Розділ IV Суспільний лад та соціальні відносини

Незважаючи на значний науковий доробок, проблема реконструкції суспільно-економічних відносин у слов’янському середовищі поки що далека від остаточного розв’язання. Про це красномовно свідчить велика кількість різних концепцій. Одні дослідники, зокрема В. Й. Довженок, I. I. Ляпушкін, Б. О. Рибаков, П. М. Третьяков, вважали їх сусідськими або територіальними вже на початку другої половини І тис. н. е., а інші навіть верв «Руської Правди» розглядали як перехідний щабель від родового суспільства до такого, що базується на приватній власності.

Слід зазначити, що археологи включилися в дискусію про суть та етапи суспільного розвитку слов’ян досить пізно. У зв’язку з цим на їхніх позиціях відбилися ті ж суперечності, що вже існували в середовищі істориків. Розбіжності ж у поглядах останніх були неминучим наслідком дослідження слов’янської общини за писемними джерелами державного періоду, коли суспільні зв’язки зазнавали істотних змін, що ускладнює розуміння їх ранніх форм.

Негативну роль відіграла також необхідність дотримуватися тільки певних методологічних підходів до вивчення общини. Практично всі розбіжності у поглядах вчених радянського періоду не виходять за межі тодішньої офіційної доктрини, яка розглядала приватну власність і, відповідно, сусідську общину як необхідну передумову виникнення держави.

Останнім часом зазначені труднощі були до певної міри подолані у зв’язку із значними досягненнями етнографів. Саме вони розробили нині загальноприйняті схеми періодизації первісної історії, визначили етапи її розвитку, теоретично обґрунтували форми суспільних зв’язків, які відповідають цим етапам.

Етнографічна наука, спираючись на величезний фактичний матеріал, наполегливо і все детальніше розробляє схему переходу від недиференційованих суспільств до держави. До того ж для етнографічних досліджень характерний широкий підхід як у хронологічному, так і в географічному плані. Саме це, на нашу думку, й зумовило успіхи етнографії.

На відміну від останньої археологічні дослідження цієї проблеми провадяться для кожного хронологічного періоду окремо. Однак такі різні за етнічним корінням і віддалені на тисячоліття одне від одного суспільства, як трипільське, скіфське і слов’янське кінця І тис. н. е. на території сучасної України, розглядаються дослідниками кожного з цих періодів, по суті, однаково — як переддень утворення держави. В такому разі, можна говорити про певні спільні механізми суспільного розвитку, характерні для всіх зазначених періодів — від неоліту до раннього середньовіччя. Отже, суспільний розвиток слов’ян слід розглядати в контексті попередніх періодів.

Таким чином, якщо хочемо зрозуміти суть явища, мусимо саме на цьому — останньому перед виникненням держави — етапі зробити ретроспективний екскурс в ранню історію, розглянути ті явища, які, за етнографічними даними, мають універсальний характер і фіксуються на величезних просторах від Китаю і Африки до Нового Світу.

Вже починаючи з неоліту, в родовій організації виокремлюються ієрархічні ступені. Основними з них є рід і лінідж. Причому в лініджі, на відміну від роду, походження ведеться від реального предка, певним чином фіксується, оскільки може бути простежене і встановлене[278].

На нашу думку, в основі цього явища лежало становлення відтворюючого господарства, яке за складністю виробничого процесу і рівнем відповідальності виробника значно перевищувало господарство на рівні самого лише привласнення.

За таких обставин широке коло членів роду поділяється на більш вузькі колективи — лініджі. Таким чином, якщо раніше за давніми традиціями право на частку продукції мав кожен член роду лише на підставі своєї приналежності до нього, то тепер право на цю частку належало тільки членові лініджу і лише в межах даного лініджу. Це значно підвищувало відповідальність і продуктивність кожного виробника. Поява лініджів вимагала і певної форми фіксації членів цього утворення. Такою формою стала вертикальна родинність, на відміну від горизонтальної, що зв’язувала всіх членів роду в ранній общині. Але з появою вертикальної родинності горизонтальні родинні зв’язки не зникли. Отже, з виникненням лініджів на місці однієї з’явились дві системи зв’язків: родова й общинна. Коли з плином часу виник унілокальний парний шлюб і лініджі через включення до їх складу родичів за шлюбом перетворилися на великі сім’ї, побудовані за тим же принципом генеалогічної родинності, це не змінило родинного характеру цих сімей, тобто останні були спільними власниками родової землі, яку вони, починаючи з часу виникнення лініджів, обробляли відособлено. Не викликає сумніву, що великі сім’ї за своїм чисельним складом і виробничим потенціалом були різними і виробляли різну кількість продукції. Але, оскільки власниками землі були всі члени роду, що входили до різних сімей, вони претендували на надлишкову частину цієї продукції. Потрібен був механізм перерозподілу[279].

Широкі етнографічні дослідження, проведені західними вченими, засвідчили наявність на певному етапі розвитку багатьох народів світу такої форми соціальної організації, основною функцією якої був саме розподіл (редистрибуція) надлишкової продукції. В англомовній літературі ця форма організації отримала назву «чіфдом», що дослівно означає «вождівство». Суть її механізму полягає в тому, що люди, які давали найбільшу кількість продукції для редистрибуції, значно підвищували свій престиж серед інших членів роду, а тим самим і престиж представленої ними генеалогічної лінії. Саме з таких здібних господарів вибирали лідерів, яким довіряли перерозподіл надлишкової продукції в рамках характерного для вождівства феномена — влади-власності[280].

