Глава 2 Феодальні повинності

За феодалізму земля, яка перебувала у її власників, була головним засобом виробництва. Власність на неї становила економічну основу отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. За користування землею селянин був зобов’язаний певний час працювати в господарстві пана або віддавати йому частину продуктів, вироблених у власному господарстві, чи сплачувати грошовий податок. Велику роль у цьому відігравав позаекономічний примус, оскільки феодал мав над навколишнім населенням практично необмежену владу.

У класичному феодальному суспільстві первісною формою данини була відробіткова, яка відповідала найнижчому рівню розвитку продуктивних сил. Натуральна форма ренти відповідала більш високому ступеню розвитку класового суспільства, а передумовою грошової був значний розвиток торгівлі, ремесла і взагалі товарного виробництва.

Характерною рисою феодальних відносин у Київській Русі було панування від самого початку натуральної форми земельної ренти, яка базувалась на общинному володінні землею.

Общинна земля у деяких народів поділялась на оброблювану кожним членом общини як приватним власником і на оброблювану общинниками спільно, а отримані продукти використовувались на общинні потреби. У Київській Русі общинні запаси для покриття спільних витрат накопичувались інакше — шляхом внесків певної кількості продуктів кожним членом общини. З часом ці запаси і право їх збирання з общинників узурпувала родоплемінна знать. Так натуральні повинності вільних селян на користь общини поступово перетворились на феодальні натуральні повинності. Уже в IX — першій половині X ст. право племінних і міжплемінних князів на збір данини перейшло до київського князя як верховного суверена.

Феодалізм у східних слов’ян складався на базі розпаду первіснообщинних відносин. Родоплемінна верхівка поступово перетворювалась на феодалів, общинники ставали феодально залежними виробниками, забезпеченими всіма засобами виробництва. За таких умов натуральні повинності, природно, ставали панівною формою феодальної експлуатації.

Рис. 20. Землеробські знаряддя праці.

Данина була двох видів: разові контрибуції і регулярні податки на користь держави. Вони розподілялись між господарствами відповідно до кількості землі, якою вони користувались. Отже, данина являла собою фактично земельну ренту.

Збір данини отримав назву «полюддя». Зміст й' найкраще описаний Константином Багрянородним у праці «Про управління імперією». Згідно з ним, князі з усіма русами виходили з Києва в полюддя в листопаді і «кормились» у землях древлян, дреговичів, кривичів, сіверян та інших слов’ян упродовж усієї зими. У квітні вони повертались до Києва. Звичайно, київський князь і його дружина не об’їжджали всі населені пункти, щоб зібрати данину. Вона вилучалась місцевим адміністративно-управлінським апаратом земель і концентрувалась у спеціальних місцях — погостах, які відвідувались київськими князями, їх дружиною, податковими чиновниками. Погости були своєрідними фінансово-адміністративними і судовими осередками, які зміцнювали владу київських князів на місцях[642].

Писемні джерела фіксують полюддя на етапі його відмирання. Напевно, вже з середини — другої половини X ст. ця форма збирання данини втрачає своє значення. Передача міст і земель в управління мужів-посадників і намісників-князів зробила непотрібними щорічні князівські об’їзди земель. Податки відтепер збирались судово-податковим апаратом земель і централізовано передавались до Києва. За часів Ігоря Святославича, як гадають дослідники» «полюддя» перетворилось на особливий податок, який київські князі намагались стягувати понад встановлених норм.

Древлянське повстання 945 р., яке призвело до вбивства київського князя Ігоря, зумовило великокнязівську владу запровадити фіксовану норму податку — так звані уроки. Про її характер і розміри можна здогадуватись на підставі літописного повідомлення 1014 р., в якому йдеться про «уроки», які виплачував щорічно Новгород Києву. «Ярославу же сущю Нов?город?, и урокомъ дающу Киеву дв? тысяч? гривенъ от года до года»[643].

Крім централізованої, значна частина данини збиралась для місцевих потреб. Ярослав, будучи новгородським князем, третину сум (1 тис. гривень) розподіляв між своїми дружинниками. У X—XI ст. склалась досить розвинута система податків, які стягувались розгалуженим апаратом князівських чиновників.

