Глава 1 Найдавніші писемні свідчення про слов’ян

Початкові етапи життєдіяльності слов’ян як сформованого етносу проходили, очевидно, в глибинах Європейського континенту, на територіях, віддалених від центрів культурного життя. Тому давні історики, політики, географи, "які цікавилися варварським світом і багато про нього писали, залишили про слов’ян інформацію уривчасту, скупу і до того ж суперечливу. Впевнено можна спиратися лише на ті дані про слов’ян, які походять з раннього середньовіччя.

Для розуміння проблеми етногенезу слов’ян надзвичайно цінними є повідомлення історика VI ст. Йордана, вміщені в його основній праці «Гетика». Він пише, що всі групи слов’янського люду, відомі за його часів під іменем склавенів, антів і венетів, «походять з одного коріння» і в давнину називалися одним спільним іменем — «венети»[1].

Спробуємо відштовхнутися від цього важливого повідомлення і розглянути всі відомі нам дані про венетів (венедів).

Найраніша згадка цього етноніма на європейському континенті міститься у листах римського історика Помпонія Мели. Вона датується І ст. до н. е. й дійшла до нас через праці історика початку І ст. н. е. Плінія Старшого. Ці автори зазначають, що римський проконсул у Галлії отримав у дар від германців двох «індів» (віндів?), торговців з балтійського узбережжя, яких буря загнала до берегів, населених германськими племенами. Ці дані розглядаються багатьма істориками-славістами, особливо польськими і чеськими (П. Шафарик, Г. Ловмянський), як свідчення проживання венедів-слов’ян на балтійському узбережжі вже в І ст. до н. е.[2]. Достовірності такого тлумачення повідомлення Мели заважає те, що етнонім «венеди», або «венети», був у Європі на той час досить поширеним. Він трапляється у Бретані, на Адріатиці тощо. Г. Ловмянський пояснює це тим, що назва «венеди» прийшла до індоєвропейських народів, у тому числі й слов’ян, від корінного населення Європи[3]. Отже, повторення етноніма «венеди» в різних місцях Європейського континенту є закономірним явищем. Питання лише в тому, яку з груп венедів можна пов’язувати з венетами Йордана, тобто вважати слов’янською?

Якщо повідомлення Мели можна розглядати, як таке, що опосередковано стосується слов’ян-венедів, то дані римського географа і природознавця Плінія Старшого з більшою впевненістю можна розглядати як пряму згадку про венедів-слов’ян. Описуючи народи Прибалтики, він говорить, що тут живуть сармати, венеди, скірри, гірри[4]. Дані Плінія базуються на матеріалах експедиції римського флоту в 5 р. н. е. до гирла р. Вісли. Вони подані римським істориком Філемоном. Г. Ловмянський та інші дослідники вважають, що етноніми «сармати», «венеди» тут слід читати разом як «сарматські венеди», а не окремо[5]. Тим самим Пліній Старший нібито хотів підкреслити негерманське походження венедського народу, його відмінність від інших (адріатичних чи бретанських) венедів.

Дані Плінія Старшого значною мірою доповнюються римським істориком другої половини І ст. н. е. Корнелієм Тацитом. Його повідомлення настільки для нас важливе, що заслуговує на повне відтворення.

У своїй великій праці «Германія», завершеній у 98 р., але відтворюючій реалії середини І ст. н. е., він пише:

«Тут кінець Свебії. Чи віднести певкинів, венетів і феннів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкіни, яких деколи називають бастарнами, мовою, способом життя, осілістю і домівками повторюють германців. Неохайність у всіх, ледарство і млявість серед знаті. Через змішані шлюби їх вигляд робиться все огиднішим і вони набувають рис сарматів.

Венети перейняли багато з їх звичаїв, бо ради грабунку рискають між певкінами і феннами. Все ж їх скоріше можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю: все це відмежовує їх від сарматів, які проводять своє життя на возі і на коні»[6].

Отже, в цьому уривку подано єдиний в давній літературі і детальний опис не лише території венетів, але й кількох важливих елементів їхнього життя і побуту.

Венети, на відміну від сарматів, будують домівки, тобто є осілим народом — землеробами. Венети носять щити, вони хороші воїни — ведуть активні воєнні дії з певкінами і феннами, при цьому застосовують продуману тактику, оскільки у Тацита склалося враження, що в зоні воєнних дій вони пересуваються з великою швидкістю.

