Глава 4 Велике розселення слов’ян

Період V—VII ст. відзначається в історії слов’ян не лише завершенням процесів їх етнічного самоутвердження і створенням крупних слов’янських племінних союзів. У цей час починається велике розселення слов’ян, що на півдні сягнуло глибинних районів Балканського півострова, а на заході — межиріччя Одри та Ельби до Балтійського узбережжя.

В результаті вивчення слов’янських культур раннього середньовіччя на території Східної і Центральної Європи після Другої світової війни і зіставлення здобутої інформації з писемними джерелами значно розширилась джерелознавча база до вивчення цих процесів. Вихідним регіоном, звідки почалися походи слов’янських дружин, які, за висловом Йордана, «тепер» (тобто у VI ст.) «бушують повсюдно», було межиріччя Дніпра й Дністра на стику пам’яток празької і пеньківської культур.

На основі картографування датованих комплексів V ст. встановлено зону формування ранньосередньовічних слов’янських культур на території Європи. Вона простягається від верхів’їв Псла і Середньої Десни до верхів’їв Дністра і Пруту. Шляхом ретроспекції визначена спадкоємність археологічних старожитностей від ранньосередньовічних культур через київську і слов’янську частини черняхівської культури, пізньозарубинецьку і волино-подільську групи пам’яток углиб, до рубежу І тис. н. е. Це й визначає регіон, де проходили історичні процеси, що спричинилися до виникнення крупних слов’янських об’єднань. Звідси й почалося їх велике розселення.

Певні пересування слов’янського населення мали місце й в більш ранній час. Під тиском племен пшеворської і вельбарської культур і, зокрема, гото-гепідів, з північного заходу та зустрічних потоків сарматів з південного сходу вже наприкінці І—II ст. н. е. якась частина носіїв зарубинецької культури пересувається з Волині у Верхнє Подністров’я і з Середнього Дніпра у верхів’я Десни і Сейму. В III ст. н. е. частина верхньодністровського населення відходить на схід, у райони Дніпровського Лівобережжя. Останніми десятиріччями на Сумщині, Полтавщині, Харківщині, Курщині відкрито поселення другої половини III — початку IV ст. н. е. (Боромля II, Букреївка II, Рідний Край III та ін.), які за характером жител, ліпного і гончарного посуду, фібул з високим приймачем (VІІ група за Альмгреном), грибоподібних прясел, конічних кухлів на кільцевому піддоні та інших елементів матеріальної культури пов’язуються з верхньодністровською групою черняхівських старожитностей[168]. На Лівобережжі вони розташовані посмужно з пам’ятками київської культури. Нерідко в їх комплексах трапляються фрагменти київської кераміки. Однак все це не стирає суттєвих відмінностей між ними і київськими поселеннями, позбавленими гончарного посуду і багатьох інших знахідок, характерних для цієї групи пам’яток і черняхівських селищ Верхнього Подністров’я. Відносити пам’ятки типу Боромлі II до київської культури неправомірно. Це пам’ятки етнічно спорідненого населення, але належать вони до різних культурних груп. Разом з тим вони беззаперечно свідчать про наявність у складі носіїв черняхівської культури Лісостепу слов’янського населення.

Ще одна група слов’янських пам’яток III—IV ст. відкрита не так давно в Буджацькому степу на території Молдови. Вони засвідчені в пониззі Дністра, Пруту й Дунаю поселеннями і могильниками типу Етулії[169], про що сказано вище. Ці пам’ятки також близькі до старожитностей Верхнього Подністров’я II—IV ст. н. е. та пізньозарубинецьких пам’яток Верхнього Побужжя. Цікаво, що регіон їх розташування збігається з місцем позначення на Певтінгерових таблицях одної із груп венедів, яким вона належала. Можна припустити, що поява етулійської групи пам’яток у Нижньому Подунав’ї є свідченням тих же процесів, що відбувалися у лівобережній групі типу Боромлі.

Привертають увагу дві групи пам’яток IV—V ст., відкриті на території Словаччини (пряшівський тип) та на Моравії (злехівський тип). За характером ліпного посуду вони вирізняються серед германських старожитностей у цьому регіоні. Я. Тейрал вважає, що появу цих пам’яток можна пояснити привнесенням у германське середовище слов’янської ліпної кераміки тими германськими племенами, які поверталися з регіонів Північного Прикарпаття[170]. Однак не можна виключати того, що разом з германцями в ці регіони переселилася якась група слов’ян. Адже важко припустити, щоб германські переселенці перевозили з собою слов’янський товстостінний ліпний посуд. Більш вірогідним може бути припущення, що цей посуд виготовлено на нових місцях самими слов'янськими переселенцями.