Оскільки первісний світ розглядає успіхи лідерів як результат допомоги вищих сил, відбувалася сакралізація найбільш видатних з них. Причому вважалося, що сприяння духів поширюється не тільки на лідера, а й на його родичів та нащадків — генеалогічну лінію. З нерівності цих ліній виникав так званий «конічний клан», на вершині якого стояв сам сакралізований лідер, а ранги і статуси всіх інших визначалися ступенем генеалогічної близькості до нього. Тобто відбувалася обов’язкова фіксація та постійний поділ прямої та бічних ліній родинних зв’язків[281].

Таким чином, вождівство є прямим наслідком виникнення великої сім’ї і започатковується як форма перерозподілу надлишкового продукту, що виробляється в межах різних великосімейних колективів, а отже, є таким самим унікальним явищем у розвитку соціальної організації людства, як і велика сім’я.

Враховуючи універсальний характер описаних явищ, спробуємо розглянути під цим кутом зору величезний фактичний матеріал, накопичений археологами-славістами за останні десятиріччя. Відзначимо, що саме такий підхід дає змогу погодити досягнення різних дисциплін, створити несуперечливу концепцію соціального розвитку слов’ян. Як зазначено вище, вся система соціальної організації суспільства у додержавний період базувалася на фіксації генеалогічних зв’язків. Тому спробуємо розглянути археологічний аспект цієї проблеми на матеріалах планіграфії поселень.

Виявилось, зокрема, що на слов’янських поселеннях забудова, незважаючи на зовнішню хаотичність, підкорялася певній системі й регламентувалася чіткими правилами. Однак ці системи фіксувалися тільки на пам’ятках з повністю розкритою площею, яких було обмаль.

Уперше ці закономірності було виявлено внаслідок аналізу планування повністю розкопаного поселення Рашків І на Дністрі, що належить до культури Луки-Райковецької[282]. Тут було відкрито 80 жител, 30 з яких взаємно перекриваються. Чітка стратиграфія жител у поєднанні з керамічними комплексами дала змогу визначити на поселенні чотири будівельні горизонти.

Всі житла на поселенні поділяються на територіальні групи, що включають різночасові будівлі. У свою чергу, синхронні житла, що входять до груп, об’єднуються у підгрупи.

Розташування жител у групах демонструє певні планувальні закономірності, з яких найбільше значення мають дві.

Перша з них — це система діагональних прив’язок. Суть її полягає в тому, що пізніші житла у переважній більшості певним чином планіграфічно пов’язані з більш ранніми. Тобто, будуючи нове житло, розбивку північного та діагонально протилежного, «красного», кутів робили так, що вони лежали на одній лінії з одним кутом більш раннього житла.

Друга закономірність полягає в тому, що забудова провадилась за груповим принципом, а групи жител, кути або стіни яких також пов’язані між собою лініями, часто мають однакову планувальну структуру у вигляді дуги.

Аналіз першої з описаних закономірностей приводить до висновку, що вона, по суті, фіксувала зв’язок між старшими і молодшими поколіннями — між батьками і дітьми, тобто являє собою спосіб фіксації прямої родинної лінії.

Тому логічно припустити, що друга закономірність за тим самим принципом фіксувала бічну лінію родинних зв’язків — зв’язок між братами, а також дядьками та племінниками. Обидві ці лінії разом являли собою складові частини єдиної системи, що зумовлювала розташування кожного житла відносно інших у часі та просторі, визначаючи таку структуру забудови, яка була, по суті, строго фіксованою генеалогією. При цьому постійне відтворення дугоподібних структур з трьох-шести жител, мешканці яких були пов’язані лініями прямих та бічних родинних зв’язків, вказує на те, що вони являли собою основну мікроструктуру суспільства — велику сім’ю.

Розглядаючи поселення Рашків І з урахуванням сказаного вище, можна побачити, що воно виникло внаслідок розселення тут кількох великих сімей-лініджів. Останні в результаті шлюбних зв’язків з часом утворили єдиний клан.

Треба зазначити, що межі між групами сімей мають дуже умовний характер. Дугоподібні структури переплітаються між собою, зливаються, переливаються одна в одну, утворюючи одну нерозривну тканину, неначе складаючи на ній фігурні візерунки. При цьому кожна фігура має й самостійне значення, але водночас поза візерунком втрачає сенс. Здається, що це порівняння більш-менш точно відбиває становище великої сім’ї в межах первісної сусідської общини, коли вона, з одного боку, безумовно, має важливе самостійне значення, з другого — тисячами ниток пов’язана з подібними до себе, без яких її існування втрачає сенс.

До того ж планування поселення Рашків І, де ми знаходимо підтвердження чіткого розмежування у фіксації прямої та бічної родинних ліній, очевидно, засвідчує наявність у слов’ян описаної вище системи соціальної організації державного періоду — вождівства. А сама лінійна система може розглядатися як спосіб фіксації конічного клану, що лежить в основі протодержави — чіфдому[283].

Отже, як бачимо, етнографічні матеріали знаходять аналогії на археологічних пам’ятках, даючи змогу розглядати суспільний розвиток східного слов’янства у широкому контексті світової історії. І все ж, перш ніж робити остаточні висновки, необхідно розглянути специфічні риси розвитку слов’янських і протослов’янських культур на території України.

