Глава 6 Давньоруське місто

Вивченню давньоруського міста у вітчизняній історичній науці завжди приділялась велика увага. Поставлена ще у XVIII ст. В. М. Татищевим, М. В. Ломоносовим, Г. Ф. Міллером, М. М. Щербатовим, ця проблема була однією з центральних серед досліджень XIX ст. (М. Ф. Берлинський, М. І. Костомаров, С. М. Соловйов, М. О. Максимович, В. О. Ключевський, М. С. Грушевський), а також у працях істориків XX ст. М. М. Покровського, С. В. Юшкова, М. М. Тихомирова, Б. Д. Грекова, Б. О. Рибакова, В. Т. Пашуто, В. Л. Яніна, П. П. Толочка та ін.

Постійний інтерес до цієї теми у археологів. Пояснюється він не тільки виключним багатством археологічних матеріалів, що утримуються в міському культурному шарі, але й надзвичайно широким спектром проблем, які вони дозволяють вирішувати. Багаторічні широкомасштабні розкопки Києва, Новгорода, Чернігова, Старої Ладоги, Ізборська, Любеча, Звенигорода, Мінська, Бреста, Гродно та інших давньоруських міст збагатили історичну науку якісно новим джерелом, дозволили відтворити яскраву картину їх історико-культурного й економічного розвитку.

Першопочатки найдавніших давньоруських міст належать до третьої чверті І тис. н. е. і збігаються в часі з процесами етнополітичної консолідації східнослов’янських племен. У літописі нова форма поселень дістала назву «град». У розповіді Нестора про заснування Києва читаємо: «И створиша градъ во имя братья своего старейшего». Говорячи про уличів, він відзначив, що ті сиділи по Дніпру до моря «и суть грады ихъ и до сего дне». Літопис не розкриває, що становили собою ці перші «гради», але навряд чи може виникнути сумнів у тому, що вони були передусім адміністративно-політичним зосередженням союзів племен, фортецями в порубіжних районах, культовими центрами. Їх рештки виявлені в Києві, Чернігові, селах Зимно, що поблизу м. Володимира-Волинського, Пастирському на Черкащині, Бітиця на Сумщині, в Ізборську (Псковська обл.), Пскові і деяких інших пунктах. Типологічно вони близькі до моравських і польських «градів» VI—VIII ст.

Визначення ранньосередньовічних східнослов’янських «градів» як племінних центрів, що набуло значного поширення в останні роки, досить умовне. Воно не розкриває їх соціальної сутності. Тепер уже ясно, що явище це відноситься не до первіснообщинної епохи в історії східних слов’ян, а до перехідного етапу їх суспільного розвитку, що характеризувався зародженням станових відносин. Свого часу П. М. Третяков вжив щодо цих центрів термін «ембріон міста»[700]. Це визначення достатньо точно виявляє соціальний зміст «градів» VI—VІІІ ст. Вони мали можливість переростання у феодальні міста, яка не завжди реалізувалась. Більшість їх так і не стали містами — їх спалили кочівники або ж залишили поселенці через інші причини.

Існування «градів» третьої чверті І тис. н. е., які були найважливішими елементами суспільно-політичної організації східнослов’янського суспільства, історично зумовило виникнення і розвиток перших давньоруських міст. Пошук їх витоків у племінних «градах» такою ж мірою виправданий, як і пошук першопочатків давньоруської державності в племінних «княжіннях», з яких літописець Нестор почав історію держави Русі.

Процеси політичної консолідації і соціально-економічного розвитку східнослов’янського суспільства, що визначились у третій чверті І тис. н. е., отримали значне прискорення наприкінці VIII—IX ст. Саме в цей час у Середньому Подніпров’ї на базі племінних княжінь — полянського, древлянського — складалось державне об’єднання «Руська земля» на чолі з Києвом[701].

Аналіз писемних й археологічних джерел переконує, що раннє давньоруське місто являло собою найважливішу структуру державності, на перших порах, по суті, рівну їй.

