Глава 3 Чернігівське і Новгород-Сіверське князівства

Територія

Чернігівське, а пізніше і Новгород-Сіверське князівства поряд з Київським і Переяславським були складовими частинами давньої Руської землі — того державного і територіального ядра Русі, яке склалось ще в IX ст. Процес формування чернігівського удільного князівства завершився в XI ст., коли Ярослав Мудрий, віддавши Чернігову колишні землі радимичів, в’ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань (сучасна Тамань), посадив там сина Святослава. Рід останнього досить швидко пустив глибоке коріння у Чернігові і вважав його своїм містом. Не випадково Святослав Ярославич заповідав поховати його в Чернігові у Спаському соборі.

Чернігівська земля уже в першій чверті XII ст. включала територію басейнів Десни і Сейму, Сожу і Верхньої Оки. Кордоном між Чернігівською і Київською землями вважався Дніпро, але в дійсності, як уже зазначалось, у районі Києва він проходив на деякій відстані від річки. Вище Десни і Прип’яті чернігівські володіння переходили на правий берег. Тут Чернігову належала Речиця і «иные город? мнози». Південні межі Чернігівської землі сягали верхів’їв Сожу, Іпуті, Десни, де знаходились міста Чичерськ і Вщиж.

Рис. 18. Скляні вироби XII—XIII ст.

Північно-східна межа князівства доходила до Москви, але у зв’язку з колонізаційним потоком, що тривав, не була стабільною. Пізніше, із зміцненням рязанського князівства, за приокське порубіжжя виникали суперечки між чернігівськими і рязанськими князями. Крайньою чернігівською волостю тут була, найвірогідніше, Лопасня, розміщена на однойменній річці, правій притоці Оки. Південніше чернігово-рязанський кордон проходив по вододілах Дону і його приток Проні, Сосни, Упи і Зуші.

Посейм’я посідало проміжне становище між Чернігівською і Переяславською землями. Спочатку воно належало Олегу Святославичу, потім, під час боротьби Всеволода Ольговича з ним за Чернігів, Посейм’я захопив великий князь Мстислав, наприкінці 30-х років XII ст. воно знову ввійшло до, складу Чернігівської землі. Головним містом Посейм’я був Курськ, який знаходився на порубіжжі зі Степом і часто піддавався нападам половців. Постійна небезпека виховувала тут сміливих і кмітливих воїнів-«кметів». У «Слові о полку Ігоревім» Буй Тур Всеволод, звертаючись до Ігоря, славить своїх бійців:

«А мои ти куряни св?доми къмети:

Подъ трубами повити,

Под шеломы възл?л?яни,

Конець копия въскоръмлени,

Пути имь в?доми,

Яругы имь знаеми.

Луци у нихъ напряжени,

Тули отворени,

Сабли изъострени;

Сами скачють, акы с?рыи влъци въ пол?.

Ищучи себе чти, а князю слав?».

Курське князівство було своєрідними воротами Чернігівської землі в Степ, а також ланкою, що поєднувала Чернігів з Тмутараканню. Тут будувались порубіжні оборонні лінії, поселялись переможені тюркські кочові племена — чернігівські «погані», звідси далі в Степ просувалась слов’янська колонізація.

У басейнах Десни, Сейму і Снову відомі міста: Новгород-Сіверський, Глухів, Путивль, Трубецьк, Сновськ, Рильськ, Стародуб. На півдні між Десною і Дніпром кордон Чернігівщини пролягав по вододілу Остра, верхів’ях Трубежу і Супою. Літопис згадує тут Бахмач, Білу Вежу, Лутаву, Моровійськ та інші населені пункти.

Чернігівським князям, починаючи з XI ст. (з часу правління Мстислава Володимировича) і до другої половини XII ст., належала Тмутаракань — велике місто і міжнародний порт у Керченській затоці, в якому проживало різноетнічне населення: руські, греки, хозари, вірмени, євреї, адигейці. У другій половині XI ст. Тмутаракань виступає як пристанище князів-ізгоїв, причому не тільки чернігівських.

Пізніше згадки про Тмутаракань зникли зі сторінок давньоруських літописів, але, як вважають дослідники, у сфері політичного впливу Русі вона перебувала до третьої чверті XII ст. Про це свідчать численні шлюбні зв’язки руських князів того часу з грузинськими, абхазькими й осетинськими княжнами і царівнами. 1153 р. великий київський князь Ізяслав Мстиславич посватав собі «изъ Обезъ цареву дщерь», а Андрій Боголюбський одружив свого сина Юрія на грузинській цариці Тамарі. Про недавно втрачену Тмутаракань натякає і «Слово о полку Ігоревім», говорячи про двох Святославичів, як про двох соколів, які полетіли

«Поискати града Тьмутороканя,

А любо испити шеломомь Дону».

