Глава 4 Русь і кочовий світ степів

Степові кочівники на землях Північного Причорномор’я — невід’ємний елемент багатьох історичних епох на території сучасної України. Протягом кількох тисячоліть цей і суміжний регіони були колискою кочівництва. Одна за одною набігали кочівницькі хвилі з Азії на береги Чорного і Азовського морів, а також численних річок, що прорізали з півночі на південь обширні трав’яні випаси. Тому, потрапляючи в царство багатотравного достатку після зауральсько-заволзьких досить засушливих просторів і азійських напівпустель, кочівники будь-що намагались закріпитись на цих землях, де кочове скотарство могло розвиватись повного мірою[857]. Середньовічні часи в цьому сенсі не були винятком. Східні слов’яни і степовики перебували в тісних контактах і досить активно впливали один на одного. Якась частина кочового населення навіть була асимільована автохтонами. У цьому зв’язку напрошується певна аналогія зі скандинавами на півдні Київської Русі, на яких клімат і умови життя в новому районі справили добре враження, через що вони в переважній більшості побажали залишитись тут назавжди. Та є принципова відмінність — вихідці з Північної Європи були повністю асимільовані місцевим населенням, а основна маса кочівників зберегла в давньоруський час свою етнічну основу, хоч також не залишила явного сліду на сучасній етнографічній карті України. Але без урахування відносин зі степняками важко у всьому обсязі зрозуміти історичний процес розвитку першої східнослов’янської держави.

Для кінця І — початку II тис. н. е. писемні й археологічні джерела дозволяють зафіксувати кілька таких кочівницьких хвиль з азіатських глибин, коли наступна змітала або розбивала попередню. Першим угрупованням в цей період були «старі мадьяри». Угри спочатку кочували в області Леведія (між Доном та Дніпром), а потім перейшли в Ателькузу (між Дніпром і Дунаєм)[858]. Такий рух в широтному напрямку не був добровільним, як у багатьох кочівників попередніх століть і тисячоліть. Він здійснювався під натиском печенігів. Останні витіснили угрів ще далі на захід. Використавши ситуацію, коли основні сили угрів пішли в похід, вони ввірвались на їхньою територію і повністю вирізали, як пише візантійський імператор Константин Багрянородний, сім’ї та прогнали нечисленних воїнів, що були залишені для охорони. Військо, що повернулось з походу, знайшло свої становища спустошеними й розграбованими, а навкруги було багато ворогів. Тому угри пройшли в Карпатську котловину і в боях з Великоморавською слов’янською державою відвоювали собі нову батьківщину. По дорозі на Карпати мадьяри, згідно з повідомленням «Повісті минулих літ», проходили повз Київ. Але цей факт зафіксовано в давньоруському літописі під 898 р. — тобто подія трапилась майже на 10 років пізніше після їхнього відходу в Паннонію[859]. На жаль, сучасні дослідження ще не дають можливості прояснити цю таємницю — матеріалів явно замало.

Новий союз степняків у Надчорномор’ї створили вже згадані печеніги, відомі на Заході й у Візантії як пацинаки, або ж пачінакіти, а на Арабському Сході — баджнак. У 915 р., як свідчить літопис, «придоша Печен?зи п?рвое на Рускую землю и створивше миръ съ Игоремъ, идоша къ Дунаю». З цього часу вони постійно підтримували з Киевом контакти. У 944 р. зі згаданим князем було укладено військовий союз проти Візантії. Імператору довелося відкупитись від об’єднаних сил слов’ян, скандинавів та кочівників. Але не завжди дії були такими злагодженими. Після невдалого болгарського походу, коли Святослав Ігорович повертався додому, візантійці і болгари повідомили про це печенігів. Вони ж засіли на дніпровських порогах і змусили втомлену боями й переходами давньоруську дружину на чолі з князем зимувати в Білобережжі. Навесні ослаблені голодом і холодом воїни не змогли прорватись крізь печенізьке оточення, а сам Святослав загинув. Зверхник кочівників Куря наказав зробити з черепа київського князя оковану золотом чашу. Цей звичай був широко відомий серед тюркомовних народів. Кочівники вірили, що таким чином переходить до них сила і мужність переможеного ворога. Сам Куря з дружиною пили із згаданої чаші для того, щоб у них народився син, схожий на Святослава.

З русько-печенізьким протистоянням пов’язані й одні з перших згадок про важливі центри Київщини — Переяслав та Білгород (нині м. Переяслав-Хмельницький та с. Білгородка). Згідно з літописним повідомленням 993 р. кочівники перейшли Сулу і стали на лівому березі р. Трубіж. Син Святослава Володимир поставив війська на іншому боці. Було вирішено, що до початку битви зійдуться до бою два воїни. Якщо переможе печеніжин — три роки його співплемінники грабують Русь, а якщо слов’янин — кочівники навіть не підходять до її кордонів. Переміг руський дружинник, а відступаючу печенізьку рать було порубано і розсіяно. За переказом, на честь перемоги на місці, де його військова дружина «переяла славу», князь поставив нове місто.

