Глава 2 Русь наприкінці IX — в другій половині X ст.

Провідником такої політики щодо сусідів став вже перший представник нової правлячої династії Рюриковичів Олег, котрий не тільки виявляв активність у спробах закріпити право на київський стіл, але й грандіозним за масштабом походом на Константинополь знов нагадав Візантії про військову силу Русі й необхідність виконувати обіцянки. 907 р. було підписано новий договір, за яким імперія зобов’язувалася «даяти уклады на Рускыа грады».

По смерті Олега великим київським князем став Ігор (912— 945). Початковими його заходами щодо зміцнення влади стали чергове підкорення древлян та уличів (перші жорстоко помстилися за це), а також організація протистояння новим кочовим ордам — печенігам. Останніх, називаючи пачинакітами, одразу ж почали використовувати проти Русі візантійські правителі, незважаючи на те що руські війська брали участь у боях в Італії на боці імперії.

Така подвійна гра Візантії була, мабуть, розкрита, що й стало однією з причин походу київського князя на Константинополь 941 р. Але флот Ігоря було спалено «грецьким вогнем», який використовували війська імператора: «Феофан же устр?те я въ лодехъ со огнемъ, и пущати нача трубами огнь, на лодь? руския. И бысть вид?ти страшно чюдо», — повідомляє літопис. Тому давньоруському князеві не залишалося нічого, як через три роки знову збирати військо в похід. Цього разу імперія відступила. Було укладено двома мовами новий, вигідний для Русі, договір, який починався словами:

«И великий князь наш Игорь, и князи и боляри его, и людье вси рустии послаша ны къ Роману, и Костянтину и къ Стефану, къ великимъ царемъ греческимъ, створити любовь съ сам?ми цари, со вс?мъ болярствомъ и со вс?ми людьми греческими на вся л?та, донде же съяеть солнце и весь миръ стоить. И еже помыслить от страны руския разрушити таку любовь, и елико ихъ крещенье прияли суть, да примуть месть от бога вседержителя, осуженье на погибель въ весь в?кь в будущий; и елико ихъ есть не хрещено, да не имуть помощи от бога ни от Перуна, да не ущитятся щиты своими, и да пос?чени будуть мечи своими, от стр?лъ и от иного оружья своего, и да будуть раби въ весь в?къ в будущий»[579].

Церемонія його затвердження відбулася в Константинополі за присутності давньоруських послів і в Києві за присутності візантійських. Сам князь з частиною воїнів склав клятву біля язичницького капища Перуна, а інша частина його дружини — в християнській церкві на Подолі.

Але якщо на міжнародній арені було досягнуто успіхів, то внутрідержавні справи складалися гірше. Так, посилення економічного тиску щодо власного народу призвело до трагедії. 945 р. на вимогу свого оточення київський князь вирішив повторно зібрати данину з древлян. Останні, зібравшись на ряд, вирішили: «Аще ся въвадить волкъ в овц?, то выносить все стадо, аще не убьють его; тако и се, аще не обьемъ его, то вся ны погубить». Під Іскоростенем (сучасне м. Коростень) князівську дружину було розбито, а самого Ігоря розірвано між двома нахиленими деревами. Щоправда, за це древлянські «кращі мужі» жорстоко поплатилися: вдова княгиня Ольга частину з тих, хто приїхав сватати її за свого князя Мала, наказала живими в човні закопати у себе на дворищі. Іншу групу послів спалила в лазні. Кінець древлянської волі настав після розгрому їхньої столиці, під стінами котрої скоїлося вбивство київського зверхника. Стіл посіла його дружина, до повноліття сина.

Правління Ольги відзначалось рішучими діями й отриманням прибутків з підлеглої державі території розселення східних слов’ян. Літопис з цього приводу сповіщає: «И йде Ольга по Деревьстей земли с сыньмь своимь и с дружиною, уставляющи уставы и урокы. И суть становища ея и ловища... И по Днепру перевесища и по Десне. И есть село ея Ольжичи и доселе». Ці свідчення вказують на організацію князівського доменіального господарства. Щоб нововведення були ефективними, довелося провести розмежування угідь між їх власниками, забезпечити охорону заказників і призначити відповідну обслугу для їх систематичного використання. Дружинні табори типу літописного граду Оргоща (сучасне с. Рогоща на Чернігівщині) відігравали на перших порах і роль погостів на півдні Русі, де концентрувались побори з населення.

