Глава 1 Культура побуту

Етнографію слов’ян раннього середньовіччя та їхніх предків найбільш повно визначають такі складові частини традиційної культури, як житло, одяг та посуд.

Одним з важливих елементів матеріальної і духовної культур людського суспільства є житло. Воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини, адже було її особистим, освоєним нею світом, визначало місце людини та її роль у суспільстві. У своєму житлі людина почувала себе захищеною від зовнішнього, в принципі чужого їй, світу, тут вона знаходила притулок, спочивала, тут реалізовувалися її найголовніші життєві функції. Тому зрозуміло, що зведення житла, вибір місця і часу для будівництва були регламентовані величезною кількістю спеціальних обрядів і ритуальних дій, в яких закріпився набутий попередніми поколіннями життєвий досвід.

Житло як уособлення людського світосприйняття, як пам’ятка матеріальної культури має густу етнічну специфіку, оскільки відбиває пристосування людського колективу до певного природного середовища, рівень і специфіку його духовного розвитку[338]. Тому слов’янське житло за низкою ознак відмінне від жител сусідніх народів. На жаль, археологія не може розшифрувати семантику житлового простору, їй доступні лише матеріальні рештки, які, без сумніву, мають смислове значення, але не пояснюють її. Зробити це можна, використовуючи етнографічні матеріали і зіставляючи їх з даними археології.

Основним будівельним матеріалом для жител у давніх слов’ян, зрештою як і в інших народів Європи, було дерево. На основі етнографічних даних можна говорити, що традиція давала змогу вибирати для будівництва лише певну породу дерева і лише визначеного віку[339]. Без сумніву, існувало чимало способів вибору місця для будівництва житла, коли вже був визначений з суто практичних міркувань простір майбутнього поселення, окреслені його межі. За етнографічними даними, слов’яни ніколи не ставили будинок там, де колись проходила дорога, чи там, де було знайдено людські кістки, де звіром зарізана худоба, де людина до крові поранила руку, ногу. В Україні зафіксовано випадки, коли місце для будівництва жител на новому поселенні вибирали... корови. «Випускається худоба із загороди і залишається пастися до тих пір, поки не втомиться і не вляжеться пережовувати жвачку. Це місце, де худоба вляглася, і вважається найбільш сприятливим для будівництва хати». Етнографії відома велика кількість інших способів вибору конкретного місця для будівництва: посипання зерна, викладання по кутах каміння з полів, маніпуляції з водою, горщиком, вовною вівці та багато ін.[340].

Щодо часу будівництва, то можна сказати, що житло зводилося в період від пізньої весни до ранньої осені, найімовірніше восени, коли закінчувалися польові роботи.

Переважна більшість виявлених археологією залишків житлових споруд була невелика — їх площа не перевищувала 20 м². Такі житла призначалися для малої сім’ї, яка складалася з батьків і дітей.

Характерною рисою слов’янських жител є те, що вони заглиблювалися в землю на 30—80 см, а іноді й більше, доти, доки не спиралися на достатньо тверду материкову основу. Будівництво напівземлянкових жител у середній лісостеповій смузі Південно-Східної Європи було викликане особливостями природних умов. У цьому регіоні достатньо холодні зими і жарке літо. У заглибленому в материк житлі взимку було затишно, воно було схованим від постійних вітрів, швидше нагрівалося і довше тримало тепло, а влітку в ньому було прохолодно. Слов’яни вміли будувати також легкі наземні споруди, але використовували їх як сезонні будівлі теплої пори року.

Традиційною для окремих періодів розвитку слов’янської культури була форма жител. Найранішими є будівлі овальної форми. Конструктивно вони пов’язані зі стовпово-плетеною системою будівництва стін. При ній вздовж стін вкопувалися вертикальні стовпи. Між стовпами впліталися тонкі прути. Дерев’яний каркас обмазувався з обох боків глиною. Такі житла були характерними для племен пшеворської і частково зарубинецької культур. Ряд дослідників вважає, що споруди овальної форми, виявлені на низці поселень рубежу ери, не були житлами, а складали лише заглиблену частину більш просторого наземного житла. І насправді, в жодному випадку в таких житлах і навколо стін не було виявлено стовпових ям.

Незрозумілим є сенс влаштування опалювальної споруди, як правило, глиняної печі чи вогнища у верхній частині стіни, в спеціальній ніші. Тепло в такому разі виходило за межі котловану. Важко також пояснити, чому такі житла є напрочуд малими: вони мають площу не більше 9—12 м². За наявності великих вільних площ і з огляду на нетрудомістку працю при спорудженні житла ці обмеження незрозумілі. Тому логічно припустити, що заглиблена частина була лише основою житла. Над землею зводився дерев’яний каркас, який і визначав житловий простір. Підтвердження цієї гіпотези отримано на поселенні біля с. Линів на Волині. Тут виявлено житло (№ 11), основу якого складало заглиблення овальної форми, площею близько 6 м² з глинобитним вогнищем посередині та приступком-східцем при одній із сторін. Довкола котловану на відстані 0,2—0,4 м від борту виявлено 8 стовпових ям, розташованих на віддалі 0,8—1 м одна від одної. Стовпи, що стояли тут, були основою стін цього житла.

