Глава 4 Русь в XI ст.

Початок XI ст. характеризувався успішним розвитком Давньоруської держави як у економічній, так і в соціально-політичній сфері. Проте наприкінці правління Володимира цей бурхливий розвиток призвів до посилення відцентрових тенденцій у деяких давньоруських землях. Зовні це проявилося у виступах проти великого князя київського його синів, що сиділи князями-намісниками у різних князівствах Київської держави. Спочатку заколот проти батька готував Святополк, князь туровський, але був завчасно заарештований, а потім його утримували під наглядом поблизу великокнязівського двору, імовірно у Вишгороді.

1014 р. Ярослав, який сидів у Новгороді, відмовився виплачувати Києву щорічну данину — 3 тис. гривень, що збиралася з Новгородської землі. Дві тисячі йшли на утримання князівської дружини у самому Новгороді, а одна відсилалася до столиці. Розгніваний Володимир почав готувати військовий похід на Новгород. З Ростова було викликано одного з молодших княжичів — Бориса, який очолив великокнязівську дружину.

Проте поява печенігів на кордонах Русі примусила Бориса виступити з київською дружиною у прикордонну переяславську землю.

Хвороба та раптова смерть Володимира Святославича 15 липня 1015 р. різко змінила ситуацію у державі. Розпочалася феодальна війна, яка, втім, велася не стільки між різними землями Русі чи периферійними землями та центром, скільки була боротьбою за верховну владу у країні серед правлячої династії.

Великокнязівський стіл захопив Святополк, що перебував у Києві і якого активно підтримувало впливове вишгородське боярство. Не маючи стабільної підтримки, він став на шлях усунення інших претендентів, передусім Бориса, який стояв з військом на р. Альті на відстані одного переходу від Києва.

24 липня Бориса було вбито найманцями Святополка. Така ж доля чекала на Гліба муромського та Святослава древлянського. Гліба було вбито під Смоленськом, а Святослава по дорозі в Угорщину вже поблизу Карпат. Літопис передає наміри Святополка знищити всіх своїх братів («яко избью братью свою, и приму власть Рускую един»). Проте, імовірніше, він «знешкоджував» тих, хто не визнавав його влади і планував чи насправді розпочав боротьбу з ним.

Ярослав готувався до війни з Володимиром і викликав на допомогу загони варягів, коли вісник від сестри Предслави повідомив йому про смерть батька та події у Києві. Підтриманий новгородським боярством та варягами Ярослав рушив у похід проти Святополка.

Восени 1015 р. під Любечем відбулася битва, в якій війська Святополка зазнали поразки, а сам він утік до Польщі. Ярослав зайняв великокнязівський стіл («с?де въ Кыев? на столъ отни»). Втім боротьба за володарювання на Русі не скінчилася.

Влітку 1018 р. проти Ярослава виступив тесть Святополка польський король Болеслав І Хоробрий. Крім поляків у поході брали участь угорські, німецькі та печенізькі війська. Після поразки на р. Буг Ярослав змушений був повернутися до Новгорода.

Київ залишився у руках Святополка, а вірніше в руках його польських союзників. Болеслав І вже через місяць повернувся до Польщі з великою здобиччю та бранцями (серед останніх була й княжна Предслава). За допомогу він отримав Червенські гради та, ймовірно, все Забужжя. Польські гарнізони, що розміщувалися навколо Києва, через постійні збройні сутички з місцевим населенням змушені були піти геть і залишили Святополка у Києві практично без підтримки. Ярослав тієї ж зими (1018—1019) з новими загонами варяг та новгородців виступив проти нього «и поб?ди Ярославъ Святополка, и б?же Святополкъ въ печен?ги».

Навесні 1019 р. Святополк ще раз за допомогою печенігів спробував повернути собі Київ та був ущент розгромлений Ярославом у жорстокій триденній битві на Летському полі (р. Альта). Святополк утік на захід й загинув десь «межю Чехы и Ляхы».

Час правління Ярослава Володимировича був періодом подальшої активної розбудови Давньоруської держави в різних її аспектах. Йшов подальший розвиток процесів, що виявилися при Володимирі. Як відзначив у своєму «Слові про закон і благодать» Іларіон, Ярослав «не рушаща твоих уставъ нъ утверждающа... иже недоконьчаная твоа наконьча акы соломонъ дадвова»[597]. Це стосується швидкого формування класів феодального суспільства, політичної системи, ідеології, розвитку економіки та культури.

Боротьба з місцевими автономіями, абсолютна влада великого князя київського, перемога доцентрових тенденцій у державі були основними принципами внутрішньої політики, яку, щоправда, далеко не одразу Ярославу вдалося втілити у життя. Головним зовнішньо-політичним завданням було відновлення старих кордонів на заході, підтримка дружніх та союзницьких відносин із західними сусідами, а також побудова оборонних ліній на півдні проти кочовиків. Утверджувались незалежність від Візантії і чільне місце Руської держави у тогочасному світі.

У галузі ідеології та культури тривало засвоєння найкращих традицій і досягнень православного християнства та візантійської культури.

Проте перший період княжіння Ярослава не відзначався стабільністю політичної ситуації. Великокнязівська влада була значно послаблена. Її авторитет та силу доводилося зміцнювати й постійно доводити наявність цієї сили. Так, 1021 р. князь полоцький Брячислав захопив та пограбував Новгород. Ярослав здійснив стрімкий похід проти полочан і розбив їх на р. Судомирі, повернувши захоплену здобич до Новгорода. Як вважають дослідники, не пограбування Новгорода було головною метою походу Брячислава. Ймовірно, йому потрібний був вільний річковий шлях верхів’ями Західної Двіни до головної магістралі шляху «з варяг до греків»[598]. Ярослав, показавши свою силу, віддав Брячиславу два ключові пункти на цьому відрізку (Усвят та Вітебськ). Таким чином, полоцький князь перетворився на вірного спільника, який був «за один» з київським князем до своєї смерті.