Для зарубинецької культури характерні відносно великі городища та селища, які будують звичайно на мисах високого корінного берега. Досить тривале існування зарубинецьких поселень на одному місці підтверджується матеріалами могильників, які розташовані поряд і охоплюють період у 150—200 років. Планувальна структура городища Пилипенкова Гора в Каневі (III—І ст. до н. е.) була близькою до вищезгаданої рашківської. У розкопаних ділянках помічено декілька груп, які складалися з п’яти-семи жител та утворювали неправильне коло[284]. Очевидно, всередині такого кола був спільний для даної групи двір. Більшість господарських ям розташовувалась поряд з окремими житлами.

Рис. 18. Городище зарубинецької культури Бабина Гора.

Мабуть, також існували й невеликі зарубинецькі селища, що були близькими до пам’яток пшеворської культури Волині та Подністров’я. Останні складалися з трьох-чотирьох жител, а також з кількох господарських будівель.

Певні зміни у планувальній структурі слов’янських поселень відбуваються в І—II ст., коли зарубинецька культура переживає кризу. Нові поселення пізньозарубинецької та зубрицької груп часто розташовувалися на дюнних підвищеннях у заплавах річок або на низьких терасах. Зникають остаточно городища. Хоча в цей період існували великі поселення з плануванням, близьким до Пилипенкової Гори (наприклад, Оболонь у Києві), переважну більшість становлять селища зовсім іншого типу. Вони, як правило, існували на одному місці недовго, десь близько 50 років, та налічували 5— 10 будівель, кілька десятків господарських ям та інших споруд. Площа їх звичайно коливалась від 0,3 до 2 га[285]. Господарські споруди на таких поселеннях концентруються окремою групою (Гірка Полонка, Підріжжя, Линів) або розташовуються поруч із житлами (Пасіки Зубрицькі, Підберізці, Боратин). Інколи будівлі оточували невеликий господарський двір. Відомі також зовсім малі селища з одним-двома житлами[286].

Частина селищ київської культури III ст. за своєю структурою аналогічна невеликим пізньозарубинецьким поселенням, на базі яких вони, власне, й виникли. Такі пам’ятки, як Лавриків Ліс поблизу Новгорода-Сіверського та Боромля II на Сумщині, характеризуються груповим розміщенням кількох жител та відокремленими від них ямами-льохами. Існують також пам’ятки, що складалися з двох-чотирьох дворогосподарств, кожне з яких налічує одне-два житла разом з комплексом господарських споруд. Зокрема, таким є поселення Гочево І на верхньому Пслі, де ділянки двох садиб розділені чималим двором, який був зайнятий стійлами для худоби. Дворогосподарства поселення Роїще на Чернігівщині розміщувались порівняно компактно, але наземні господарські споруди тяжіли до певних жител, тоді як господарські ями були безсистемно розкидані на площі селища. Поселення Глеваха біля Києва, Улянівка біля Чернігова та Шишино 5 поблизу Білгорода утворені кількома садибами, розташованими досить далеко одна від одної. В останньому випадку хати, льохи та численні господарські споруди займали кілька ділянок великої дюни у заплаві Сіверського Дінця. Неподалік знаходився також невеликий могильник[287].

Можливо, планування поселень черняхівського типу північної периферії, які мають елементи слов’янської культури,, зокрема специфічну ліпну кераміку в напівземлянкових житлах, є досить близькими до згаданих вище. На поселеннях Бовшів, Дем’янів, Черепин, Сокіл, Хлопків житла утворюють неправильний ряд уздовж схилу або ж розміщуються групами по кілька штук. Господарські ями, як правило, трапляються на черняхівських селищах у меншій кількості, ніж на пізньозарубинецьких та київських, хоч на широко розкопаних поселеннях (Бовшів, Куропатники, Теремці) фіксується така ж система планування. Разом з тим, на окремих поселеннях, наприклад Хлопків, ями-льохи переважно тяжіють до відокремлених житлових споруд[288].

Поселення празької, пеньківської та колочинської культур V—VII ст. за топографією, розмірами та планувальною структурою не дуже відрізняються від селищ київської культури. У межах слов’янських поселень третьої чверті І тис. н. е. водночас (навіть беручи до уваги нерозкопані ділянки) існувало чотири-сім (Корчак VII, IX, Молочарня, Луг, Кочубеївка, Кодин І, Хитці) або 10—15 жител (Кодин II, Семенки та ін.). Тип планування представлений відокремленим розміщенням напівземлянок та господарських комплексів (Корчак VII, IX, Кодин І), причому іноді житла оточує великий майданчик-двір, де були й підсобні споруди[289].

Відомі випадки, коли господарські споруди тяжіють до окремих хат (Сенча, Лука-Каветчинська). Частіше планування має змішаний характер: деякі житла з господарськими будівлями розміщені окремо від житлових споруд, що утворюють групи (Кодин ІІ, Лука-Каветчинська, Городок та ін.). Наприклад, на поселенні Городок в 40 м від головного ядра, яке складалося з трьох груп хат, розміщувалась напівземлянка, дві господарські споруди, яма-льох та вогнище. На поселенні Семенки навколо житла 25 знаходилося сім господарчих ям[290].

Все ж можна припустити, що планувальна структура таких слов’янських поселень, як Рашків III та Лука-Каветчинська на Середньому Дністрі, а також Розтоки у Чехії та Дессау-Мозігкау у Німеччині, з урахуванням існування на них кількох будівельних горизонтів істотно не відрізнялася від інших поселень цього часу. Відзначимо, що слов’янські поселення третьої чверті І тис. н. е. відносно довго (на відміну від більшості поселень першої половини І тис. н. е.) існували на одному місці. При цьому різночасові житла займали різні ділянки поселення, за рахунок чого його площа поступово збільшувалася. Тонкий культурний шар у ряді випадків, ймовірно, вказує на циклічний характер життя на ньому, який був пов’язаний з екстенсивним способом землеробства.