У перших століттях нашої ери поширення набувають прямокутні й квадратні житла. Квадрат і прямокутник (чотирикутник) — якісно більш довершений спосіб впорядкування простору порівняно з овалом. Така форма зумовлювалася застосуванням у будівництві досконаліших зрубного та каркасно-стовпового способів зведення стін.

Прямокутні та квадратні житла більш характерні для зарубинецької культури, прямокутні трапляються також на пшеворських та зубрицьких поселеннях. Внаслідок зарубинецьких впливів на Волині та Дністрі в середовищі зубрицьких племен також поширюються квадратні споруди. Вже в ІІ ст. їх кількість становила майже 13% усіх виявлених жител[341].

Однією з найконсервативніших рис у житлобудівництві була орієнтація споруд. Кутами або стінами вони спрямовувались за сторонами світу. Лише дуже рідко керувалися іншими обставинами, наприклад, переважним напрямком вітру даної місцевості.

Як зводили стіни? У викопаному котловані в кутах і посередині стін вбивали вертикальні товсті стовпи. Посередині коротких стін стовпи були товстішими, довшими, оскільки мали утримувати основу даху. З обох боків у стовпах вирізалися вертикальні пази. В них одна на одну вкладали дерев’яні колоди, затесані з обох боків до розмірів паза. Стіна нарощувалася до відповідної висоти, не вище 2,5 м. Потім починали зведення даху. Для цього на вищі стовпи, які стояли посередині коротких стін, вкладали перекладину. До неї кріпили верхні кінці крокв. Нижня частина крокв спиралася на боки стін. Після зведення дерев’яної частини приступали до покриття долівки та її утеплення. Судячи з великої кількості глиняної обмазки, виявленої при зачистці жител, стіни обмазували глиною із зовнішнього, а інколи і з внутрішнього боку. На зиму стіни утеплювали хмизом, соломою, опалим листям. Такі засоби боротьби з холодом застосовують і сьогодні в поліських селах України та в Білорусі. Двосхилий дах накривався наявним у землеробів матеріалом: хмизом, очеретом, соломою.

Дані, отримані в процесі археологічних досліджень, можна підтвердити історичними документами. Наведемо опис житла германців Тацитом.

«Будують вони, не використовуючи ні каміння, ні черепини, все, що потрібно, вони зводять з дерева, майже не обробляючи його й не піклуючись про зовнішній вигляд будівлі та про те, щоб на нього було приємно дивитися. Зрештою, деякі місця на ній (будівлі) вони з великою ретельністю обмазують землею такою чистою і блискучою, що створюється враження, ніби вони розписані кольоровими візерунками»[342].

Внутрішній інтер’єр давньослов’янських жител простий і убогий. Посередині долівки, в невеликому заглибленні або, навпаки, на материковому підвищенні влаштовувалося вогнище, уздовж стін влаштовувалися дерев’яні лежанки. В західному регіоні для лежанки часто залишали материкові останці, які облицьовували дошками. Деколи в куті долівки викопували підвальну яму, яку зверху накривали дошками. Підлогу влітку вистеляли зіллям, взимку соломою чи очеретом.

Вхід у житло знаходився зазвичай з південної або східної, світлої, сторони, навпроти сонця. Джерелом світла у приміщенні були двері. Для виходу диму і провітрювання у протилежній від входу стіні прорубували отвір із засувом. Якщо житло було глибшим за 30—40 см, на долівку опускалися по дерев’яним сходинкам. Дуже рідко сходинки вибирали у земляній стіні та обшивали деревом.

Для слов’ян другої половини І тис. н. е. найбільш характерні невеликі квадратні житла-напівземлянки, за конструкцією зрубні або каркасно-стовпові, які мали у кутку піч з глини або каменю. Вони були поширені на всіх слов’янських землях від Ельби на заході до Дону на сході[343]. Такий тип жител склався не зразу.

Далекими попередниками ранньосередньовічного слов’янського житла можна вважати будівлі милоградської, пшеворської та зарубинецької культур. Вони здебільшого невеликі (12—20 м²), із заглибленими котлованами прямокутної або овальної форми. Стіни, можливо, були суцільно дерев’яними, іноді вздовж них вдається простежити кілька ям від вертикальних стовпів-опор. У лісостеповій частині Середнього Подніпров’я переважала каркасна конструкція, переплетена плотом та обмазана глиною. За опалювальні споруди у цей період правили різні відкриті вогнища, розташовані у середній частині будівлі або ближче до стін.

Дальшого розвитку слов’янське житло набуло у першій половині І тис. н. е. Практично всі пізньозарубинецькі, зубрицькі та київські житла відрізняються прямокутними-або квадратними котлованами з довжиною стінок 3—4 м. Зрідка трапляються дещо крупніші споруди, іноді — сліди згорілих дерев’яних конструкцій. Вони дають можливість встановити, що стіни були переважно зрублені «в обло» або підтримувалися стовпами. Очевидно, квадратна форма котловану була пов’язана саме з необхідністю підбірки одномірних колод для зрубу. Як відомо, ця риса надовго визначила генеральний шлях розвитку східнослов’янського житла і збереглася, наприклад, у вигляді «ізби».

