культури, що лежать між ними, мають південно-східне або західне походження. Крім того, ранньосередньовічні пам’ятки слов’ян уже не «безфібульні», оскільки останніми роками на багатьох із них, особливо ранніх, знайдено фібули, причому в житлових комплексах. Отже, за своєю структурою вони вписуються в середньоєвропейський світ, а не в північно-східний.

Якщо проаналізувати згадані концепції, то не можна не помітити, що одні з них локалізують формування ранньосередньовічних слов’янських культур в якомусь одному невеликому регіоні, наприклад у Верхньому Подніпров’ї (В. М. Даниленко, Й. Вернер, К. Годловський) або Південній і Середній Польщі (І. П. Русанова), інші на більш широкій території в декількох регіонах (Б. О. Рибаков, П. М. Третяков, И. Германн, І. Земан, В. Генсель, В. В. Седов, З. Ваня та ін.). Звідси й різні оцінки джерел та підходи до пошуків підоснов слов’янських ранньосередньовічних старожитностей.

Питанням місця території України в процесах етногенезу слов’ян багато уваги присвятили М. Грушевський та Я. Пастернак[161]. Ними зібрано, проаналізовано і широко використано писемні та інші джерела, в тому числі, особливо Я. Пастернаком,— археологічні. Вони розглядають слов’ян як окрему етнічну групу європейського населення, яка проживала поруч з кельтами, германцями, фракійцями, іраномовними, тюркомовними племенами, угро-фіннами та ін. Вони застерігали проти спроб перенесення іменної номенклатури останніх на слов’ян. Так, М. Грушевський пише: «Популярна ж своїх часів, а й досі не зовсім забута ще слов’янська теорія (що гуни були слов’янами. — В. Б.) не має за собою нічого, крім кількох подробиць, що можуть вказувати щонайбільше на слов’янські елементи в державі Аттіли»[162].

Викладаючи свої погляди на згадані проблеми, ми виходимо з того, що лише порівняльним методом ретроспекції можна досягти певних успіхів у пошуках джерельних витоків слов’янських ранньосередньовічних старожитностей.

Слід зазначити, що найбільшою перешкодою на шляху їх порівняльного вивчення з старожитностями римського часу Південно-Східної Європи була до останнього часу відсутність пам’яток V ст. Це створювало враження хіатусу на вказаній території після відходу готів і до появи ранньосередньовічних слов’ян. Виявлення і дослідження пам’яток гунського часу показало, що саме вони розкривають основні закономірності переходу від культур пізньоримського часу до раннього середньовіччя.

На межі Лісу і Лісостепу Південно-Східної Європи пам’ятки V ст. займають значну територію, яка тягнеться від верхів’їв Псла на сході до верхів’їв Дністра й Пруту на південному заході.

За характером матеріалу ці пам’ятки діляться на дві територіальні групи. Перша з них пов’язана з Середнім Подніпров’ям на обох берегах Дніпра і верхів’ями Південного Бугу, друга — із Середнім та Верхнім Подністров’ям і верхів’ями Пруту. Вже на найбільш ранньому етапі ці групи мали свої особливості в домобудівництві і кераміці. Вони пояснюються тим, що дніпровсько-бузька група типологічно пов’язана не лише з черняхівськими пам’ятками типу Хлопкова, але й з київськими старожитностями, а дністровсько-прутська — із слов’янською частиною черняхівської культури (пам’ятки типу Бовшева). В свою чергу, останні сягають своїм походженням пізньозарубинецьких і зубрицьких старожитностей ранньоримського часу.

Шляхом картографування пам’яток римського часу з достатньо вираженими місцевими ознаками, які, починаючи від зарубинецької культури, доходять до раннього середньовіччя, вдалося встановити певну стабільність їх розташування в широкій смузі прикордоння Лісу і Лісостепу, вже у II ст. Оскільки найбільш ранні пам’ятки ранньосередньовічних слов’янських культур, які виникають у V ст., також знаходяться у цій смузі і типологічно з ними пов’язані (однакові типи жител, ліпної кераміки), то можна зробити висновок, що пограниччя Лісу й Лісостепу Південно-Східної Європи було зайняте слов’янами (протослов’янами) принаймні з рубежу н. е., що узгоджується з писемними джерелами І—II ст. та VI ст. н. е.

