Глава 2 Територія давніх слов’ян (за даними мовознавства)

Важливе місце в дослідженні слов’янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови в її розвитку нерозривно пов’язане з історією народу — її носія. Мовознавці багато зробили для реконструкції загальнослов’янської мови «як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть». Вони досить успішно вирішили питання зв’язку слов’янської мови з іншими індоєвропейськими мовами і, таким чином, показали слов’ян як окрему етнічну спільноту у сім’ї індоєвропейських народів. Разом з тим слід мати на увазі, що методи історико-діалектологічного дослідження, які спираються винятково на мовний матеріал (порівняльно-історичний, внутрішньореконструктивний тощо), надійно показують послідовність певних явищ у часі («що раніше від чого») та зв’язки мов і діалектів («що з чим пов’язано»), але вони не можуть вказати на абсолютний час розвитку тих чи інших особливостей або на конкретні географічні райони мовних контактів[17]. Таким вимогам відповідають історико-археологічні матеріали, тому «тільки узагальнені археологічні дані можуть бути критерієм для перевірки історично реальної можливості тих чи інших лінгвістичних гіпотез, що висуваються при спробах реконструкції доісторичних етапів створення, розвитку і розпаду мовних груп»[18].

Тому суто лінгвістичні ідеї мовознавців XIX — першої половини XX ст., а також необхідність комплексного вивчення проблем етно- і глотогенезу, яку усвідомлював визначний російський філолог та історик О. О. Шахматов, поступово набирають нового змісту в зв’язку з успіхами археологічної науки, яка у повоєнні роки почала стрімко нагромаджувати матеріали. Праслов’янська проблема, тобто проблема виникнення,, розвитку та розпаду реконструйованої початкової єдності слов’янських мов, перетворилась із мовної на етномовну, тобто на проблему формування, розвитку та розпаду племінного союзу, що користувався системою реконструйованої праслов’янської мови. Оскільки методи порівняльно-історичного мовознавства не вказують прямо на абсолютну хронологію мовного розвитку та на географічні межі функціонування праслов’янської мови (якщо така система існувала реально, а не є набором реконструйованих ознак, що насправді існували не одночасно), то робляться спроби її вирішення з допомогою інших джерел, які краще піддаються хронологізації та локалізації. Таким чином, майже всі лінгвісти після Другої світової війни, розробляючи проблеми слов’янського етногенезу, тією чи іншою мірою звертаються до досліджень археологів. З іншого боку, багато археологів використовують висновки мовознавців, які уможливлюють етнічне визначення «німих» археологічних пам’яток.

Дослідження останніх років показали, що одним із ефективних шляхів етномовної інтерпретації давніх культурно-етнографічних комплексів є звернення до ономастичних даних. Найбільші успіхи тут пов’язані з дослідженням східноєвропейської гідронімії. Картографування архаїчних слов’янських назв річок дозволяє визначити райони розселення давніх слов’ян та намітити шляхи їх розселення. Найбільш відомі в цьому плані роботи В. М. Топорова та О. М. Трубачова, присвячені аналізу гідронімів Верхнього і Середнього Подніпров’я, а також Верхнього Подністров’я[19]. В результаті досліджень виявилось, що слов’янські назви найбільш чітко і кількісно простежуються на південь від Прип’яті й Десни, по Дніпру до ріки Псел і на Лівобережжі у межиріччі Псла та Орелі. В Правобережжі на півдні вони простежуються до верхньої течії Південного Бугу та середнього Дністра, на заході у верхів’ях Дністра та Прип’яті. На північ від Прип’яті та Десни виступають суцільним шаром балтські гідроніми, які дещо заходять на Правобережжя, де чергуються зі слов’янськими назвами. З півдня в лісостепову смугу України, головним чином в межиріччя Дністра та верхів’я Прип’яті, заходять гідроніми іллірійського та фракійського походження, а на Лівобережжя — іранські. Германські гідроніми складають на схід від Вісли лише сім назв[20].

Таким чином, з’ясувалося, що центральна частина лісової смуги Східної Європи в дослов’янську добу була заселена балтомовними племенами. Але якому періоду відповідає ця ситуація?

Тут необхідно торкнутися різних підходів до проблеми балто-слов’янських (передусім мовних) зв’язків. Зазначимо, що слов’янські і балтійські мови об’єднує дуже високий ступінь близькості. Цей факт мовознавці пояснюють по-різному. На думку, наприклад, О. М. Трубачова, праслов’янські та прабалтійські мови з самого початку належали до різних груп індоєвропейських діалектів, а зближення їх відбулося, починаючи з доби раннього заліза[21]. Інші вважають, що загальнослов’янська прамова склалася на основі периферійних балтійських (або балто-слов’янських) діалектів[22].