Давньоруські літописи називають для IX — першої половини X ст. 16 міст: Київ, Новгород (862), Ростов (862), Полоцьк (862), Ладога (862), Білоозеро (862), Муром (862), Ізборськ (862), Смоленськ (882), Любеч (882), Псков (903), Чернігів (907), Переяслав (907), Пересічен (922), Вишгород (945), Іскоростень (946). Очевидно, наведений список не вичерпує усієї кількості ранніх руських міст. Г. Г. Літаврін, звернувши увагу на число руських послів (22), названих у договорі 944 р., які, брали участь у поїздці Ольги до Константинополя, висловив припущення, що вони представляли інтереси 22 міських адміністративних центрів Русі[702].

Безперечно, склалися ці міста значно раніше першої згадки про них в літопису. Більшість із них існувала в IX, а деякі, напевно, в останніх десятиліттях VIII ст. Археологічні розкопки Києва, Чернігова, Ладоги, Пскова, Полоцька, Любеча, Ізборська виявили досить потужні культурні шари VIII—IX ст. У деяких найдавніших літописних містах (Новгороді, Смоленську, Ростові) матеріали цих століть поки що не виявлені, але добре відомі ранньоміські поселення VIII—IX ст. поблизу них: Рюрикове і Сарське городища, Гньоздово.

До найдавніших східнослов’янських міст слід, очевидно, віднести і Галич, хоч у літописі він згадується вперше у XII ст. Багаторічні розкопки Галича, проведені В. В. Ауліхом і його попередниками на Крилоській горі, виявили рештки значного поселення VIII— XI ст. П. О. Раппопорт вважав, що перші укріплення в Галичі з’явились уже в X ст.[703].

Вище відзначалось, що літописні терміни «город» або «град» не завжди розкривають соціальний зміст конкретного населеного пункту. Це дійсно так. Але звідси не випливає, що літописці взагалі не вкладали в термін «город» соціального змісту, а мали на увазі лише наявність укріплень. Аналіз писемних повідомлень про найдавніші руські міста показує, що літописці бачили в них, головним чином, центри державної влади, економічного і культурного зосередження.

Досить пригадати, яким принципово важливим для літописця було питання про соціальний статус засновника міста Києва. Провівши ціле дослідження, він показав, що Кий був не перевізником через Дніпро, а князем полян. Засноване ним місто, таким чином, являло собою не просто фортецю, а політичний центр княжіння. Оволодіння цим «градком» 862 р. дало можливість, згідно з літописною версією, Аскольду і Діру «влад?ти польскою землею». Рюрик вокняжився в Новгороді, його легендарні брати, відповідно, у Білоозері й Ізборську. Далі в літописній статті 882 р. зазначається, що по смерті братів «прия власть Рюрикъ, и роздал мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Б?лоозеро»[704]. У 882 р. Олег оволодів Смоленськом і Любечем, в яких посадив своїх посадників, у Києві сів сам.

У цих літописних свідченнях простежується безпосередній зв’язок між давньоруською державністю і містами як центрами її зосередження. «Рускыа грады» києво-візантійського договору 907 р. — великі політичні й економічні центри Київської Русі, в яких зосереджувались органи державного управління, мешкали представники вищих верств давньоруського суспільства, концентрувався і перерозподілявся додатковий продукт, розвивалась міжнародна торгівля.

Свідчення руських літописів про існування на Русі значної кількості міст уже в IX ст. підтверджується й арабськими джерелами. У творах IX — початку X ст. (ал Якубі, Ібн Хордадбеха, Ібн ал Факіха, Ібн Русте, анонімного автора «Худуд ал-Алам», ал Істархі, Ібн Хаукаля) незмінно йдеться про слов’янські міста. Крім загального зауваження про велику кількість міст у слов’ян і руських, вони містять відомості про конкретні міста Вабніт, Хордабе, Куйабу, Салау, Арсу. Свідчення ці тим цінніші, що є по суті сучасними процесу містоутворення і формування держави у східних слов’ян. Східні автори, життя яких було пов’язане з розвинутими міськими центрами арабського світу, добре розрізняли місто і фортецю, а тому їхні свідчення про наявність у слов’ян і русів міст не повинні піддаватись сумніву. В цілому, вони показують раннє східнослов’янське місто як значний населений пункт, де живуть цар, його наближені, дружинна знать, жерці, купці. Його соціальний характер практично ідентичний тому, який відтворюється і за літописними даними.