Переселенські рухи слов’ян у II—IV ст., про які йшлося вище, були незначними й зумовлювались переважно зовнішніми причинами. Це лише провісник того демографічного вибуху, який у V—VIII ст. викликав глобальні процеси переселення на території Європи, що увійшли в історію під назвою Великого переселення народів. Однією з основних рушійних сил цих процесів були слов’яни. І не вони винні у тому, що їхня діяльність фактично до VI ст. н. е. залишалась малопомітною для римських істориків, які, однак, навіть у коротких згадках, завжди підкреслювали численність слов’ян. Заповнити ці прикрі прогалини покликана археологія. Вона, хоч і з великими труднощами, починає розв’язувати це справді історичне завдання.

Отже, велике розселення слов’ян, що вийшло далеко за межі прабатьківщини, почалося у ранньому середньовіччі. Вже у V ст. н. е. слов’янські поселення з’являються на правому березі Дністра, берегах Пруту й Сирету, у верхів’ях Сейму й Сули.

За даними археологічних джерел, слов’янське населення колочинської культури в VI—VII ст. розселилося на північ та північний схід, поступово займаючи ліві притоки Верхнього Дніпра аж до самого верхів’я. На етапі роменсько-боршевської культури (VІІI—X ст.) кордони слов’янських племен Дніпровського Лівобережжя розширюються до басейну Дону. У верхів’ях Південного Бугу та на Середньому Придніпров’ї спостерігається інфільтрація носіїв празької культури.

Хоч процеси розселення слов’ян у північному та північно-східному напрямках у писемних джерелах не висвітлено, їх зафіксувала археологія. Слов’яни, за свідченням останньої, поступово переходили в райони, заселені балтським та угро-фінським населенням, внаслідок чого тут з’являються нові типи пам’яток.

Найбільш інтенсивні потоки слов’янського розселення були спрямовані на південь, до кордонів Візантійської імперії, шляхом, прокладеним готами. Вважаємо, що воно зумовлювалося тими ж причинами, що виникли з приходом гунів у Північно-Західне Причорномор’я. Гуни, які розбили готів, чинили тиск на всі племена, що входили у готське об’єднання.

Виходячи з характеру археологічного матеріалу на місцях слов’янського переселення, в ньому брало участь населення празької та південно-західної частини пеньківської культур, що займало територію між Дніпром, Дністром та Верхньою Віслою. Археологічні джерела (відсутність датованих слов’янських поселень V ст. на території Південної Польщі між Віслою та Одрою) не дозволяють включати цю територію в регіон, звідки почалися перші переселенські процеси слов’ян на південь та на захід, хоч далі вони охопили й область Повіслення. Лише на території Словаччини та Моравії на деяких поселеннях трапляються окремі напівземлянки з вогнищем, що вказує на можливість переселення у ці райони якихось невеликих груп населення з Повіслення, але не раніше VI ст.

Рис. 6. Поширення слов’янських поселень V—VIII ст. і напрямки розселення слов’ян:

І — напівземлянки з печами, II — напівземлянки з вогнищами, ІII — «ночвоподібні» житла, IV — наземні житла.

У Подунав’ї та на Балканах розселялися слов’яни з Середнього та Верхнього Подністров’я та Верхнього Попруття (празька культура), а також верхів’їв Південного Бугу та Середнього Дніпра (пеньківська культура). Вони спускалися Прутом, Серетом та притоками Тиси й принесли у Подунав’я празькі й пеньківські типи кераміки і характерні квадратні житла. Але пеньківська кераміка відома лише у Нижньому Подунав’ї та на Балканах. Потоки слов’ян, що спрямували свій рух уверх по Дунаю, принесли з собою кераміку празького типу.

Питання про час заселення слов’янами Дністро-Дунайського межиріччя, особливо його нижньої частини, ще чекає на своє вирішення. Як сказано вище, до найбільш ранніх писемних джерел, що містять відомості про слов’ян-венедів у Нижньому Подунав’ї, належать Певтінгерові таблиці — дорожня карта, що датується не пізніше IV ст. н. е., а найбільш ймовірно, кінцем III ст.[171]. На карті венеди розміщені між Нижнім Дністром та Дунаєм поряд з сарматами, гепідами, даками, гетами та іншими етнічними угрупованнями. Більш пізні джерела, що згадують слов’ян-склавинів (празька культура) та антів (пеньківська культура) у Північному Подунав’ї, відносяться до першої половини VI ст.[172].