У пізньозарубинецьких та київських житлах були дуже поширені стовпові ями у центрі будівлі[344]. Відомі вони і в зубрицькій культурі. Очевидно, для досить легкої конструкції стін був необхідний потужний центральний стовп, на який спиралася двоскатна покрівля. Ймовірно, наявність центрального стовпа можна пояснити збереженням традицій милоградської культури: як відомо, багатьом деталям слов’янського житла надавалося магічного значення навіть після того, як ідеологічні уявлення істотно змінилися.

Різні за типами відкриті вогнища також переважали протягом першої половини І тис. н. е., хоча в цей час з’являються й різні печі. У київській культурі інколи будували глиняні печі, черені яких, круглі чи напівкруглі, були підмазані глиною чи додатково вимощені кількома шарами череп’я (Козаровичі, Роїще, Верхньострижинське 3, Мена 5, Обухів). Такі печі часто виступали за межі котловану. На території Білорусі, у глибині лісової смуги, зрідка трапляються печі-кам’янки (Гудок, Шатково). На відміну від вогнищ, печі частіше займали кути жител, залишаючи вільною їх середину. Звичайно, такі печі палили «по-чорному» — дим виходив через двері або невелике вікно, просмоктувався через солом’яний дах[345].

До описаного домобудівництва досить близько стоїть домобудівництво північно-західних черняхівських пам’яток типу Черепин[346]. Можливо, чіткі прямокутні форми напівземлянок з’являються тут саме внаслідок контактів зі східними слов’янськими угрупованнями, що спричинилися до появи тут зрубів. Домобудівництво на території Північно-Західної України, як і в Східному регіоні, характеризується широким діапазоном розмірів та різними пропорціями котлованів, конструкціями стін та типами опалювальних споруд. Зазначимо, що невеликі та глибокі землянки, неправильні за формою (Черепин, Ріпнів II, Бовшів II), могли бути залишками споруд, стіни яких зводилися навколо котловану. Вздовж стін часто вирізали з материка довгі виступи — прилавки. У кількох випадках за опалювальні споруди також правили глиняні печі примітивної конструкції. В деяких будівлях їх розміщували в одному з кутів і відділяли від житлової частини глиняною перегородкою. Таку конструкцію знайдено в одному з жител на поселенні у Підберізцях на Львівщині[347]. Вугілля і попіл з вогнища жителі час від часу викидали на вулицю. Тому часто при дослідженні сліди вогнищ фіксуються лише за випаленими плямами на долівці. Особливий інтерес викликає поява на черняхівських пам’ятках Середнього Дністра IV— V ст. будівель, які практично не відрізнялися від провідного типу слов’янського житла другої половини І тис. н. е. Мається на увазі невелика прямокутна напівземлянка з кубічною піччю-кам’янкою в куті (Теремці, Бакота). До того ж такі житла переважають у відповідних шарах згаданих пам’яток. Отже, у завершеному вигляді тип слов’янського житла склався близько середини І тис. н. е. в Подністров’ї[348].

Протягом VI—VII ст. конструкція житла не зазнала суттєвих змін. Даний тип житлової будівлі дуже поширений на всьому Правобережжі Дніпра, Південному Побужжі, Подністров’ї та далі на захід. Лише в окремих випадках замість печей, складених із валунів або плит, використовувалися глиняні печі або вогнища, а на значній території Польщі будували наземні рублені житла над невеликими ночвоподібними ямами, які успадковували, мабуть, місцеві будівельні традиції римського часу. Розміри будівель все більше стандартизуються, форма наближається до правильного квадрата, піч займає постійне місце в куті. Стабілізується не тільки конструкція, а й інтер’єр житла. Особливо це помітно на матеріалах таких широко розкопаних поселень, як Рашків II та III, Лука-Каветчинська на Середньому Дністрі, Кодин I, II у верхів’ях Пруту, Розтоки та Бжезно у районі Праги. На цих поселеннях празької культури розкопано загалом близько 250 жител. Чеські дослідники вважають, що вхід до житла завжди знаходився навпроти вустя печі. По діагоналі від печі знаходився так званий «передній» («червоний», «святий») кут. Відповідно місце для спання у вигляді нар або лежака займало весь простір збоку від печі. Таким чином, вся задня частина хати була зайнята піччю та нарами, а у передній залишався вільний простір для роботи. Тут могли стояти меблі — стіл, нерухомі лави вздовж стін та ін. Біля печі був мисник, трималися харчі, інше начиння. Основні принципи внутрішнього планування слов’янського житла збереглися донедавна, незважаючи на те, що змінилися його розміри, конструкція печі, з’явилися вікна.

Чеський археолог Й. Плейнерова за допомогою архітектора та етнографа здійснила натуральну реконструкцію одного з таких жител. При цьому для рубання дерев та обробки деревини використовувалися копії давніх слов’янських знарядь. Так було відтворено напівземлянку з каркасно-глинобитними стінами та солом’яним дахом. У хаті жили цілорічно, готували їжу, працювали. Середня температура в житлі у зимові місяці коливалася між 13 °С та 18 °С[349].

Протягом VI—VIII ст. житла такого типу на слов’янських пам’ятках Дніпровського Лівобережжя заступають напівземлянки з центральним стовпом та відкритим вогнищем — традиційна спадщина київської культури.