Є достатньо підстав стверджувати, що головною містотворчою силою на початковому етапі давньоруської історії була політична влада. Молода східнослов’янська знать, як тільки усвідомила своє особливе становище в суспільстві, розпочала будівництво для себе замків-фортець, які порівняно швидко ставали дитинцями ранньофеодальних міст. Під їхніми стінами відбувалась концентрація ремесла і торгівлі, у межах стін складалась військова дружина, необхідна для відбиття зовнішньої загрози і реалізації претензій правлячої верхівки на внутрішнє панування. Варяги, які познайомились з Руссю у IX—X ст., назвали її «Гардаріки» — країною міст (замків).

Назви більшості давньоруських міст з’являються на сторінках літописів у другій половині XI — на початку XIII ст. Згідно з підрахунками М. М. Тихомирова до другої половини XI ст. відносять згадки 50 нових центрів, до XII — понад 130 і до перших десятиліть ХІІІ ст. — ще близько 50. Це приблизно три чверті усіх літописних міст[705].

Бурхливий розвиток міських форм життя був закономірним наслідком поглиблення процесів феодалізації всієї країни. На заключному етапі раннього феодалізму (друга половини XI — початок XII ст.) нові міста виникали переважно в центральних районах Русі. Це — Бужськ, Дорогобуж, Дубен, Новгород-Святополч, Острог, Пінськ, Сновськ, Теребовль, Треполь, Воїнь, Чорторийськ і деякі інші. У другій половині XI — на початку XIII ст. активні процеси містоутворення спостерігаються в західних землях Південної Русі — Волинській і Галицькій. Будувались вони, переважно, на західних рубежах князівств, що викликалось необхідністю окреслення і стабілізації державного кордону Русі.

Відзначаючи загальне зростання чисельності давньоруських міст другої половини XI — початку ХІІІ ст., слід враховувати, що це лише один із показників динаміки містоутворення. Інший полягав у бурхливому зростанні і розвитку старих міст, які у XII ст. набули цілком нової якості.

Становлення міських форм життя на Русі не відбувалось за єдиною соціологічною схемою. Процеси ці багатоманітні і різновекторні. Умовно можна виокремити три основні шляхи містоутворення: торговельно-ремісничий, общинно-феодальний і державний. Визначились вони приблизно в один час, але зумовлювались різними умовами розвитку й зіграли неоднакову роль у соціально-економічній історії давньоруського міста. Перший шлях виявився фактично тупиковим, оскільки зумовлювався не стільки внутрішніми, скільки зовнішніми причинами. Торговельно-ремісничі центри занепали і припинили своє існування наприкінці X — на початку XI ст. у зв’язку з припиненням функціонування трансєвропейської торговельно-економічної спільності. Общинно-феодальний і державний шляхи утворення міст являли собою природну еволюцію нових соціальних форм життя, зумовлену потребами розвитку самого східнослов’янського суспільства.

З часів М. М. Тихомирова побутує думка, що напередодні монголо-татарської навали на Русі налічувалось понад 300 міських поселень. Підставою для цього служили літописні повідомлення. Пізніше, в міру накопичення даних археологічного вивчення давньоруських городищ, стало очевидним, що більшість цих центрів містами, у соціально-економічному значенні цього слова, не були. За нашими підрахунками, справжніх міст на Русі в XII—ХІІІ ст. було близько 100[706].

За розмірами, а отже, і кількістю населення давньоруські міста ХІІ—XIII ст. можна розподілити на чотири групи. У першу ввійдуть найбільші центри, площа яких наближалась або перевищувала 100 га: Київ (360—380), Чернігів (250), Новгород (150), Переяслав (100), Галич (250), Володимир-Волинський (близько 80), Полоцьк (80), Смоленськ (70), Суздаль (близько 70), Володимир-на-Клязьмі (200), Василев (130), Вишгород (близько 80), Білгород (100).

Другу групу складали міста, площа яких дорівнювала 10— 50 га: Новгород-Сіверський (30), Остерський Городець (30), Любеч (10), Перемишль (10), Звенигород (16), Луцьк (10), Вітебськ (11), Псков (15), Ладога (16), Переяслав-Заліський (30), Білоозеро (30), Рязань (53), Переяслав-Рязанський (30).

Третя група — це міста, укріплена площа яких мала від 2,5 до 10 га. До четвертої належали дрібні містечка площею від 1 до 2,5 га.

