5.9. Бесоодержимые в Киеве и окрестностях

5.9. Бесоодержимые в Киеве и окрестностях

После первой русской революции некоторым стало ясно, что революция — это никакой не выход из положения и никаких проблем она не решает. Но, к сожалению, таких людей было мало. Максим Славинский в своих воспоминаниях приводит слова историка В. Антоновича, который в 1908 году говорил: "Ота нібито революція, що її ми зазнали, — це лише вказівка, чого треба чекати за якийсь десяток літ. Прийде ще раз не нова революція, а новий бунт, але вже не такий нікчемний, як отой перший. Буде щось страшне, щось схоже на те, що відбулося в Московщині в початках XVII століття, але ще гірше. Вони винищать усе, що тільки можна винищити: шляхту, купецтво, духовенство, інтелігенцію; й самого царя в калюжі втоплять. Розграбують усі багатства; коней і коров переріжуть, а про людей нема що й казати. А найгірше постраждає Україна. Тяжко собі й уявити, що перебуде наш народ, але з певністю можна сказати, що загинуть у боротьбі з москалями сотні тисяч, а може, й мільйони українців. Зруйновані будуть наші міста, — чи не загине й Софія Київська… Спалені будуть села, сади вирубані, поля бур’яном заростуть" (цит. по: 10, 219).

Так стоило ли раздувать революцию? Тот же Антонович, например, всю жизнь был горячим поклонником революционного Гейне. Однажды в связи с надзором полиции он даже заболел, но его быстро излечили оригинальным способом: "Лікар не тільки не заборонив мені читати книжок, а навпаки — радив читати, особливо те, що до вподоби. Мені дано твори Гейне, що здавна подобались мені своєю щирістю та глибиною думки, і за днів кілька я почав одужувати" (16, 363). Только недалекий человек не понимает прямой связи между революционным словом и революционным делом. Но разве может быть ограниченным человеком профессор истории? Оказывается, сколько угодно. Вот один пример из жизни Антоновича. Его знакомый побывал на концерте знаменитого Пабло Сарасате:

"— Скрипаль зачарував усіх; навіть діти переживали якийсь особливий настрій…

Говорив я з жаром, з запалом, бо ще був переповнений свіжим враженням. А коли скінчив свій довгий монолог, Антонович лагідно посміхнувся і промовив:

— Отже, я дивлюся на скрипку інакше… По-моєму, скрипка не що інше, як відомої форми дерев’яний ящик, на який натягнено скручені баранячі кишки, а скрипаль водить по ним пасмом кобилячого хвоста.

Я занімів от здивування. Через хвилину Антонович додав:

— Музика для мене взагалі не існує… Я її не розумію, а особливо скрипку" (16, 368). Ну что ж, на всякого мудреца довольно простоты.

* * *

Еще пример путаницы в головах. Видный деятель киевской "Громади" композитор Н. Лысенко писал музыку к революционным виршам Шевченко ("Як понесе з України у синєє море кров ворожу, отоді я і лани, і гори, все покину і полину молитися до самого бога, а до того я не знаю бога…") и Франко: "Вічний революціонер" написаний влітку 1905 року на дачі в Китаєві… Привітавшись, збуджено почав ходити по веранді. Нам всім здалося, що він приніс якісь важливі політичні новини (тільки ними й жили в той бурхливий час). Та несподівано для всіх Микола Віталіович підійшов до рояля, відкинув кришку і вдарив по клавішах. Незнайомі звуки все росли й міцніли, тривожні, закличні. Та ось у мелодію вплелися слова:

Вічний революціонер —

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер!

— Не знаю, чи це минеться так авторові, але гімну забезпечене довге життя, — зауважив хтось з гостей. — Ви, Миколо Віталійовичу, не пісню, а бомбу створили" (16, 377). Уже после первой "неудачной" русской революции (когда многим стало ясно, что натворит революция "удачная") он продолжал дуть все в ту же революционную дудку, причем в трогательной интернациональной симфонии с русскими революционерами. Его сын вспоминал: "В 1911 році "Український клуб" готувався відзначити 50-ті роковини смерті Т. Г. Шевченка. За участю батька була вироблена широка програма Тарасових вечорів з доповідями, читанням віршів, концертами тощо. Готуючи урочистий концерт, Микола Віталійович написав на слова В. Самійленка кантату "До 50-річчя з дня смерті Т. Г. Шевчен-ка"… За наказом царського міністра внутрішніх справ, всяке громадянське вшанування пам’яті Шевченка на території України було заборонено. Що ж діяти?.. Тут трапилась ще одна, радісна для батька, подія. Справа в тому, що на Москву царська заборона не поширювалась. Скориставшись цим, московський гурток українських артистів ("Кобзар") та українське громадянство Курська вирішили урочисто відзначити 50-річчя з смерті великого Кобзаря в серці Росії — Москві, а також у Курську.

На запрошення "Комітету по влаштуванню вшанування Т. Г. Шевченка" охоче відгукнулись кращі сили української трупи М. Садовського, солісти московської опери, серед яких була і А. В. Нежданова. Для участі в концертах батька запросили до Москви і до Курська. Концерти перетворились для Миколи Віталійовича на своєрідний творчий звіт Москві, Росії. Шевченківські концерти в Москві і Курську надзвичайно підняли настрій батька.

— Хоч і не на рідній Україні, а таки вдалося нам за допомогою російських братів, у сім’ї братній пом’янути Тараса. І добре пом’янути, — поділився він з нами своєю радістю. З особливою теплотою Микола Віталійович говорив про Нежданову. Декому з відвідувачів клубу батьків настрій не сподобався.