У подальшому в слов’янському житлобудівництві на території Східної Європи, а також на значній частині середньоєвропейських земель розвивається та вдосконалюється схема, яка найбільш відповідала умовам життя та традиціям місцевих племен. Відзначимо лише, що в будівлях кінця VIII—IX ст. н. е. все частіше використовуються розколоті деревини (плахи, колоди) та каркасна конструкція з стовпів, розташованих у кутках та посередині стін. Печі стають більшими за розмірами та товстостінними, що давало змогу краще акумулювати тепло. Куполоподібні склепіння печей на територіях, де каміння трапляється рідко, складалися з яйцеподібних глиняних блоків. Іноді печі вирізалися в останці з лесу у вигляді куба, сторони якого сягали близько 1 м. Такі печі найбільш характерні для території Лівобережжя (волинцевська, роменська культури), хоч з’явилися вони на Західному Побужжі (Ріпнів II, Ріпнів III). Часто на печі встановлювали велику прямокутну жаровню для просушування зерна[350]. У північній лісовій смузі цього часу поширюються наземні зрубні будівлі.

Поряд з житловими будівлями зводилися приміщення господарського призначення: комори, хліви, ремісничі майстерні тощо.

Всі ці споруди, як і житла, опускалися в землю, але на незначну глибину. Вони мали в основі неправильну, близьку до квадратної, або овально-округлу форму. Це значить, що традиції тут не було, форма господарської будівлі, очевидно, залежала від її призначення. Стіни будувалися каркасно-стовповим чи стовпово-плетеним способом. Судячи з розмірів стовпових ям, стіни були набагато легшими, ніж у житлах.

На всіх слов’янських селищах І тис. н. е. відомі споруди-погреби. Вони, як правило, глибші за інші будівлі господарського призначення. Часто в кутах викопували підвальні ями. В таких приміщеннях люди зберігали зерно, посуд, знаряддя ремесла, а в холодних ямах-погребах — продукти харчування (м’ясо, овочі, сушену рибу, молочні продукти).

На ряді селищ відкрито приміщення-хліви. Вони звичайно прямокутної форми і великих розмірів (ширина 3—4, довжина 5—7 м). Підлога споруд легко заглиблена в землю, часто вони були наземними. В таких приміщеннях взимку тримали худобу, корм для неї.

Напівземлянки виробничого призначення пов’язані з обробкою заліза, бронзи, випалом посуду. Так, на зарубинецькому поселенні Пилипенкова Гора (Середнє Подніпров’я) в одному з таких приміщень горіло велике вогнище на кам’яному черені. Це була, на думку Є. В. Максимова, кузня.

У Почепі в подібних спорудах-кузнях знайдено залишки горнів, уламки криці, шлаку, бронзоплавильні тиглі і залізні знаряддя праці, бронзові предмети, призначені для переплавки (Верхнє Подвоєння).

На поселенні Гірка Полонка (Волинь) на безпечній відстані від житла виявлено майстерню для випалу посуду. Споруда складалася з двох частин. Одна з них, площею 4 м² була опущена в землю на 30 см, мала стіни і перекриття. Друга, відкрита, частина була вогнищем у вигляді ями овальної форми діаметром 1,7 м з дуже випаленими стінами, дном. Яма була заповнена вугіллям, попелом, деформованими уламками посуду — очевидно, того, що розвалювався під час випалу. Судячи з розмірів, ця майстерня задовольняла потреби всієї сільської общини. Не виключено, що випал посуду здійснювався тут одним із членів общини. В такому разі перед нами один з можливих етапів на шляху формування гончарного ремесла[351].

Унікальну споруду господарсько-виробничого призначення кінця II ст. н. е. досліджено на поселенні Пасіки Зубрицькі неподалік від Львова. Це була велика будівля прямокутної форми площею 37 м², повністю, на 1,47 м, заглиблена в землю. В землянку вели східці, вирізані в одній із стінок. Всередині споруда складалася з трьох розділених материковими стінами комор. Комори з’єднувалися між собою вузькими переходами. У стінках комор були вирізані прилавки, площадки, ями-погреби, ями-гнізда для закріплення глиняних корчаг із зерном. На кількох площадках і прилавках лежали округлі камені від ротаційних жорен. Будівля була, очевидно, зерносховищем. Одночасно тут мешканцями поселення проводився помол зерна. Ротаційні жорна, виявлені в млині, є найранішими знахідками цього типу у слов’ян. Вони дають можливість «пересунути» час використання слов’янськими племенами ручних млинів до II ст. н. е.[352]. Такі ж споруди, де зберігали і перемелювали зерно, виявлено також на поселеннях Сахнівка та Канів (VIII—IX ст.)[353].

У комплекс господарського оточення житла входили також ями-погреби. Вони розміщувалися недалеко від стін житлових приміщень. Але відомо чимало жител, особливо у І—II ст. н. е., в яких ями-погреби розташовувалися всередині приміщення. Такі погреби в діаметрі становили від 0,5 до 1,5 м і сягали 2 м углиб. Дно деяких ям було вимощене камінням, що виконувало дренажні функції. Досить часто трапляються ями з випаленим дном і стінами. У розрізі ями мали циліндричну або дзвоноподібну форму у вигляді перевернутого усіченого конуса.