Через певний час, 996 р., боротьба відновилася знову. Печенізькі орди підходили до якогось давньоруського «града», брали його в кільце, що призводило до поступового голодування, захоплювали знесилених захисників і з полоненими та здобиччю відступали назад у Степ. Ніяких особливих пристосувань для штурму укріплень у них не було. Така ситуація склалась і під стінами Білгорода. Але його жителі перехитрили степняків. Вони з останніх запасів зварили бочку киселю та бочку сити (розвареного меду) й поставили їх в колодязі. Після цього запросили до міста печенізьких послів та почастували «підземними дарами», говорячи, що мають «кормлю в земле». Кочівники повірили в запаси їжі і на цей раз відступили, але в цілому протистояння ще тривалий час продовжувалось.

Така активність печенігів пояснюється посиленням їх військової могутності в середині X ст., коли численні орди кочували на просторах від Волги до Дунаю. Знаходячись весь час на конях чи колесах, вони були практично невловимі й приносили багато горя не тільки на Русь. Як повідомляє Константин Багрянородний, все суспільство розділилось на вісім фем (орд), очолюваних архонтами (ханами). Кожна орда складалась із 40 частин. Тобто це угруповання в своєму суспільному розвитку перебувало на етапі класоутворення, коли агресивність особливо проявляється у зв’язку з бажанням нової знаті отримувати прибутки й стверджуватись в першу чергу за рахунок військових операцій і грабунку.

Нищівної поразки кочовикам завдав Ярослав Мудрий, який зійшовся з печенігами під стінами столиці Русі 1036 р.: «Ярослав же выступи из града исполни дружину, и постави Варягы посред? на прав?и стран? Кыяны, а на л?вемъ крыл? Новгородц? и сташа предъ городомъ, а Печен?з? приступати начата. И поступишася на м?ст?, ид?же есть нын? святыя Софья Роуская, бе бо тогда поле вне града, и бе сеча зла. И едва одол?вь к вечеру Ярославь, и поб?гоша Печен?з? раздно»,— сповіщає Іпатіївський літопис.

Після згаданої битви печеніги стали відігравати другорядну роль, а їх чільне місце в Степу зайняли торки, відомі у візантійських хроніках як узи, а на Сході як гузи. Вони прогнали печенігів з їхніх становищ і кочів’їв та заставили основний контингент переміститись західніше (як це трапилось і з уграми). Після 1060 р. протистояння Русі й торків скінчилось. Вони разом з частиною печенігів почали пізніше перекочовувати до кордонів Давньоруської держави, але про це йтиметься нижче. Вигідні простори зайняли половці, що вперше підійшли до південноруських кордонів 1055 р. Літописець іноді вважав за необхідне давати пояснення: «половцы, рекше команы» — так їх називали в Західній Європі. В арабських і перських рукописах вони були відомі як кипчаки, а в Китаї — «цинь-ча». Давньоруська назва «половці» означає «світло-жовті» (полова — солома).

На думку С. О. Плетньової можна стверджувати, що кумани розселялись західніше Дніпра, а половці східніше, хоч обидва угруповання були досить близькими за усіма етнічними показниками. Поки що це тільки гіпотеза — більшість дослідників говорить про один народ. Вже 1060-р. половці-кумани спробували пограбувати південноруські землі. У той же час нова кочівницька спільнота являла загрозу не тільки для східних слов’ян. Візантійський автор Євстафій Солунський в XII ст. писав: «В одну мить половець близько, і ось уже нема його. Зробить наїзд і прожогом, з повними руками, хапається за поводи, підганяє коня ногами і бичем й вихорем несеться далі, як би бажаючи обігнати швидкого птаха. Його ще не встигли побачити, а він вже щез з очей». За підрахунками П. В. Голубовського, тільки на Русь половці здійснили 46 значних набігів, без запрошення їх давньоруськими князями для бойових дій проти конкурентів за той чи інший стіл (19 — на Переяславську землю, 16 — на Київську, в тому числі 12 на Поросся, 7 — на Чернігово-Сіверську і 4 — на Рязанську). Неодноразово вони були на Русі і як союзники окремих князів. Цими запрошеннями грішили не тільки чернігівські Ольговичі, про яких часто згадується в історичній літературі, але й представники інших гілок роду Рюриковичів.