— Не слід було вам, українському Бояну нашому, їздити в ту Москву. Хіба не росіяни заборонили Шевченкове святкування? А ви, наш батько, надія наша, до росіян їздите та ще й не нахвалитесь ними, — пам’ятаю, так "відчитував" Лисенка клубний діяч з націоналістичної братії.

— Е, добродію, як вже почали про росіян, то треба до кінця розібратись, — рвучко, всім тілом повернувся до нього батько. — Так, так, треба, добродію, добре розібратись, які росіяни заборонили Шевченка і до яких росіян я їздив. Хто визволяв Шевченка з неволі кріпацької?

Жуковський і Брюлов — росіяни. Цар російський засилає Тараса в солдати. А хто його вдруге визволяє? Може українські панки, які від нього відвернулись, мов од прокаженого? Ні, знову-таки петербурзькі друзі — росіяни. Міністр його "великомордія" забороняє Шевченка, а хто співає Тарасові пісні на московській сцені? Нежданова — цариця російської опери. Отаке-то, добродію! А то, землячки, все дзвоните в усі дзвони: росіяни, росіяни, а нема того, щоб подумати, хто з них народу українському справжній ворог, а хто брат рідний!

Батько так розхвилювався, що одразу пішов додому: серце розболілось" (16, 378). Что тут скажешь? Кобзари всех стран, соединяйтесь!

* * *

На сестре композитора Софии Лысенко был женат видный деятель киевской "Громады" писатель М. Старицкий. Пчилка писала: "Вспомнили, что трудится Михаил Петрович давно — и в 1894 году устроили его 30-летний юбилей. Этот юбилей был отпразднован в тесном товарищеском кругу, быть может, чересчур тесном: решено было отпраздновать юбилей исключительно в кругу товарищей, следовательно, без участия дам. Не знаю, почему именно к этому празднику, 30-летия литературной деятельности Михаила Петровича, приложен был архаический принцип Запорожской Сечи" (16, 392). Комментатор объясняет: "Эта архаическая форма дискриминации применялась также и в работе киевской Старой громады, на заседания которой женщины не допускались. Исключения делались только для Анны Берло, о чем она с гордостью сообщает в своих мемуарах. В свою очередь, дамы из Общества дневных приютов, организованных Громадой, не допускали в свою среду мужчин" (16, 393).

Женский вопрос однажды обсуждался с подачи видного деятеля Киевской громады К. Михальчука: "Щирий і глубокий патріот, людина великих наукових здібностей та знань в ділянці філологічній (був членом-кореспондентом Російської академії наук), він якось незмірковано одружився без почуття національно-громадської спільності і до того ж повинен був заробляти на хліб на посаді в знаній в Києві пивоварні… Гіркий досвід власного життя був причиною, що коли обмірковувався статут Товариства українських поступовців, то Михальчук дуже настоював, аби заведено було до статуту пункт, що заборонив би членам організації братися з неукраїнками… Але, не зважаючи на такий наочно сумний приклад, пропозиція та перепала" (16, 417).

Но даже чистокровные украинки вряд ли долго высидели бы на совместных собраниях Киевской громады: "Казацкие обычаи" старых громадовцев включали "вечеринки" с водкой и танцами. Обычные рабочие заседания также оканчивались застольями с выпивкой" (16, 411). Такой режим выдерживал далеко не каждый мужчина. Например, выдающийся историк Киева, архивист и педагог В. Щербина не выдержал нагрузок. Очевидец вспоминал: "Він був дуже зацікавлений Україною, про це свідчить його наукова діяльність, його пильна праця над архівами, його інтерес до української історії. Одначе його ніяк не можна характеризувати як активного громадського діяча. Звичайно, змолоду він був членом Старої громади, але потім чомусь вийшов з неї. Чому? Скільки я знаю, йому дуже не було до вподоби, що, збираючись за чергою у одного з своїх членів, ця громада мала справжні бенкети, з дуже добрими стравами, винами й горілками. Демократично і, я б сказав, аскетично наставленому Щербині це здавалося неприпустимим. А між тим, може, завдяки цим бенкетам поліція ніколи не чіпала Старої громади, і це була чи не єдина українська конспіративна організація, що за все своє існування не знала "провалів". Але певно Щербині, що явно не мав громадської вдачі, не подобалось і те, що там забагато говорили, а він волів би обходитися короткими діловими розмовами, що в соціальному житті не завжди буває можливе" (16, 407). Таковы уж особенности национальной социальной жизни (а также — национальной конспирации).

Но вернемся к Старицкому. Он был соратником Пчилки, Драгоманова и прочих конспираторов-"громадян". Его дети воспитывались в том же духе, что и Украинка. Ее подруга Людмила Старицкая вспоминала 1880-е годы: "Мое поколение — особое поколение: мы были первыми украинскими детьми. Не теми детьми, которые вырастают в селе, в родной атмосфере стихийными украинцами, — мы были детьми городскими, которых родители впервые с пеленок воспитывали сознательными украинцами среди враждебного окружения. Таких украинских семей было немного; все другие дети, с которыми нам приходилось постоянно встречаться, были русифицированными барчуками. В то время среди русской квазиинтеллигенции Киева утвердилось недоброжелательное отношение ко всему украинскому, и особенно к самим "украинофилам"; в лучшем случае к ним относились иронично, как к "блаженненьким" или чудакам. Мы говорили по-украински, и родители всюду обращались к нам по-украински; часто нас одевали в украинскую одежду. И, конечно, и тем и другим мы обращали на себя общее внимание, а вместе с тем и — шутки, глумление, насмешки, презрение. О, как много пришлось испытать нашим маленьким сердцам горьких обид, незабываемых… Помню, как с сестрою гуляли мы в Ботаническом саду, конечно, в украинской одежде и говорили между собой по-украински. Над нами стали смеяться, вышла гадкая сцена: дети, а заодно и такие же разумные бонны и няньки начали издеваться над нами, над нашей одеждой, над нашим "мужицким" языком. Сестра вернулась домой, заливаясь слезами. Моих слез не видел никто: яростное, волчье сердце было у меня; но, помню, как ночью, когда все вокруг спали, вспоминала я, бывало, происшествия дня и думала, думала… И такая страшная, такая хищная ненависть ко всем угнетателям родного слова и люда поднималась в сердце, что страшно теперь и вспоминать…" (16, 353).

