Глава 1 Основні тенденції історичного розвитку Русі

Новий етап розвитку феодалізму на Русі

До 30-х років XII ст. окремі давньоруські князівства настільки зміцніли і зросли, що змогли розпочати самостійне, значною мірою незалежне від Києва, життя. Незаперечна влада великого київського князя, який став першим серед рівних, відійшла в минуле і вже не поширювалася на всі давньоруські землі. Поряд з київським титул «великий князь» мали також володимирський, чернігівський і деякі інші князі, які повністю самостійно порядкували у своїх князівствах. Найраніше від Києва відділились Полоцьк і Новгород, потім Володимир (Суздальський), Чернігів, Галич. Процес формування нової політичної карти Русі з багатьма центрами відповідав загальноісторичним умовам життя давньоруських земель.

Дослідження останніх років показують, що новий етап розвитку феодалізму на Русі характеризувався не лише зміцненням імунітетних прав, але й досить розгалуженою системою васально-ієрархічних зв’язків. Пануючий клас на Русі являв собою складну феодальну ієрархію, на верхніх щаблях якої стояли представники князівського роду, на нижніх — бояри, дружинна знать, дворяни. Всі вони були тісно пов’язані між собою системою сюзеренітету-васалітету, яка й за умов роздільної форми землеволодіння лишалась визначальною системою державно-правових відносин.

Економічний розвиток Русі XII—XIII ст. йшов шляхом зміцнення вотчинного господарства. Ще в ранньофеодальний період у всіх землях Русі склалися феодальні відносини, місцева родоплемінна знать перетворилася на великих феодалів, зросли та зміцніли міські центри. З часом у кожному головному місті землі ствердились удільні князі, які заснували тут місцеві династії. Чернігівська й Новгород-Сіверська землі опинилися в руках Ольговичів, Смоленська — Ростиславичів, Володимиро-Суздальська — Юрійовичів, Волинська — Ізяславичів, Полоцька — Брячиславичів. Лише Київ та Новгород з різних причин не перетворилися на спадкові вотчини; в них упродовж всього періоду феодальної роздробленості сиділи князі різних династій.

Проте мирне співіснування боярства з князями, що оселилися в цих землях, тривало недовго. Уже з другої половини XII ст. між ними виникають гострі суперечності. Прагнення удільних князів до єдиновладдя в своїх князівствах наштовхнулось на жорстокий опір місцевої знаті. Незадоволені незалежним становищем князя і не здобувши від нього тих прав та привілеїв, на які вони розраховували, бояри нерідко позбавляли його влади. В свою чергу князі, які змогли зміцнити своє становище у землі, жорстоко розправлялися з боярською опозицією.

У боротьбі з сепаратистськими тенденціями великого боярства князі спиралися на постійну дружину, яка перебувала поблизу стольного міста князівства і була готова будь-коли виступити в похід. Упродовж XII ст. у кожному князівстві зароджувався нижчий прошарок феодалів — дрібне дворянство, яке формувалося з князівських дружинників, слуг, рядовичів та тіунів.

Дворяни, будучи суперниками боярства й користуючись прихильністю і підтримкою своїх князів, засновували власні феодальні гнізда навколо старих міст, ставали не лише власниками великих і дрібних помість, але й власниками залежних селян. Економічна нестабільність, залежність від князівської влади визначили, зокрема, політичні симпатії дворянства. Князівські «чадь», «отроки» і «детские» були зацікавлені в стабілізації внутрішнього становища земель, вірою і правдою служили своєму князю, вбачаючи в ньому сильну особистість, здатну зміцнити єдність. Не випадково Данило Заточник зауважував, що «краще мені в постолах жити при княжому дворі, ніж у сап’янових чоботях при боярському».

Київ. Софія Київська. 1037 р.

Софія Київська. 1037 р. Оранта.