У середині століття виріс і міжнародний престиж Київської Русі. 946 чи 957 р. велика княгиня у супроводі значного почту (більш як 100 чоловік) вирушила до Константинополя і була прийнята вже згаданим Константином Багрянородним. Крім закритих переговорів з імператором на її честь було влаштовано офіційний прийом, двічі княгиня перебувала у вузькому сімейному колі василевса, на іподромних бігах. У столиці імперії Ольга прийняла християнство, а хрещеним батьком став сам Константин. В хрещенні їй дали символічне ім’я Олени — імператриці, яка в IV ст. н. е. брала активну участь у ствердженні християнства як державної релігії. За це діяння Константин Великий та його мати Олена з часом були канонізовані як «рівноапостольні». Але всіма почестями та результатами поїздки володарка Русі залишилась незадоволеною. Повернувшись додому, вона на нагадування Константина: «Яко много дарих тя; ты бо глаголяше ко мн?, яко аще возъвращюся в Русь, многи дары прислю ти: челядь, воскъ, и скъру, и вой в помощь» різко відповіла імператорським послам: «Аще ты такоже постоиши у мене в Почайн?, яко же азъ в Суду, то тогда ти дамъ».

Протиріччя між Київською Руссю та сильним сусідом були настільки значними, що 959 р. «королева руська» (за даними німецьких хронік) направила своїх послів у Франкфурт-на-Майні до імператора Оттона І з побажанням прислати єпископа та священиків. Перший з єпископів, Лібуцій, помер у дорозі. Другий, Адальберт, благополучно доїхав до Києва, але місія також не мала успіху: 962 р. західні місіонери спішно повернулись додому. Декого з них було вбито. Існує думка що, можливо, Ольга справді думала про заснування Церкви на Русі й вибирала між двома центрами християнства — Константинополем і Римом. Представника римської курії було вигнано з Києва, він ледве вцілів. Представника ж Константинопольської патріархи навіть не було направлено. Чи не зіграла тут свою роль візантійська концепція церковно-політичного васалітету? А тим часом Київська Русь була вже повністю сформованою і відповідно до історичних умов упорядкованою державою[580].

964 р. великокнязівський стіл посів Святослав Ігорович — воїн і стратег, діяння якого по-різному оцінюють дослідники. Візантійський письменник Лев Діакон так описував його зовнішність: «...Помірного зросту, не дуже високого і не дуже низького, з кошлатими бровами й світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, надміру довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся — ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди і всі інші частини тіла досить пропорційні... В одне вухо в нього була вдіта золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одяг його був білим і відрізнявся від одягу його наближених лише чистотою». А давньоруський літопис доповнює характеристику цього державного діяча: «Кънязю Святославу възрастъшю и възмужавъщю нача вой съвъкупляти мъного и храбр бе бо и сам храбр. И льгко ходя, акы пардус, войны мъногы творяше. Ходя же, воз по собе не вожаше, ни котьла, ни мяс варя, но по тънъку изрезав конину или зверину или говядину на угъльх испек ядеше. Ни шатьра имеяша, но подъклад постилаше в седьло в головах. Такоже и прочий вой его вьси бяху. И посылаше къ странамъ глаголя: «Хочю на вы ити»[581].

Рис. 9. Князь Святослав захоплює болгарське місто Переяславець на Дунаї. Мініатюра XIV ст. з візантійської хроніки Манасії, написаної в XII ст.

Головним напрямом своєї зовнішньополітичної діяльності київський князь обрав східний. Тут основним супротивником виступав Хозарський каганат, котрому підпорядковувалися значні східноєвропейські території. Походи на Оку та Волгу суттєво змінили ситуацію в регіоні. Так, літописне плем’я в’ятичів перейшло під протекторат Києва, а яси, касоги, волзькі булгари, буртаси (предки сучасних осетинів, черкесів, татар, мордви) відчули міць давньоруської зброї. Під час цього походу було взято столицю Хозарії Ітіль на Нижній Волзі, міста на Каспійському узбережжі. В результаті каганат зазнав нищівного удару, після якого вже не зміг піднятися й поступово припинив своє існування. Два важливі центри південного сходу — Саркел і Тмутаракань — підпорядкувала Русь, так само як і Корчів у Криму. Ця перемога Русі прискорила процес східнослов’янської консолідації, але водночас відкрила кочовим ордам шлях на захід, що призвело до створення нової загрози, з якою довелося вже боротися Володимиру Святославичу.