Тацит не визначає меж території розселення венетів, проте вказує, що вона розміщена на схід від германців. При описі діяльності венетів уточнює, що вони пересуваються на просторах між феннами і певкінами, грабуючи і тих, і інших. Певкіни, як припускають дослідники, жили в гирлі Дунаю і, можливо, десь над Дністром, уздовж східних відрогів Карпат. Фенни (фінни?) жили на північ від балтів, за Двіною і Верхньою Волгою, германці — на захід від Вісли. Отже, за Тацитом, територія венетів у І ст. н. е. простягається на схід від Вісли, на південь від феннів та естіїв (балтів) і на північ від бастарнів. На думку Г. Ловмянського, ареал венетів на сході сягав лівого берега Дніпра, оскільки лінгвісти простежують контакти слов’янської мови з племенами Приазов’я[7].

Підтвердження, хоча і суперечливі, факту розселення великого народу венедів у басейні Вісли знаходимо у географічній праці вченого з Олександрії — Клавдія Птолемея (90 — близько 178 рр.). Його дані, отримані з більш раннього джерела, належать, як вважають дослідники, до того ж часу, що й дані Тацита. Описуючи Сарматів), Птолемей вказує, що цей край населяють великі народи і серед них — венеди над цілою Венедською затокою, а над Дакією — певкіни і бастарни[8]. Дані Птолемея не збігаються з даними Тацита. Його венеди локалізуються на великій відстані від бастарнів і сарматів на східному узбережжі Балтики, де Тацит і пізніші автори вказують на племена готонів (готів) та естіїв. Дослідники вважають, що Птолемей поєднав давніші свідчення про староєвропейських венетів (венедів), які проживали на південно-східному побережжі Балтики, й пізніші дані про великий народ венедів, які жили далеко від моря у Східній Європі. Визначаючи ареал розселення венедів, Птолемей використав давнє джерело, а їх етнополітичну значимість («великий народ») почерпнув з іншого, можливо, недавнього або сучасного йому джерела.

В «Географії» Птолемея, на думку окремих дослідників, є також певні дані про слов’ян під їх власною назвою, але дещо перекрученою. Поряд з племенами, що мешкали на південь від венедів, Птолемей називає народи, які утворили інший ряд, що сягав від Прибалтики далеко на схід або південний схід. Це галінди, судини, ставали, алани. На думку Г. Ловмянського, розселення цих народів пов’язане з напрямком торгового шляху від Балтійського до Азовського морів, який міг існувати у І—II ст. н. е. Ставанів Г. Ловмянський локалізував у Середньому Подніпров’ї та Подесенні. Назва ставани (слов’яни) вживалася, на його думку, купцями, що вели діяльність серед народів Балтійського узбережжя та аланів. Від них ця назва потрапила в одне з джерел, яке використав Птолемей. Етнонім «венеди» вживався лише тими народами, які проживали вздовж бурштинового шляху, що контролювався германцями[9].

Якщо ім’ям венеди (венети), ймовірно, називали слов’ян (до речі, як і деякі інші народи Європи) їхні сусіди-германці, то під «ставанами», не виключено, криється змінена самоназва цього народу або одного з його племен. Назви «ставани» і «слов’яни» ідентифікувало багато вчених, починаючи від Ломоносова і Татищева. Зазначимо, що за нормами грецької мови сполучення «слав» було неможливим, тому у візантійських джерелах VI—VII ст. греко-римські автори слов’ян називали склавинами, склавами тощо.

Ще одну, більш пізню згадку про венедів знаходимо в так званих «Певтінгерових таблицях» — карті римських доріг, які, ймовірніше, датуються другою половиною III ст. н. е. Документ дійшов до нас у копії, зробленій у XIII ст., і являє собою довгий сувій паперу із позначенням доріг. Він використовувався для потреб подорожніх і купців як географічна карта. Тут дається перелік народів та земель, розміщених у напрямку із заходу на схід, до якого входять венеди. Вони локалізовані на північ від Данії і на схід від лугіїв. Це територія на північ від Карпат, у Верхньому Подністров’ї і західніше[10].

Вдруге назва «венеди» трапляється на карті значно південніше, в гирлі Дунаю, між Дунаєм і Дністром[11].

Інтерпретація цього джерела викликала значну дискусію. Майже в кожній роботі, присвяченій раннім слов’янам, воно згадується і пояснюється по-різному. Дослідники, які локалізують слов’ян у Верхньому Подніпров’ї або межиріччі Вісли і Одри, як правило, ігнорують дані Певтінгерових таблиць, прихильники південної, подунайської, прабатьківщини слов’ян наголошують на їх достовірності.

З аналізу писемних джерел перших століть н. е. можна зробити такі висновки. Етнонім «венеди (венети)» принаймні частково стосується слов’ян. Слов’яни (венеди-ставани) становили в цей час великий народ північної частини Сарматії. Вони проживали на території між Віслою, східними відрогами Карпат і Подніпров’ям. Тут слов’яни мали свої домівки. З цієї території вони здійснювали військові походи проти бастарнів на півдні, естіїв і феннів (балтів та фіно-угрів) на півночі. Їх західні кордони межували з територією германців, а південні проходили між Степом та Лісостепом, межуючи з іраномовним кочовим населенням. Північний та східний кордони за писемними джерелами не простежуються.