З іншого боку, етнічні масиви, що були вирізнені за даними гідронімії, досить чітко збігаються з серіями непогано вивчених культур доби раннього заліза. При цьому вимальовуються три головні етнокультурні масиви: фіно-угорський на півночі лісової смуги Східної Європи, іранський (скіфо-сарматський) у степовій та лісостеповій смугах та балтійський між ними. На цій карті начебто немає місця для слов’ян. Але беручи до уваги можливість існування балто-слов’янської або прабалтійської спільноти, можна припустити, що предки слов’ян входили до складу балтського масиву[23].

Щодо архаїчних слов’янських гідронімів, то вони поширені компактними групами аж до деяких областей Центральної Європи та Балкан, а тому, можливо, відповідають добі широкого розселення слов’ян у VI—VII ст., а не їх ареалу напередодні цих подій. Вважають, що місце споконвічного розселення повинне давати не купчастість однорідних назв, тобто не яскраві спалахи, а трохи змазану суцільну картину[24].

Проте існують й інші погляди мовознавців на праслов’янську проблему. Різні методи та результати досліджень найбільш помітні при розгляді деяких концепцій локалізації слов’янської прабатьківщини.

Розповідь «Повісті минулих літ» («...По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаєві, де есть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми...») стала основою так званої балканської чи дунайської теорії походження слов’ян. Вона була панівною у творах польських і чеських хроністів середньовіччя (XIII—XV ст.), а також підтримувалася визначними російськими істориками (С. М. Соловйов, М. П. Погодін, В. Т. Ключевський та ін.). В наш час дунайську теорію походження слов’ян розвиває відомий лінгвіст О. М. Трубачов. Підставою для цього послужив його аналіз давньослов’янської мови, в якій дослідник виявив праіталійські мовні елементи. Звідси робиться висновок, що в найдавніші часи слов’яни жили по сусідству з праіталіками, десь у Подунав’ї, і лише міграція кельтів у середньодунайські землі примусила слов’ян, на думку О. М. Трубачова, посунутися на північ, на Прикарпаття і Повіслення. Тут почалося зближення слов’ян з балтським субстратом[25]. Проте, як визначив В. В. Седов, археологія не дає підтвердження гіпотезі про дунайське походження слов’ян. У лінгвістичних побудовах, що стосуються цього питання, може йтися про якийсь середньо дунайський діалект давньоєвропейської мови, носії якого після переселення на північ від Карпат взяли участь у формуванні давньослов’янської мови[26].

Більш популярними є спроби розміщення праслов’янської прабатьківщини десь на стику Середньої та Західної Європи, започатковані в працях відомих чеських учених П. Шафарика та Л. Нідерле (прикарпатська та вісло-одерська теорії походження слов’ян). Остання стала основою для різних концепцій, згідно з якими слов’яни розселялися у двох протилежних напрямках від течії Вісли.

Наприклад, Ю. Ростафінський поклав в основу своїх досліджень оригінальну джерело-флористичну лексику. Вивчаючи давньослов’янську мову, дослідник дійшов висновку, що в ній відсутня назва бука при розповсюдженні назв граба, плюща і тиса. З цього робиться висновок, що слов’янська прабатьківщина знаходилася поза ареалом бука, але в межах розповсюдження рослин, добре відомих слов’янам. Такою територією, на думку Ю. Ростафінського, було Прип’ятське Полісся та Верхнє Подніпров’я[27]. Цю ж Прип’ятсько-Дніпровську територію як прабатьківщину слов’ян обстоював відомий славіст М. Фасмер. До аргументів із галузі ботаніки він додав матеріали гідронімії. На території Подніпров’я, в прип’ятському басейні, М. Фасмер виявив кілька десятків річок з давньослов’янськими назвами. У Центральній Європі знаходяться, на його думку, лише кельтські, германські, іллірійські та фракійські гідроніми. Взагалі для слов’ян не є типовими слова, що позначають специфічні риси гір та моря[28].

Західне походження слов’ян з позицій автохтонізму обстоювали, починаючи з 30-х рр., польські лінгвісти, археологи й антропологи.

В основі вісло-одерської концепції прабатьківщини слов’ян лежить гіпотеза археологів про слов’янську належність лужицької культури, яка була поширена між Одрою і Віслою, а також у верхів’ях Ельби і частково на Західній Україні в період пізньої бронзи і ранньозалізного часу. На думку Ю. Костшевського, спадкоємцями лужицької групи стали племена так званої пшеворської культури, яка нібито виникла в результаті розселення в середовищі лужицької культури носіїв поморської культури. Пшеворська культура пов’язувалася з історичними венедами[29].