1023 р. проти Ярослава виступив інший брат — Мстислав Тмутараканський, який прославився перемогами над касогами на Північному Кавказі. Мстислав був вдалий полководець, мав велику войовничу дружину із загонами хозар та касогів. Скориставшись тим, що Ярослав перебував у Новгороді, він підійшов до Києва. Проте Київ не піддався йому, і Мстислав відійшов до Лівобережжя й осів у Чернігові. Ярослав 1024 р. виступив проти нього разом з великим варязьким загоном на чолі з Якуном. У жорстокій битві під Лиственом Ярослав зазнав поразки і знову втік до Новгорода.

Незважаючи на такий сприятливий розвиток подій, Мстислав не став захоплювати Київ, а визнав право Ярослава на стольний град держави як старшого в роду. Ймовірно, тут свою роль зіграла позиція київського боярства. 1026 р. було укладено мирний договір у Городці під Києвом, за яким Русь поділили по Дніпру. Лівий берег з Черніговом залишився за Мстиславом, а правий з Києвом — за Ярославом. «И начаста жити мирно и в братолюбств? и уста усобица и мятежь, и бысть тишина велика в земли»[599],— відзначив літопис результат миру у Городці. Договір сприяв широкому економічному та культурному прогресу країни. Припинилися внутрішні усобиці, зовнішня та внутрішня політика була спільною, держава перебувала у спільному володінні династії, нових окремих владних структур не утворювалося. Певною мірою започаткувалася система дуумвірів, яка найбільш повно проявила себе вже наприкінці ХІІ ст.

Ярослав із Мстиславом здійснюють ряд походів на заході та північному заході. 1030 р. Ярослав повернув Белз та, перемігши чудь, заснував м. Юр’єв (сучасне Тарту). 1031 р. — Ярослав з Мстиславом повернули Червенські землі. Вони також повоювали польські землі й вивели звідти багато полонених, частину яких Ярослав оселив на берегах р. Рось, а наступного року «поча ставити городы по Роси», створюючи нову укріплену лінію проти печенігів.

Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за висловом літописця, «единовластець Руской земли». Авторитет його та сила в державі були незаперечні. Того ж року він з невідомих причин (можливо, підозра у якихось сепаратних діях) заточив у київський «поруб» свого брата, псковського князя Судислава.

Характерною ознакою успішного розвитку різних земель стало кам’яне будівництво у Києві, а також Чернігові, Новгороді, Переяславі. Столицю держави було оповито новою лінією могутніх укріплень. Територія «Верхнього міста» Києва в цей час збільшилась у вісім разів.

Будівництво храмів, заснування монастирів, увага до церковної організаційної структури, церковної літератури свідчать про розуміння князем значення церкви у громадсько-соціальному та моральному житті суспільства. За правління Ярослава було розширено Статут Володимира, церква отримала нові привілеї.

Надзвичайно важливим актом у політичному та ідеологічному житті Русі стало обрання 1051 р. на київську митрополію собором руських єпископів відомого вітчизняного церковного діяча Іларіона. Цим актом Руська держава заявила про фактичну незалежність Руської митрополії від Константинопольського патріархату. Останній повністю підкорявся політиці імператора і, таким чином, об’єктивно намагався використати свій церковний вплив на Русі для суто мирських потреб імперської політики Візантії. Це була перша спроба утворення національної автокефальної Руської церкви. Іларіон відомий також як один з перших на Русі письменників та філософів. Його вплив на різні напрями політики уряду Ярослава, без сумніву, був значним. Проте цей факт обрання митрополита з місцевих ієрархів не перетворився на традицію. Вірогідно, він став можливим завдяки високому авторитету великого князя та самого Іларіона.

Видатних успіхів у цей період досяг розвиток культури. При митрополичій кафедрі та великокнязівському дворі переписувалися та перекладалися книги, збиралися церковні та історичні твори. Тут, а також при монастирях та храмах, дворах феодалів засновувались книгозбірні, школи. Широкий розмах церковного та світського будівництва сприяв швидкому розвитку архітектури та монументального мистецтва.

Міжнародні зв’язки стали ще більш інтенсивними та багатогранними. Київ підтримував тісні контакти з Польщею та Угорщиною, Францією та Англією, різними землями Німеччини та Скандинавії і, звичайно, з Візантією. Після походів 1030—1031 рр. на Польщу та повернення Червенської землі відносини з європейськими країнами були цілком дружніми. Ярослав навіть надавав військову допомогу польському королю Казимиру.

Відносини з Візантією були більш напруженими та суперечливими. Політика, спрямована на незалежність як у державних, так і в церковних справах, зростаючий політичний авторитет та торгова активність Русі — все це викликало протидії різних кіл Візантійської імперії.

Джерела повідомляють про сутички на константинопольському ринку між візантійцями та руськими купцями, коли останнім було завдано великих збитків, а одного знатного русича вбито. Приблизно в цей же час було розгромлено склади та пристань руського монастиря на Афоні. Ці події збігаються з появою на імператорському престолі 1042 р. Константина IX Мономаха, який провадив антируську політику[600].

Можливо, ці події або загальна спрямованість візантійської політики (джерела про це напевне не вказують), зумовили великий похід Русі на Візантію. Проте руський флот на чолі із старшим сином Ярослава Володимиром та воєводою Вишатою потрапив у шторм. Більша частина лодій була викинута на берег, а решту атакував візантійський флот. Володимиру з частиною кораблів вдалося пробитися на Русь, але багато дружинників разом з Вишатою, що поверталися суходолом, опинились у полоні. Вишату було відпущено через три роки після укладання мирного договору. Через деякий час відносини Київської Русі з Візантією нормалізувалися і 1052 р. були закріплені династичним шлюбом сина Ярослава Всеволода з царівною Марією з династії Мономахів.