* * *

Одним из самих щедрых спонсоров украинских националистов был крупный землевладелец Е. Чикаленко: "Член Старой громады. Финансировал многие начинания в общественной, политической и культурной жизни Киева… Финансировал политическую деятельность украинских нелегальних организаций" (16, 403). Чикаленко вспоминал свою дискуссию с видным деятелем киевской громады Житецким, который считал, что "нам, українцям, не по дорозі з соціалістами": "—Даремно, — кажу, — ви так ставитесь до них. Поки у нас не було соціалістичної пар-тії, то краща, енергійніша молодь наша тікала в російські революційні партії. Згадайте Дебогорія-Мокрієвича, Лизогуба, Стефановича, Кравчинского, Кибальчича, Желябова та й багато інших, бо молодь не може задовольнитися культурно-національною справою. Я хоч не соціаліст, а радію, що у нас вже є українська соціалістична партія, бо тепер молодь наша не буде так денаціоналізовуватися, як досі, а буде працювати на українському грунті і для нас не пропаде…" (16, 440). Кибальчич и Желябов, "кращі" из этих "кращих", убили Александра Освободителя. Это было их главное достижение, апофеоз, так сказать. А к этому Пику терроризма вели "благословенные 70-е". Украинка воспитывалась именно в те годы и засчитывала это себе в актив, сравнивая себя со своим мужем Квиткой.

"Енергійний" украинский молодой человек Степняк-Кравчинский известен тем, что в 1878 году кинжалом на улице убил жандармского генерала Мезенцева. Яков Стефанович — "известный киевский революционер-народник, выдающийся мастер политической провокации, автор фальшивых царских манифестов к крестьянам о переделе помещичьей земли, организатор тайных народных дружин под Чигирином. Из Лукьяновской тюрьмы его вызволил известный террорист Валериан Осинский, который считал киевского гения провокации своим учителем. В 1879 г. вошел в террористическую организацию "Земля и воля". В 1883 г. осужден на каторжные работы. В 1905 г. вернулся в Украину и отошел от революции" (16, 675). Если бы ему удалось поднять крестьян на передел земли, то "крупный землевладелец Е. Чикаленко" прочувствовал бы все это на своей шкуре. Но "меценат" предпочитал натравливать террористов на кого-нибудь другого.

После революции один из народников вспоминал молодость: "Некоторая часть молодежи увлекалась идеей самозванства и думала, что если бы явился новый Пугачев в качестве самозваного царя, то социальный строй в России можно было бы изменить несколькими указами. Другие мечтали о том, что было бы недурно использовать с целью революционной пропаганды слухи, которыми, за отсутствием достоверных сведений, питаются неграмотные люди. Говорилось, что умелым распространением тенденциозных слухов можно было бы повлиять в желательном направлении на миросозерцание народа… Какими бы бесплодными ни были все подобне мечтания и разговоры, они показывали, что организатор какого-нибудь в этом роде фантастического предприятия мог бы рассчитывать на известный круг последователей и исполнителей. Такой организатор и нашелся в лице Стефановича, задумавшего воспользоваться царским именем для поднятия крестьянского восстания. За сотрудниками дело не стало. Заслужив предварительно доверие крестьян, избравших его ходоком, он через погода, в ноябре 1876 года, явился в их среду уже в качестве доверенного от царя и принес подложную царскую грамоту, приказавшую крестьянам соединиться в тайные общества. Сам он редко показывался крестьянам, но действовал как опытный организатор и в короткое время успел создать большую боевую крестьянскую дружину. Во второй половине 1877 г. арестовано было без малого сто человек чигиринских крестьян, принадлежавших к союзу, а вскоре затем и Стефанович с Дейчем и Бохановским, но им удалось бежать из киевской тюрьмы. Аресты же членов союза вызвали, конечно, плач жен и детей, но не сразу убедили крестьян, что грамота подложная. Сидя под арестом, они продолжали верить, что Стефанович действительно царский посланник" (16, 676).