Розміри поселень, що належали до пам’яток типу Сахнівки та Луки-Райковецької, а також до лівобережних — волинцевської, роменської та боршівської культур, порівняно з селищами V—VII ст. збільшуються. Широкомасштабні розкопки поселень Рашків І на Дністрі, Монастирьок та Канів у Середньому Подніпров’ї, Волинцево, Новотроїцьке, Битиця на Лівобережжі, під час яких на кожній з цих пам’яток досліджено від кількох десятків до ста жител, дають змогу стверджувати, що вони належали до кількох періодів. Зокрема, з 50 напівземлянок, відкритих на городищі Новотроїцьке, не менше 18 згорілих[291]. Очевидно, всі вони функціонували водночас. Аналогічна картина помічена й на городищі Тітчиха у Подонні, де на плато, зайнятому поселенням IX—X ст., мешканцями було залишено 35 жителі 3 них у вогні загинули 22 напівземлянки, які, ймовірно, відповідали певному етапу забудови[292]. З 80 жител повністю розкопаного поселення Рашків І у діапазоні від середини VII до початку IX ст. водночас існувало від 15 до 31 напівземлянки. Таким чином, можна припустити, що наприкінці І тис. н. е. найбільші поселення об’єднували близько 30 жител[293].

На поселеннях типу Луки-Райковецької у Каневі та Монастирку житла розміщуються відокремлено, на деякій відстані одне від одного. Біля жител, крім ям-льохів, всюди трапляються господарські будівлі. Подібні садиби є також серед пізніх об’єктів у Семенках на Південному Бузі тощо.

Складність розвитку суспільних відносин носіїв празької та Луки-Райковецької культур можна прослідкувати за матеріалами поселень Тетерівка І—IV поблизу Житомира, що функціонували протягом V—IX ст. Ретельний аналіз даних показав, що на різних етапах поселення складалися з різної кількості садиб. Кожна з них включала одне-два житла та кілька господарських споруд, які були обнесені огорожею. На ранньому етапі три садиби розміщувались у центрі поселення Тетерівка І, а ще одна — на його західній околиці. Якщо загальна кількість мешканців тетерівсько-шумського гнізда налічувала 5—6 малих сімей, то в VI ст. населення скорочується до 2—3 сімей. Потім компактні «дворища» замінюються невеликими «хуторками» з однієї-двох «садиб». Наприкінці VI—VII ст. існувало 5—8 «хуторків», в яких мешкало 8—12 сімей. Пізніше, у IX ст., їх кількість зростає до 8—9, тобто до 10—15 малих сімей[294].

Низка описаних поселень також демонструє всю систему чи певні елементи планувальних закономірностей, виявлених на селищах Рашків І, Пилипенкова Гора (зарубинецька культура), Гірка Полонка і Загаї (зубрицька культура), Ріпнів II (північно-західна група черняхівської культури), Роїще (київська культура), Хитці (пеньківська культура) та ін.

Ще виразніше ті ж закономірності виступають на поселеннях празько-корчакського типу: Корчак I, II, VII, Теремці, Рашків III, Незвисько, Лука-Каветчинська. Лінійні зв’язки фіксуються і на городищі Новотроїцькому роменської культури VIII—IX ст.

Подальший аналіз планування поселень показав, що лінійні закономірності, виявлені на східнослов’янських пам’ятках, прослідковуються і на територіях розселення західних слов’ян: на землях Польщі, Чехії, Словаччини та Німеччини.

Крім того, вони існували на поселеннях германських племен у Данії та Нідерландах, а в Німеччині ця система виявлена навіть на селищі Перлеберг доби пізньої бронзи. Якщо погодитися з дослідниками, які розглядають культуру полів поховань, до котрої належало поселення Перлеберг, як один з головних елементів, на основі котрого склалася кельтська культура, то не виключено, що і до германців, і до слов’ян лінійна система прийшла різними шляхами і в різний час, але з одного й того ж джерела — від кельтів. В Україні ця система вперше спостерігається на зарубинецьких пам’ятках, які зберігають потужні латенські традиції[295].

Рис. 19. Розкопки поселення празької культури Рашків III.

Спинимося на питанні про зміну характеру заселення території протягом рубежу н. е. — І тис. н. е. Як зазначалося вище, в ряді випадків поселення різних культурних груп досить часто розташовувались скупченнями. Серед них можна виокремити два рівні, причому нижній являє собою добре відомі і неодноразово описані в літературі «гнізда» або «кущі» поселень. У таких випадках поселення утворюють компактні групи по три-чотири (іноді й більше) та бувають розділені між собою інтервалами в 1—2 (рідше 3—4) км. Нерідко їх розділяють тільки річки, струмки або яри. Гнізда поселень відокремлюються від сусідніх таких самих скупчень незаселеними ділянками завширшки від кількох до 20—30 км.

Рис. 20. Реконструкція загального вигляду поселення Рашків III.