Перейшовши в Причорноморський регіон, половці в першу чергу захопили найвигідніші в плані пасовиськ райони — донецькі, нижньодонські й приазовські степи. Розселення пізніше проходило й у західніших землях. На кінець XI ст. землі в основному були розділені між окремими ордами. На території України найбільш відомими є такі угруповання, як придніпровські, лукоморські, кримські половці та деякі ін. Очолювали їх відомі на Русі могутні супротивники князів: Тугоркан, Шарукан, Боняк...

Доля половців склалася трагічно: після битви на р. Калці, коли вони першими покинули поле бою, та навали в 40-х рр. XIII ст. орд Батия на південноруські землі і причорноморські степи, на півдні сучасної України з’явився новий володар. То були монголо-татари, а їх попередники поступово зникли, розчинившись у складі тих етносів, які збереглись. Крім того, значна частина половців наприкінці XIII — у XIV ст. відкочувала в Поволжя.

Основою життя всіх вищезгаданих угруповань було кочівництво, що пройшло у своєму розвитку три стадії — від безсистемного пересування до напівосідлого. Друга стадія відрізнялась якраз тим, що вже розділяються пасовиська на визначені ділянки для окремих орд, куренів й аілів. Це призводить до значно більшої стабільності в житті кочівників, окремі групи яких обмежені (і одночасно гарантовані) в своєму русі певними кордонами. Курені являли собою об’єднання кількох, в основному патріархальних, сімей родичів, близьких великосімейним общинам землеробів. Давньоруські літописи називають такі курені ордами. В окрему орду могло входити багато куренів, а на чолі її стояли «князі». До імен деяких з них додавався степовий еквівалент цього давньоруського титулу «кан» — хан: Тугоркан, Шарукан. Хан був як зверхником орди, так і головним господарем одного з куренів.

Рис. 38. Напад половців на русів. Мініатюра Радзивіллівського літопису.

У своєму розвитку вищезгадані кочівницькі спільноти сягнули етапу розпаду первіснообщинних відносин і зародження ранньокласових структур. Особливо в цьому плані вирізнялись половці, у яких, на думку багатьох дослідників, досить успішно розвивались феодальні відносини і структури. Крім знаті, воїнів, бідних, але вільних членів куренів, є відомості про наявність рабів. Ними були військовополонені — домашні раби, праця яких використовувалась кочівниками євразійських степів аж до XIX ст. включно[860].

Кочівництво тривалий час велось цілорічно (табірне кочування). Стадо складалось з великої рогатої худоби, овець, коней та верблюдів. Звичайно, найбільш цінувались коні — основна військова та робоча сила в середньовічні часи не тільки у кочового населення, але й у землеробів. За даними С. О. Плетньової, орда налічувала від 20 до 40 тисяч чоловік, причому переважали 40-тисячні орди. В XII ст. на просторах східноєвропейських степів кочувало не менш як 12—15 орд, а загальна чисельність населення дорівнювала 500— 600 тисячам. Якщо врахувати, що в середньому сім’я з 5 чоловік повинна була мати стадо, яке відповідало за поголів’ям 25 коням (1 кінь — 5 голів великої рогатої худоби плюс 6 овець), то можна уявити собі розміри кочових веж у Степу. А в багатіїв ці стада були ще більшими.

Крім скотарства велике значення в господарстві кочівників завжди мало облавне полювання, під час проведення якого молоде покоління ще й вчилось добре триматись у сідлі та володіти луком. Розвивались також залізоробне, кісткорізне, ювелірне ремесла, обробка шкіри та виготовлення кінської збруї. Про це свідчать характерні для Степу досить викривлені шаблі, стремена арочної форми, деякі типи вудил та круглих бронзових дзеркал, біконічні й «рогаті» срібні сережки і т. ін. Мешкали сім’ї кочівників в юртах двох типів: одні ставились на вози, а інші були стаціонарними й будувались прямо на землі. При переході з місця на місце будинки на колесах ставились в коло і таким чином створювалась лінія оборони від можливого ворога.

Слід відзначити, що кочівники в цілому досить миролюбно ставились до торгових караванів, які проходили через їхні землі. За це вони брали мито — тобто контроль над територіями давав прибуток. Крім того, купці знаходились під заступництвом давньоруських князів і не завжди степняки хотіли вступати в конфлікти з ними. Проте випадки грабіжницьких нападів на каравани з метою наживи теж не були рідкісним явищем. Перша згадка про це є в літописі під 1167 р., коли половці, дізнавшись про те, що на Русі смута, пішли до дніпровських порогів грабувати купців із Візантії. Довелося київському князю надавати військову допомогу для благополучного перевезення товарів у столицю.