Усі ці старожитності, незалежно від того, до якої культури вони належали, пов’язуються типологічно і хронологічно із ранньосередньовічними слов’янськими культурами (празькою, пеньківською і колочинською), що передбачає їх генетичну спадкоємність і належність їх носіїв до споріднених груп.

В слов’янських ранньосередньовічних старожитностях відбивається інтеграція елементів згаданих культур римського часу, але у кожній із них їх частка різна. Київська культура стала підосновою полонинської та якоюсь мірою пеньківської груп з урахуванням того, що в другій помітний і черняхівський компонент, а в першій — балтський. Черняхівські пам’ятки Верхнього та Середнього Дністра (Черепин, Бовшів, Теремці, Сокіл, Бакота та ін.) лягли в основу празьких старожитностей, у формуванні яких певну, хоч і незначну, роль відіграли елементи-київської культури Дніпровського Правобережжя.

Однак не можна не відзначити складності процесів етнокультурного розвитку на рубежі і в першій половині І тис. н. е. на території Південно-Східної Європи. Майже усі культури цього великого регіону, особливо черняхівська, включали в себе, крім слов’янського населення, елементи, які свідчать про присутність тут різних груп германського, балтського, іраномовного, фракійського населення. Лише після відходу під ударами гунів готських племен, а з ними й сарматів-аланів у Подунав’я і далі, на Південний Захід, слов’яни стають основною політичною силою в лісостеповій частині Східної Європи. В цей час, починаючи з V ст. н. е., проявляється повною мірою їх самобутня матеріальна культура.

Що стосується дзєдзіцької групи VI—VII ст., то ми приєднуємося до тих дослідників, які шукають її підоснову в пшеворській культурі. Значна частина археологів, зокрема В. Генсель та І. П. Русанова, бачать в пшеворській культурі, крім кельтських та германських, також слов’янські елементи[163]. Хоч останні, порівняно з двома першими, дуже незначні, а все ж свідчать про наявність у складі пшеворської культури якогось незначного слов’янського компонента.

Порівняльний аналіз пам’яток слов’ян раннього середньовіччя і культур римського часу дає підставу для висновку, що уже в першій половині І тис. н. е. слов’яни не тільки займали регіон Верхнього Подніпров’я (київська культура), але й були одним із складових компонентів черняхівської культури в лісостеповій частині України, а можливо, й пшеворської культури на території Польщі. Інакше не можна пояснити існування в VI ст. чотирьох відмінних слов’янських культур — колочинської, пеньківської, празької і дзєдзіцької. Вони разом ніяк не могли бути продуктом розвитку якоїсь одної — київської (Й. Вернер, К. Годловський) чи пшеворської (І. П. Русанова) культури. Тим більше не вирішує проблеми витоків ранньосередньовічних слов’янських культур концепція «безфібульних», «горщикоподібних» культур. Ні окремо, ні в сукупності такі культури ранньозалізного часу, як юхнівська, штрихованої кераміки, дніпро-двінська чи верхньоокська, не можуть вважатися підосновою празької, пеньківської, а навіть колочинської культур[164]. Остання, будучи слов’янською, лише включає в себе певні балтські елементи.

Таким чином, шляхом ретроспекції встановлюється слов’янська належність великої частини старожитностей на території України, принаймні з рубежу нашої ери. Процеси, які призвели до зміни культур римського часу (на території України київської і черняхівської) на нові ранньосередньовічні культури, завершились вже в середині V ст., в той час як на території Польщі зміна культур пшеворської на дзєдзіцьку спостерігається на початку VI ст. Причому цей процес у межиріччі Вісли й Одри проходив під впливом населення празької культури, яке в цей час, поширюючись зі сходу на захід, з’явилося у південно-східній частині Польщі.