Відомі випадки, коли поселення в одному гнізді, яке датується у відносно широких межах, належать до різних археологічних періодів. Такі факти навів Є. О. Горюнов під час аналізу пам’яток Подвоєння другої та третьої чверті І тис. н. е. На його думку, поява гнізд, які дещо різняться у часі, найімовірніше пов’язана з недостатньо міцною осілістю, що зумовлена екстенсивним веденням господарства[296]. До таких висновків дійшли чеські археологи під час вивчення поселення у Розтоках. Все це, однак, не виключає можливості групового розміщення синхронних селищ. Так, компактні групи поселень або могильників, які є одночасовими в межах кількох десятиліть, добре відомі в зарубинецькій, київській, зубрицькій, празькій та інших культурах. Точніші відомості про одночасовість таких пам’яток методами археологічного дослідження отримати важко.

Більш високий рівень групового розташування поселень відповідає зонам концентрації пам’яток. Такі різні за розмірами зони об’єднують звичайно значну кількість відокремлених пам’яток або низку гнізд, що нерідко займають чималу ділянку річкового басейну. Між смугами концентрації можна виявити незаселені землі протяжністю від кількох десятків до 100—150 км. Звичайно, до певної міри їх розміри визначаються ступенем археологічного вивчення даного регіону, проте реальність їх існування не викликає сумнівів[297].

Як відомо, головна маса пам’яток зарубинецької культури поділяється на середньо- та верхньодніпровський, а також прип’ятсько-поліський локальні варіанти[298]. Останнім часом ще одна група виявлена на Сеймі, поблизу Путивля. Пам’ятки цих регіонів відзначаються певною своєрідністю, крім того, між ними існують значні незаселені простори. Особливо компактно розміщуються пам’ятки на Прип’яті й Сеймі. Переважна більшість з них, безумовно, належить до однієї зони концентрації, яка в такому разі збігається з локальним варіантом. Дуже густо зайняте зарубинецькими пам’ятками і Середнє Подніпров’я між гирлом Ірпеня та Тясмина, де пам’ятки нерідко тягнуться вздовж берега з інтервалом 4 або 8 км. Тут попередньо можна намітити дві зони: пам’ятки у районі Києва—Канева та біля Черкас. Між ними на відстані 30—40 км трапляються лише окремі поселення. Разом з тим гнізда пам’яток у зарубинецькій культурі окреслені рідко, чітких меж між малими угрупованнями простежити звичайно не вдається.

Ця картина значно змінюється у І—II ст. Пізньозарубинецькі пам’ятки цього періоду поширюються на території, що у кілька разів перевищує ареал зарубинецької культури[299]. У цей час відбуваються значні переміщення нащадків зарубинецьких племен, що спричиняється до змін у структурі заселеності. Пізньозарубинецькі поселення з’являються на Волині, Південному Бузі та Десні, а також у глибинах лісостепового Лівобережжя аж до верхів’їв Сейму, Псла та Сіверського Дінця, займаючи узбережжя не лише великих рік, як раніше, але й їхніх приток, а також струмків. Зони концентрації втрачають свою чіткість, очевидно, внаслідок колонізаційного руху відносно невеликих груп населення. Попередньо можна вирізнити зони поблизу Києва, у верхній течії Десни та на Судості, на Південному Бузі та р. Соб, у верхів’ях Псла тощо. Між цими групами трапляється чимало поодиноких пам’яток.

Синхронні пам’ятки зубрицької культури, на думку їх дослідника Д. Н. Козака, утворюють 10 скупчень з 3—8 селищ. Відстань між селищами у скупченні становить від 1 до 5 км. Ймовірно, всередині скупчень існують окремі гнізда. Так, наприклад, біля с. Боратин на відстані 0,5—1 км вниз по річці відкрито ще два синхронні селища[300].

У київській культурі зони концентрації окреслюються досить чітко, проте кордони між ними звичайно розмиті. Остання обставина може бути пов’язана з недостатньою вивченістю деяких регіонів. Так, у Середньому Подніпров’ї та Подесенні більшість пам’яток зафіксовано поблизу Києва, Чернігова та Новгорода-Сіверського, де систематично провадилися розвідки та розкопки. Планомірні дослідження пам’яток на сході Дніпровського Лівобережжя показали, що тут можна виокремити сім відносно невеликих зон концентрації площею 800—2000 кв. км[301].У ряді випадків виявлено гнізда київських пам’яток.

Синхронні черняхівські пам’ятки, що містять виразні елементи слов’янської культурн у вигляді напівземлянкових жител з характерною ліпною керамікою, займають відносно компактну територію у верхів’ях Дністра і Західного Бугу. На інших теренах подібні старожитності майже невідомі. Певними аналогіями до них є поселення Середнього Подністров’я (Сокіл, Теремці та ін.), Середнього Подніпров’я (Хлопків, Журівка та ін.) та Лівобережжя (Боромля II, Рідний Край III та ін.).

Зони концентрації слов’янських культур V—VII ст. досить аморфні. Ймовірно, колонізація слов’янських племен у цей період порушила структуру заселеності, що існувала раніше. Найбільш виразно зони концентрації окреслюються для празької культури, насамперед для ґрунтовно вивчених пам’яток типу Корчак на р. Тетерів та типу Кодин у верхів’ях Пруту[302]. Поряд з останньою групою розташована досить велика зона концентрації на Середньому Дністрі, до якої входять поселення біля с. Рашків[303]. У межах згаданих скупчень виявлено й чіткі гнізда селищ, про які йшлося вище. Менш досліджені пам’ятки пеньківської та колочинської культур дають змогу говорити про певну концентрацію пам’яток лише в окремих випадках. Наприклад, для пеньківської культури відомі групи поселень у нижній течії Тясмину, а також на Південному Бузі та в середній частині Молдови, причому в перших двох випадках виокремлюються й гнізда[304]. Колочинські пам’ятки зосереджено головним чином на південь від Могильова, на північний схід від Гомеля, а на території України — в районі Новгорода-Сіверського та Путивля.

