Глава 1 Східнослов’янське суспільство напередодні утворення Київської Русі

Слід нагадати, що вже Нестор Літописець виводив слов’янство з біблійних часів. За вісімсотрічний час вивчення процесу слов’янського етногенезу акценти робились на різні хронологічні періоди. Активно використовувались писемні джерела, а в останні десятиліття все більшого значення набувають археологічні дані, особливо для розкриття ранніх періодів етнічної історії слов’янства. На жаль, антропологи і етнографи відстають від фахівців з історії та археології у своїх доробках із згаданої теми. Особливо це стосується висвітлення ними етнічних процесів І — початку II тисячоліття н. е. Якщо можна пояснити труднощі антропологічного вивчення слов’янських старожитностей І тисячоліття н. е. пануванням у слов’янському світі обряду кремації померлих, то викликає здивування рівень наукових розробок етнографів-славістів, які не дуже випереджають своїх колег 50-х років XX ст.

Без сумніву, нині недостатньо розроблені питання історичного розвитку населення півдня Східної Європи в XIII—XV ст., коли тут викристалізувались основні елементи нової етнічної спільноти — української народності. Але це питання повинно всебічно висвітлюватись в окремому фундаментальному дослідженні. Говорячи про домонгольський час, слід відзначити, що значних успіхів історична наука досягла, в першу чергу, у вивченні археологами східнослов’янських старожитностей І тис. н. е., зокрема, на території півдня Східної Європи[735]. Нагадаємо, що землі сучасної України в другій половині І тис. н. е. заселяли поляни (Київщина і Канівщина), уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), древляни (Східна Волинь), волиняни (Західна Волинь), тиверці (басейн Пруту і Дністра), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), сіверяни (Дніпровське Лівобережжя). На нашу думку, зазначені вище утворення були племінними союзами, що пізніше трансформувались у племінні князівства[736]. Сучасні дослідження дають змогу співвідносити союзи племен і згадані князівства з двома історичними періодами — військовою демократією та вождизмом (чіфдом), що становили дві ланки проміжного періоду від первісного суспільства до класового. У другому із названих періодів уже існує соціальна та майнова нерівність, але ще відсутній апарат примусу[737].

Серед згаданих літописних племен явно вирізняються поляни, про яких літописець сповіщає, що «...бяху мужи мудри и смислени». Особливий інтерес до цього об’єднання викликаний не тільки їх лідерством у соціально-економічному житті східних слов’ян, але й роллю в етнічній консолідації. За висловом того ж літописця: «...поляне, яже нын? зовомая Русь». Таке значення полянського союзу не узгоджується з визначеною за археологічними даними їхньою територією. Одним з принципових питань, що по-різному вирішується окремими дослідниками, є кордон між полянами і сіверянами по Дніпру. Деякі дослідники значну частину Чернігівщини вважають полянською, інші ставлять питання про парадоксально невелику за розмірами територію полян на Правобережжі Дніпра (Київщина — до р. Ірпінь, Канівщина і Поросся, а то й тільки Постугнення).

В результаті досліджень останніх десятиліть отримані нові дані, котрі дозволили уточнити археологічну ситуацію по обох берегах Середнього Дніпра: лівий берег в основному багатий пам’ятками волинцевської та роменської археологічних культур, правий— культури Луки-Райковецької, а також типу Сахнівки. Тож наявні пам’ятки археологічних культур, що за часом передували епосі існування Давньоруської держави, дають змогу говорити про те, що по берегах згаданої вище ріки мешкали різні племінні східнослов’янські угруповання. Це підтверджується і антропологічними даними: якщо на Правобережжі переважає відносно широколиций антропологічний тип, то на лівому березі — вузьколиций[738]. Крім цього, основний центр полянського об’єднання — Київ — з найбільш ранніх часів мав тісні міжплемінні контакти[739]. Про це свідчать і деякі фольклорні дані. Так, у чернігівських легендах відзначалось «примучення» мешканців міжріччя Дніпра і Десни древлянами — населенням східноволинської території.

Рис. 29. Інвентар дружинного поховання Табаївського могильника.

Згідно з цими матеріалами, логічно припустити, що полянський союз з самого початку був різноплемінним об’єднанням. У попередній період до нього могли входити якісь племена чи частини племен, що відокремились (за політичними, воєнними чи економічними мотивами) від літописних древлян, сіверян та уличів. Інтеграційні процеси проходили в той час не досить інтенсивно, а тому нові конфедерати зберігали в своїй матеріальній культурі і звичаях старі етнографічні традиції. Це не дозволяє зафіксувати археологічно чіткі кордони нової спільноти, хоч вона стала провідною в історичному розвитку східних слов’ян. Якраз різноплемінний характер полянського союзу, де старі родові звичаї були ослаблені, а старі суспільні структури не так сильно чинили опір іноваціям, дозволив населенню Середнього Подніпров’я швидше, ніж іншим, йти шляхом класоутворення. Поступово термін «Русь», який (що вже відзначалось) ототожнювався з терміном «Поляни», почав поширюватись на весь східнослов’янський світ. Як зазначається в «Повісті минулих літ», «Се бо токмо словенск язык на Руси: Поляне, Древляне, Полочане, Дрьгъвичи, Север, Бужане, зане седоша на Бугу, послеже же Велыняне».