1036 р. було здійснено останній великий напад на Русь печенігів, які обложили Київ. Ярослав прийшов з Новгорода на допомогу з варягами та новгородцями. Під час битви на «поле вн? града», де потім було збудовано Софійський собор, печенігів було вщент розбито, більшість їх загинуло у битві та у річках під час втечі.

Таким чином, наприкінці правління Ярослава Володимировича Київська Русь являла собою могутню державу, кордони якої проходили від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до верхів’їв Волги. Зростали численні міста, підтримувалися сталі політичні та економічні зв’язки з провідними країнами Центральної та Західної Європи, Скандинавією, Візантією, східними країнами. Іларіон вправі був виголосити: «Не въ худ? бо и нев?дом? земли владычьствовала нъ въ руськ? яже в?дома и слышима есть вс?ми четырьми конци земли»[601]. І вірогідно, не випадково у графіті на фресці Софійського собору про смерть Ярослава Мудрого він названий царем.

Після смерті Ярослава Володимировича 20 лютого 1054 р. не сталося типового для тієї доби загострення боротьби за великокнязівський стіл. Ярослав, навчений досвідом батька встиг створити політичний заповіт й, вірогідно, ще за життя втілити його головні принципи. Автор «Повісті минулих літ» наводить його: «Се азъ отхожю св?та сего, сынове мои: им?ите в соб? любовь, понеже вы есте братья єдиного отца и матере. Да аще будете в любви межю собою, богъ будеть в васъ, и покорить вы противные подъ вы. И будете мирно живуще. Аще ли будете ненавидно живуще, в распряхъ и которающеся (сварячись. — Г. І.) то погыбнете сами, и погубите землю отець своихъ и д?дъ своихъ, юже нал?зоша (яку вони здобули. — Г. І.) трудомъ своимъ великымъ»[602].

Ярослав закликав князів слухатися старшого брата Ізяслава як його самого: «Сего послушайте, якоже послушаете мене, да той вы будеть в мене м?сто». Ізяслав як старший повинен був підтримувати порядок у державі, стежити, щоб князі не переступали «пред?л братний» й не виганяли один одного з своїх уділів: «Аще кто хощеть обид?ти брата своею, то ты помогай, его же обидять».

Держава була поділена між синами та племінниками Ярослава. Великим князем київським, верховним сюзереном став Ізяслав. Проте слід підкреслити, що цей поділ на удільні князівства, як і раніше, відбувся не на основі розвинутої васальної системи, а на основі «родового сюзеренітету». Держава належала всьому роду. Конкретний княжий уділ не передавався у випадку смерті князя спадкоємцю, а повертався до загального володіння[603].

Ізяславу дістався Київ, Новгород та Турово-Пінське князівство. Київська земля була добре економічно розвинута, з великою кількістю міських центрів (крім Києва — Вишгород, Білгород, Василів, Юр’їв, Іскоростень, Овруч тощо), потужним сільським господарством, різними промислами, сировиною для розвинутого ремісничого виробництва, з численними торговими шляхами як внутрішніми, так і міжнародними. Територія Турово-Пінського князівства увійшла до складу Київської землі, яка сама на цей час перетворилася на великокнязівський домен. А на півночі Русі великому князю належала Новгородська земля з обширною територією, багата на промисли, з розвинутою торгівлею. Стратегічно Київська та Новгородська землі складали основну вісь Київської держави.

Другому сину, Святославу, Ярослав надав Чернігівську землю, яка у другій половині XI ст. була найбільшим князівством Русі. Крім земель у басейні Десни, Сейму, Сожу та Верхньої Оки чернігівському князю належала Тмутаракань. Територія була вкрита численними населеними пунктами, серед яких Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ, Путивль, Брянськ, Любеч тощо. Через чернігівські землі проходили торгові шляхи, які з’єднували центр Русі з її Північним Сходом, регіоном Волги, Кавказом.

Третій із Ярославичів — Всеволод — зайняв Переяславське князівство, якому на той час належали землі по Остру, Пслу, Ворсклі, Сулі, а також Ростово-Суздальські території. Близькість Переяслава до Києва зумовила його значення як трампліна для оволодіння великокнязівським столом і водночас його повну залежність в майбутньому від столиці. Географічне положення Переяславського князівства було вигідне й тому, що являло собою щит, який захищав Київ та центральні райони Русі від нападу кочовиків.

Молодші Ярославичі зайняли столи, які ще не грали великої ролі в державному житті. Ігор отримав Володимир з Волинню, а В’ячеслав — Смоленськ, Червенські гради (пізніше Галичина) дісталися Ростиславу — сину померлого Володимира Ярославича.

Велике та стратегічно важливе Полоцьке князівство залишилося за Всеволодом Брячиславичем. Втім, воно займало осібне становище як спадщина не Ярослава Мудрого, а його старшого брата Ізяслава Володимировича. Але полоцький князь визнав зверхність великого князя київського.

Реальна сила Ізяслава та його політичний авторитет у державі були недостатніми для одноосібного правління країною. Практично склався тріумвірат старших Ярославичів, що протримався майже 15 років, протягом яких вони спільно діяли.

Так, старші Ярославичі звільнили з порубу свого дядька Судислава, якого ув’язнив ще Ярослав Мудрий. Разом вони вирішують після смерті В’ячеслава 1057 р. перевести князя Ігоря з Володимира-Волинського до Смоленська, а Волинь приєднати до великокнязівського домену. Після смерті Ігоря 1060 р. Смоленськ не одержав нового князя, а попав у залежність від Переяславля. Ярославичі 1060 р. здійснили успішний похід на торків, унаслідок чого останні назавжди перестали бути загрозою для Русі, перейшли до розряду «своїх поганих».

Разом старші Ярославичі виступали проти намагань Всеслава Полоцького звільнитися повністю з-під влади Києва. У битві на Немізі в березні 1067 р. князі розбили дружини Всеслава, а потім, незважаючи на клятву, схопили під час переговорів полоцького князя з двома синами й заточили до порубу у Києві. За їхнього правління було складено юридичний кодекс, який відомий під назвою «Правда Ярославичів».