Географічне розташування Чернігівської землі сприяло тому, що тут з часу утворення Київської Русі осідало іраномовне і тюркомовне населення, зокрема попередники половців, з якими чернігівські князі підтримували тісні відносини. Запобігання Ольговичів перед степовиками у XII—XIII ст. дорого коштувало як Чернігівській землі, так і Русі в цілому. «Дружні візити» половецьких ханів до своїх чернігівських союзників і родичів, по суті, не відрізнялись від їх воєнних нападів на Переяславську чи Київську землі. Привертають увагу у зв’язку з цим слова Святослава Ольговича, сказані у відповідь на погрози Ізяслава Давидовича позбавити його Чернігова: «Господи! вижь мое смирение, колико на ся поступахъ, не хотя крови пролити хрестьянский, отцины своея погубити, взяти Черниговъ с 7-ю городъ пустыхъ, Моровиескъ, Любескъ, Оргощь, Всеволожь, а в н?хъ с?дять псареве же и Половци». Саме за спілкування з половцями народ не любив чернігівських князів Олега Святославича та його синів Всеволода і Святослава.

Міста

Чернігівська земля була вкрита густою мережею населених пунктів. Більшість з них становили собою невеликі поселення, феодальні замки, фортеці. Серед міст своїми розмірами виділялись Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, розміщені на Десні та її притоках. Вони відігравали важливу роль в історико-культурному, економічному і політичному житті не лише Чернігівської землі, але й усієї Русі.

Стольне місто Чернігівської землі — Чернігів, розміщений на Десні, уже з кінця IX — початку X ст. виступав як важливий політичний та економічний центр Русі, і це значення зберігав до монголо-татарської навали. У ХІІ ст. місто складалося із дитинця, що займав високий виступ між Десною і Стрижнем, окольного міста, яке прилягало з півночі до дитинця й було укріплене другою лінією валів, а також передмістя з острогом. Загальна довжина його укріплень становила близько 6,5 км. Крім того, навколо Чернігова розміщувались приміські села, боярські і князівські садиби, феодальні замки, монастирі, тісно пов’язані з містом. Літопис називає такі приміські пункти, як Гюричев, Свенковичі, Гостиничі, Крирів, Семинь.

Дороги зв’язували Чернігів з найбільш віддаленими куточками Чернігівської землі, а також з Києвом. До останнього вели дві дороги: одна — вздовж правого берега Десни через Гущин, Шестовицю, Моровійськ, Лутаву, Вишгород, друга — по лівому березі Десни через Остерський городок. Важливе значення мали шляхи на Любеч — північний форпост Чернігівщини (в Чернігові одна брама мала назву Любецька), а також на Новгород-Сіверський, Стародуб, Вщиж і в землю в’ятичів. І, накінець, від Чернігова виходив ще один, можливо, такий же давній, як і київський, південно-східний (умовно хозарський, або тмутараканський) шлях, що вів у донські степи до Саркелу і Тмутаракані.

Упродовж XII—ХІІІ ст. Чернігів розширявся територіально, забудовувався монументальними будинками, зміцнювався додатковими лініями валів. На той час він став центром високорозвинутого ремесла. У XII ст. на території кремля було споруджено один з кращих соборів Русі — Борисоглібський; 1174 р. у межах князівського двору Святослав Всеволодович побудував Михайлівську церкву; під 1186 р. літопис повідомляє про завершення будівництва Благовіщенської церкви; наприкінці XII чи на початку XIII ст. на чернігівському торзі було зведено П’ятницьку церкву. До будов XII ст. належить і Успенська церква Єлецького монастиря. Поява такої кількості монументальних споруд у Чернігові пояснюється суперництвом чернігівських князів з київськими і в ратних справах, і в усіх сферах.

Численні різнокольорові полив’яні плитки, мозаїка, фрагменти різьбленого білого каменю, фігурна плінфа, якими оздоблювались архітектурні споруди Чернігова XII—XIII ст., свідчать про високий рівень розвитку цих галузей ремесла. Чернігівські ремісники виготовляли також зброю, ювелірні вироби, предмети побуту, знаряддя праці.