Одним з основних елементів суспільного і державного розвитку Русі, як і всієї середньовічної Європи, були міста. Найвищий їх розквіт припав на XII—ХНІ ст. Давньоруські міста являли собою складні соціально-економічні та політико-адміністративні організми, основу господарського життя яких складали ремесло і торгівля, а також сільськогосподарське виробництво. Тут виготовлялося все необхідне для держави, для потреб господарства, побуту, торгівлі і війни. На міських посадах працювали золотих справ майстри, емалювальники й склороби, гончарі й ковалі, різьбярі по дереву й кістці, теслярі каменю, ткачі й кожум’яки, шевці, зброярі та ін. Міста були також адміністративними центрами, фортецями, колективними замками великих земельних магнатів округи або князівства, центрами культури, місцем зосередження церковного управління.

Одночасно з економічним розвитком давньоруських земель у XII—XIII ст. значно розширились і зміцніли торговельні ^зв’язки між ними. Цьому сприяла певна реміснича спеціалізація не лише окремих міст, а й цілих районів. Успішно розвивалась й міжнародна торгівля Русі; для захисту торговельних шляхів від половців («Греческого», «Соляного», «Залозного») неодноразово виступали об’єднані дружини руських князівств.

З розвитком внутрішньої і міжнародної торгівлі у великих містах зростав і зміцнювався прошарок лихварів і великих ремісників. Це проти них і земельних магнатів, які зосереджувались у містах, підіймалось на боротьбу населення торгово-ремісничих посадів. Соціальні протиріччя в давньоруських містах у XII—XIII ст. проявлялись по-різному. Вони набували прямої форми повстань і завуальованої — у вигляді церковної єресі. Міські низи, експлуатовані боярами, купцями і лихварями, об’єднувались у корпорації, подібні до ремісничих цехів країн Західної Європи. Інколи «чорний люд» підтримували князі, використовуючи незадоволення мас у боротьбі проти незалежних бояр.

Важливу роль у розвитку давньоруського суспільного ладу, про що йшлося вище, відігравало загальноруське законодавство. На відміну від деяких феодально-роздроблених держав Західної Європи (наприклад, Німеччини), де у кожному князівстві діяли свої закони, в Давній Русі XI—XIII ст. був єдиний юридичний кодекс судово-правових норм, який мав однакову силу в усіх землях. Характерно, Що тривалий процес складання тексту «Руської Правди» (розширена редакція «Руської Правди») повністю завершився на другому етапі історичного розвитку Русі. В ньому відбилися всі найважливіші сторони економічного і суспільно-політичного життя країни — розвиток феодальної власності на землю, помісно-вотчинна система управління, правове становище різних категорій залежного населення, розвиток торгівлі й обмеження лихварства, соціальна боротьба, заборона кровної помсти та ін. Стрункість і продуманість законоположень «Руської Правди» свідчить про високий рівень юридичної думки на Русі. Не випадково цей законодавчий звід набув загальноруського значення і мав юридичну силу майже до XV ст.

Важливою суспільною структурою на Русі була церква. Церковна організація нагадувала світську. Очолював церкву митрополит Київський і всієї Русі, якого призначав патріарх константинопольський або великий князь київський-з подальшим затвердженням його собором руських єпископів. Єпархіями, які у XII—XIII ст. територіально наближались до князівств, управляли єпископи. Вони відбирались місцевими князями переважно з київського духовенства і затверджувались київським митрополитом. Важливою складовою частиною церковної організації були монастирі, що розміщувались у великих містах і за їх-межами. У XI—XIII ст. монастирі стали ще й великими землевласниками. Вони володіли містами і селами, залежними селянами й великими земельними угіддями. Крім того, в монастирях розвивались ремесло і торгівля. Церква брала активну участь у суспільно-політичному житті Русі.

Суспільно-політичне життя Русі XII — першої половини XIII ст.

Активізація суспільно-політичного життя Русі періоду феодальної роздробленості пробуджувала почуття загальнонародної єдності, що відбилось у численних літописах і літературних творах — від «Повчання» Мономаха до «Слова про погибель землі Руської». У своєму патріотичному ставленні до Руської землі літописці й публіцисти піднімались до розуміння загальноруських інтересів. Багато в чому вони відбивали почуття і настрої народних мас Русі. Етнічний розвиток Русі XII—XIII ст. йшов шляхом подальшої консолідації, в основі якої лежали усвідомлення спільності походження і розвитку, почуття територіальної цілісності, єдність мови, культури, віри, наявність міцних економічних зв’язків. Якщо на першому етапі існування Давньої Русі силою, яка сприяла етнічному зближенню східного слов’янства, була держава, то на другому — давньоруський народ сам став однією з найважливіших умов державної єдності.