Посилення політичної влади Чернігова та Переяслава не викликало протиріч з Києвом чи відцентрових тенденцій у цих князівствах. Навпаки, в економічному та культурному плані вони ще більш зблизилися. Саме ці землі й визначили ядро Руської держави[604]. За свідченням літопису, спільні акції князів очолював Ізяслав як державний сюзерен. Він очолював і військові походи проти чуді та голяді, які воювали Новгородську та Псковську землі, проти половців, які з’являлися на південних кордонах і почали вдиратися в межі Русі у 60-х роках XI ст. Брати визнавали ієрархічну зверхність Ізяслава.

Проте події 1068 р. призвели до фактичного розпаду тріумвірату. Влітку цього року на територію Переяславського князівства вдерлися половці. Проти них виступили Ізяслав разом із Святославом та Всеволодом. На р. Альті відбулася битва, в якій князі зазнали жорстокої поразки, загинуло багато руських воїнів. Ізяслав та Всеволод втекли до Києва, а Святослав до себе у Чернігів. Кияни, зібравши віче на Подолі на «Торговищі», звернулись до великого князя з вимогою зброї та коней для продовження боротьби з половцями. Відмова Ізяслава виконати вимоги віча спричинилася до перетворення останнього на народне повстання проти князя та його адміністрації. Повсталі звільнили з порубу полоненого Всеслава полоцького й оголосили його великим князем. Великокнязівський двір, а також двори інших феодалів було пограбовано. В історіографії існує гіпотеза, що стихійне повстання, киян було вміло спрямоване прихильниками Всеслава, які гуртувалися біля резиденції полоцьких князів — двору Брячиславля. Втім, наступні пасивні дії Всеслава упродовж семи місяців, коли він сидів у Києві і нічим не проявив себе, наводять на думку, що він не домагався великокнязівського столу. Можливо, його прихильники міфологізували постать полоцького князя, надавши йому риси та устремління, які існували лише в уявленні заколотників.

Тим часом Святослав встиг розгромити 12-тисячне військо половців на Снові й забезпечити певний спокій південних кордонів. А Ізяслав, який втік до Польщі, закликав на допомогу польського короля Болеслава ІІ Сміливого, якому доводився родичем (тітка Болеслава була дружиною Ізяслава, тітка Ізяслава була Болеславу матір’ю). Війська Болеслава та Ізяслава швидко підійшли до Білгорода, де їх чекало київське ополчення на чолі з Всеславом. Але вночі, напередодні очікуваної битви, Всеслав, зрадивши киян, утік до Полоцька, а останні відійшли до Києва.

На міському вічі кияни вирішили запросити на київський стіл Святослава або Всеволода, проте вони відмовились, хоч і виступили перед Ізяславом з умовою не вводити до міста головних сил поляків та не «погубити градъ». Ізяслав справді ввійшов до Києва з невеликим числом поляків, а решта була поставлена на постій по навколишніх містах та селах. Проте напередодні до міста вступив його син Мстислав, який жорстоко помстився киянам («исъс?че Кыяны, аже бяху выс?кли Всеслава, числом 70 чади, другыя исъс?коша, другыя без вины погубивъ»).

Польські війська, квартировані по багатьох невеликих населених пунктах, зазнали великих втрат, дуже потерпіли від повсталого населення й змушені були невдовзі повернутися до Польщі.

Ізяслав повернувся на великокнязівський стіл, проте великої підтримки серед різних верств суспільства не мав. Щоб контролювати місце традиційних зібрань киян, він перевів з Подолу до Верхнього («княжого») Києва торг, де звичайно збиралося віче і виникали народні заворушення. Потім великий князь здійснив похід на Полоцьк і вигнав звідти Всеслава.

Тріумвірат продовжував існувати, протиріччя між князями були приховані й назовні певний час не виявлялися. Найпомітнішою подією стала тоді вишгородська нарада 1072 р., в якій, крім Ярославичів, брали участь митрополит, єпископи, найвпливовіші ігумени. Тут була затверджена «Правда Ярославичів» — загальноруський звід законів, який надовго став основою давньоруської юриспруденції.

1073 р. протиріччя між старшими князями вилилось у відкритий конфлікт між Ізяславом і Святославом. Святослав разом з Всеволодом здійснив стрімкий похід на Київ і зайняв великокнязівський стіл. Літопис пояснює це властолюбством Святослава («Святославъ же б? начало выгнанью братню, желая больше власти»). Проте дослідники справедливо вважають, що причини конфлікту були більш глибинними[605]. Адже, з одного боку, Ізяслав намагався повернути собі володіння, які перейшли до Святослава (передусім Новгород), а з другого — не мав широкої підтримки серед київського суспільства, яке симпатизувало Святославу — більш вдалому полководцю, не пов’язаному з репресіями 1069 р. Показово, що Ізяслав, не маючи надійної підтримки, покинув столицю й знову втік до Болеслава II у Польщу ще до підходу військ Святослава та Всеволода.

Святослав з Всеволодом поділили між собою землі старшого брата. Київ перейшов до великого князя, за ним залишилась Чернігівська земля, Новгород та інші землі. Всеволод до своїх володінь приєднав Волинь та Туров. Реальна влада в країні належала Святославу. Всеволод в усьому підтримував його дії і виступав спільно з ним. У Києві церква (насамперед монастирі) знаходилась в опозиції до Святослава. Особливо рішуче виступав печерський ігумен Феодосій, який відмовився прибути на трапезу до великого князя та писав проти нього «епістолії», вимагаючи повернути владу законному володарю. Проте згодом ченці та бояри умовили Феодосія пом’якшити свою позицію. З часом Святослав дійшов згоди з впливовими печорськими ченцями. Він подарував монастиреві землю для побудови Успенського собору, пожертвував на це 100 гривень золота, брав участь в урочистій церемонії закладання храму. Вмираючи, ігумен Феодосій вручив Печерський монастир під опіку Святослава. На Копиревому кінці князь закладає свій власний монастир св. Симеона. Святославу приписують два відомих «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 років, хоч перший готувався ще на замовлення Ізяслава.