Чернігів був великим феодальним центром. За його міцними стінами зосереджувались двори представників знаті — князів, бояр, воєвод, помістя яких знаходились не лише поблизу стольного міста, але і на значному віддаленні від нього. Села і замки простягались від Ольгового поля під Черніговом до Сновська, Боловоса і Любеча. Про їх значення в економічному житті свідчать слова чернігівських князів, які, скаржачись на великого київського князя, говорили: «А се пакы Изяславъ пришедъ опять к Чернигову, ставъ на Ольгов? пол?, ту села наша пожгли оли до Любча, и всю жизнь нашю повоевали».

Про розміри багатства, здобутого руками смердів і холопів й зосереджених у таких князівських і боярських селах, дає наочне уявлення літописна стаття 1146 р., яка розповідає про пограбування села Ігоря Ольговича під Путивлем.

Наприкінці XI ст. за рішенням князівського з’їзду в Любечі на базі старої Сновської тисячі було утворено Новгород-Сіверське князівство. Головним його містом став Новгород-Сіверський на Середньому Подесенні, який виник ще в середині X ст., а в середині XII ст. перетворився на одне з визначних міст Чернігівської землі. Літописне повідомлення 1152 р. про облогу Новгорода-Сіверського військами Ізяслава Мстиславича характеризує місто як велику і міцну фортецю, яку так і не вдалося захопити великому князю: «М?сяца февраля, — зазначається в літопису, — поидоша полкы своими к городу и ту начаша ся бити в города у острожныхъ воротъ, и тако вбодоша ? въ градъ и острогъ в нихъ изътяша и яко же выидоша изъ острога, и отступяче отъ града, идоша в товары своя».

Формально новгород-сіверські князі підкорялись Чернігову, але фактично проводили самостійну, незалежну політику, яка дуже часто йшла в розріз з інтересами чернігівських князів. Це інколи призводило до того, що Новгород-Сіверське князівство потрапляло в залежність від князів суздальських, а ще частіше — київських. У 1159 р. Святослав Чернігівський у відповідь на погрозу київського князя Ізяслава Давидовича забрати Чернігів дорікає йому, що той і так «всю волость Черниговскую собою держить и съ своимъ сыновцемъ: и то ему не досыти, но велить ми изъ Чернигова пойти».

Найбільшими містами Посейм’я були Курськ і Путивль, які отримали свої назви від невеликих притоків Сейму — Путивльки і Куру. Курськ як центр Посейм’я згадується в літопису наприкінці XI ст., але виникло місто значно раніше. Як свідчить «Житіє Феодосія Печорського», у Курську ще за Ярослава Мудрого сидів київський посадник. Як прикордонне місто Чернігівської землі Курськ постійно піддавався нападам кочовиків. Коли Андрію Володимировичу замість Переяслава запропонували Курськ, він відповів: «Лучше того мне смерть на своей отчине и на дедине, нежели Курское княженье».

З другої половини ХІІ ст., з посиленням набігів кочовиків, Курськ втратив значення головного міста східної частини Сіверської землі. Таким, очевидно, став Путивль, розміщений у нижній течії Сейму. Літописна стаття 1146 р. (перша писемна згадка про Путивль) описує його як велике місто з численним населенням, потужною фортецею. Дружина великого київського князя Ізяслава Мстиславича тривалий час безуспішно штурмувала укріплення Путивля. «И тако приступиша къ граду не вдашася имъ Путивлечи, дондеже приде Изяславъ съ силою Киевською. О немъ же кр?пко бющимъся съ града». Лише отримавши від Ізяслава обіцянку не руйнувати міста, путивляни припинили опір. Київський князь, однак, не дотримав слова. Із Путивля був виведений посадник чернігівського князя Святослава, а місто піддане пограбуванню. «И ту дворъ Святославль разд?ли на 4 части... и церковь святаго Възнесения всю облупиша, съсуды серебреныя, и индитьб? и платы служебныя, а все шито золотомъ, и кад?лниц? дь? и кацьи, и уангелие ковано, и книгы, и колоколы; и не оставиша ничтоже княжа, но все разд?лиша, и челеди 7 сотъ». У другій половині XI ст. Путивль став стольним містом однієї із ліній чернігівських Ольговичів. У 1185 р. у ранзі путивльського князя згадується Володимир Ігорович.