Кількість пам’яток східних слов’ян VIII—X ст., які змінили старожитності третьої чверті І тис. н. е., значно збільшилась. Тут треба казати скоріше не про зони концентрації, а про щільне заселення басейнів великих рік та малих річок. Такі зони заселеності звичайно складаються з кількох компактних гнізд та відділяються одне від одного невеликими вільними ділянками. Часто до гнізда входить не лише група малих селищ, а й велике центральне поселення, городище-сховище, святилище, могильник[305].

Останнім часом в археологічній літературі зони концентрації пам’яток розглядаються як відображення життєдіяльності племен. Тому необхідно стисло спинитися на проблемі співвідношення племені та вождівства. Як показують найновіші дослідження етнографів[306], плем’я як соціальне утворення збігається з поняттям «чіфдом». Воно також являє собою етнічну одиницю, що найбільш яскраво виражається в самоназві.

Гніздове розташування пам’яток точно відповідає етнографічним описам простих вождівств і разом з лінійними закономірностями у плануванні поселень свідчить про те, що у момент появи на історичній арені слов’яни перебували саме на цьому щаблі соціального розвитку. Як і інші відомі історії соціальні інститути, вождівства пройшли довгий шлях від ранніх простих форм до більш складних. Сам собою напрошується висновок, що на одній і тій же території вождівства виникали, розвивалися, досягаючи найвищого розквіту, і розпадалися через вплив різних несприятливих факторів безліч разів, перш ніж виникла держава.

Можливо, саме ці процеси ілюструють наведені археологічні матеріали. Зазначені зміни, що відбулися під час кризи зарубинецької культури, особливо зникнення протягом І—II ст. городищ, ймовірно, засвідчують розпад ряду складних вождівств, що археологічно репрезентовані верхньодніпровським, прип’ятсько-поліським та посеймським локальними варіантами зарубинецької культури. Їх розпад знаменує початок нового циклу розвитку простих вождівств у слов’ян на пізньозарубинецькій та зубрицькій етнокультурній основі і на значно ширшій території порівняно із зарубинецьким часом. Ці вождівства ускладнювались і, досягнувши певного рівня, знову розпадались.

Значний хронологічний проміжок, що відділяє перші власне слов’янські культури від виникнення Київської держави, показує, який довгий шлях розвитку потрібно було ще пройти слов’янському суспільству, перш ніж воно досягло рівня державності.

На процес становлення державності у слов’ян суттєво впливав і такий фактор, як постійне пересування по території України кочівницьких орд, а також експансія германських племен у перших століттях нашої ери. Внаслідок усіх цих подій слов’яни на певний час опинилися під пануванням готів. Писемні джерела яскраво оповідають про перипетії боротьби з ними, коли укріплювалися і криcталізувалися структури слов’янських протодержавних об’єднань. У всякому разі поширення, починаючи з V ст. н. е., у значній частині слов’янського ареалу жител з чітко позначеними чотирикутними формами і піччю в одному з кутів дає змогу достовірно визначити наявність генеалогічних зв’язків. Це явище відбиває більш чітке структурування конічного клану порівняно з попереднім часом.

Як нам здається, усі ці факти укладаються в рамки процесу подальшої складної структуризації слов’янських чіфдомів. Напевно, свідчення Йордана про гото-антські війни наприкінці IV або на початку V ст. відбивають структуру верхівки саме складного вождівства. Історик згадує вождя антів Боза, його синів і 70 старійшин[307]. Можливо, тут маються на увазі представники головної кланової лінії й менш імениті. Але кількість старійшин, якщо припустити, що автор мав на увазі ватажків простих чіфдомів, свідчить про обширне й потужне протодержавне об’єднання слов’ян уже наприкінці IV — на початку V ст. Згодом саме так описуються анти і склавини на сторінках візантійських джерел VI ст.[308].

У зв’язку з цим вартою уваги здається аналогія, яку проводить Г. Г. Литаврін між «Славініями» VII ст. на території Балкан і антським союзом IV ст. У ході досліджень автор дійшов висновку, що «поняття «Славінія» слід розглядати в тісному зв’язку з проблемою становлення ранньофеодальної державності у слов’ян»[309]. Візантійські джерела IX—X ст., що розповідають про події VII—VIII ст., вживають цей термін тільки у множині і вказують «на особливу форму соціально-політичної організації» «Славіній»[310]. Можливо, «на чолі кожної з них стояв вождь-князь (зі спадковою в його роду вищою владою) і підпорядковані йому старійшини (архонти), частина з яких складала безпосереднє оточення вождя, а частина перебувала під його сюзеренітетом, зберігаючи під своєю владою племена, що входили в дане об’єднання»[311].

Слід, напевно, визнати, що політичну структуру «Славіній» можна розглядати як типовий приклад чіфдому. Тому не дивно, що за відсутністю легалізованих форм примусу соціальна організація слов’ян здавалася візантійським історикам достатньо вільною, щоб назвати її демократією.

Звичайно, це не була справжня демократія, що характерна лише для державних форм правління. Як свідчить Маврикій, коли вони збираються разом, «то вирішене одним зразу порушують інші, бо всі вони вороже ставляться одні до одних і при цьому ніхто не хоче уступати іншому... серед них багато ватажків і нема між ними згоди»[312].