Процеси формування на території України великих слов’янських племінних союзів тепер знаходять підтвердження в усіх трьох видах джерел — писемних, археологічних та лінгвістичних, які взаємно доповнюють одне одного. Можна не сумніватися в тому, що складовим компонентом племінних груп східного слов’янства в V—VII ст. були й предки українського народу.

На основі аналізу писемних джерел видатний український історик М. Грушевський висунув припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов’ян, відомий візантійським авторам VI ст. під іменем антів[165]. У світлі сучасних археологічних досліджень його гіпотеза може бути дещо уточнена й розширена.

Як зазначено вище, на території України в V—VII ст. існувало три суміжні групи слов’янських старожитностей: празька культура між Дніпром, Дністром та Верхньою Віслою, де, за писемними даними, у цей час жили склавини, пеньківська культура в Середньому Подніпров’ї, де Йордан розміщує антів, та колочинська культура у лівобережній частині Верхнього Подніпров’я, імені носіїв якої ми не знаємо.

На основі празьких старожитностей виникають пам’ятки типу Луки-Райковецької між Дніпром і Дністром, що датуються VIII— X ст., а пам’ятки пеньківської і колочинської культур є одним із компонентів волинцевської та роменської культур Дніпровського Лівобережжя цього ж часу. Друга складова лівобережних культур VІІI—X ст. привнесена нащадками празької культури, які наприкінці VII—VIII ст. не лише зайняли все Правобережжя Дніпра, але й проникли на його лівий берег. Про це свідчить наявність на поселеннях і городищах роменської культури керамічних форм, які типологічно пов’язуються з посудом празької культури, а також печей, нижня частина яких вирізана в материковому останці, спеціально залишеному в одному з кутів житла. Такі печі в VI—VII ст. відомі лише на поселеннях празької культури на Західному Бузі (Ріпнів І, Ріпнів II, Ріпнів III), на Волині і в Румунії, куди у V—VI ст. переселилась частина склавинів — носіїв празьких старожитностей[166].

Із старожитностями VIII—X ст. хронологічно позв’язується більш пізній список племен, добре відомих за літописом. Це — дуліби-бужани-волиняни (назви одного й того ж племені в хронологічній послідовності), деревляни й хорвати на Волині, у Верхньому Подністров’ї та Прикарпатті, де відкрито численні пам’ятки типу Луки-Райковецької, сіверяни — носії роменської культури на Лівобережжі Дніпра. Крім того, поляни, уличі та тиверці займали регіони, що також у VIII—X ст. характеризуються керамікою типу Луки-Райковецької. В більш ранній період (VI—VII ст.) тут проходила смуга стику пам’яток празької і пеньківської культур.

Цілком можна припустити, що саме ці племена складали частину східнослов’янського населення, яке в подальшому своєму розвитку спричинилося до утворення своєрідної етнокультурної спільноти із своїми мовними особливостями; вона стала ядром України-Русі[167].

Якщо це припущення вірне, то, виходячи з археологічних джерел, ще невідомих у часи М. Грушевського, витоки предків українців слід шукати не тільки в пеньківських старожитностях Подніпров’я, залишених антами, але й у празьких — на території Верхнього Подністров’я і Волині, де відкрито численні поселення склавинів. Це тим більш можливо, що вже у VIII—X ст. пам’ятки типу Луки-Райковецької, які з’являються на основі празької культури склавинів, не лише займають все Правобережжя від Дніпра до Вісли і від Прип’яті до Карпат та Буковини, але й стають одним із вагомих компонентів волинцевської і роменської культур Дніпровського Лівобережжя. У другій половині VІІ ст. і надалі ім’я антів вже не згадується в писемних джерелах. На них поширюється загальне ім’я слов’ян. Це відображено і в матеріальній культурі, пам’ятки якої вказують на проникнення склавинів в райони антського ареалу. Усі літописні племена VIII—X ст. на Правобережжі Дніпра вписуються в межі культури типу Луки-Райковецької, а лівобережне плем’я сіверян виникає на змішаній склавино-антській основі.

Все це й визначає місце склавинів у тих історичних процесах, що зумовили зародження етнокультурної спільноти, яка на кінцевому етапі свого розвитку стає ядром українського народу.