З середини XII ст. у зв’язку з натиском на південно-східні рубежі Чернігівської землі кочовиків швидкими темпами відбувався процес заселення і освоєння земель в’ятичів. Тут виникли нові і розширились старі міста і феодальні замки Вщиж, В’ятич, Брянськ, Ормин, Карачев, Козельськ, Мценськ, Дедославль та ін. У 1142 р. за володіння В’ятицькою землею виникли суперечки між великим князем Всеволодом і його братами. Як свідчить літопис, великі київські князі із династії Ольговичів розглядали В’ятицьку землю як свою вотчину. Головним містом Верхнього Подесення на той час став Вщиж. У 1156 р. племінник чернігівського князя Ізяслава Давидовича Святослав Володимирович утік із Березного «Во Вщижъ, и зая у него все городы Подесенскыя». У 1167 р., після смерті Святослава Володимировича, вщижським князем став син Святослава Всеволодовича.

Археологічні дослідження Вщижа (Б. О. Рибаков) свідчать, що значне розширення його території сталося в середині XII ст. На той час не лише дитинець, але й посад були оточені валами і міцними дерев’яними стінами. На посаді була побудована кам’яна церква. Виявлені тут сокири, кирки, зубила і долота, сковорідки, численні керамічні, скляні і ювелірні вироби свідчать про інтенсивний розвиток вщижського ремесла, продукція якого, очевидно, задовольняла потреби значної округи. Наявність у Вщижі таких високохудожніх виробів, як бронзові арки роботи майстра Костянтина, бронзовий водолій, оздоблений лімозькими емалями, підсвічник, вказують на велике торговельне значення цього міста.

Любеч — одне із найдавніших міст Русі — наприкінці XI ст. став князівським замком. Місто оточували стіни із глини і дубових зрубів, а замок, який відігравав роль кремля, мав ще й свою складну систему укріплень. Розміщений на окремій горі площею 35х 100 м, яка відділялась від плато глибоким ровом, замок мав досить густу багатоповерхову забудову. Окрім високої чотириярусної рубленої башти-донжона, де жив воєвода чи посадник Любеча, великого князівського двору з двоповерховим палацом, невеличкої церкви, у замку розміщувався господарський комплекс, приміщення якого мали численні льохи і комори для продовольчих запасів. За підрахунками Б. О. Рибакова, у Любецькому замку могло розміщуватись від 200 до 250 чоловік, він міг витримати облогу впродовж року.

Любеч зберігав також значення міського центру, де розвивались ремесло і торгівля. На його посаді працювали гончарі, склороби, ковалі, різьбярі по каменю і кістці, продукція яких задовольняла потреби значного району Чернігівського князівства.

На березі Дніпровської затоки в Любечі знаходилась пристань, де зупинялись торгові судна, які постійно пропливали дніпровським водним шляхом.

Політична історія

Політичний розвиток Чернігівського і Новгород-Сіверського князівств XII — першої половини XIII ст. пов’язаний з діяльністю князівських династій Ольговичів і Давидовичів, родоначальниками яких були сини Святослава Ярославича — Олег і Давид. Перший після невдалої спроби оволодіти старшим столом землі сів у Новгороді-Сіверському, другий — закріпився у Чернігові. Третій Святославич — Ярослав — отримав Муромо-Рязанську волость, яка з часом потрапила у залежність від Ростово-Суздальського князівства. У політичному житті Чернігівщини і Новгород-Сіверщини з утвердженням у них згаданих князів намітились два шляхи: Давид перебував під впливом Мономаха і не виявляв сепаратистських тенденцій, а Олег, навпаки, прагнув до відокремлення від Києва.

Після смерті Олега (1115) і Давида (1123) чернігівським князем став Ярослав Святославич. Через п’ять років його вигнав із Чернігова племінник Всеволод Ольгович, який сидів до того на далекому тмутараканському столі. Ярослав повернувся у свою Муромо-Рязанську волость, де невдовзі помер. Новгород-Сіверське князівство стало уділом Давидовичів.

Закріпившись на чернігівському столі, Всеволод почав організовувати коаліцію Ольговичів проти великого київського князя Ярополка. Влітку 1134 р., закликавши на допомогу половців, Ольговичі здійснили спустошливий похід на Переяславську землю. Ярополк Володимирович поспішив на допомогу переяславцям, але в битві на Супої зазнав поразки і повернувся до Києва. 1138 р. Ольговичі разом з половцями знову напали на Переяславську землю і навіть готувались виступити на Київ, але, дізнавшись, що Ярополк зібрав величезні сили, відступили до Чернігова. Домагання Всеволода Ольговича призвели до того, що за умовами Моровійського договору Чернігівське князівство знову втратило Посейм’я.