Але більшість товарів кочівники отримували від сусідів внаслідок обміну, торгівлі чи військового грабунку. На сході це були контакти з арабами і Кавказом, на заході — з Угорщиною, Болгарією та іншими європейськими державами. А особливо тісні зв’язки були з південними та північними сусідами. Прекрасним свідченням досить налагоджених взаємовідносин з кримськими містами є знаменитий Половецький словник (Codex Cumanicus), що був створений в одному з цих міст. Він складається з двох зошитів. У першому містяться два списки слів. Один з них складається з 1560 слів, розміщених в трьох стовпцях латинською, перською і половецькою мовами. А в іншому списку 1120 слів, що об’єднані в змістові групи (в кожній з них від 4 до 90 слів). В основному вони відображають потреби та інтереси купців і ремісників, котрі жили й працювали в міських приморських центрах. Можна відзначити такі слова, як базар, торгівля, виплата, ціна, тканини, дорогоцінне каміння, раби; група слів відображає заняття ремеслами; інші — загальні поняття, що характеризують людину (гарний, знатний, щедрий), специфіку міста (рів, міст, вулиця, будинок), природу (гора, море, долина). Ще одна спеціальна група слів відображає ієрархію в половецькому суспільстві. Другий зошит починається половецько-німецьким словником. Там же вміщені граматичні зауваження половецькою мовою, список половецьких загадок та християнські тексти половецькою мовою або латино-половецькі білінгви.

Рукопис цього словника зберігається у Венеції і датується 1303 р. Але можна вважати, що процес створення першого зошита, в якому охоплено різні моменти життя і побуту кримських міст та половецького суспільства, проходив поетапно. А це, в свою чергу, означає, що не можна вважати словник «зрізом» вузького відтинку часу. Мабуть, ці дані можна переносити на XIII, а то й на XII ст.[861].

Але набагато більше контактів у кочівників було з Руссю. Так, за деякими свідченнями, вже під час хрещення Володимира Святославича був присутній печенізький князь Метеган. Давньоруські князі часто одружувались на дочках кочівницьких вельмож, хоч своїх дочок заміж у Степ не видавали. У літописах зафіксовано не менш як 8 шлюбів відомих князів з половецькими красунями. Сім’ї в той час були багатодітні, і якщо припустити, що в цих восьми князівських сім’ях в середньому виросло по п’ять синів і дочок, то серед них (тобто князівських сімей в цілому) було близько 40 князів і княгинь напівполовців, а далі — приблизно 200 половецьких онуків та онучок. Це споріднення скріплювалось повторними шлюбами княжичів і князівен змішаного походження. Зокрема Ігор Святославич — герой «Слова о полку Ігоревім» — по лінії свого батька був онуком половчанки — дочки Осолука, тобто доводився правнуком половецькому хану Осолуку[862].

На прикладі життя цього князя, і в першу чергу його взаємовідносин з ханом Кончаком, можна продемонструвати всі протиріччя стосунків між Руссю і половцями. Перший раз обидва персонажі геніального «Слова» зіткнулись 1174 р., коли енергійний половецький зверхник уперше прийшов на Русь разом з ханом Кобяком. Під Переяславом вони зійшлися з військом Ігоря, що йшов походом за Ворсклу, тобто на кочові вежі, і були розгромлені. Але пізніше, у зв’язку зі зміною ситуації, Кончак укладає мир зі Святославом Всеволодичем та недавнім своїм супротивником Ігорем і стає співучасником їхньої боротьби за київський стіл проти Рюрика Ростиславича. Похід 1180 р. русько-половецьких сил проти Мономаховичів (в якому знов брав участь і лукоморський хан Кобяк) закінчився крахом. Дружинники Рюрика на р. Чорторий повністю розгромили їх, а велике число знатних половців було порубано або взято в полон. Кончак разом з Ігорем «въскочиша в лодью, бежа на Городец к Чернигову».

Через три роки після вищезгаданої поразки Кончак збирає сили і йде на Русь. Але по дорозі, довідавшись про підготовлене для нанесення контрудару руське воїнство, повертає назад. Новгород-Сіверський володар Ігор Святославич відмовляється навіть виставити свої війська проти цих половецьких орд, за що переяславський Володимир Глібович у гніві нищить кілька його прикордонних градів. Новий похід Кончака 1184 р. на південноруські землі закінчується поразкою на р. Хорол. Його сили досить ослаблені.

Цим хоче скористатись Ігор, який 1185 р. швидко збирає воїнство і вирушає в похід, забувши про старі дружні стосунки. На першому етапі цього відомого походу він навіть захоплює велику здобич. Та прораховується:, коаліція половецьких князів наносить нищівний удар по втомленому війську, а його самого пораненого, разом з сином Володимиром, Кончак бере в полон. Згодом Ігор втікає на Русь, а 1187 р. додому повертається і його син, але... разом з дочкою Кончака та дитиною. Грають весілля, а князь з ханом стають родичами.