Подальше обґрунтування вісло-одерська теорія походження слов’ян отримала в дослідженнях видатного польського славіста Т. Лер-Сплавинського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних даних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов’янського етногенезу. Згідно з цією концепцією більша частина Європи до 2000 р. до н. е. була заселена фінно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчастої кераміки. На рубежі III—II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід, аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу, просунулася частина індоєвропейців — носіїв культури шнурової кераміки. В результаті їх змішування з фінно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто-слов’яни. Слов’яни відгалузилися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслення серед лужицьких племен півдня Польщі. Слідом за Ю. Костшевським цей вчений вважав, що пшеворська і оксивська культури є археологічними відповідниками слов’ян-венедів[30].

Глибоко обґрунтованою є теорія слов’янської праісторії, висунута в 60-х роках Г. Ловмянським — відомим польським істориком. Піддавши аналізу топонімічні досліди свого наукового попередника Т. Лер-Сплавинського, особливо етимологію водних назв, Г. Ловмянський дійшов висновку, що ці назви мають ще дослов’янське походження, а не праслов’янське, як вважалося. В процесі їх вивчення, вважає дослідник, можна визначити етнічні групи, які проживали до слов’ян на їхніх історичних територіях. Г. Ловмянський не підтримав тих вчених, які доводять, що більшість назв річок України і південної Росії (Дніпро, Дністер, Дон) слов’яни перейняли від іранців чи праугро-фіннів.

На думку Г. Ловмянського, ці землі первісно були заселені староєвропейськими народами. Дані, отримані в результаті аналізу топоніміки, переконали його в тому, що слов’яни перейняли назви цих та інших річок безпосередньо від староєвропейського населення ще за часів існування балто-слов’янської спільноти. Ця спільнота розпалася, на думку вченого, десь у першій половині І тис. До н. е. Це означає, що вже на цей час слов’яни жили на своїх історичних місцях — території між Одрою, Віслою і Дніпром.

Більш ранні, так би мовити, зародкові етапи праслов’янської історії Г. Ловмянський уявляє собі так.

Десь близько середини II тис. до н. е. з-поза Середньої Волги і Нижньої Оки на захід і північ почали просуватися групи північної частини індоєвропейського населення. Праве крило цього людського масиву складали предки германців, центральне — балти, а ліве — предки слов’ян. Унаслідок асиміляції прийшлою індоєвропейською людністю північної групи староєвропейців сформувалися германські народи, а південної, яка мала назву «венеди», — слов’яни і балти. Слов’яни запозичили й етнічну назву попередників.

Час появи окремої слов’янської етнічної групи Г. Ловмянський, як згадувалося вище, визначає приблизно першою половиною І тис. до н. е.[31].

На думку сучасних мовознавців, праслов’янська спільнота існувала до VII ст. і засвідчена розповсюдженням первісних («безсуфіксних») слов’янських етнонімів (словене, севери, серби, хорвати, дулеби та ін.). Розпад праслов’янської мовної єдності зумовлений тим, що окремі групи праслов’янських племен, розселяючись на терені Європи, губили зв’язки між собою. З VIII ст. з’являються територіальні об’єднання з етнонімами на «-ане», а з IX ст. — найпізніші слов’янські назви на «-ічі», що відображають поглинання слов’янами субстратних автохтонних угруповань[32].

Наведені приклади показують, що врешті-решт саме сполучення археологічних даних з мовними свідченнями, з урахуванням нечисленних писемних джерел дозволяє створити узгоджену картину процесів етногенезу та ранньої історії слов’ян. При цьому важко погодитись з думкою Ф. П. Філіна, О. М, Трубачова та інших, які чільне місце у вивченні цих явищ відводять лінгвістиці, ігноруючи археологічні дані або відводячи їм другорядне місце[33].

Не можна не відзначити тієї корисної роботи, яку провели антропологи з виявлення фізичного типу слов’ян, виділення його серед інших етнічних угруповань. Визначаючи єдність процесів слов’янського етногенезу, антропологи встановили, що в різних регіонах слов’янської території існують помітні відмінності в фізичній будові слов’янського населення. Це дало їм можливість зробити висновок про вплив на фізичну будову слов’ян іншоетнічних рис — балтських, германських, фракійських та ін. Цей висновок дуже важливий при визначенні ядра території стародавніх слов’ян. На жаль, антропологічні дослідження в галузі слов’янського етногенезу також мають свої труднощі. До них у першу чергу слід віднести обмеженість джерел і навіть їх повну відсутність протягом цілих століть. Загальновідомо, що в V—VIII ст. н. е. більшість лісостепового населення Східної та Центральної Європи ховала своїх небіжчиків шляхом трупоспалення. Зокрема, найбільш ранні достовірні слов’янські поховання V—VIII ст. виявилися трупоспаленнями[34].