З 1139 р. чернігівськими князями стали сини Давида Володимир та Ізяслав; у Новгороді-Сіверському посів син Олега Святослав. Двоюрідні брати не подолали тих тенденцій у політичному житті князівств, які визначились ще за життя їхніх батьків. Давидович! продовжували орієнтуватись на Київ і майже постійно виступали спільниками великого князя, Святослав Ольгович підтримував союзницькі зв’язки з його політичними противниками. Це неминуче повинно було призвести До Зіткнення князів Чернігівської і Новгород-Сіверської земель. Давидовичі, прагнучи відновити єдність своєї землі, у союзі з великим князем Ізяславом Мстиславичем вирушили на Новгород-Сіверський і обложили його. Не маючи сил оволодіти добре укріпленою фортецею, вони почали грабувати приміські села, де зосереджувались продовольчі запаси Ольговичів. Захопивши близько 4 тис. коней, багато хліба, заліза, міді, Давидовичі пішли на Путивль, куди незабаром прибув й Ізяслав Мстиславич. Путивляни здались; Святослав Ольгович за порадою бояр залишив Новгород-Сіверський і втік до Карачева.

Близько 1147—1148 рр. Давидовичі і Святослав Ольгович відновили колишні відносини і чернігівська феодальна міжусобиця припинилась. Святослав Ольгович повернувся до Новгород-Сіверського. Його позиції ще більш зміцніли, коли в 1149 р. Києвом заволодів його союзник Юрій Довгорукий, який високо цінував допомогу новгород-сіверського князя. Святославу Ольговичу повернули Курськ з Посейм’ям, а також Сновську тисячу, якою змушений був поступитись йому Ізяслав Давидович. Розширення володінь Новгород-Сіверського князівства за рахунок земель одного із Давидовичів викликало нові чвари між братами, і вони в подальшій боротьбі між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Довгоруким зайняли різні позиції. Ізяслав Давидович зі своєю дружиною воював на боці Ізясла- ва Мстиславича, а Володимир Давидович підтримував Юрія Довгорукого.

У битві на Руті 1151 р. старший Давидович загинув. До Чернігова поспішив Ізяслав Давидович, а Святослав Ольгович з племінником Святославом Всеволодовичем утекли до Новгород-Сіверського.

У 1152 р. Юрій Довгорукий вирішив покарати Ізяслава Давидовича за його союз з великим київським князем і за спалення Остерського містечка. Союзником його в новій кампанії знову виступив Святослав Ольгович. Заволодівши В’ятицькою волостю і містечками Мценськом, Спашем і Глуховим, Юрій Довгорукий зі Святославом Ольговичем підійшли до Чернігова, але, довідавшись про наближення сил великого князя, змушені були відступити. Незабаром двоюрідні брати уклали угоду в м. Хоробрі бути «за одинъ муж», але фактично не змінили своєї політичної орієнтації: Святослав Ольгович, як і раніше, тримався в стороні від київських подій, Ізяслав Давидович брав у них найактивнішу участь. Очевидно, вже тоді у нього зародилася думка про оволодіння київським столом.

На деякий час у Чернігівському князівстві встановився спокій, але після смерті Святослава Ольговича (1153) в ньому знову розгорілись міжусобиці. За Чернігів тривалий час боролись двоюрідні брати Олег Святославич і Святослав Всеволодович. Переміг Святослав. Не дотримавшись обіцянки наділити волостями численних родичів, Святослав Всеволодович викликав цим проти себе сильне незадоволення. Свідчення літопису про міжусобну боротьбу Святослава Всеволодовича зі своїми двоюрідними братами цікаві тим, що показують, як Чернігівське князівство розпадалось на дрібні уділи.

До 1169 р. Святослав Всеволодович, зайнятий внутрішніми справами Чернігівського князівства, не втручався у київські. На деякий час йому вдалося примирити всіх Ольговичів і навіть здійснити разом з Мстиславом Київським кілька вдалих походів на половців. Але вже 1169 р. в боротьбі Андрія Боголюбського за старшинство Ольговичі виступили на боці суздальського князя. Святослав Всеволодович надіслав на допомогу військам Боголюбського дружини своїх двоюрідних братів Олега та Ігоря. У другому поході Боголюбського на Київ брав участь і сам Святослав, напевно, сподіваючись оволодіти великокнязівським столом. Однак здійснення своїх планів Святославу довелось відкласти, оскільки в Чернігівському князівстві розгорілась нова міжусобиця. Новгород-Сіверський князь Олег Святославич упродовж 1175—1176 рр. кілька разів нападав на Чернігівську землю, спалив Лутаву і Моровійськ, пограбував села і замки навколо Стародуба. Похід Святослава Всеволодовича, у свою чергу, на Новгород-Сіверський завершився його перемогою, і між князями був підписаний мир.