Найчастіше над ямами влаштовувалося перекриття у вигляді куреня, деколи їх накривали дошками і завалювали землею чи гноєм. Ями з вузьким отвором накривали покришками, які виготовляли з плоту й замазували глиною. На це вказують етнографічні паралелі, а також знахідки в ямах обпаленої глини з відбитками плотового каркасу.

Призначення ям-погребів неважко визначити: вони використовувалися для зберігання продуктів рільництва, тваринництва, мисливської здобичі. Так, на дні кількох ям волино-подільських селищ виявлено туші дикої кози, зайця, молодого оленя.

Ось що пише про призначення ям-погребів у германців Тацит. «У них заведено також влаштовувати підземні ями, зверху яких вони накладають багато гною і які служать їм для зберігання харчових запасів, бо погреби такого роду пом’якшують силу холоду, і, крім того, якщо нападе ворог, все, що не було вміщене у схованки, розграбовується, тоді як про сховане й укрите під землею він або не знає, або не добереться до нього, хоча б тому, що його необхідно шукати»[354].

Отже, крім суто утилітарного призначення, ями-погреби були ще своєрідними тайниками з основним багатством їстівних запасів общини.

Говорячи про призначення ям-погребів, хотілося б зауважити ще одне. Як згадувалося вище, для слов’янських поселень І—II ст. н. е. характерна наявність великої кількості таких ям, значно більшої, ніж на поселеннях інших синхронних культур. Ця традиція зародилася у середовищі племен зарубинецької культури, а в ранньоримський час поширилася на весь слов’янський світ між Дніпром і Віслою, зберігшись до раннього середньовіччя. Причому здебільшого ці ями були невеликими: їх діаметр не перевищував 1 м, а глибина була меншою 1 м. Ями-погреби розміщувалися на окремій ділянці поселень, вільній від жител, або між житлами без очевидного порядку, часто перекриваючи одна одну.

Вогнища та печі, які розташовувалися поза житлами, були, мабуть, залишками літніх кухонь. Конструктивно черені складалися з кам’яної вимостки або кількох шарів череп’я, обмазаного глиною. Вогнища відкрито на пам’ятках І тис. н. е. на Волині та Верхньому Подністров’ї, печі — на поселеннях цього часу в Середньому Подніпров’ї, Подесенні та сході Дніпровського Лівобережжя. Такі багатошарові черені звичайно становлять велику цінність для археологів, оскільки містять значні серії посудин, які водночас вживалися місцевим населенням, тобто являють собою «закриті» (від попадання пізніших речей) комплекси. Інколи за периметром череня можна простежити залишки склепіння або бортика. Різновидом своєрідних печей, призначених, можливо, для просушування зерна, були споруди у вигляді невеликих напівсферичних ям, що мали облицьовані череп’ям та обмазані глиною стінки. Такі споруди поки що знайдено тільки на поселеннях І—III ст. у верхів’ях Псла. Вони, можливо, були локальною особливістю місцевих племен.

Порівняно рідко на слов’янських поселеннях трапляються наземні споруди з глиняною обмазкою стін, що будувалися над кількома, часто досить великими, ямами-сховищами. Тут також відбувалася переробка сільськогосподарської продукції, про що свідчать знахідки жорен, знарядь для обробки шкір та ін. (Улянівка, Роїще, Пасіки Зубрицькі). Такі клуні є звичайними на пам’ятках зубрицької культури та північно-західних черняхівських поселеннях, а також на пізніх пам’ятках київської культури. Зауважимо, що такі споруди відомі й серед пам’яток другої половини І тис. н. е. на Волині (Корчак, Тетерівка, Шумськ та ін.) та Подніпров’ї.

Важливе місце у системі культури тієї чи іншої етноісторичної спільноти посідає набір посуду, який використовувався у господарстві. Він має чітко виражені етнічні особливості, в ньому яскраво відбито естетичні смаки людей, рівень культурного розвитку. Посуд найяскравіше засвідчує традиційність культури давніх суспільств. Ця традиційність, пов’язана з системою оберегових звичаїв, свято зберігалася, оскільки торкалася найголовнішого в житті — зберігання і споживання їжі. Тому форма посуду, його орнаментація у тій чи іншій людській групі були надзвичайно стійкими й мінялися лише в періоди значних етнічних зрушень.

Звідси випливає значення посуду не лише як категорії культури, а й як неоціненного джерела вивчення етнічних процесів, зв’язків між племенами.

Коли йдеться про традиційний посуд слов’янських племен, маються на увазі тільки глиняні вироби. Різноманітні дерев’яні миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні короби та інші посудини, що, безумовно, були у широкому використанні, за незначним винятком не збереглися. Як свідчить етнографія, слов’янський керамічний комплекс характеризується наявністю кількох типів посудин для приготування їжі (передусім горщиків, а також мисок, сковорідок тощо), що призначалися для нагрівання в печі з невисоким склепінням. Це відрізняє кухонний посуд слов’ян від начиння інших народів, які користувалися котлом, підвішеним над вогнем.