Дані, які є сьогодні в розпорядженні дослідників, дозволяють зробити висновок, що загальна кількість міського населення Русі у XII—XIII ст. складала 510—520 тис. чоловік. Великі міста мали населення від 10 до 50 тис. чоловік, середні — 3—5, малі — 1—2 тис.[707]. У цілому це близько до тієї кількості населення, яке мешкало в містах Західної Європи. Лондон в XI ст. налічував 30 тис. чоловік, Гамбург, Гданськ та інші торговельні міста XII—ХІІІ ст. — близько 20 тис.

Упродовж тривалої еволюції визначились основні соціально-топографічні закономірності розвитку давньоруських міст. Незалежно від давньої родоплемінної чи общинної поселенської основи, на базі якої виникали найдавніші міста, головним елементом їхнього зростання і розвитку була фортеця. Спорудження цитаделі призводило до концентрації населення під її стінами, а отже, й до неминучого руйнування старої поселенської структури. Феодальна природа міста зумовила його соціально-топографічну двочастинність: відносно невеликий князівсько-боярський дитинець, де зосереджувались органи влади і управління, наче протистояв величезному передмістю — посаду, населеному, переважно, демократичними шарами. Ряд великих міст мав окольні міста, які посідали у містобудівельному і соціальному планах немов би проміжне становище між дитинцем і посадом.

Народжена на ранніх етапах розвитку східнослов’янської державності така соціально-топографічна модель давньоруського міста лишалась універсальною впродовж століть. З кінця XII — початку ХІІІ ст. передмістя-посади ділились на більш дрібні адміністративно-структурні одиниці, так звані кінці. Найкраще вони відомі у містах Північної і Північно-Східної Русі, але мали місце і в містах Південної.

Давньоруські міста були різними як за соціально-економічною основою свого розвитку, так і за формами міського устрою. Їх типологічна різноманітність зумовлювалась багатьма факторами, серед яких: природно-географічні і господарські умови, нерівномірність феодалізації країни, зовнішні впливи, особливості політичного устрою, місце того чи іншого міста в державній ієрархічній структурі.

Більшість міст основою свого економічного розвитку мали сільськогосподарське виробництво, ремесло і торгівлю. Цей загальний висновок не виключає того, що в окремих містах співвідношення цих галузей було різним. Вивчення таких міст Південної Русі, як Білгород, Торчеськ, Треполь, Чучин, Полонний, Колодяжин, Пліснеськ, Ізяслав та ін., показало, що вони, будучи центрами світського і церковного землеволодіння, розвивались переважно на сільськогосподарській основі. Їхня виробнича база цілком або значною мірою знаходилась за межами міста. Ремесло в них відігравало другорядну роль і обслуговувало насамперед провідну галузь господарства.

Такі аграрно-феодальні міста були в усіх давньоруських землях, але найбільше їх у лісостеповій смузі, що мала родючі землі і порівняно високу густоту населення. Не випадково більшість давньоруських міст виникала в районах інтенсивного розвитку землеробства.

У XII—ХІІІ ст. економічний розвиток міст визначався, в основному, процесами природно-географічного поділу праці. Нерідко регіон, в якому знаходився тільки йому притаманний вид сировини, визначав виробничу специфіку міст. Овруч виробляв і постачав у різні райони Русі шиферні прясла, натільні хрестики, іконки, великі партії шиферних плит для культового і цивільного монументального зодчества. Городеськ був, насамперед, великим центром чорної металургії на півдні Русі, Галич і Стара Руса — організатори виробництва повареної солі. Навіть найбільші — столичні — міста Русі мали певну виробничу специфіку: у Новгороді переважного розвитку набули галузі ремесла, пов’язані з господарською діяльністю; у Києві більш високого рівня досягли склоробство, керамічне і ювелірне виробництва; у містах Північно-Східної і Західної Русі — Володимирі-на-Клязьмі, Суздалі, Галичі та ін. — неабияке визнання мали майстри з обробки каменю, які працювали на місцевій сировині.

Господарської специфічності надавала давньоруським містам і торгівля. Міста, розташовані поблизу важливих внутрішніх і міжнародних торговельних магістралей, росли і розвивались переважно завдяки торгівлі. До них належали Вітачів, Канів, Олешшя, Василів, Туров, Воїнь на півдні Русі, Дорогочин, Берестя, Друцьк і Новогрудок на заході, Ладога, Новий Торг, Коломна, Устюг на півночі і північному сході.