Певне незадоволення великим князем відчувалося й серед дружини та київського боярства. Ймовірно, це було пов’язано з тим, що він привів з собою своє чернігівське оточення, що захоплювало впливові посади в управлінні державою. Мабуть, все ж таки не випадково Святослава було поховано не у Києві (надзвичайно рідкісний випадок для великого князя), а в чернігівському Спаському соборі.

У зовнішніх справах Святослав також виступає як самовладний верховний сюзерен держави. Він самостійно прийняв 1075 р. посольство німецького імператора Генріха IV (який виступив посередником у його примиренні з Ізяславом) на чолі з трірським єпископом Бурхартом. Посольство було вражене багатствами Святослава та його пишними дарунками. Як розповідає німецький хроніст, Бурхарт привіз Генріху від Святослава стільки золота, срібла та дорогих одеж, що ніхто й не пам’ятав, щоб колись у Німеччину було стільки привезено[606]. Втім руський літопис зберіг відповідь німців на похвальбу Святослава своїм багатством: воно ніщо є, бо лежить мертве. Військо краще за це, бо воно здобуде і більше від того. М. С. Грушевський вважав, що літопис відбив погляди не стільки німців, скільки київських дружинників[607].

1076 р. Святослав надав Болеславу II військову допомогу під час його війни з чеським королем Вратиславом II. Військо очолювали Володимир Мономах та Олег Святославич. Цього ж року, за свідченням В. М. Татищева, до Києва також з проханням про військову допомогу приходило посольство від візантійського імператора Михайла. Проте подіям завадила раптова смерть Святослава 27 грудня 1076 р. під час операції — видалення якоїсь пухлини на шиї.

Передчасна смерть у досить молодому для правителів віці стала одним з тих суб’єктивних факторів, що призвели до політичної дестабілізації у державі, більш швидкого розвитку феодальних міжусобиць. Адже правителю підкорялися практично всі давньоруські землі, не було чвар, зберігалася єдність держави та непорушність її кордонів ще часів Ярослава Мудрого.

Поховання померлого князя у Чернігові могло відбутися за його заповітом, проте так чи інакше воно знаменувало витиснення з Києва представників Чернігівської землі. Саме на чернігівських землях закріпився рід Святослава, який став родоначальником відомої у нашій історії династії чернігівських князів. Вони іменувалися Ольговичами за іменем його сина і з того часу були постійними претендентами на великокнязівський київський стіл.

1 січня 1077 р. великим князем київським було проголошено Всеволода Ярославича, який для зміцнення своїх позицій посадив у Чернігові свого сина Володимира Мономаха, а Олега Святославича перевів на Волинь.

Проте в цей час на Русь разом з польськими військами повернувся старший брат — Ізяслав. Протягом трьох років він постійно вів переговори з різними європейськими володарями, щедро обдаровуючи їх, намагаючись отримати дипломатичну та військову підтримку для повернення престолу. Він звертався до Болеслава II, Генріха IV, папи Григорія VII. Проте ті були зайняті своїми справами і не бажали конфліктувати з могутнім Святославом. Якісь домагання польського короля на Берестейській землі були рішуче припинені походами Мономаха. Смерть Святослава спричинилася до різкої зміни ситуації, тому Болеслав II вирішив допомогти Ізяславу.

Навесні 1077 р. Всеволод вирушив з дружинами назустріч Ізяславу на Волинь. Військової сутички не відбулося, адже Всеволод завжди намагався розв’язати конфлікти шляхом переговорів. Брати дійшли згоди, і київський стіл втретє зайняв законний наступник Ярослава — Ізяслав. Знову утворився своєрідний дуумвірат, де, втім, Всеволод грав другу роль. Утворенню цього союзу сприяла й необхідність боротьби з активними Святославичами та Борисом В’ячеславичем, які вимагали перерозподілу володінь. Останній, якраз під час походу на Волинь, на вісім днів захопив Чернігів.

Святославичі були позбавлені всіх своїх найважливіших володінь, у них залишились лише Тмутаракань та Муром. Почалися міжусобні війни Олега Святославича та Бориса В’ячеславича (його батьківський Смоленськ був у Всеволода) із своїми стриями. Вперше вони почали залучати до внутрішніх чвар і половців.

25 серпня 1078 р. у битві на літописній річці Сожиці було розбито військо Всеволода. Багато його бояр та воєвод загинуло. Всеволод звернувся за допомогою до Ізяслава у Київ. Тим часом Чернігів перейшов на бік Олега та Бориса. Велике київське військо на чолі з чотирма князями (Ізяслав з сином Ярополком та Всеволод з Мономахом) виступило на Чернігів та обложило місто. Мономаху вдалося захопити й запалити «окольний град», проте дитинець успішно оборонявся. На допомогу чернігівцям поспішили Олег з Борисом. Вирішальна битва відбулася 3 жовтня 1078 р. на Нежатиній ниві. Війська князів-ізгоїв було розбито вщент, Борис загинув, а Олег із залишками дружини втік до Тмутаракані, де сидів його брат Роман. Але в цій же битві було вбито й Ізяслава Ярославича.

Великокнязівський стіл тепер по праву зайняв Всеволод: «Всеволодъ же с?де Кыев? на стол? отца своего и брата своего, приимь власть Русьскую всю»[608]. Великий князь зробив деякий перерозподіл володінь. Ярополк Ізяславич отримав Волинь і Туров, а Мономах — Чернігів.