Справді, протягом І тис. н. е. східнослов’янські племена мали стандартний набір посуду. Це, передусім, різні ліпні горщикоподібні посудини, переважно не орнаментовані, як великі — для зберігання припасів (корчаги), так і невеликі або середні за розмірами горщики для приготування їжі. Другою особливістю згаданих культур є наявність різноманітних дисків або сковорідок з бортиками. Ці вироби використовувалися також як покришки для горщиків. Таким чином, слов’янський комплекс кухонної кераміки складався переважно з горщиків для варіння каші та сковорідок для випікання прісних коржів або кислого хліба — основної їжі східних слов’ян.

На рубежі нашої ери східнослов’янське населення, крім зазначених типів тарних та кухонних посудин, користувалося також кількома видами столової кераміки, що призначалася для готової їжі. Це різні за розмірами високі та низькі широкі ребристі миски, яйцеподібні та кулеподібні горщики, а також кухлі. Такий столовий посуд звичайно виготовлявся більш старанно. В нього вкладали багато часу та праці, естетичного смаку. Глиняна маса дбайливо відмочувалася, домішки дуже дрібно товклися. Щоб домішки рівномірно розподілялися у формовочній масі, її довго місили. Після формовки поверхня загладжувалася, лощилася спеціальними інструментами. Для отримання темної поверхні посудини випалювали без доступу кисню. У майстра з великим досвідом виходила дзвінка, чорна або брунатна посудина з блискучою поверхнею, з довершеною симетрією. Такий посуд був дуже поширений у Середній Європі, передусім у середовищі кельтських, фракійських, германських племен, і, як вважають, наслідував цінні металеві або гончарні античні вироби. Під впливом сусідів ребриста чорнолощена столова кераміка поширюється і в ряді культур Східної Європи. У зарубинецькій культурі, наприклад, такий посуд становив 10—20% керамічного комплексу[355].

Треба зазначити, що форми горщиків, мисок, кухликів при видимій одноманітності мають у кожному регіоні свої локальні особливості або ж різне кількісне співвідношення. Так, у середньодніпровському регіоні зарубинецької культури найбільш поширені високі біконічні горщики. На Поліссі таких горщиків мало, тут в основному посудини з високо піднятими округлими плечиками. Такі посудини визначають і дністро-волинський керамічний комплекс. У Верхньому Подніпров’ї дуже рідко трапляються кухлики, масово поширені в інших регіонах[356].

Рис. 21. Ліпна посудина зубрицької культури з поселення Хрінники.

Середньодніпровська і дністро-волинська кераміка має у значній кількості потовщені і профільовані вінця, на відміну від Полісся й Верхнього Подністров’я. Крім того, кожен регіон має певну кількість своїх специфічних форм, пов’язаних із традиціями субстратних і сусідніх культур: у Подніпров’ї з пізньоскіфською, гето-дакійською і милоградською, на Поліссі з пізньопоморською, на Волині з поморсько-кльошовою і пшеворською, на Дністрі ще й з гето-дакійською.

Зрідка набір посуду рубежу нашої ери доповнювали конічні кухлики на порожнистій ніжці, невеликі посудини типу чарок, кубків та ін. Цікавими є знахідки глиняних ложок на поселенні Пасіки-Зубрицькі (Західна Волинь) та ножа-ложкоріза на зарубинецькому поселенні Ходосівка поблизу Києва.

Давні слов’яни Подніпров’я, Подністров’я і Волині мало практикували нанесення орнаменту на посудину. Основними прикрасами були пролощений жолобок під шийкою, плоскі наліпні валики або місяцеподібні наліпи на плечиках, дуже рідко пролощені геометричні лінії по тулубу. Окремі екземпляри горщиків та мисок мають оберегові знаки у вигляді хреста або жолобка на днищі.

Із занепадом латенської доби комплекс посуду слов’янських племен дещо збіднюється. Поступово виходять із ужитку чорнолощені горщики та миски. Керамічний комплекс пам’яток зубрицьких та пізньозарубинецьких старожитностей демонструє процес зближення матеріальної культури, а отже, й етнічну консолідацію слов’ян у І—II ст. н. е.[357].

Набір посудин, якими користувалася одна сім’я, можна уявити за знахідками із згорілого у пожежі житла київської культури на поселенні Киреївка, що розташоване на притоці Десни — Убеді. В одному з кутів будівлі знайдено скупчення перепалених фрагментів приблизно від 13 посудин, що, очевидно, впали з мисника. Серед них було, три корчаги, три-чотири кухонні горщики, дві невеличкі посудинки, під лощена чарка та дві чорно лощені миски, а також два диски-коржівники[358]. Горщикоподібні посудини мали переважно банкоподібну або ребристу (біконічну) форму. Іноді керамічний комплекс київської культури доповнювали конічні кухлики, келихи, кубки та посудини з отворами — цідилки для виготовлення сиру. На основі матеріалів, здобутих при дослідженні поселення Линів на Волині, встановлено кількість і набір посуду у зубрицьких племен. Підрахунки показали, що у житлі було 16—18 посудин. Із них — 10 горщиків, 4—5 мисок, 2—3 кухлики. Враховуючи, що в кожному помешканні жило в середньому 4—5 осіб, доходимо висновку, що кількість горщиків була удвічі більша від кількості мешканців житла. Це означає, що горщик відігравав багатофункціональну роль (використовувався для приготування їжі, зберігання рідини, для сипучих продуктів). Кількість мисок для їжі відповідала кількості членів сім’ї. Кухликів було менше, ніж членів сім’ї, отже, вони були у спільному користуванні.