Еще один из "кращих", В. Дебогорий-Мокриевич писал: "Помню, в одном из тюремных писем Стефанович описывал ход чигиринской конспирации. Среди чигиринских крестьян были произведены аресты в связи с волнениями на почве распределения земельных участков, которое значительная часть крестьян считала несправедливым. Арестованных привозили в Киев и держали под замком в полицейских участках. Днем им позволялось бродить по всему городу и искать себе работу для пропитания. Стефанович познакомился зимой 1875 года с чигиринцами, находившимися в киевских полицейских участках, под видом крестьянина Херсонской губернии Димитрия Найды, отправлявшегося якобы ходоком к царю. Заручившись их доверием, по истечении некоторого времени он представил им царскую грамоту, в которой повелевалось всем крестьянам соединиться в тайные общества ("Тайные дружины") с целью восстания против панов. note 16. Эти "тайные дружины" должны были организовываться по известному плану, изложенному в другом царском документе — "Уставе Тайной дружины". Согласно "Уставу", всякий, желающий сделаться "дружинником", должен был принести присягу в верности тайне и принимался в члены только за поручительством двух "дружинников". Всякий "дружинник" должен был вносить ежемесячно по 5 копеек в кассу и иметь собственную пику на случай восстания. 25 "дружинников" составляли одно староство и выбирали своего старосту. Староста собирал денежные взносы, приводил к присяге вновь поступающих и т. д. 20 староств составляли атаманство. Атаман избирался старостской радой и был посредником между "Дружиной" и комиссаром. Во главе "Тайных дружин" (которых по всей России должно было быть много, конечно) стоял "Совет комиссаров". Такова в общих чертах была организация, которую Стефанович старался провести среди чигиринских крестьян. Само собой разумеется, что затея эта имела полнейший успех. Крестьяне стали записываться в "Тайную дружину" целыми десятками… В ноябре 1876 г. Стефановичем пущены были в дело "Грамоты" и "Устав", а уже к весне 1877 г. в рядах "Тайной дружины" насчитывались сотни людей. Но этот быстрый количественный успех и явился причиной неудачи. Тайна была очень скоро открыта и среди чигиринцев начались аресты и преследования, окончившиеся арестом самого комиссара Дмитрия Найды, т. е. Якова Стефановича.

— Удивительно смелые мысли! — говорил Осинский о чигиринской конспирации Стефановича. Это дело произвело на него сильное впечатление. Осинскому, слыхавшему лишь о пропаганде социалистических идей, чигиринское дело, построенное на народной вере в царя, представлялось и оригинальным и смелым.

— Удивительно смелые мысли! — восклицал он" (16, 675).

Еще бы не смелые. Оказывается, многие идеи большевиков были впервые придуманы одним из "кращих" молодых украинцев в Киеве для обмана украинских крестьян. А некоторые из них были хорошо известны героям "Бесов" Достоевского.

"Среди киевских анархистов-народников 1870-х годов широко обсуждались методы политических "вспышкопусканий", т. е. масштабных провокаций, способных взбудоражить народ и подвигнуть его к бунтам. Самой выдающейся акцией такого рода стала организация нелегальных народных дружин при помощи подложных "царских грамот", что привело к арестам нескольких десятков крестьян в селах под Чигирином. Подпольщики подбрасывали в редакции газет ложную информацию, расклеивали по городу фальшивые правительственные сообщения и вынашивали планы выдвижения из своей среды самозванного претендента на царский трон. После ареста Стефановича, спровоцировавшего чигиринцев на создание тайных дружин, для его вызволения из Лукьяновской тюрьмы прибыл из Петербурга Валериан Осинский. С освобождением своего кумира он справился блестяще, а заодно, по ходу дела, организовал несколько покушений на представителей царской администрации и таким образом положил начало киевскому политическому террору. Его же группа распускала слух о подпольном "Исполнительном комитете", который якобы начал деятельность с этих кровавых расправ и предупреждал, что его агенты уничтожат каждого, кто встанет на пути революции. Сделана была также подложная печать овальной формы, вверху которой помещалась надпись "Исполнительный комитет", а внизу — "Русской социально-революционной партии". Посередине были вырезаны скрещивающиеся револьвер и кинжал, а между ними еще и топор. На самом деле такой партии не было и комитета — тоже, но нападения и убийства происходили часто, что говорило о том, что революционное движение на юге России, и в первую очередь в Киеве и Одессе, встало на путь террора" (16, 671).

В Киеве существовала коммуна, представлявшая собой кружок анархистов-бакунинцев (братья Дебогорий-Мокриевичи, сестры Брешко-Брешковские, Я. Стефанович и др.). Существенным отличием "Киевской коммуны" 1870-х годов была ее революционность. Существующему общественному порядку "она противопоставляла свое право на террор от имени большинства — угнетенного народа. Естественно, права на убийство никто коммуне не давал, да она и не нуждалась в таком позволении, высокомерно третируя сам народ как "темную массу", которую приходится насильно подталкивать на борьбу за "счастливое будущее" (16, 671). В. Дебогорий-Мокриевич описывал своих революционных друзей, из соображений конспирации называя их по именам: "Тут (в Киеве 1870-х) можно было видеть краснощекого здоровенного Алешку, к которому более чем к кому-либо подошло бы название "доброго молодца". С этим "молодцем" постоянно происходили какие-то экстраординарные случаи: то у него в квартире выстрелит нечаянно револьвер, то выпадет на улице из чехла и публика обходит его, точно прокаженного, глядя с любопытным страхом, как он подбирает свои "террористические" принадлежности. Один раз на Крещатике у него каким-то образом вонзился в ногу его собственный кинжал, висевший сбоку на поясе, и такую глубокую рану сделал, что воротился он домой весь окровавленный" (16, 673). Очевидно, в голове у этого "борца за народное счастье" происходило нечто аналогичное.

"Автор цитируемых мемуаров считал, что хорошо организованные кружки 1870-х гг., как правило, были косны и консервативны и подавляли волю революционера к действию. Лишь в Киеве и Одессе настоящий революционер мог отдохнуть от бесконечной пропагандистской работы, проявить свою смелость в борьбе с царизмом. Поэтому, мол, здесь и зародился революционный терроризм" (16, 674). В Петербурге тоже были сторонники террора, но там они не могли как следует развернуться. Сегодня таких назвали бы "отморозками", а тогда величали иначе, но тоже довольно точно: "Террористов, сторонников физического насилия над представителями власти называли "троглодитами" (16, 674).