Незважаючи на політичну роздробленість Русі і зростання обласних відмінностей, у XII—XIII ст. розвивалась самобутня, єдина в своїй основі, руська культура. Відмінності переважно були суто зовнішніми, а єдність спиралася на глибокі основи творчості трудових мас. Характерно, що матеріальна культура Русі XII—XIII ст. стала єдиною. Причому єдність простежується не лише у широкому асортименті виробів міського і сільського ремесла, а й у будівництві жител і навіть в кам’яній архітектурі. Поступальний розвиток давньоруських міст як центрів вищих культурних цінностей народу свідчив про надзвичайну силу у суспільстві доцентрових тенденцій. На Русі склався єдиний (за винятком деяких локальних відмінностей) народний стиль культури, який став основою формування споріднених національних культур українського, російського і білоруського народів.

Рис. 14. Галицька, Волинська і Київська землі.

Політичне життя Русі XII — першої половини XIII ст. характеризувалося постійною конфронтацією тенденції до єдності давньоруських земель з тенденцією до їх політичного дроблення. Напружена міжусобна боротьба князів і князівських угруповань відбувалася на ґрунті відставання тієї чи іншої програми загальноруської єдності. Традиційним центром цілісності Русі виступав Київ, навколо якого тривала боротьба претендентів за старшинство; з часом поряд з Києвом висунулись нові об’єднавчі центри — Чернігів, Володимир-на-Клязьмі, Галич.

Згідно з Б. О. Рибаковим, політичне суперництво окремих князівських династій Русі близько середини XII ст. викликало до життя систему дуумвірату — співправління на київському столі князів двох князівських родів, які не хотіли поступатися першістю одним одному. Співправління князів-дуумвірів відіграло позитивну роль в історії Південної Русі, оскільки значно пом’якшувало гостроту князівських міжусобиць і сприяло об’єднанню сил для боротьби з половцями. Князі-співправителі, за якими постійно стояли Смоленське князівство чи Волинь, чернігово-сіверські чи володимиро-суздальські землі, міцно зв’язували Південну Русь з іншими районами держави.

Рис. 15. Чернігівська і Переяславська землі.

Вивчення основних інститутів державної влади на Русі (собор, рада, снем, віче, ряд), а також різних форм залежності та князівського суду показує, що члени правлячого князівського роду (які, за висловом літописця, були «єдиного деда внуци») перебували у тісному взаємозв’язку завдяки складній системі васально-ієрархічних відносин.

У XI — на початку XIII ст. на політичній карті Русі виникло близько 15 великих феодальних князівств, з яких п’ять — Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське і Галицьке — знаходились у межах сучасної території України. У другій половині XII—XIII ст. процес подальшого політико-адміністративного дроблення захопив і їх. Кожне князівство мало велику кількість невеликих князівств-васалів.

Поряд з роздробленням у ряді земель Русі визначились тенденції до єдності, виразником яких була сильна князівська влада. Особливо чітко вони проявились у Володимиро-Суздальській Русі, де вже наприкінці XII ст. тимчасово визначилася перемога великокнязівської влади.

Ряд прогресивних явищ — утворення великих економічних областей, подолання замкнутості феодального натурального господарства, встановлення тісних економічних зв’язків між містом і селом та інші, які простежувались у житті Русі того часу, не досягли ще такого ступеня розвитку, який зміг би зупинити процеси подальшого роздроблення давньоруських князівств.

Об’єднавчі тенденції, що виходили з Києва, Володимира, Чернігова, Галича, були насильно перервані монголо-татарською навалою.

У подальшій боротьбі за національну незалежність ідеї єдності всіх давньоруських земель, викладені в знаменитому «Слові о полку Ігоревім», відіграли вирішальну роль.