Зокрема, на північному березі Дунаю відзначає слов’ян Прокопій. Він, на відміну від Йордана, у Подунав’ї знає не лише склавинів, але й антів, вважаючи їх одним народом[173]. За часи правління Юстина (518—527) та Юстиніана (527—565) склавини й анти вже вторгалися на,територію Візантійської імперії, переходячи Дунай[174].

Археологічними матеріалами слов’яни на південь від Дністра представлені на деяких поселеннях III—IV ст. культури карпатських курганів (Кодин II, Гореча, Рогізна під Чернівцями на Верхньому Пруті), де відкрито поодинокі підквадратні напівземлянки з піччю-кам’янкою поряд з іншими, неслов’янськими типами жител, у тому числі й наземними[175].

Цілком визначені слов’янські поселення, добре датовані фібулами, з’являються у Попрутті в V ст. н. е. (Кодин І). До пам’яток цього ж часу належить також поселення Ботошани І за 70—80 км нижче Кодина на території Румунії[176].

Д. Теодор вирізняє на Пруті та Сереті досить велику групу пам’яток V—VI ст., які відносить до типу Костіша-Ботошани[177]. Вони Прутом та Серетом спускаються до Дунаю, причому охоплюють не лише Молдову, але й інші регіони вздовж східної дуги Карпат.

Дослідження таких поселень, як Ботошани, Костіш, Додешти та ін., виявили, що для них характерні напівземлянкові підквадратні житла з піччю-кам’янкою в одному з кутів, іноді з вогнищем. Керамічні комплекси напівземлянок складаються з ліпної (горщики, сковорідки), гончарної сіроглиняної кераміки (горщики, миски), аналогічної посуду з Теремців, Сокола та інших слов’янських поселень Придністров’я гунського часу. На поселенні у Ботошанах знайдено фібулу, що датується післячерняхівським часом не пізніше V ст. н. е. Датування цих поселень V—VI ст. підтверджується й присутністю густорифлених червоноглиняних амфор, знайдених на поселеннях у Ботошанах та Додештах[178]. Ліпна кераміка типологічно добре пов’язується з посудом більш пізніх слов’янських поселень як на території Північного Подунав’я, так і Придністров’я. Гончарна подібна до посуду римського часу на тій же території. Однак треба відзначити, що, на відміну від Придністров’я, де гончарна сіроглиняна кераміка в V—VI ст. цілком виходить із ужитку, в Подунав’ї вона існує і в більш пізні часи (VI—VII ст.) на пам’ятках типу Іпотешти-Кіндешти-Чурел, а також трапляється, але в значно меншій кількості, на поселеннях типу Сучава-Шипот.

З. Курнатовська, яка спеціально займалася вивченням слов’янських пам’яток Подунав’я та Балканського півострова, цілком справедливо вважає, що домінуючим компонентом у цих культурах були слов’яни[179]. Із слов’янами вона пов’язує чотирикутні напівземлянкові житла з піччю-кам’янкою, празькі та пеньківські типи ліпних горщиків, сковорідки, трупоспалення, відомі з великого могильника Серата-Монтеору. До дакійських та дако-романських елементів вона відносить поодинокі напівземлянкові житла з вогнищем, окремі форми ліпного посуду та гончарну кераміку, що сягають провінційно-римських традицій. З. Курнатовська вирізняє також візантійські елементи як у кераміці, так і у виробах із металу.

Таким чином, нові археологічні матеріали не тільки підтверджують, але й уточнюють дані писемних джерел, що стосуються слов’ян Північного Подунав’я. Вони дозволяють віднести початок заселення слов’янами цього регіону до гунських часів, не виключаючи можливості їх інфільтрації на ці землі і в першій половині І тис. н. е. (пам’ятки типу Етулії).

Останнім часом деякими румунськими археологами здійснені спроби інтерпретувати пам’ятки типу Костиша-Ботошани та Іпотешти-Кіндешти-Чурел як поселення лише місцевого дако-романського населення. Хибність цієї інтерпретації очевидна. У Дністро-Дунайському регіоні матеріальна культура слов’ян зберігає ті ж самі риси, що й у більш північних регіонах між Дніпром та Дністром. Ні напівземлянкові житла з характерною лише для слов’ян піччю-кам’янкою, ні провідні форми кераміки (горщики празького та пеньківського типів, сковорідки) не були відомі в Північному Подунав’ї до приходу сюди слов’ян. Розселення слов’ян у Подунав’ї було тривалим процесом. Це сприяло розвитку близьких контактів із залишками місцевого дако-романського населення, що знайшло своє відображення у матеріальній культурі, яка поєднує на ряді поселень як слов’янські, так і субстратні елементи.