"Раза два приезжал из Петербурга Сенька, приятель Валериана Осинского и член одного с ним петербургского кружка так называемых "троглодитов". В Петербурге Сенька вынужден был сидеть смирно и заниматься пропагандой; организация подавляла его. Но поживет, бывало, он в Киеве день-другой, и на его бедре появится длинный, серпообразный кинжал. Высокий, стройный, с выпуклой грудью и выгнутой поясницей, — точь-в-точь как его кинжал, — Сенька представлял собой прекрасное доказательство консервативного воздействия петербургского кружка. Тут (в Киеве) можно было видеть Брандтнера из Харькова, Свириденко и Попко из Одессы, — лиц необычайной отваги, так сказать, богатырей нашего времени, готовых к смерти в любую минуту. Тут же появлялся и Лизогуб, подобно Осинскому и Сеньке, принадлежавший к кружку "троглодитов" и бывший также одним из первых сторонников терроризма" (16, 674).

Если Степняк-Кравчинский убил шефа жандармов, то этим троглодитам (или отморозкам) было все равно, кого убивать. Городскую атмосферу хорошо передают сообщения газеты "Киевлянин": "Вечером 3 марта 1880 г. случилось следующее происшествие загадочного свойства. Офицер генерального штаба капитан С-кий, проезжая на извозчике по Шулявской улице, на углу Паньковской почувствовал прикосновение к шее холодного тела и затем услышал характерный звук осечки курка, через несколько мгновений вновь повторившийся. Обернувшись, С-кий увидел какого-то человека, направлявшего в него дуло револьвера. Неизвестный, взглянув в лицо С-кого, крикнул: "Извините!" и пустился бежать. С-кий, соскочив с извозчика, начал преследовать убегавшего, но не догнал его…" (16, 677). По справедливому мнению современного исследователя Киев был настоящей Меккой для подобных "троглодитов" (16, 673). А в эмиграции все эти революционеры обрабатывались в своем духе Драгомановым.

Лечение бесоодержимых весьма затруднительно (поскольку они считают себя лучшими из лучших, авангардом всего прогрессивного человечества). Редко какой священник добивался такого успеха, который был описан мемуаристом: "Замечательная метаморфоза произошла со студентом Федором Гурьевым. В студенческие годы это был человек крайних анархических убеждений и вышел из Киевской духовной академии, не мирясь с ее порядками. По выходе из академии он в Москве пристроился к какой-то редакции, бывал в разных частных собраниях и на них давал волю своему злоязычию. Раз он разошелся так, что поразил всех собеседников своими анархическими идеями. Когда кончил он свои речи, к нему подошел один священник, бывший в собрании, и начал с ним дружескую беседу.

— По глубокому убеждению, — спросил священник, — говорите вы все это или просто для красного словца, как часто делают наши либералы, желая заявить себя наиболее передовыми людьми?

— По искреннему глубокому убеждению. — отвечал Гурьев.

— Если вам нестерпимо жить в нашем обществе, в России, и нашу атмосферу вы находите такою, что вам дышать невозможно, — продолжал священник, — то где бы вы могли найти более благоприятные условия для своей жизни? В Западной Европе?

— Нет, ни в одном из государств Западной Европы. Во всех них то же самое, что и у нас.

— А в Соединенных Штатах Северной Америки?

— Там уклад жизни более благоприятней, чем у нас. — отвечал Гурьев.

— Знаете ли, что? Пожалуйте в Северную Америку, где вы можете мирно устроиться и найти более благоприятные условия для своей жизни. Я даю вам на это 5 тысяч рублей. Не изумляйтесь. Я говорю серьезно. Я человек одинокий, у меня деньги есть, и предлагая их, я думаю сделать через то доброе дело, — во-первых, доброе дело для вас, надеясь через то доставить вам возможность жить более мирной жизнью, чем какою вы живете ныне, — во-вторых, доброе дело для общества, избавив его от человека, болящего болезнью заразною, от которого зараза может перейти к другим.

Беседа священника ошеломила Гурьева, и он начал задумываться над собою и из анархиста и крайнего либерала сделался славянофилом и консерватором. Московские славянофилы, считая его своим, близким по убеждениям, рекомендовали его Галагану, богатому малороссийскому помещику, тоже славянофилу, он принял его домашним учителем к своему сыну (именем Павла Галагана, который вскоре умер, была названа частная гимназия Галаганов в Киеве)" (16, 677). Так был излечен один из бесоодержимых. Прочие же продолжали свою активную деятельность. Издали все они были красного цвета, но вблизи имели бесконечное количество оттенков.

Особенно "переймався" чистотой окраса Чикаленко. Он вспоминал об одной манифестации: "Демонстрація, на мою думку, склалася зовсім стихійно. День 25 лютого несподівано був такий надзвичайно гарний, сонячний та теплий, що сила публіки висипала на вулицю, бо кожного тягнуло з хати на сонце. Всім у Києві відомо, що в цей день що року служиться панахида по Шевченку в Софійському соборі, і багато народу по-сунуло туди, але, побачивши, на дверях оповістку, що панахиди не буде, натурально обурилась. Російська революційна молодь, якій все одно, з якого приводу робити демонстрацію, — чи скориставшись іменем Толстого чи Шевченка, почала підбивати публіку до протесту. За це гаряче вхопились кавказці, які, як я вже казав, з пієтизмом ставились до Шевченка за його "Кавказ". І таким робом почалася демонстрація, а коли з’явилась контрдемонстрація монархістів-"двухглавовців" на чолі з студентом Голубєвим, то тут уже пристрасті розгорілися… Кажуть, що при списуванні протоколів арештованих демонстрантів кавказці, а власне грузини, наче змовились називати себе українцями.