Наведені факти з життя двох історичних діячів відображають характер діалектичних взаємовідносин двох народів та демонструють, наскільки тісно переплітались їх долі. Л. М. Гумільов навіть ставив питання про те, що в XII—XIII ст. Русь і Половецька земля складали одну поліцентричну державу[863]. Але, на нашу думку, це вже перебільшення. Прихильно до Русі ставились переважно тільки «дикі половці» — два кочівницькі угруповання, що розміщувались недалеко від південноруських кордонів, але ніколи не селились у Пороссі чи Посуллі на давньоруській державній території. Одна з цих груп локалізується на схід від Дніпра, в міжріччі Осколу і Дону, чи на самому Дону. Вона мала тісніші стосунки з чернігівськими князями і Юрієм Довгоруким. Інша — на захід від Київської землі. Все ж основна маса кочових орд вбачала в давньоруських містах і селах об’єкт збагачення, а в землеробах і ремісниках слов’янської держави — потенційних рабів, яких можна було вигідно продати на ринках невільників, або ж використати у своєму господарстві.

Тому й будувались на південноруських кордонах фортеці для оборони від степняків. Їхні стіни та приміщення являли собою одне ціле, зводились одночасно, за заздалегідь наміченим планом. Система стін-жител широко використовувалась у всьому середньовічному світі. Фортеця з житловими стінами будувалась для відповідних військових і господарчих цілей. Зводилась вона тільки тією людиною, якій було заздалегідь відомо про кількість майбутніх мешканців, з розрахунку на яких готувалось число приміщень. В першу чергу таке планування робилось при зведенні системи оборонних споруд проти постійного противника, яким на півдні Київської Русі були кочівники. Крім того, упродовж XII ст., коли контакти зі степняками були найбільш активними, в прикордонних районах відновлюється будівництво Змійових валів. Так званий Середній вал на р. Рось служив передовим захисним рубежем на підступах до укріплених пунктів Чорних клобуків з їх вежами. В зв’язку з постійними нападами половців у цей час створюються нові земляні укріплення в міжріччі Ромену і Сейму на Дніпровському Лівобережжі, що дозволило перекрити підступи до чернігівського Задесення[864].

Зачепивши питання матеріальної культури, слід коротко охарактеризувати її окремі категорії в причорноморських степах. У зв’язку з постійним перекочуванням і відсутністю довгострокових стаціонарних поселень, основних категорій кочівницьких старожитностей всього дві. Це поховальні пам’ятки і «кам’яні баби».

Кочівники, як і інші стародавні народи, були язичниками і вірили, що в потойбічному світі буття продовжуватиметься значною мірою так само, як і на землі. Тому разом з померлим в могилу клали речі, що, на думку родичів і близьких, будуть йому потрібні в місцях потойбічного існування (зброя, реманент, побутові речі, прикраси тощо). Характерною рисою обрядності була наявність вірного супутника кочівника — коня або ж хоча б його опудала чи символа (при розкопках фіксуються кістки його черепа і ніг). Г. Ф. Федоров-Давидов, який проаналізував майже 1000 поховальних комплексів, вирізнив серед них 7 типів курганних насипів, 66 типів захоронень в могилах, 4 типи домовин.

Без сумніву, одним з найбільш яскравих кочівницьких курганів, що дає можливість реконструювати ідеологічні уявлення, є досліджений 1981 р. курган поблизу с. Заможне Запорізької обл.[865]. Тут основою для половецької споруди став курган епохи бронзи, на поверхні якого зібрані чисельні фрагменти середньовічних амфор. Отже, земляним роботам на кургані далекої епохи передувала тризна по померлому. Потім навколо вершини давнього насипу спорудили вал з брикетів дерну. Вал складався з розділених переходами чотирьох дуг. Саму могильну яму почали копати вже після спорудження цього валу. Після завершення всіх дій по захоронению небіжчика поховальну яму перекрили дерев’яним настилом, а навколо нього поклали п’ять забитих загнузданих та осідланих коней. При остаточному зведенні нового насипу в середньовічні часи на ньому було побудовано ще дві кам’яні споруди. Слід вважати, що культ каміння взагалі був досить поширеним у тюркомовних народів. Підніжжя насипу було оточене широким та глибоким кільцевим ровом, що мав цілий ряд перемичок та проходів, в якому також виявлено чисельні фрагменти амфор (сліди поминальної трапези).

Рис. 39. Схема комплексу половецького поховання у Чингульському кургані (художник П. Л. Корнієнко).