Протягом VI ст. н. е. слов’яни не лише заселяють дунайське Лівобережжя. Їх окремі групи поселяються на його правому березі, про що свідчить поселення празької культури біля с. Нова Черна в Болгарії.

У Подунав’ї слов’яни поділяються на дві групи, й подальше їх розселення йде двома потоками. Один потік слов’янського населення, для якого характерна кераміка пеньківського типу, просувається в глиб Балканського півострова, а другий, для якого характерний посуд празького типу, рухається вверх по Дунаю. Вже у VI ст. слов’янські поселення празької культури з’являються на території Моравії та Словаччини[180]. Освоївши верхів’я Дунаю, можливо, під тиском аварів, слов’янські угруповання просуваються далі на захід і сягають верхів’їв Ельби. Досить швидко вони заселяють межиріччя Ельби та Заале, де наприкінці VI — на початку VII ст. з’являються поселення типу Дессау-Мозігкау[181]. Характер жител (квадратні напівземлянки з піччю-кам’янкою) не залишають сумніву в тому, що цей регіон було заселено тим же слов’янським населенням, що й Моравію та Словаччину[182]. Поки що важко сказати, як далеко на північний захід просунулися ці угруповання. Присутність у VIII— IX ст. у Шлезвіг-Гольштинії слов’янських поселень з аналогічними житлами (Козель, Шуба та ін.) свідчить про інфільтрацію сюди невеликих груп слов’ян — вихідців із Дністро-Дунайського межиріччя.

Однак у північних районах Німеччини вони зустріли інше слов’янське населення, представлене городищами та поселеннями з керамікою типу Суків-Фельдберг. Ми вважаємо, що суківська кераміка пов’язана своїм походженням з пам’ятками типу Дзєдзіце на території Середньої та Північної Польщі. Просування на захід дзєдзіцької групи було більш масовим та інтенсивним. Нашарування з суківсько-фельдбергською керамікою передують більш пізнім горизонтам майже на всіх городищах Мекленбурзької групи й землі Шлезвіг-Гольштейн, у тому числі й Старигарді-Ольденбурзі, дослідження якого проводилось спільною німецько-українською експедицією[183].

Таким чином, на Ельбі зустрілися й схрестилися два переселенські потоки слов’ян, що рухалися з півдня, з території Моравії, на північ, та з північного сходу, з території Польщі, на захід. Як видно, ця обставина, а також вплив субстратного германського населення й більш західних германських сусідів створюють умови для виникнення багатьох нових слов’янських угруповань, кожне з яких характеризується своїми типами кераміки. Одним із них є племінне об’єднання вагрів з головним містом Старігард-Ольденбург, в основі якого лежать шари з суківсько-фельдбергським посудом. Слід відзначити, що серед ліпних керамічних форм є й деякі близькі до празького посуду, а окремі найбільш ранні житла в Ольденбурзі являють собою зрубні будівлі з глиняною піччю в одному з кутів, що, можливо, вказує на збереження якихось традицій домобудівництва Південно-Східної Європи. Таким чином, велике розселення слов’ян у ранньому середньовіччі, спрямоване на Балкани і на захід, почалось з території України, де й проходили основні процеси слов’янської консолідації й формування слов’янських племінних союзів.

Історичне значення великого переселення народів, що охопило і слов’янський світ, полягає в тому, що воно започаткувало поділ слов’ян на ті етнічні групи, які залежно від історичних обставин заклали основи процесів формування сучасних слов’янських народів. Виходячи з археологічних джерел, склавини, представлені празько-корчацькою культурою, стали не тільки предками українського народу, а й склали основний компонент предків словаків, моравів, чехів та українсько-польського населення у Верхньому Повісленні. Поляки середньої та північної частини сучасної Польщі мають окремі історичні витоки, що сягають дзєдзіцької культури. Пеньківські старожитності антів на території України були поглинуті празько-корчацькою культурою. Це змішане антсько-склавинське населення дало сіверян — предків лівобережних українців. Та частина антів, що принесла з собою пеньківську культуру на Балкани, стала основою болгарської, сербської, хорватської та інших етнічних груп південних слов’ян. Предками білорусів та росіян було населення Верхнього Подніпров’я, представлене у III—IV ст. київською, а у V—VII ст. колочинською культурою, яке поступово займало області із балтським та угро-фінським субстратами. Ці висновки знаходять підтвердження в культурах VIII—X ст., що відображають стан суспільного розвитку в Східній Європі напередодні утворення Київської держави.