— Та який же ви українець? — питає їх на допиті поліцейський пристав, — ви ж грузин, видно по вас.

— Пиши українець. Ти "Кавказ" Шевченка читав? Його писав українець. І я теж хочу бути українцем!" (16, 525).

История умалчивает об их фамилиях (Джугашвили? Жвания? Берия? Саакашвили?). Однако Чикаленко был очень доволен грузинами. Почти так же, как Ленин, в это же самое время называвший их "чудесными грузинами". Но эти русские! "Повбивав би". Комментатор комментирует: "В таком недоброжелательном тоне Чикаленко говорит о русских революционерах в своих дневниках и мемуарах не раз и не два, а постоянно. То же самое находим и у многих других деятелей украинского национально-освободительного движения после их вынужденной эмиграции и разочарования в результатах своей политической деятельности. Осуждая русскую молодежь, которая будто бы "примазалась" к Шевченко, Чикаленко с восторгом пишет о "кавказцах", которые присоединились к демонстрации. Непредубежденному человеку трудно понять, какая в данном случае разница в действиях русских и "кавказских" студентов" (16, 525). А национально "свидомому" и объяснять ничего не нужно. Москаль он и есть москаль. Поэтому: революционеры всех стран (кроме москальщины), соединяйтесь!

В Старой громаде радикалов было мало. Но на смену умеренным, как всегда, пришли крайние. "Молодые радикалы считали старых громадовцев оппортунистами, сторонились их, но не разрывали с ними окончательно, принимая участие в их культурных и иных общественных мероприятиях и пользуясь их связями и средствами" (16, 411). Одним из самых известных молодых "громадян" был Н. Михновский (1873–1924): украинский политический деятель праворадикального направления; один из основателей "Братства Тарасовцев". "Через романтичну історію (одбив жінку у свого патрона-адвоката) М. Міхновський мусив залишити Київ та перенісся на життя до Харкова. Тут провадив він активну громадську й політичну працю в національному напрямі. Ім’я його зв’язувано з замахом зірвати пам’ятник Пушкіна" (16, 409). Комментатор: "Попытка взорвать памятник Пушкину в Театральном сквере Харькова произошла в ночь с 30 на 31 октября 1904 г. Акцию осуществила экстремистская группа "Оборона України", в которую входили представители радикального крыла возглавляемой Михновским Украинской народной партии… Под памятник был заложен динамит, но так неумело, что взрыв лишь слегка повредил пьедестал. Акция вызвала всеобщее возмущение. Заграничный комитет Революционной украинской партии остро осудил эту выходку "михновцев", четко определив ее шовинистическую суть: "Ясно, что такое могли сделать только украинские шовинисты, что молятся на все украинское и поносят без разбора все русское только потому, что оно русское, а не украинское". Михновский, как отмечает один из мемуаристов, руководил этой акцией и остался доволен ее результатом, во всяком случае, встретившись с террористами на следующее утро в университетском саду, он тут же кинулся их поздравлять и целовать" (16, 410).

Не любили шовинисты и украинцев, не разделявших их позиций. Чикаленко вспоминал такой показательный эпизод: "На жаль, наші занадто "щирі" українці відбили у В. Г. Короленка охоту до українства. Недавно, на сектантському судовому процесі в Сумах, де адвокат М. І. Міхновський виступав як оборонець, був і В. Короленко як редактор "Русского богатства", що дуже інтересується народним життям. В кулуарах суду якийсь адвокат, не розпитавшися попереду, звів Міхновського з Короленком, бажаючи їх познайомити. Короленко охоче простягнув руку, а Міхновський, заклавши свої руки за спину, відповів своїм звичаєм з театральним пафосом:

— Я зрадникам мого народу руки не подаю!

Можна собі уявити, як Короленко був вражений і ображений.

Все ж таки! Йому не схотіли потиснути тої руки. Яку російське громадянство залюбки готове цілувати… Мені розказували, що Короленко після того інциденту скаржився своїм близьким:

— Який же я зрадник, коли я ніколи українцем не був? Мати моя полька, батько російський урядовець — русифікатор у спольщенім місті Житомірі; весь свій вік я прожив в Великоросії та на засланні в Сибіру і батьківщиною своєю завжди вважав "русскую литературу".

З того часу Короленко, як кажуть, почав обминати свідомих українців, боячись напоротися на другого Міхновського. Взагалі занадто "щирий" Міхновський раз у раз шкодить українському національному відродженню в Харкові, бо він не приваблює обмосковлених українців до українства, а відлякує їх. Досі в Харкові нема жодної української книгарні, не кажучи вже про газету, нема української громади. І в цьому немало завинив М. Міхновський" (16, 409).

Во время Первой мировой войны — подпоручик юстиции, служил в Киевском окружном военном суде. Сторонник создания регулярной украинской армии. Соперник С. Петлюры за лидерство в военной сфере. Член Центральной Рады. Социалист Грушевский критиковал его за радикализм, считал его чуждым украинской демократии. "За часів гетьмана Скоропадського Міхновський зайнявся організацією військових частин українських в противність московським "добровольческим" формуванням урядовим. Заснував військовий клуб, який містився на Фундуклеївській вулиці. В час більшовизму закінчив життя самогубством, щоб не оддатися в большевицькі руки" (16, 409).