Крім горщиків та корчаг з яйцеподібним корпусом, лощених мисок, зрідка дисків, культури Західного регіону (зубрицьку, черняхівську) характеризують невеликі груболіплені миски, кухлі та чарки. У більшій чи меншій кількості на слов’янських пам’ятках римського часу трапляється різноманітний гончарний посуд місцевого (у північно-західній частині України) або імпортного (на території київської культури) виробництва. Цілком ймовірно, що високоякісна черняхівська гончарна кераміка якоюсь мірою сприяла припиненню виробництва місцевого чорнолощеного посуду. Слов’яни користувалися гончарними кухонними горщиками та великими піфосами, різними мисками та вазами, невеликими келихами та глечиками, а також амфорами провінційно-римських типів. Уламки скляних кубків знайдено тільки на слов’янських пам’ятках верхів’їв Дністра та Західного Бугу, а також Середнього Дністра[359].

У ранньоісторичних слов’ян керамічний комплекс ще більше спрощується. Спеціальний столовий посуд у VI—VII ст. майже повністю виходить із ужитку. Можливо, його частково змінюють дерев’яні або берестяні посудини. Східноєвропейські культури цього періоду майже не відрізняються за набором кераміки, до якого входять горщики та корчаги, диски та сковорідки з невисокими бортиками. Тільки у населення пеньківської культури деякого поширення набули груболіплені миски. Проте відмінності у формах горщикоподібних посудин стали головною підставою для виокремлення різних культурних груп із загалом однорідного культурно-історичного масиву. Так, для празької культури є характерними стрункі горщики яйцеподібної форми з невисоким горлом. У пеньківській культурі переважають приземкуваті біконічні та опуклобокі горщики з короткою шийкою. Для коломийської культури типовими є тюльпаноподібні та банкоподібні горщики з майже невиділеною верхньою частиною. Разом з тим певні загальні керамічні форми зближують всі згадані групи старожитностей та свідчать про їх загальну етнічну належність[360].

Форми горщиків дещо стандартизуються, починаючи з VII—VIII ст. Найбільш поширеними у цей і наступний періоди (VIII—IX ст.) були посудини струнких пропорцій, широкогорлі із високими плечиками, а також округлобокі, що відзначаються більш низьким розташуванням плечиків. Шийки горщиків прикрашені вдавленнями або насічкою. На захід від Дніпра, на пам’ятках типу Луки-Райковецької, обидві групи представлені приблизно у рівній кількості (відповідно 40% і 42%). Дещо інший вигляд має керамічний комплекс на Лівобережжі. Так, у волинцевській культурі переважають широкогорлі округлобокі посудини, а для роменського ліпного керамічного комплексу характерні широкогорлі горщики з високими плечиками і вузьким дном.

Інші форми ліпних горщиків (біконічні, тюльпаноподібні) трапляються в одиничних екземплярах. Так само одиницями представлені миски та банкоподібні кухлики. У сковорідок з’являється досить високий бортик, часто орнаментований вдавленнями.

У цілому ж більшість форм східнослов’янських ліпних посудин VIII—IX ст. бере початок у кераміці VI—VII ст. — празькій, пеньківській, колочинській — і відбиває спадковість розвитку місцевої кераміки протягом значного періоду часу. Використовується також привізна кераміка — гончарні горщики з вертикальною шийкою та глечики, прикрашені іноді наліпленими валиками та про лощеними лініями. Такий посуд виготовляється, наприклад, у гончарних майстернях, які досліджено у балці Канцерці в Степовому Лівобережжі. Виготовляли його переважно алано-болгарські гончарі. Разом з тим подібний посуд вироблявся та використовувався населенням волинцевської культури Дніпровського Лівобережжя. Поступово ліпна кераміка витісняється східнослов’янськими гончарними посудинами, що знаменують перехід до культури Київської Русі[361].

Відомо небагато даних для характеристики одягу давніх слов’ян. Оскільки протягом І тис. н. е. панував обряд трупоспалення, не завжди можна уявити собі, де і як кріпилися ті металеві деталі костюма (фібули, пряжки, частини намиста), що трапляються на поселеннях або в могильниках. Звичайно, можна припустити, що основні риси ранньослов’янського костюма були близькі до селянського одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого є досить багато даних, навіть його рештки та зображення. На думку етнографів, такі елементи традиційного східнослов’янського одягу, як чоловіча тунікоподібна сорочка, неширокі штани, жіноча сорочка з довгими рукавами, одяг на стегнах типу плахти, постоли або поршні з суцільного шматка шкіри, сягають вельми віддалених часів. Звернемося, наприклад, до опису слов’янських воїнів автором VI ст.: «Вступаючи до січі, більшість з них йде на ворога із щитом та дротиками у руках, панцирів вони ніколи не надягають; інші не носять ані сорочок, ані плащів, а самі тільки штани, підтягнуті широким поясом на стегнах, і в такому вигляді йдуть на битву з ворогом»[362]. Таким чином, чоловічий одяг цього періоду складався з сорочки, штанів та, можливо, плаща. Досить схожий костюм носили на той час й інші «варварські» народи, наприклад, племена Прибалтики та германці.