Наведене тлумачення здається дуже вірогідним, але необхідно ще раз нагадати, що у відомостях згаданих авторів немає жодної позитивної вказівки на слов’яномовність пізньоантичних венедів (венетів). Особливо це зауваження стосується народів Південної Прибалтики та пониззя Дунаю.

Виразно, з прив’язкою до певної території, писемні джерела фіксують слов’ян у середині І тис. н. е., коли вони виступають на історичній арені Європи як численна і сформована суспільно-політична сила. На цей час припадає їх найбільш інтенсивне розселення аж до межиріччя Ельби та Заале, Подунав’я і Балканського півострова, де вони ведуть активні війни з Візантійською імперією. Все це збуджує інтерес до слов’ян. Візантійські автори VI ст. — Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Симокатта, а також Маврикій Стратег, які знають слов’ян під іменем антів та склавинів, у своїх працях відводять їм значне місце як численному народові, що бере активну участь у подіях в Південній та Південно-Східній Європі й впливає на її історичний розвиток. Виходячи з інтересів Візантії, вони розглядають питання внутрішньої організації та соціально-політичної структури слов’янського суспільства, розвитку військової справи, взаємовідносин з імперією та іншими народами, як її союзниками, так і противниками. Не торкаючись тут питань, пов’язаних з реаліями VI—VII ст., звернемося до повідомлень, що висвітлюють проблему слов’ян першої половини І тис. н. е.

Історик Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст. і присвяченій північно-германському племені готів, характеризує низку племен Центральної і Східної Європи, в тому числі венетів, з якими готи у ІІІ—IV ст. зустрілися на шляху свого переходу із Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я. Дуже важливо, що Йордан, порівняно з писемними даними більш раннього часу, крім венетів, у своїй праці називає ще антів і склавинів, підкреслюючи єдність їх походження. За Йорданом, вони походять від одного коріння.

«...Хоч їх (венетів) найменування тепер міняються відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами»[12].

Йордан окреслює територію розселення багатолюдного племені венетів VI ст. на заході верхів’ям Вісли та північними схилами Карпат[13]. На північ і на схід ця територія простягалась на далекі відстані, але її межі йому невідомі. Отже, дані Йордана підтверджують відомості, які містяться в авторів І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита і Птолемея. Через них ми можемо ретроспективно припустити, що й серед пізньоантичних венедів також були слов’яни. Йордан торкається також місця антів у подіях попереднього часу.

Після смерті Германаріха у 375 або 376 р. анти намагались відновити свою незалежність, але, зрештою, були розбиті наступником Германаріха — Вінітарієм. Їхній «король Боз» (на думку О. М. Трубачова, «Боз» чи «Бож» не ім’я, а статус ватажка — «вождь») та 70 старійшин були страчені[14]. Близькість або певну тотожність венедів та антів підтверджує також ім’я готського короля Вінітарія, яке на германському мовному ґрунті може інтерпретуватися як «потрошитель венедів», але ж при цьому він відомий насамперед як переможець антів[15].

Слід, однак, враховувати, що ці відомості носять ретроспективний характер і віддалені від часів написання «Гетики» півтора-двома сотнями років. Тому не можна виключати, що назву добре всім відомих сучасних (VI ст.) антів Йордан міг перенести на народ венетів, який воював з готами наприкінці IV або на початку V ст.

У всякому разі можна констатувати, що в середині І тис. н. е. слов’яни фігурують у писемних джерелах під самоназвою, а також під назвами, які вони отримали насамперед від германців (венеди (венети)) та іраномовних кочових етносів Південного Сходу (анти). До цього ж періоду відносять достовірне використання самоназви, яка зафіксована у формі типу «склавини». На думку деяких мовознавців, самоназва «слов’яни» не була споконвічною і на різних етапах історії етноніма могла супроводжуватися частковими змінами фонетичного вигляду слова. Це фіксує зміни семантичних мотивувань та асоціацій. Найраніше найменування слов’ян могло бути пов’язане з давньоіндоєвропейським коренем suobh-, для якого реконструюється значення «свобода», «людина, що належить до свого народу» (опозиція «свої» — «чужі»). «Своїх» об’єднувало в першу чергу розуміння мови, звідки йде більш пізня етимологія імені слов’яни — від «слить», «слову — сливу», в значенні «бути зрозумілим», тобто слов’яни — люди слова — своєї мови. Нарешті, ще в пізніші часи це слово входить до ряду нових асоціацій. Найбільш поширеним є зв’язок етноніма слов’яни із словом «слава», що утримався до середини XIX ст. в ранній науковій літературі, публіцистиці тощо[16].