«Славінії» на Балканах стали результатом розселення там слов’ян, що прийшли, передусім, з території України, тому ці утворення мали ту ж форму організації й структуру, яка спочатку виникла на їх прабатьківщині. Сучасна наука розглядає війни і загарбання як найважливіші функції складних чіфдомів у процесі їх становлення, хоча не менш вагомі аргументи й тих дослідників, котрі несхильні ці функції переоцінювати[313].

Важливе значення для розуміння історичних процесів на території України має вивчення простих вождівств у конкретних районах. Така робота була проведена Б. О. Тимощуком стосовно території Українського Прикарпаття[314]. При цьому він вивчив 36 гнізд поселень, розглядаючи кожне з них як общину. У VI—VII ст. на цій території ще не було укріплених поселень, хоча виокремлюються селища з ознаками ремесла, які дослідник розглядає як центри гнізд-общин. Мабуть, можна погодитися з його висновком, що «гнізда-общини VI—VII ст. виконували самостійні соціальні функції, були самоврядними». З VIII ст. місцеві жителі починають використовувати для влаштування центрів своїх об’єднань також городища більш раннього часу або будувати нові. Як нам здається, на цьому етапі з’являються відмінності в ступені розвитку різних чіфдомів, які можуть слугувати непрямими доказами їх ієрархії. Наприклад, показником цих відмінностей може бути тип центру вождівства. Для докняжого періоду Б. О. Тимощук слідом за В. В. Сєдовим визначає три типи таких центрів: городища-сховища, городища-адміністративно-господарські центри і городища-святилища[315].

Напевно, більш розвинутими були вождівства з центрами другого типу. Переважна їх більшість датується IX ст. Для них характерні щільна житлова забудова, наявність ремісничих майстерень і господарських споруд, але вони не мають спеціальних ритуальних споруд. Все це, очевидно, свідчить про більш чи менш виокремлену адміністративну верхівку, що не потребувала таких помпезних засобів легітимації свого становища, якими були городища-святилища, датовані автором VІІІ—X ст. Але вождівства, центри яких репрезентують городища-святилища з житловою забудовою, уявляються нам більш розвинутими, ніж городища-сховища без житлової забудови[316].

Тим не менше, всі три типи городищ об’єднані спільною рисою — наявністю довгих будинків-контин, у призначенні котрих найбільш рельєфно виступають усі функції центрів вождівств і особливо — редистрибутивна і сакральна. В цьому нас переконують історичні свідчення, зібрані Б. О. Тимощуком, а також отримані ним археологічні докази.

Автор наводить свідчення німецьких хронік XII ст. про деякі звичаї західних слов’ян. Торкнувшись основних функцій будинків-контин, хроніка свідчить, що вони були: 1) сховищами общинних запасів і цінностей (сюди «за старим звичаєм предків приносилась законом визначена десятина... тут зберігалось... різне цінне начиння»); 2) місцями народних зборів («всередині них скрізь розставлені були лави й столи, тому що тут відбувалися наради і збори громадян»; 3) місцями виконання релігійно-обрядових церемоній («знатні й сильні люди тут ворожили»); 4) місцями, де влаштовувались спільні бенкети-братчини («в певні дні й години вони збиралися, щоб пити»).

Показові й археологічні дані. Біля довгих будинків фіксуються ями-погреби, під підлогою будинків — ритуальні поховання, явно пов’язані з культом предків, у самих будинках — залишки жертвопринесення[317].

Дещо детальніше розглянути структуру конкретного вождівства допомагає вивчення рашківського гнізда поселень, до складу якого входять два поселення празької культури — Рашків ІІ і Рашків ІІІ та чотири поселення Луки-Райковецької, в числі яких згадане поселення Рашків І. На високому мисі над цим поселенням розташоване недатоване городище-сховище зі слідами довгого будинку і селищем-супутником[318].

У рашківському гнізді поселень центр, напевно, мав складну структуру, причому одним із його полюсів було городище з селищем, а другим — могло бути поселення Рашків І. Воно розташоване найближче від усіх до городища, має виразні залишки ремесла[319] і демонструє розгалужену систему генеалогічних зв’язків — ознака, що характеризує, передусім, кланову верхівку, вихідці з якої охороняли городище.

Цілком можливо, що представники найбільш знатних кланових ліній оселилися спочатку на одному поселенні — Рашків І. Напевне, з цього ж часу в процесі все більшого виокремлення знатної верхівки суспільства почалося й формування укріпленого центру вождівства.

Більш рельєфно процеси виникнення вождівств, зокрема їх складних форм виявляються в Середньому Подніпров’ї. Згідно з концепцією О. М. Насонова та Б. О. Рибакова, в VI—VII ст. тут виник племінний союз, який з плином часу підкорив союзи полян, древлян, полочан, дреговичів, сіверян, волинян і в VIII—IX ст. перетворився на «союз союзів», або суперсоюз «Руську землю» — основу давньоруської держави[320]. Історія «Руської землі» — це класичний приклад виникнення і все більшого ускладнення чіфдому, що еволюціонував у складне вождівство, а надалі став державою.

Цей висновок, на нашу думку, підтверджує і «Повість минулих літ», де ми знаходимо таке: «Полем же жившемъ особ? и волод?ющемъ роды своими, иже и до сее брать? бяху поляне, и живяху кождо съ своимъ родомъ и на своихъ м?ст?хъ, влад?юще кождо родомъ своимъ». Далі читаемо, що після смерті полянського князя Кия «почаша родъ ихъ княженье в поляхъ, в деревляхъ свое, а дреговичи свое...»[321].