Біля східного проходу крізь вже згаданий вал зафіксовано скелет людини в скорченому стані, що дозволяє говорити про ритуальні жертви не тільки тварин, але й людей в кочівницькому суспільстві початку II тисячоліття н. е. Сама могильна яма, як і в багатьох інших аналогічних комплексах, мала земляні заплічка (східці) і двічі була перекрита дерев’яними накатами. Вздовж східної стіни, на дошках нижнього перекриття, були розкладені задні частини баранячих туш, а на дно поставлені дві амфори грушоподібної форми. Поміж ними лежали хребці та ребро великої тварини, стояв полив’яний глечик. Ще одна посудина, альбарела, лежала на боці поряд. Труна з відкидною кришкою, що замикалась чотирма залізними замками, займала майже всю площу ями. Біля неї знаходилась зв’язка з чотирьох ключів (якими закривались замки), а зверху на віко було покладено спис. Тут же зафіксовано шматки шовкової тканини.

Похований був чоловіком зрілого віку (40—50 років), міцної статури, зростом 180 см (для середньовіччя — досить високий). Покладений витягнуто на спині, ступні ніг зв’язані золотим ланцюжком. На чолі збереглись залишки шовкової стрічки, прикрашеної срібними бляшками, а за головою лежали дрібні пташині кісточки та хребет риби. Померлого вбрали в шовковий каптан, на грудях знаходився ланцюг з електрового дроту. Виявлено також три шовкових пояси, на безіменних пальцях рук золоті персні, а в долоні правої руки був затиснутий кінчик витого золотого стрижня — символа влади. Зліва від померлого була розкладена зброя та воїнське спорядження: довга шабля, великий гарно прикрашений сагайдак зі стрілами, налуччя, ножик для правки стріл, дерев’яний щит, залізні шолом і кольчуга. Справа біля пояса лежали ще два ножі. Крім того, біля небіжчика було поставлено металевий посуд — срібну чашу з кільцевою ручкою і срібну з позолотою курильницю (біля обох плечей). Обидва вироби досить оригінальні за своїм виконанням. Чаша мала напівсферичну форму, дутий піддон та ручку-кільце. Її тулуб поділений на б клинів, обведений арочним фризом з хвилястих стеблин. Клини із зображенням людини на повний зріст чергуються зі стилізованими деревами життя. Зображення людей різні, всі вони у довгому вбранні, в головних уборах, з однією опущеною рукою чи зігнутою угору другою, в руках знаходяться якісь предмети. На дні чаші, іззовні, надряпані дві паралельні лінії — родова тамга кипчаків. Курильниця в формі півсферичної чаші на високому конічному піддоні. Вона закрита півсферичною притертою покришкою, що прикрашена кулястим навершям, увінчаним в свою чергу чотирипелюстковою квіткою з бутоном. Вся поверхня вкрита ззовні горизонтальними фризами зі складним орнаментом у формі рослинних пагінців, що переплітаються на викарбуваному пуансоном тлі. Всередині чаші-курильниці знаходиться стрижень, на який спирається лев з інкрустованими камінням очима, а її внутрішня поверхня прикрашена чотирма медальйонами з зображеннями вовка, грифона, бика і орла зі змією у дзьобі. В могилі знайдені також кресало в шовковому мішечку та кістяна прикраса в срібній оправі. Комплект тканин не обмежується згаданим каптаном. Численні фрагменти інших каптанів і сорочок виявлено в східній частині труни. Ближче до ніг ще зафіксовано шовкові стрічки та краватка у вигляді смужки срібних нашивних бляшок. З усього вищенаведеного видно, що цього знатного половця родичі і близькі досить солідно підготували для майбутнього життя в потойбічному світі. Але, якоюсь мірою, фіксація всіх елементів обрядності дозволяє реконструювати реальну обстановку повсякденного проживання кочівницької верхівки.

Другою значною групою кочівницьких старожитностей є так звані кам’яні баби — статуї, що тривалий час вважались надгробними обелісками. Вже доведено, що нема прямого зв’язку в усіх випадках між людьми, похованими в конкретних курганах, і поставленими на них, часто пізніше, кам’яними спорудами. Останні пов’язані з поминальним ритуалом та культом предків. Це не узагальнююче зображення людини, а образ напівбога, міфічного героя і володаря, родоначальника. Кам’яна половецька «баба» для стародавніх людей ставала не реальною істотою, а лише зображенням, передачею ставлення людини до світу, одним із виявів цього ставлення. Зображення було ілюзорним. Це означало, що до нього переставали ставитися як до живої людини — це вже не був представник реального людського колективу, навіть такий, що стоїть вище їх на сходинку, навіть віддалений від них в інший світ на один крок. У статуї вже була інша роль.