Встановити, як саме носили такий одяг, допомагають знахідки фібул, якими застібалися кінці плащів-накидок та пряжок від шкіряних ременів. На відміну від германців, слов’яни здебільшого користувалися фібулою, яку закріплювали на плечі або на грудях. Парні фібули у трупоспаленнях рубежу нашої ери та у складі більш пізніх скарбів трапляються рідко. Такі застібки часто мінялися відповідно до моди, тому вони можуть бути чітким хронологічним індикатором. Саме фібули є тією основою, на якій ґрунтуються хронологія та періодизація більшості європейських культур І тис. н. е.

На рубежі нашої ери у племен зарубинецької культури були поширені фібули, виготовлені з одного шматка дроту. Етнографічною ознакою зарубинецької культури є фібули із спинкою у вигляді вузького трикутника. Можливо, для скріплення плаща або покривала використовували також підковоподібні фібули, які у Прибалтиці мають назву сюльгами, та великі шпильки із спіральною або кільцеподібною голівкою[363]. Деталі ременів трапляються рідко, здебільшого вони були привізними. Жіноче вбрання доповнювало намисто, що мало не тільки скляні намистини, а й бронзові спіральки, трубочки, підвіски. Трапецієподібні пластинчасті підвіски, скріплені по кілька штук ланцюжками, впліталися у волосся або кріпилися до жіночого головного убору.

Костюм ранньослов’янських племен у римський час набуває виразних етнографічних рис, що відрізняли його від одягу сусідніх народів. Поряд із залізними та бронзовими фібулами й пряжками провінційно-римських типів, поширеними в Європі, на Подніпров’ї з’являється своєрідний тип прикрас та предметів особистого вбрання — так звані речі з виїмчастою емаллю. Ці вироби були поширені на значній території Східної Європи, але основні їх знахідки тяжіють саме до Середнього Дніпра. Це були масивні литі прикраси, орнаментовані наскрізними прорізями та гніздами для різнокольорової емалі (переважно червоної) геометричних обрисів. Хоча такі речі виникли не без певного впливу із заходу, слов’янські майстри зуміли надати їм власного стилю.

Ювелірна школа існувала на той час і в середовищі балтських племен у районі Мазовії.

До складу середньодніпровського костюма II—IV ст. (очевидно, святкового або престижного) входили великі трикутні перекладчасті та підковоподібні фібули, нагрудні ланцюги з великих плескатих ланок, масивні браслети з поперечними ребрами, шийні гривни, різноманітні та пластинчасті підвіски (здебільшого у вигляді півмісяця) — деталі намиста, пластинчасті головні вінці з карбованим орнаментом тощо[364].

Зазначимо також, що у римський час широкого поширення набувають і різні поясні пряжки. Інколи шкіряні пояси прикрашалися бронзовими або срібними накладками. До пояса підвішувався ніж, точильний брусок, кресало, кістяний гребінь та інші особисті речі.

Водночас із виходом слов’ян на широку історичну арену, усвідомленням ними своєї спільноти та відмінності від народів, що їх оточували, відбуваються й певні зміни в їхньому одязі. Для слов’янського вбрання цього періоду найхарактернішими стають так звані старожитності антів. Склад таких скарбів та окремі знахідки досить різноманітні, але для слов’янської культури VI—VIII ст. особливо показовими є пальчасті, антропо- та зооморфні фібули, браслети з потовщеними кінцями, гривни та деталі багатих поясних наборів. Більшість цих виробів мають прототипи у Подунав’ї та Криму, але й у цьому випадку місцеві ювеліри внесли у цей стиль свій доробок. На відміну від прикрас з виїмчастою емаллю, фібули з числа «старожитностей антів» оздоблені рельєфним литим орнаментом, на якому часто зображені гротескові звірячі, пташині або людські маски, їхня поверхня додатково прикрашалася карбуванням та гравіюванням у вигляді концентричних кружалець та решіток.

Рис. 22. Срібні та бронзові прикраси з городища Зимне.

Зрідка прикрашалися й кінці масивних браслетів. «Геральдичні» пояси були частиною воїнського вбрання. Крім пряжок, до складу таких поясів входили різні накладні бляшки, які прикрашали сам пояс та звисаючі з нього ремінці. Вважають, що такі набірні пояси, залежно від кількості та характеру накладок, вказували на певний соціальний статус їх власника або на його заслуги перед родичами.

Жіночий слов’янський костюм того часу доповнювали різні намиста, підвіски, сережки та спіральні скроневі кільця, які впліталися у волосся. Закінчуючи огляд еволюції слов’янського одягу І тис. н. е., зазначимо, що за доби Київської Русі скроневі кільця набули чіткого етнографічного забарвлення. Вже після того, як племінні князівства було включено до складу єдиної держави, різні типи скроневих кілець чітко вказували на те, що нащадки древлян, сіверян, радимичів, в’ятичів та інших племен, усвідомлюючи свою належність до східного слов’янства, не втрачали чуття своєї відмінності від інших груп, що складали давньоруську народність[365].

Рис. 23. Срібні та бронзові прикраси, ливарна форма з городища Зимне.