У Новгороді сидів Святополк Ізяславич. У безпосередньому володінні великого князя та його сина було все ядро Руської держави (Київ, Чернігів, Переяслав), а також Смоленськ та Ростово-Суздальська земля, тобто більша частина Ярославової спадщини. Святославичі та інші племінники не отримали нічого, вони були позбавлені володінь своїх батьків або відсунуті на далекі окраїни. Це, звичайно, викликало велике незадоволення енергійних Святославичів й призводило до численних військових дій, спроб силою повернути більш багаті та престижні столи.

Вже наступного року (1079) проти Всеволода разом з половцями виступив Роман. Але під Воїнем він зазнав невдачі. Всеволод уклав мир з половцями, а Романа невдовзі було забито його союзниками. Завдяки домаганням Всеволода хозари захопили й Олега та заслали у Візантію, де він пробув чотири роки (два з них він перебував на о. Родос). Тмутараканню почав правити один з найбільш впливових діячів адміністрації Всеволода — посадник Ратибор. Через два роки у Тмутаракані з’являються інші князі-ізгої — Давид Ігорович та Володар Ростиславич, імовірно, після невдалої боротьби з Ярополком за Волинь. Але 1083 р. повертається з візантійського полону Олег Святославич і виганяє звідси Давида та Володаря, які знов починають боротьбу за свою частку у загальнородовій спадщині.

1084 р. Володар та Василько Ростиславичі зненацька захоплюють Володимир і тільки рішучі дії Мономаха, якого послав Всеволод, змушують їх повернути місто Ярополку. В цей час Давид нападає на Олешшя, грабує купців, що торгують з Візантією, фактично перерізає великий торговий шлях з Києва до Константинополя. Щоб заспокоїти та привернути на свій бік цих князів, Всеволод надає Давиду Ігоровичу Дорогобуж з Погоринням на межі Волині та Київщини, а Ростиславичам — Галицькі волості, якими, вірогідно, володів ще їхній батько[609].

Проте посилення Ростиславичів та Давида не влаштовувало Ярополка Ізяславича. До складу частини володінь, що їх виокремив Всеволод, увійшли землі самого Ярополка. Можливо, він також виношував якісь плани захоплення Києва. 1085 р. Ярополк почав збиратися у похід проти великого князя. Але, дізнавшись про прихід на Волинь дружин Мономаха, втік до Польщі. На короткий час володимирським столом заволодів Давид Ігорович, поки Ярополк 1087 р. не помирився із Всеволодом та не повернувся до Володимира. Проте цього ж року він був підступно вбитий під Звенигородом, імовірно, за намовлянням Ростиславичів.

Після смерті Ярополка Всеволод здійснив новий перерозподіл князівських столів, ще більш зміцнивши свої позиції. Волинь віддали Давиду Ігоровичу, Турово-Пінську землю — Святополку Ізяславичу, а Новгород — сину Володимира Мономаха — Мстиславу. Вплив та сила великого князя стали такими, що жоден князь вже не насмілювався виставляти якісь свої претензії чи вимагати інших столів. Останні роки правління Всеволода відзначалися стабільністю у державі, економічним та культурним зростанням Русі. Набіги половців на кордони успішно відбивалися.

Всеволод ввійшов до історії як розважливий та розумний політик. Конфлікти намагався розв’язувати насамперед мирним шляхом. Сучасники відзначали його високу освіченість — «дома с?дя, изум?яша 5 языкъ». Великий князь піклувався про розвиток церкви, культури та освіти. За його князювання було завершено будівництво та розпис Успенського собору Печорського монастиря, засновано Андріївський (Янчин) монастир із першою жіночою школою[610], побудовано собори св. Петра, св. Михайла на Видубичах, Богородиці Влахернської на Клові у Києві, цикл монументальних споруд у Переяславі.

В останній рік його життя проявилися конфлікти між різними угрупованнями з оточення великого князя. Його звинувачували, що він слухає «молодих» радників, які зловживали своїм становищем («начаша грабити, людей продавати»)[611]. Ймовірно, це був конфлікт між старими боярськими родами та новими висуванцями дружинних кіл. До того ж 1092 р. на Русі була страшенна посуха, така, що вигорала земля, виникло чимало пожеж у лісах та болотах. Тоді ж здійснили напад і половці, вони захопили Пісочен, Прилуки, Переволоку та багато сіл. 13 квітня 1093 р. Всеволод Ярославич помер. Його було поховано у Софійському соборі біля батька, «бо він любив його більше від його братів».

Київ був у руках Володимира Мономаха. Чітко окресленого права успадкування не існувало. Володимир мав успадкувати стіл свого батька, але був претендент зі старшої лінії Ярославичів — Святополк Ізяславич. Імовірно, політична ситуація була не на користь Володимира. Вище київське боярство було незадоволене останніми роками правління Всеволода, їх, напевне, не задовольняв і розумний та рішучий Володимир. Голодний рік після засухи також спричинявся до напруження серед широких народних мас. Небезпечно було розпочинати боротьбу із Святополком, маючи за спиною агресивних Святославичів з половцями. Врахувавши ці обставини, Володимир Мономах запросив на великокнязівський стіл Святополка, а сам пішов до Чернігова. Переяслав залишився за його молодшим братом Ростиславом. Новгород передали старшому із Святославичів — Давиду, мабуть, щоб компенсувати втрату ним Чернігівського князівства.

Літопис відзначив, що кияни прийняли Святополка «з радістю». Проте з огляду на інтереси держави це був невдалий вибір, адже Святополк не виявив рис ані розумного державного діяча, ані вдалого полководця. В той час йому одразу ж довелося зіштовхнутись з двома складними проблемами, які несли в собі смертельну загрозу самому існуванню Руської держави — половецькі напади та князівські усобиці. Особливо потерпали південні райони Київської землі.