Нізамі в XII ст. писав: «Всі племена кипчаків, коли попадають туди, згинаються вдвоє перед цією єдиною в своєму роді статуєю. Чи пішки зайдуть вони туди з дороги, чи верхом, поклоняться їй, як творцю. Вершник, котрий підгонить до неї коня, кладе стрілу з сагайдака в честь її. Пастух, який заведе туди своє стадо, опускає перед нею овець». Кам’яні зображення людей, з особливою проробкою рис обличчя, є тією невеликою частиною пам’яток антропоморфної скульптури, що збереглась. Є деякі свідчення того, що, крім кам’яних зображень, було багато і дерев’яних. Безмежні степи, на фоні яких сприймались ці статуї, заставляли майстрів робити їх такими важкими й нерухомими, щоб вони могли протистояти безмежності відкритого простору. Це консервувало архаїчний примітивізм, що ставав засобом збереження монументальності[866]. Взагалі фігури людей досить пророблені не тільки у верхній частині тіла (щоправда, нижня завжди трохи укорочена). Вирізняється багато деталей в одязі, зачісці. Нерідкісним є зображення чаші в руках, кисті яких знаходяться біля пояса. Це відзначав ще Вільгельм Рубрук в середині XIII ст., це видно і при нинішньому огляді колекцій скульптур.

Але в степовій смузі сучасної України в давньоруський час проживали не тільки тюркомовні кочівники. Були тут поселення слов’ян землеробів та ремісників, які вигідно обмінювались зі степняками результатами своєї праці. Також знаходились групи слов’янського населення, що не мешкали в постійних стаціонарних пунктах. Це були бродники і берладники — предтеча майбутніх козаків. Частіше згадується перша з цих двох назв, яка, на думку деяких дослідників, походить від слова «бродити», близького за значенням тюркському кореню «каз» (кочувати), від якого пішло слово «козак». Можливо, таким знатним бродником був за життя воїн, похований під курганним насипом біля Таганчі в Пороссі (розкопки І. Хойновського). Чоловік був орієнтований головою на захід, біля нього поклали екіпірованого коня. Виявлені в могилі різноманітна зброя і спорядження (шабля, спис, щит, кольчуга, шолом, нетипова для кочівників булава), срібні накладки і чаша. Цікавою знахідкою став медальйон із зображенням Христа.

Рис. 40. Кам’яні половецькі «баби» (за С. О. Плетньовою).

Але це одиничний археологічно досліджений комплекс з похованням слов’янина-кочівника. У Пороссі, як уже згадувалось, постійно перебував значний кочівницький контингент тюркомовного населення, який в XII ст. сформувався у союз Чорних клобуків[867]. Створили його вихідці із степової смуги Надчорномор’я, котрі внаслідок різноманітних причин втратили у військових сутичках займані землі і, не бажаючи підкорятись сильнішому супротивнику, переходили під протекторат давньоруських князів. Серед них в літописних записах неодноразово згадуються торки, печеніги, берендеї, коуї, турпеї, каєпичі, з яких у новому утворенні троє перших відігравали головну роль. Спочатку кочівники, що прийшли на постійне поселення, домагались федеративності (це давало їм повну самостійність і рівноправ’я) з давньоруськими князівствами. Але київська князівська влада, підтримана боярською верхівкою, займала тверді позиції і визнавала тільки васальні взаємовідносини. Степнякам довелося скоритись. Вперше назва «Чорні клобуки» з’являється в літопису під 1146 р., Саме цього року вони приходять до київського князя Ізяслава і клянуться йому у вірності.

За отримані для проживання території кочівники, що поступово почали осідати на землі, повинні були вірою і правдою служити київським зверхникам. У цій лісостеповій смузі розпочався перехід від кочівництва до осілого пастушества. Почав складатись побут, пізніше характерний для побуту козаків. Чоловіки завжди були готові до воєнних походів, а на жінках фактично трималась вся сімейна економіка. Зв’язки із слов’янським населенням здійснювались насамперед через обмін продуктів землеробства на продукти тваринництва. Значної ваги набула і реміснича продукція слов’ян-землеробів.

Князі у першу чергу використовували воєнізовані формування переселенців для боротьби з кочовими, налаштованими агресивно проти Русі, ордами. Але нерідко представники різних гілок роду Рюриковичів втягували їх у військові протистояння в боротьбі за київський стіл. Чорні клобуки, треба відзначити, присягали не абстрактно князівській владі, а конкретним особам. Прийнявши присягу на вірність київському сеньйору, вони чітко виконували свої обов’язки, на відміну від багатьох молодших князів та їх оточення, які після клятви могли швидко перейти на сторону іншого зверхника, а то й закликати для вирішення своїх справ кочові орди із глибин Степу. Пов’язані васальними відносинами з феодальною державою, вони самі швидко йшли шляхом феодалізації своїх структур. Основу їхнього суспільства становила велика сім’я (аіл), котра в давньоруських літописах відома під назвою чадь. До неї входили як близькі родичі, так і слуги з інших збіднілих сімей, а також раби. Прослідковується і стратифікація всього суспільства в економічному та соціальному плані: верхівка чорноклобуцької аристократії, воїни важкоозброєної кінноти, воїни-лучники, пастухи.