На думку дослідників, «рід» тут виступає в розумінні династії[322]. Перший же уривок доводить, що рід являє собою суспільну форму, скріплену родинними зв’язками й шлюбом, і виконує в основному адміністративні функції[323]. Обидва висновки дуже точно відбивають будову і функції конічного клану, що лежить в основі вождівств, котрі стали складовими елементами «Руської землі».

У цьому ж аспекті можна розглядати й дані літопису про дулібів — інший слов’янський союз VI—VII ст., з котрого «пізніше утворились волиняни, поляни, древляни і дреговичі»[324]. Ще В. Й. Ключевський ототожнював з дулібами відомості арабського автора X ст. Аль-Масуді про панування над іншими племенами племені «валінана» на чолі з «царем»[325]. Про це свідчить той факт, що саме на Волині розташоване городище Зимне VI—VII ст. — «найбільш давній укріплений пункт в ареалі корчакської кераміки»[326]. Вивчення речового інвентаря на цій пам’ятці привело дослідників до висновку, що городище являло собою адміністративний чи політичний центр племені або племінного союзу[327]. На тій же основі (зосередження ремесла, зброї, престижних речей) городище Зимне можна розглядати як редистрибутивний центр, а також осередок політичної адміністрації складного вождівства, для якого характерний феномен влади-власності.

Те ж саме, мабуть, можна сказати і про городища Пастирське і Битиця[328], незалежно від того, які клани — слов’янські чи степові, а може, й змішані, посідали там панівне місце. В усякому разі те, що ми знаємо про слов’янські угруповання, з територією яких ототожнюється місце розташування згаданих городищ, напевно, є достатньо вагомим свідченням їх активної участі в політичному житті цих вождівств. У тому ж аспекті можна розглядати й численні скарби, виявлені в Подніпров’ї. Як свідчить етнографія, скарби, що містять престижні, ритуальні речі і зброю, часто являли собою своєрідну форму відчуження майна, пов’язану з потлачеподібними інститутами і боротьбою за лідерство.

Таким чином, усі наявні матеріали свідчать, на нашу думку, що, вже з VI ст., окремі вождівства у слов’ян сягають того рівня розвитку, коли в них починається процес оформлення адміністрації. Археологічно цей процес виражається у появі городищ з явними ознаками престижного споживання, що прямо стосувалося формування міст. Останнім часом місто визначається як «населений пункт, в якому концентрується і перерозподіляється надлишковий продукт»[329].

На думку Б. О. Рибакова, саме в центрі гнізда поселень могло виникнути місто[330], тому історію міста треба простежувати «по можливості з того часу, коли дана топографічна точка виокремилася з середовища сусідніх поселень, стала якоюсь мірою над ними і здобула якісь особливі, їй притаманні функції... Місто немислиме без тієї чи іншої округи, що породжує його; воно народжується як свого роду «вузол міцності» цієї округи»[331].

Проте державність виникає лише тоді, коли виникає більш-менш значна кількість таких центрів, що використовуються для утвердження влади над аморфною масою общинників. Їх соціальну суть найточніше виражає термін «ембріон міста», хоч ця можливість, однак, далеко не завжди реалізовувалася[332].

Отже, якщо не кожний редистрибутивний центр ставав містом, то, мабуть, всі ранні міста були свого часу центрами вождівств, зберігаючи перерозподільчі функції надалі. Містами стали переважно ті городища, що були центрами племінних союзів[333], тобто складних вождівств, відомих як літописні племена.

Чіткіше характер вождівства проглядається з писемних джерел. У працях східних авторів IX—XII ст. ми знаходимо яскравий опис слов’янської землі ВАНТИТ як складного вождівства. Про це свідчить, насамперед, титулатура князя, якого називають «главою держав» — «князем князів». «У самому цьому складному титулі «царя» явно відчувається і складний характер держави цього «царя». Він — князь над князями окремих племен; він князь усього племінного союзу...»[334]. Показово, що, називаючи цього царя «падишахом», Худуд ал-Алем повідомляє, що вони, згідно з релігією, вважають своїм обов’язком «служіння падишаху»[335].

Цей факт точно «вписується» в систему правління, характерну для вождівств. Отримує своє пояснення й особиста участь князів у зборі полюддя, що широко практикувалося на Русі в X ст. За браком у вождівствах легалізованого апарату примусу для цього була необхідна сила «харизматичного» впливу князя, що легітимувалася язичницьким світоглядом.

Як вважає Б. О. Рибаков, наведені джерела демонструють зародження феодальної ієрархії. Над князями окремих племен (які, в свою чергу, панують над старійшинами родів) з’являється вища влада, князь князів, глава глав. На момент сформування феодальних відносин ієрархія вже буде існувати, виростаючи з надр племінного ладу, не вимагаючи обов’язкового «дарування» влади зверху, без бенефіція, без надавання влади васалам[336]. Такого ж висновку дійшов і Л. С. Васильєв: «Саме в рамках чіфдому, перш за все складного (це не стосується античного шляху еволюції), виникали передумови для становлення феодального сепаратизму і взагалі феодальної соціально-політичної структури»[337].

Таким чином, у феномені чіфдому з характерною для нього системою влади-власності було закладено принаймні два шляхи подальшого розвитку. Там, де влада-власність залишалася недиференційованою, після появи легалізованого апарату примусу утворювались держави типу східних деспотій, де все, включаючи й життя підлеглих, належало правителю. Якщо ж відбувалась диференціація влади і власності, то виникали держави європейського типу, якою й була перша держава східних слов’ян — Київська Русь.