Предпоследний роман Достоевского называется "Подросток". А вот деталь для будущего автора романа "Украинский подросток": "Першу промову на святкуванні тарасовцями роковин Т. Шевченка в 1890-х рр. мав сказати М. І. Міхновський, — се був перший в його житті публічний виступ. Почав він, хвилюючиись, кількома реченнями. Зупинився, підійшов до дверей і безнадійно схилив голову на одвірок. Так ще тоді не призвичені були люди публічно говорити, що спасував промовець, який після уславився своїм красномовством як адвокат в суді і при різних громадських виступах" (16, 409).

Одним из самых ярых русофобов был Чикаленко. Его дочь вспоминала: "Тут варто згадати про батькове відношення до Москви. Помимо приказки: "Тату, лізе чорт у хату! — Дарма, аби не Москва!", яку батько часто наводив як приклад народної мудрості, ще задовго до війни 1914 року батько висловив такі приблизно думки: "Німці чехів вивели в люди. Поляки самі вважають познанців за найкультурніших та національно свідомих. Порівняти литовців та латишів під німецьким культурним впливом і тих самих литовців під російським та польським; а ще яскравий приклад — фінські народи: мордва, череміси, зиряни і т. д. під російським пануванням стоять на первісному ступні розвитку". Під час війни батько, як і більшість київських українців, нетерпляче чекали німців-австрійців, щоб ті "зайняли Україну принаймні по Дніпро".

— Нам не страшно, — казав батько, — щоб німці нас онемечили, а за економічне визискування вони дадуть нам свою культуру.

Під час перебування німецького війська в Києві 1918 року до мене зайшов знайомий і земляк мого чоловіка, офіцер у тій армії. Я представила його батькові і помагала в їхній розмові. Коли той, наслухавшися десь у російських колах, почав щось про "братерство" москалів і українців, батько з серцем устав і сказав уже по-українськи, не пробуючи боротися з труднощами німецької мови:

— Краще я буду німецьким наймитом, ніж братом москалів! Переклади йому це.

— Knecht! Наймит! — настоював він, коли я шукала за м’якшим виразом. — Sie haben aus den Polen Europaer gemacht! note 17 — тикав він пальцем на здивованого таким вибухом німця" (16, 404).

Натурально, немец был удивлен: редко встретишь такое откровенное холуйство. Разве что у Смердякова, который мечтал о том, чтобы Россию захватили французы. При этом русофобия землевладельца Чикаленко плавно переходила в украинофобию. По сути дела, его главные претензии были к Богдану Хмельницкому. Если бы не Богдан, украинцы были бы своевременно ополячены, а затем уже немцы сделали бы из этих ополяченных холопов европейцев. Так приходит желанный Ordnung. За этот "європейський дім" и хлопотал, не покладая рук, Чикаленко: "Перед Первой мировой войной и во время нее, опасаясь ареста, менял адреса и жил в Финляндии, Петербурге и Москве. В 1917 г. вернулся в Украину" (16, 403).

А другие мазепинцы никуда и не уезжали. В годы мировой войны они продолжали свою "діяльність на громадській ниві". Сестра Исидора вспоминала: "Перед I-ою світовою війною Український Клуб — це вогнище українського громадського життя, — адміністація закрила за його "мазепинство", як тоді чорносотенці говорили, а тоді Лисенкові, Ол. Пчілці та Л. Старицькій удалося дістати дозвіл на клуб під назвою "Родина", що звучало наче російське "Родина". Під час I-ої світової війни уряд улаштував у цьому українському клубі "Родина" шпиталь для ранених вояків. Тоді Л. Старицька почала опікуватися раненими: писала від них листи до їхніх родичів, багато читала їм українських книжок, а також оповідала головним чином на теми з української історії. Мала неабиякий хист цікаво оповідати. Ранені вояки дуже любили її слухати, отож не одному з них, що були денаціоналізовані перебуванням в російському війську, від тих розповідей розвиднилося, хто вони такі" (11, 280). Таким образом, одни сражаются за Родину, а для других она — вовсе и не Родина. Они в это время занимаются сортировкой православных христиан по национальному признаку с целью собрать свою "семью". Как видно, мировая война — самое время для того, чтобы в своем Отечестве отделять русских от украинцев.

Проблема, однако, в том, что на планете сегодня около двухсот государств, а языков — в десять раз больше. Так что горючего материала для межнациональных разборок хватит надолго. Да и не всем еще "розвиднилося, хто вони такі". Например, Л. Старицкая: "хто вона така", какой национальности? Некоторые думают, что украинка. Оказывается нет: "Батько мій, М. П. Старицький (і дворянин, і поміщик, та ще рід свій вели Старицькі від брата Іоанна III князя Старицького, що і село їх зветься Княжою Лукою" (31, 32). Так некоторые из русских "колонизаторов" меняли свою национальную ориентацию. Но ведь не всем же дано с легкостью проделывать подобные операции. Это особый дар. Украинцы про таких говорят: "перевертні".

Но Забужке нравится: "Л. Старицька-Черняхівська у своїй творчості як раз потрапила досить повно представити суто "мазепинську" версію новочасної української історії, — вивівши на кін цілу галерею портретів нашої "антиколабораціоністської" шляхти XVII–XIX ст., від "Гетьмана Дорошенка" (драми, у якій є образ молодого Мазепи), "Івана Мазепи" (без коментарів) та драми "Милость Божа" (про Данила Апостола), до повісті "Діамантовий перстень" (про роль українського офіцерства в польському повстанні 1830 р.) та загублених п’єс "Декабристи" (без коментарів!) і "Тихий вечір" (про кирило-мефодіївських "братчиків")" (10, 385). Если, по мнению С. Павличко, "українська література XIX–XX століть була літературою помсти", то интересно: кому всю жизнь мстила Л. Старицкая? Очевидно, своим русским предкам (без которых не было бы ни ее, ни ее "помсти").