Але племінні особливості якоюсь мірою зберігались, що знайшло відображення в місцях розселення окремих груп: печеніги жили на р. Росаві, а торки та берендеї володіли кочів’ями, що знаходились західніше і південно-східніше від їхніх становищ. Крім градів-схованок на їхній території формувались справжні міські центри, перредусім, столиця — Торчеськ, локалізована в районі сучасного с. Шарки на р. Горохуватці. Пам’ятка складається з двох великих укріплених частин, розташованих на деякій відстані одна від одної. Останні дослідження цієї столиці Поросся дають підстави вважати, що то був значний центр, територія якого в давньоруський час складала понад 90 га — значні розміри для населеного пункту епохи Середньовіччя.

Починаючи з другої половини XII ст. пороський наділ отримували у володіння молоді та енергійні давньоруські князі (перший — син Юрія Довгорукого Василько), яких легко було підняти на захист південноруських рубежів чи відіслати в похід у глибину Степу. З середовища самих кочовиків удільних князів ніколи не призначали. Хоч крупні аристократи — володарі (беки, баї) землі — у них були. Так, хан Котувдей отримав від князя Рюрика місто Дверен 1192 р., а 1159 р. берендеї Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович і Карас Кокай відмовлялись підтримати князя Мстислава доти, доки він не пообіцяв їм надати у володіння кілька «лепших» міст.

Із змісту Іпатіївського літопису очевидно, що в походах на половців у Степ жодного разу в якості допоміжних сил давньоруських військ не брали участі печеніги: туди йшли берендеї, торки, каєпичі або ж Чорні клобуки загалом. Звичайно, печеніги могли входити як складова частина цього названого останнім контингенту союзників Русі, але сам факт відсутності згадок про них окремо свідчить про якісь особливі стосунки між представниками двох кочових народів. В цілому кочівники Поросся вірою і правдою служили Русі. Тому вони мали всі підстави говорити Юрію Довгорукому в часи перебування його на київському столі: «Ми умираемъ за Русскую землю с твоимъ сыном, и головы своя складаемъ за твою честь».

Проживаючи поряд, слов’яни і кочівники впливали один на одного в різних сферах життя, що призводило до симбіозу двох культур, причому культура землеробів, осілого населення (як скрізь у світі) мала більший вплив. У багатьох чорноклобуцьких похованнях знаходять вироби давньоруських ремісників (зброя, прикраси, посуд). В ряді пунктів (Зеленки, Пішки, Ромашки та інші) могильники двох етнічних груп регіону знаходились один біля одного, або вони навіть ховали своїх померлих разом на одному кладовищі. Це якраз свідчить про спільне проживання, чи, в крайньому разі, про їх мирне сусідство. Висловлюється думка, що звичай ховати померлого без захоронения коня чи його частин у кочівників з’явився під впливом слов’ян. Інколи навіть важко віднести деякі комплекси до поховань представників того чи іншого етносу — маються на увазі поховання з шаблями, з слов’янськими горщиками і пряслицями (Степанці, Ємчиха). У будь-якому випадку можна говорити про початок «ослов’янення» кочівників — процесу, що так і не завершився через зовнішні причини.

У числовому вираженні Чорні клобуки становили п’яту частину населення цього регіону. Таку цифру можна вважати як достовірний факт, оскільки їхні поховання становлять 21% усіх досліджених могил в Пороссі, що належать до перших століть II тисячоліття н. е. Після монголо-татарської навали частина з них, як і половці, переселилась в Поволжя, що входило до складу Золотої Орди. Пізніше під назвою караборкли («чорні шапки») вони влились в Ногайську орду. Інша частина Чорних клобуків перемістилась на територію Подністров’я. Можливо, їх нащадками є гагаузи. На користь цього говорить наявність у мові гагаузів слів «кінь» і «корова», термінів, що означають степ, кочів’я, каравани. Вірогідно, що предки гагаузів були скотарями-кочівникам. Як і степняки Надчорномор’я, так і Чорні клобуки не зберегли своєї етнічної спільності протягом наступних століть. Про їхнє життя в середньовічні часи свідчать не лише археологічні знахідки, а й топоніми і гідроніми, зібрані Д. О. Расовським: села Печеніжин, Торчиновичі, Печенея — на території Галицького князівства; села Торки, Торчин, м. Торчів — Волинського; села Торчиці, Торчин, Торків; річки Торч (притока Росі), Торчанка, Торча (притока Тікича); урочища Торч, Торчевський степок, Торчеське узгір’я — Київського; села Мала і Велика Каратуль (чорна шапка) — Переяславського; с. Печеніги, місцевість Торкин — Новгород-Сіверського князівства.