Ще одним напрямом зовнішньої політики, який не відбито в писемних джерелах, став західний. Стратегічний талант Святослава, мабуть, підказував йому важливість Прикарпатського регіону для держави. За правління цього князя туди було направлено перші контингенти, про що свідчать окремі археологічні комплекси та знахідки, зокрема князівські клейма у вигляді двозуба в Пліснеську (сучасне с. Підгірці на Львівщині), на Волині та Берестейському Побужжі. Але цей напрям активно розробляли вже його син та онук.

Сам же Святослав сконцентрував свої зусилля на підпорядкуванні Балканського регіону. Тут він вступив у конфлікт з Візантійською імперією. Плани його були грандіозними, аж до перенесення столиці на Дунай. На першому етапі війни 968 р. давньоруські дружини отримали перемогу — в битві під Доростолом (сучасна Сілістра) болгари були розгромлені. Але орди печенігів, які зайняли причорноморські простори, перервали похід Святослава на Константинополь: вони оточили Київ, де була його мати й сини. Князь повернувся на Дніпро, і тільки після розв’язання конфлікту знову почав займатись «балканським питанням». Але перед новим походом на Дунай він садовить Ярополка на княжий стіл у Києві, Олега — в Древлянській землі, Володимира — у Новгороді.

Другий балканський похід почався 969 р., але ситуація склалася не на користь Русі: якщо перший бій під Філіппополем (сучасний Пловдів) київські дружинники виграли і пішли на Цареград, то під Аркадіополем зазнали нищівної поразки. За домовленістю з імператором Іоанном І Цімісхієм Святослав відійшов і закріпився в Доростолі. З цього часу ініціатива переходить до Візантії, війська якої навесні 971 р. оточили ставку князя (облога тривала три місяці). Виснажливі протистояння і бої завершилися переговорами та укладанням миру на таких умовах: Святослав відмовився від претензій на візантійські володіння у Криму, а імператор зобов’язався без перешкод пропустити князівські дружини додому і ставитися до супротивників, «як до друзів». Але посланець Цимісхія Феофіл Євхаїтський попередив печенігів про повернення ослабленого противника додому. Кочівники перекрили дніпровські пороги. Голодна й холодна зима, яку оточення князя провело в гирлі Дніпра (так зване Білобережжя), далася взнаки. При спробі Святослава навесні прорватися через заслін, його було вбито.

Державне управління Київської Русі після смерті князя-воїна певний час залишалось таким, яким воно було за його життя: великим князем став Ярополк, брати Олег та Володимир князювали в містах, куди були поставлені батьком — Овручі та Новгороді. В інших землях правили князі місцевих династій.

Як видно з наведених вище повідомлень, літописці передусім відзначали міжнародні акції, здійснені Ігорем, Ольгою, Святославом. Але в цей час відбувались й значні зрушення у внутрішній структурі держави, у феодалізації окремих земель. Змінювалась вісь Київ — Новгород (на північ обов’язково відряджався син великого князя). Поступово місцеву адміністрацію почали заміняти членами князівської родини чи представниками центральної адміністрації.

Підтвердженням цьому була ситуація в Чернігові та його найближчій окрузі, що склалася в X ст. Саме місто, як і інші центри Південної Русі (передусім столиця), розросталось й укріплювалось. Це видно з археологічних досліджень. На кладовищі під стінами міста ховали тільки представників місцевої аристократії, а могили членів великокнязівської дружини виявлено лише на певній відстані від нього (але вже в безпосередньому наближенні). Однією з найбільш відомих пам’яток є Шестовицький комплекс, де, крім місцевих племен, проживали й вихідці з Правобережжя Дніпра, фінно-угорського середовища, Скандинавії. Факт такого проживання в безпосередній близькості до резиденції місцевих князів озброєних представників центральної влади дає можливість припускати, що вища чернігівська знать ще володіла зовнішніми атрибутами влади і була, як і раніше, віддалена від пришельців. Проте вона мала скоріш номінальні можливості вирішення багатьох питань. .Всі її дії контролювались розміщеними поблизу силами центральної влади. Звичайно, в цей час протистояння центру і автохтонних структур тривало. З цього приводу ще раз нагадаємо про сватання князя Мала до Ольги — на погляд древлянської знаті, в такому акті не було нічого пересудного. Знать розглядала цей союз як паритетний. Тому, хоч перспектива була за великокнязівськими структурами, на даному етапі контроль за місцевою аристократією був необхідний.