Після вбивства у 1174 р. боярами Андрія Боголюбського Святослав Всеволодович допоміг Михайлу і Всеволоду, які жили в Чернігові, здобути вотчину. Поширивши таким чином свій вплив на Суздальську землю Святослав став шукати приводу для оволодіння Києвом.

У 1178 р. Новгород-Сіверське князівство перейшло до Ігоря Святославича, в Чернігові посів брат Святослава Всеволодовича Ярослав. 80-і роки XII ст. характеризувались посиленням боротьби руських дружин, організованих великим князем Святославом, з половцями. Активну участь у ній брали новгород-сіверські полки на чолі з Ігорем Святославичем. 1183 р. у битві на р. Хирії вони разом із загонами чорних клобуків завдали поразки недавнім союзникам новгород-сіверського князя Кончаку і Кобяку. Ця перша самостійна перемога Ігоря над половцями окрилила його, він більше не хотів ділити славу зі Святославом. Разом із братом Всеволодом, племінником Святославом і сином Володимиром Ігор здійснив ще один переможний похід чернігівських і новгород-сіверських дружин проти половецьких станів, які лишились, по суті, беззахисними, оскільки основні сили половців на той час вели боротьбу зі Святославом Всеволодовичем.

Після перемоги військ Святослава Всеволодовича над половцями (1185) в похід проти останніх вирішив виступити й Ігор. Не повідомивши київського князя про свої наміри, Ігор з однією сіверською дружиною вирушив у Степ. По дорозі приєднались до нього полки сина Володимира, який князював у Путивлі, а також племінника Святослава із Рильська. Невеликий загін «поганих» надіслав йому і чернігівський князь Ярослав Всеволодович. Безперечно, цих сил було замало для боротьби з таким сильним ворогом, як половці. Військо Ігоря зазнало жорстокої поразки, а сам він був полонений. Літописець змалював жахливу картину: «Возмятошася городи Посемьские, и бысть скорбь и туга люта, якоже николи же не бывала во всемъ Посемьи, и в Нов?город? С?верськомъ, и по всей волости Черниговьской, князи изымани дружина изымана, избита». Трагедія на берегах Каяли відкрила кочівникам «ворота на Руську землю». Найбільше від половецьких набігів того часу постраждало Чернігівське князівство, яке практично нікому було захищати. Енергійні заходи великого київського князя Святослава не давали бажаних результатів. Ярослав Всеволодович, хоча й зібрав військо, вирушити на половців не наважувався. Давид Ростиславич привів свої полки до Треполя, але йти далі також відмовився. Тим часом Кончак спустошив Переяславську землю і взяв місто Римов, хан Кза пограбував Путивльщину і спалив передмістя Путивля.

Після втечі із половецького полону Ігор впродовж кількох років вів безуспішну боротьбу з половецькими ханами. Після смерті Ярослава Всеволодовича, що настала близько 1198 р., він одержав чернігівський стіл і займав його чотири роки.

З 1204 р. чернігівським князем став Всеволод Чермний, який відверто розпочав боротьбу з Мономаховичами за Київ. Одночасно Ольговичі боролись за галицький стіл, де Ігоровичі — сини Ігоря Святославича — законфліктували з боярською опозицією, яка підтримувала малолітніх Романовичів — Данила і Василька. Наступні чотири роки точилася боротьба Всеволода Чермного з Рюриком Ростиславичем, яка завершилась тим, що князі «обмінялися» столами.

З 1214 по 1224 р. у Чернігівській землі сиділи князі, які не претендували на київський стіл. Розмірене і відносно мирне життя сприяло розвитку економіки і культури краю. Поразка руських полків на р. Калці й загибель чернігівського князя Мстислава Святославича фактично не відбилась на політичному розвитку князівства. Ольговичі, як і раніше, вели міжусобну боротьбу: процес подальшого роздроблення Чернігівського князівства вже неможливо було зупинити. Літопис називає такі уділи, як Чернігівський, Ковельський, Брянський, Карачевський, Стародубський, Вщижський, Сновський, Новгород-Сіверський, Курський, Рильський, Трубчевський, Липовецький, Лопастенський, залежність яких від чернігівського князя все більше слабшала. Напередодні монголо-татарської навали на Русь Чернігівське князівство остаточно розпалось на дрібні уділи.