Вже дізнавшись про смерть Всеволода, половці відрядили до Святополка послів з вимогами викупу за «мир». Великий князь заарештував послів, як звинувачує його літопис, не порадившись із старшою дружиною батька свого та Всеволода. У відповідь половці вдерлися у Поросся й обложили столицю «своїх поганих» — Торчеськ. Святополк відпустив послів, прагнучи миру, але половці продовжували розорювати землі. За порадою дружинників, великий князь послав за допомогою до Мономаха. Останній прийшов, викликавши ще й брата Ростислава з Переяслава.

Князі зустрілися на Видубичах під Києвом — у родовому осередку князя Всеволода. Проте Святополк та Володимир не могли дійти згоди. І лише через наполегливість бояр, які вимагали від князів припинити чвари та об’єднатися проти половців, вони були змушені діяти спільно. У них були різні наміри: Мономах волів укласти мир з половцями, а Святополк — воювати. Підкорившись волі великого князя, дружини виступили в похід до Треполя. 26 травня 1093 р. за містом відбулася битва, де руські війська зазнали жорстокої поразки. Під час втечі у р. Стугні загинуло чимало воїнів, у тому числі й князь Ростислав.

Перемога зробила половців господарями становища на Київській землі. Тривала облога Торчеська, який був позбавлений води й терпів через спрагу та голод, але відбивав атаки половців. Спроба Святополка пробитися до Торчеська призвела до нової поразки 23 липня в битві на р. Желані. Святополк з двома дружинниками втік до Києва, а Торчеськ після 9-тижневої облоги було захоплено й повністю спалено. Мешканців його було забрано у полон.

Святополк змушений був укласти мир з половцями, виплативши їм, напевне, великий відкуп. Мир був закріплений династичним шлюбом великого князя з дочкою половецького хана Тугоркана.

Користуючись послабленням центральної влади, з Тмутаракані 1094 р. разом з половцями пішов походом на Чернігів князь Олег Святославич. Він попалив приміські населені пункти та окольні монастирі, але місто взяти не зміг. Володимир Мономах уклав угоду з Олегом, залишивши йому Чернігів, пішов до Переяслава. Половці ж з дозволу Олега продовжували спустошувати Чернігівську землю.

Половці нападали на Русь майже щорічно. Становище ускладнилося й через сарану, що «поядоша всяку траву и многа жита» два роки підряд. Печерський Патерик згадує про ці часи, що «быша брани многы от Половець, к сим же и усобица бысть в та времена, глад кр?покъ, и скудость веліа при всем в Руской земли»[612]. Почалися феодальні усобиці. Одним з головних винуватців цього автор «Слова о полку Ігоревім» справедливо вважає Олега. «Тъй бо Олегъ мечемъ крамолу коваше и стр?лы по земли с?яше... Тогда при Олз? Гориславичи, с?яшется и растяшеть усобицами, погибашеть жизнь Даждьбожа внука, въ княжихъ крамолахъ в?ци челов?комъ скратишась. Тогда по Рускои земли р?тко ратаєв? кикахуть, нъ часто врани граяхуть, трупиа себ? д?ляче»[613].

Якщо Володимир Мономах та й інші князі підтримували великого князя у боротьбі проти половців, незважаючи на різне політичне та особисте ставлення до нього, то Олег Святославич демонстративно ухилявся від спільних дій руських князів.

1095 р. Володимир перебив половців на чолі з ханами Ітларем та Кітаном, що прибули до Переяслава за відкупом. Виступивши у похід на половців, Святополк та Володимир послали до Олега з наказом приєднатися до спільного війська. Чернігівський князь дав згоду, але у похід разом з князями не виступив. Літописець охарактеризував стосунки, що склалися між ними: «бысть межи ими ненависть». Ізяслав Володимирович здійснив похід з Курська на Муром, який обіймав посадник Олега, й захопив його.

1096 р. Святополк з Володимиром запросили Олега до Києва на нараду з приводу організації оборони проти кочовиків: «поиде Кыеву, ать рядъ учинимъ о Руской земьл? пред епископы, игумены и предъ мужи отець нашихъ, и передъ горожаны, дабы оборонили землю Русьскую отъ поганых». Чернігівський князь відповів зухвало та погордливо, що «н?сть л?по судити (мене) епископомъ и черньцемъ, или смердомъ»[614]. Він не без підстав побоювався осудження своєї прополовецької, практично зрадницької, політики, всіма верствами тогочасного суспільства.

Святополк і Володимир вирішили силою покарати його й захопили Чернігів. Олег втік до Стародуба, де його взяли в облогу князі. Незважаючи на запеклі бої та великі втрати, захопити місто не вдалося. Проте Олег вийшов з міста й уклав мир. Цілуючи хрест, обіцяв, що з’явиться з братом Давидом до Києва, «яко то есть стар?й в земл? наш?й Кыевъ, и ту достоить намъ снятися и порядъ положити»[615].

У той час, як руські князі билися під Стародубом, половці воювали Київську та Переяславську землі. Хан Боняк спустошив київську околицю, спаливши й великокнязівський двір на Берестовім, а хан Куря біля Переяслава й спалив Устя.

Через тиждень Переяслав обложив хан Тугоркан. Проте несподівано для половців з’явилися дружини Святополка і Мономаха, переправившись через Дніпро біля Заруба. У битві половці були розгромлені, загинув і хан Тугоркан. Інша орда половців на чолі із «безбожним, шолудивим» Боняком вдерлася на околиці Києва, спалила навколишні села, Кловський та Германия монастирі, пограбувала й запалила Печерський монастир, а також Красний двір князя Всеволода.

Олег Святославич, незважаючи на цілування хреста, не пішов разом з братом до Києва, а направився до Мурома і заволодів ним, розбивши дружину Ізяслава Володимировича. Останній загинув у битві. Після того Олег захопив Суздаль та Ростов, посадив по містах своїх посадників і почав збирати данину.