Кількість переселенців у «гарнізонах» була різною, але не перевищувала п’ятої частини всіх жителів — мабуть, це був оптимальний склад для підтримання стабільності в мікрорегіонах і конкретних населених пунктах. Сама ж археологічна ситуація у межиріччі Дніпра і Десни в X ст. уможливлює розгляд деяких спірних питань по-новому. Зокрема, це стосується вищезгаданих подій 968 р., коли великокнязівську сім’ю у Києві до приходу Святослава визволяв воєвода Претич, що швидко прийшов з Лівобережжя. У зв’язку з цим висловлювалось кілька думок: князівського столу в Чернігові не було, чернігівський князь був у болгарському поході й т. ін. Але наявність контингентів великокнязівської дружини в чернігівській окрузі дає змогу припустити, що якраз ці формування, повністю залежні від центральної влади, першими кинулись виручати з біди княгиню і княжат, розуміючи, чим може для них закінчитись ця ситуація у випадку перемоги печенігів. Цікаво, що кочівники одразу сприйняли їх як передовий загін великого князя (навіть не задумавшись, чому вони прийшли з лівого берега Дніпра, коли Святослав знаходився на південному заході). Сама ж місцева чернігівська династія, мабуть, тихо і без особливих ексцесів припинила своє існування трохи пізніше — за часів Володимира Святославича.

Але поширення влади Києва відбувалось не тільки на найближчі міста та їх околиці в межах «Руської землі» у вузькому значенні цього терміна (Чернігів, Переяслав та ін.). Весь механізм одержавлення на початковому етапі характеризується так: «Поширення влади «Руської землі» над центрами з підвладною їм територією на широких просторах східноєвропейської рівнини не означало, що суцільно вся територія східноєвропейської рівнини була тоді ж освоєна державною владою. Всередині цієї величезної території залишились великі простори, на котрі фактично не поширювались дань і суд; на інші місця вони могли поширюватись номінально або нерегулярно. Різноплемінна територія, що тяжіла до цих центрів, колись племінних, здебільшого розширювалась поволі, віками, заповнюючи простори, на котрі раніше фактично влада не поширювалась. Міста, що перебували під владою «Руської землі», навколо котрих росла під власна їм територія, були центрами «областей» — земель, майбутніх «самостійних напівдержав». В такому ж становищі перебували і три головні центри південноруської, або «Руської землі». Навколо кожного з них також росла територія, що тяжіла до нього, захоплюючи ближні племінні землі; таким чином, коли склались території з південних «областей»-князівств, кордони їх відходили далеко за межі давньої «Руської землі»[582].

Не будемо висвітлювати процес поширення влади Києва на землі Поволжя, північні та центральні регіони східнослов’янської ойкумени — це виходить за межі тематики. Стосовно ж південноруської території слід зауважити, що археологічні матеріали і комплекси (городища, поховання зі зброєю, монетні скарби) дають можливість виявити початкові напрями феодалізації та одержавлення окремих земель і мікрорегіонів. На Лівобережжі Дніпра це прослідковується у двох напрямках. Перший з них Чернігів — Сновськ (сучасний Седнів) — Стародуб. Кінцевим пунктом тут у X ст. був район Кветуні на середній течії Десни нижче Брянська, де розташовувався аналогічний шестовицькому дружинний табір — опорний пункт великокнязівської влади. У синхронних похованнях зі зброєю на цьому напрямі зафіксовані різні обряди захоронення, що вказує на різноплемінний склад населення у прилеглих воєнізованих пунктах. Тобто підкорення населення нових земель було справою всієї «Руської землі» на чолі з київськими зверхниками. У згаданому районі деякі дослідники, за даними письмових джерел, визначали ще один напрямок поширення політичної влади київської феодальної знаті: Чернігів — Новгород-Сіверський. Але ця теза не підтверджується наявними археологічними матеріалами. Мабуть, інтенсивний процес феодалізації у цих місцях розпочався пізніше, ніж на вищерозглянутому напрямі по ріках Снов і Вабля — десь наприкінці X ст., коли (як показали спільні дослідження Новгорода-Сіверського київськими, московськими та чернігівськими археологами) тут з’являється державна фортеця.