Давньоруські міста відрізнялись не лише економічною основою свого розвитку, але й формами міського устрою. Переважна більшість їх перебувала в залежності від князів і феодалів. Із великих міст лише деякі — Новгород, Псков, Полоцьк — мали відносно розвинуте самоврядування, засноване, проте, не на комунальних формах власності, а на боярсько-феодальних. Місцева земельна знать не тільки не ліквідувала інститут князівської влади, але й не могла без нього існувати.

Більшість давньоруських міст мали статус державних. Це всі міста, які виникали на окраїнах Давньоруської держави, виконували функції опорних пунктів на території підвладних Русі іншомовних народів, вирішували завдання оборони країни від іноземних вторгнень або ж служили перевалочними центрами міжнародної торгівлі: Ладога, Білоозеро, Юр’єв, Корсунь, Канів, Торчеськ, Берестя, Олешшя, Дорогочин, Перемишль, Тмутаракань, міста галицького пониззя.

Аналогічний статус мали всі князівські міста, що перебували в руках державної влади. В умовах нестабільної політичної обстановки, яка постійно змінювалась, князі не тільки не могли надовго закріпити за своїм родом те чи інше місто на правах спадкового володіння, але й обґрунтувати своє власне право на його стіл. Усі вони перебували фактично на становищі тимчасових володарів, державних чиновників, обов’язком яких було управління містом і його волостю.

Писемні джерела дозволяють виокремити ще одну категорію давньоруських міст — церковні. До таких належали Полонний і Синелець на півдні Русі, Гороховець — на північному сході.

Соціальний склад міського населення був досить строкатий, що є характерною рисою середньовіччя. В основному ж воно поділялось на дві головні категорії — міську аристократію і міські низи.

До першої належали князі і бояри, князівська адміністрація, багате купецтво, заможні ремісники, вище духівництво. У центрі міст їм належали просторі садиби, до складу яких входили житлові хороми, господарські приміщення, будинки дворових людей і челяді. Князівські двори, особливо в столичних містах, мали кам’яні палаци, оздоблені фресками, різним каменем, майоліковою керамікою. Рештки кам’яних палаців виявлено у Києві, Чернігові, Переяславі і деяких інших містах.

У руках князівсько-боярської верхівки міст зосереджувались великі багатства. Про їх розміри можна судити на підставі коштовних скарбів, знайдених на території боярських і князівських осель багатьох давньоруських центрів. У Києві виявлено близько 60 скарбів, переважна більшість яких припадає на аристократичну частину міста. Скарби складались звичайно із золотих і срібних прикрас — гривен, колтів, браслетів, намиста, сережок, персців, різних підвісок, монет тощо. Деякі з них мали князівські діадеми і барми. Усі предмети відзначаються художньою досконалістю. Розміри скарбів були різними — від десятків до кількох сотень предметів.

Великі давньоруські міста, як правило, мали по кілька монастирів, значну кількість храмів з численним кліром. У Києві в X—ХІІІ ст. було 10 монастирів, серед яких найбільший на Русі — Києво-Печерський, у Галичі — п’ять, Чернігові — три, Переяславі — два, Володимирі-Волинському і Новгород-Сіверському — по одному.

До другої категорії міського населення належали ремісники, дрібні крамарі, челядь. Більша їх частина у X—XI ст. залежала від своїх хазяїв і мешкала на їхніх садибах. У ХІІ—XIII ст. різко зростає у містах кількість особисто вільного населення, місцем проживання якого стають посади.

Значну частину міського населення на Русі становили робітники, зайняті в сфері сільськогосподарського виробництва. У малих містах їх питома вага була визначальною, у великих — досить помітною. Аналіз писемних й археологічних джерел показує, що безпосередній зв’язок з сільським господарством мали практично усі міські населені пункти.

В цілому давньоруські міста являли собою соціально-економічні, політичні й культурні центри, де зосереджувались вищі матеріальні і духовні надбання народу. Впродовж усієї своєї історії вони найтісніше були пов’язані з сільськогосподарським виробництвом, яке забезпечувало їх поступальний розвиток, були осередками ремесла і торгівлі, державної влади і управління. Напередодні монголо-татарської навали найбільші давньоруські міста досягли високого європейського рівня розвитку, але цей поступальний процес був насильно зупинений азіатськими зайдами.