Мстислав Володимирович, який сидів у Новгороді, послав йому вимогу звільнити Ростово-Суздальську землю, пропонуючи виступити посередником у переговорах з батьком. Олег відмовився й намагався захопити ще й Новгород, виславши вперед свого брата Ярослава. Проте, почувши про виступ мстиславової дружини, залишив Ростов та Суздаль (спаливши останній). Мстислав, до якого приєднався інший брат В’ячеслав з допомогою, наздогнав Олега й розбив його військо у битві на р. Колокша. Олег втік до Мурома і далі до Рязані, а при підході Мстислава кинув і ці міста. Мстислав уклав мир з Олегом, примусивши його послати «ко братьи своей с молбою, не лишать тебе Русьской земли». Олег змушений був підкоритися і це в свою чергу дало змогу Святополку та Володимиру зібрати перший об’єднавчий з’їзд усіх руських князів.

Уся політична ситуація на Русі, смертельна зовнішня небезпека вимагали негайного наведення порядку в країні, об’єднання зусиль усіх князів. Восени 1097 р. на княжому з’їзді в Любечі (М. С. Грушевський вважав, що то було не це відоме місто, а місцевість поблизу Києва, оскільки практично всі князівські з’їзди збиралися саме тут[616]) були присутні Святополк, Володимир Мономах, Давид та Олег Святославичі, Давид Ігорович, Василько Ростиславич. Головним завданням з’їзду було «строенье мира». Програмна заява, ймовірно Святополка чи Мономаха, була висловлена так: «Почто губимь Рускую землю, сами на ся котору д?юще? а половци землю нашу несуть розно, и ради суть оже межи нами». Князі закріпили розділ володінь за принципом, що кожен «держить очьчину свою: Святополку Киевъ Изяславль, Володимиръ Всеволожь, Давыдъ и Олегъ, Ярославъ Святославля». Давидові дістався Володимир, Володареві Ростиславичу — Перемишль, Василькові Ростиславичу — Теребовль.

Рис. 13. Запис про мир на Желяні. Софійський собор у Києві. Кінець XI — початок XII ст.

Одностайно було вирішено, що «отсел? им?мься во едино сердце и съблюд?мь Рускую землю, каждо держить очьчину свою». Проти тих, хто буде порушувати існуючий порядок, повинні були застосовуватись спільні дії: «Аще отсел? кто на кого вьстанет, та на того будемь вси»[617].

Проте підкреслена літописом одностайність князів була удавана. Наступні події розкрили існуючі протиріччя між ними. Хоч Святополк в останні роки завжди виступав разом з Мономахом, напевне, він робив це вимушено й побоювався його авторитету. Давид Ігорович, який змушений був віддати частину своїх земель Ростиславичам, залишився незадоволеним рішенням з’їзду й став ініціатором нової усобиці.

Давид Ігорович повідомив Святополку вигадку про заколот проти нього Мономаха та Василька Ростиславича. Він умовив великого князя схопити Василька. Його було схоплено у великокнязівському палаці. Тут Святополк не наважився покарати Василька і передав його Давиду, який наказав осліпити теребовлянського князя у Звенигород! під Києвом.

Порушення клятви майже одразу після цілування хреста, жорстокість вчинку викликали обурення Мономаха та інших князів. Святославичі приєдналися до нього. Об’єднані війська стали біля Городка Пісочного проти Києва, звинувачуючи великого князя в осліпленні Василька. Святополк хотів тікати з Києва, проте кияни послали до Мономаха митрополита з удовою Всеволода, вмовляючи його не воювати на радість половцям. Винуватцем трагедії оголосили одного Давида Ігоровича, а Святополк повинен був його покарати.

Незважаючи на невдале закінчення, Любецький з’їзд започаткував нову традицію регулярних загальноруських князівських з’їздів, на яких вирішувались важливі загальнодержавні справи, розв’язувались конфлікти, перерозподілялися володіння. Реально вони відбивали думку, яка поступово усвідомлювалась суспільством, про належність Руської землі спільно всьому князівському роду Рюриковичів.

На західних землях тривали усобиці за волинські та галицькі міста. Ростиславичі відбили зазіхання на галицькі володіння спочатку Давида, а потім і Святополка й самі намагалися заволодіти волинськими містами. Святополк вигнав Давида у Ляхи, посадивши у Володимирі свого сина Мстислава, який невдовзі загинув під час облоги міста Давидом Ігоровичем. Для уладнання цих конфліктів у серпні 1100 р. було скликано новий князівський з’їзд в Увітичах. Знову обговорювали проблему єдності. Князі засудили вчинок Давида й позбавили його Володимира, перевівши на незначне Бужезьке князівство. Це свідчило про певну стабілізацію відносин на Русі, перемогу розуміння необхідності об’єднавчих тенденцій. Було закладено основу для початку боротьби із половецькою загрозою.

Цій проблемі присвячувався наступний з’їзд 1101 р., що відбувся на Зол отчі під Києвом. Половецькі посли передали прохання про мир. Такий мир було укладено у Сакові та скріплено обміном заручників. Проте військові дії тільки було перенесено на більш пізній час.

1103 р. на Долобському озері під Києвом відбувся ще один загальнокнязівський з’їзд, де обговорювали питання про час виступу проти половців. Мономах наполіг на тому, щоб виступити ранньою весною. Дружини сімох князів (тільки Олег відмовився нездоров’ям) на чолі з Святополком і Володимиром рушили до Хортиці, а звідти на р. Сутин (Самару). В битві було отримано блискучу перемогу, захоплено величезні трофеї, двадцять половецьких ханів загинуло. Цей похід розпочав цілий ряд вдалих дій об’єднаних руських військ у 1103—1111 рр. Було поновлено Пороську та Посульську захисні лінії. Половці змушені були відійти в глиб Степу.

Політичне життя Русі рубежу XI—XII ст. виробило практику загальноруських князівських з’їздів для розв’язання важливих державних проблем. Вони цілком довели свою дієздатність.