Другий генеральний напрям феодалізації та одержавлення земель на Дніпровському Лівобережжі простежується з району літописного Переяслава Руського на Курськ. Велика щільність автохтонного населення на південному сході лісостепової смуги призвела до підвищеної уваги держави на ранньому етапі її утворення до цього району — було з кого брати побори. Проте не завжди процес входження в нові класові структури був мирним. Про це, зокрема, свідчать дослідження пам’ятки VIII—XIII ст. біля сучасного с. Журавне Сумської обл. Тут, як і в районі Новгорода-Сіверського наприкінці І тис. н. е. спостерігалася значна концентрація об’єктів носіїв роменської культури (вірогідно, існував центр малого племені, що входило в союз сіверян). Великокнязівська дружина знищила його в другій половині X ст., про що красномовно свідчить горілий шар на городищі роменської культури, де життя більше не відновлювалося. В результаті польових робіт тут, крім численних фрагментів роменської ліпної кераміки, окремих заглиблених будівель цього ж часу, знайдено один уламок давньоруського гончарного горщика. Пізніше поруч із згаданим городищем виникає політико-адміністративний і торговельний опорний пункт державної влади. Слід зазначити, що напрямок Переяслав — Київ освоювався дещо пізніше, ніж попередній (ближче до кінця століття).

Обидва розглянуті напрямки з концентрацією цікавих археологічних пам’яток дають змогу стверджувати, що феодалізація і тісно пов’язана з нею християнізація в цьому регіоні Південної Русі йшли передусім по окраїнах «Руської землі». І тільки пізніше, коли були «взяті в лещата» внутрішні райони розселення літописних сіверян, почалося планомірне одержавлення всієї території. Можна припустити, що наприкінці X ст. місцева знать південноруських земель остаточно перейшла на бік центральної влади. Цікаво у зв’язку з цим, що біля с. Камка в околицях Новгорода-Сіверського два поховання зі зброєю (тобто дружинні) було виявлено на рівні давнього горизонту. Факт захоронення на рубежі двох тисячоліть за місцевими сіверянськими традиціями підтверджує якраз думку про перехід автохтонної верхівки у підпорядкування Києва в часи остаточного одержавлення внутрішніх районів Дніпровського Лівобережжя.

Переходячи до розгляду археологічних пам’яток цього часу на території від правого берега Дніпра до Карпат, згадаємо ще раз літописний Пліснеськ, де зафіксовано сліди перебування контингенту військової дружини Святослава Ігоровича. Це й не дивно. Адже територія Прикарпаття відігравала важливу роль у протистоянні давньоруської, давньопольської та давньочеської держав. Згадане місто, розміщене у верхів’ях Західного Бугу, Стиру і Серету (зв’язаних з Віслою, Прип’яттю, Дністром), було важливим стратегічним пунктом. Не випадково воно мало 9 ліній укріплень. Слід, зокрема, звернути увагу на той факт, що територіальні завоювання Болеслава Хороброго доходили, але не поширювались на землі у верхів’ях Західного Бугу[583]. Можливо, польського зверхника було спинено саме силами згаданого гарнізону. Матеріали цієї пам’ятки вказують на певні контакти із землями сучасних Чехії і Словаччини: в кількох курганах виявлено золоті пластини, вкладені в рот померлим (своєрідний «обол мертвого»). Такий звичай спостерігається лише на великоморавських могильниках (Нехвалин біля Кийова, Микульчиці). Мабуть, звідти він і був запозичений населенням східнослов’янського регіону, але не отримав поширення.

Сліди протистояння Русі, Польщі та Чехії знаходимо й на території розміщених дещо північніше літописних Червенських градів та «гірської країни Перемишльської», де, як зазначав О. М. Насонов, на час приходу «руського» панування вже існували міста з місцевим правлячим класом феодалів, що об’єднали під своєю владою певну територію, населену східними слов’янами. Чеський вплив на Малопольщу здійснювався ще й у 60—80-і роки X ст., він також поширився на західні рубежі східнослов’янської ойкумени. Про певний польський вплив свідчить сама назва Перемишля — від династії Пржемисловичів (найменування з’явилось, можливо, за часів Болеслава II). Від імені Братислава (чеського князя початку X ст.) походить назва міста Вроцлава[584].

Та після багатьох сутичок і конфліктів X—XI ст. регіон поступово, але безповоротно, переходить під владу Києва. Вплив столиці Русі тут прослідковувався археологічно гірше, ніж на Лівобережжі Дніпра, але все ж можна говорити, що основний його напрям охоплював згадані південно-західні центри: Коростень, Овруч, Пересопницю, Дорогобуж, що розміщені на територіях сучасних Житомирської та Рівненської областей.