У «Повісті минулих літ» містяться згадки про данину, що збиралась у східнослов’янських землях від окремого будинку — «диму». «А козари имаху на полянах, и на с?вер?х, и на вятич?хъ имаху по б?л? и в?вериц? от дыма»[644]. Подимна данина з часом трансформувалася в поземельну — від рала або плуга. Про неї згадує літопис під 964 і 981 роками. Перемігши в’ятичів, Володимир Святославич «възложи на ня дань от плуга», яку вони давали і його батькові. Це могли бути як хутряний, так і грошовий податки. Наприкінці X ст. важливим джерелом князівських прибутків були «віри» — штрафи за скоєні злочини. Володимир хотів запровадити смертну кару, але єпископи і старці порадили йому брати штрафи, які використовувались на утримання дружини. «Рать многа: Рже вира, то на оружьи и на коних буди»[645]. Віри стали своєрідною формою експлуатації місцевого населення, яке, відповідно до «Покону вірного», зобов’язувалось надавати князівським чиновникам продуктові і грошові подарунки.

Київ. Церква Богородиці Пирогощої. 1130-ті рр.

Трірський псалтир 1078—1087 р. Мініатюра, що зображує володимиро-волинського князя Ярополка та княгиню Ірину.

Чернігівська обл. Хрест-енколпіон ХІІ—ХІІІ ст. із зображенням св. Константина.

Серед численних повинностей давньоруського населення був і так званий повоз, відомий з X ст. У літописній статті 984 р., в якій йдеться про перемогу Володимира над радимичами, зазначається: «И платят дань Руси, повозъ везуть и до сего дне»[646]. Уточнення терміна «повоз» у літописі немає, але на підставі аналізу попередніх даних дослідники дійшли висновку, що він означав державну повинність — постачання коней і транспорту для потреб князя і його адміністрації[647].

Ще однією повинністю сільського населення було будівництво міст і їх укріплень. Сил міських жителів для цього не вистачало, а тому до роботи залучалось населення підвладної місту округи. Конкретні вказівки на це утримуються у літописах пізньосередньовічного періоду, але немає сумніву, що вони відобразили явище, яке мало місце ще в давньоруські часи.

Поширеною формою експлуатації були відробітки. Їх значення у феодальному господарстві зростало в міру розвитку і збільшення попиту на продукцію сільського господарства. Розвиток торгівлі і ремесла, зростання міського населення ставили перед сільським господарством, і передусім землеробством, завдання значно збільшити товарне виробництво. Князі і бояри у своїх володіннях організовували господарства, які виробляли сільськогосподарську продукцію для продажу.

Поряд з продуктовою даниною і відробітками феодально залежне населення платило грошову данину. Остання, засвідчена писемними джерелами X ст., пізніше стала поширеною формою ренти. Про рівень її розвитку у XII ст. дає уяву жалувана грамота 1150 р. смоленського князя Ростислава Мстиславича монастирю. У цій грамоті згадується близько 30 сіл і волостей, які мусили виплачувати грошову данину в розмірі 800 гривень; десята частина її віддавалась на користь смоленської єпископії.

Форми феодальної експлуатації, які визначались рівнем розвитку виробництва, у свою чергу впливали на економічне становище суспільства. Характерною рисою Київської Русі були швидкі темпи соціально-економічного розвитку. З IX по XI ст., тобто за порівняно короткий історичний час, вона досягла значних успіхів у розвитку господарства, міст, культури. Серед пояснень цього феномена мали місце й такі, які все зводили до впливів зовнішніх чинників. Так з’явились різні теорії про впливи і запозичення, зокрема хозарська, норманська.

Дійсною ж причиною високих темпів розвитку Київської Русі були сприятливі соціально-економічні умови, що визначалось більш доцільною, порівняно з рабовласницькою, формою феодальних відносин.

За натуральної і особливо грошової ренти виробник віддавав власному господарству весь свій робочий час. У нього був стимул для пошуку раціоналізації виробництва, удосконалення знарядь праці і максимальної віддачі фізичних зусиль.