Пчилка также вносила свою лепту в общее дело. Сестра Исидора вспоминала: "За першої світової війни влада заборонила українські періодичні видання, отже, закрили "Рідний край". У січні 1917 року маму запросили на редактора газети Гадяцького Земства, що виходила російською мовою. Мама добилася постанови Земства про те, щоб газета виходила українською мовою, і тоді згодилася бути в ній за редактора і була редактором цього часопису до початку 1919 року. Революційні події мама зустріла радісно, з властивою їй енергією, і незважаючи на свій похилий вік, брала участь у громадському житті у Гадячі" (11, 184). Еще бы не радоваться: наконец-то костер разгорелся. Но вот беда: он разгорался все больше и больше. А угасать вовсе не собирался…

Итак, "газета почала виходити українською мовою під редагуванням О. П. Газета відразу змінилася на краще і придбала прихильників невдовзі, коли було повалено царат, а з ним і всякі цензурні заборони, то О. П. одразу скористала з можливости вільного вислову своїх національних прагнень та демократичних ідеалів. Весною 1917 року по більших та й менших містах України, отже, і в Гадячі, була загострена національна боротьба. Тоді О. П. в газеті та на різних зборах виступала за українізацію школи, установ і т. ін. Влітку 1917 року у Гадячі був учительський з’їзд і курси для народних учителів, де О. П. своїми викладами дуже зміцнила національну свідомість серед слухачів. Про це я пізніше не раз чула від колищніх учасників цих курсів. Ще в той же період О. П. охоче уділяла час і дітям-школярам. О. П. вважала, що цьому поколінню доля судила будувати українську Державу, отже, їй хотілося передати йому свій патріотизм, свою любов до всього хорошого, рідного, природи, мистецтва, звичаїв і т. ін… Революція, повалення царату сповнювали О. П. надією на відродження Української Держави. Але вона бачила, що ворогів Україна має багато — і зовні, й з середини, тому дуже смутило її те, що виявилося, як в такий відповідальний історичний момент мало є серед українців справжніх державних діячів великого масштабу, та й ще серед тих небагатьох немає часто згоди. Пам’ятаю, наприклад, як, на думку О. Пчілки, Український Уряд недостатньо рішуче протиставився до великодержавницької політики російського Тимчасового уряду" (11, 196).

В. Архипов приводит архивный "лист Олени Пчілки до українського письменника та діяча Центральної Ради Івана Стешенка. Пчілка з гіркотою оповідає, якими неймовірними потугами, через лютий спротив, просувається вперед українізація шкільництва, зокрема в Гадячі, де вона тоді проживала. "У нас такими супротивниками виступають і деякі педагоги ("потайні"), і "родітєлі", найбільш ваші "прекрасні" жиди (котрих ви напустили і в Центральну Раду)… Жиди ("родітєлі") і "потайні" педагоги оце недавно більшістю голосів (таємним голосуванням) на зборі постановили: "В сьому році — 1917–1918 — українізації в гімназії не проводити зовсім" (12, 32). Это было возмутительно. Также возмутительно вела себя и Центральная Рада.

* * *

Украинские историки свидетельствуют: "Зробивши основною стратегічною метою Центральної Ради гасло національно-територіальної автономії, М. Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити його глибинний внутрішній зміст. З цією метою 1917 р. він опублікував кілька брошур… У брошурі "Якої ми хочемо автономії та федерації" йдеться про національно-територіальну автономію… "Ми всі стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним порядкувати без втручання центральної власті". У федерації він бачив об’єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних (білоруси, литовці, латиші, ести, грузини та ін.), а до функцій федеративної влади відносив: "справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, нагляд за поштами, телеграфами, надавання певної одностайності карному й цивільному праву країн, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншостей у краєвому законодавстві" (27, 187).

Но разве может автономия или федерация удовлетворить настоящего националиста? Возможно, самые большие огорчения Пчилки были связаны с универсалами Центральной Рады. И сегодняшние националисты о них обычно помалкивают. Летом 1917 года "на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді оприлюднено документ, який дістав назву 1-го Універсалу Української Центральної Ради. 2,5 тис. делегатів з’їзду, які попри заборону уряду, приїхали до Києва і ще напередодні поклялися, що "не вернуться до своїх частин без автономії матері-України", в урочистій тиші переповненого залу напружено слухали кожне слово декларованого В. Винниченком тексту: "…Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм)… І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: однині будемо творити наше життя" (27, 189).

Второй универсал также огорчил националистов. В июле 1917 года "Центральна Рада проголосила 2-й Універсал. Там, зокрема, зазначалося: "із задоволенням приймаємо заклик правительства до єднання". Далі йшлося про поповнення Української Центральної Ради представниками національних меншин і перетворення її на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Рада обіцяла твердо йти "шляхом зміцнення нового ладу, утворенного революцією", підготувати "проекти законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчим зборам". Українська громадськість сприйняла 2-й Універсал як ще один крок до омріяної автономії, хоч у ньому Українська Центральна Рада вимушена була відмовитися від спроб "самочинного здійснювання автономії України". Переговори з урядом В. Винниченко назвав перемогою українства, якій "було надано правової сили в юридичних актах державного характеру". "Порозуміння Української Центральної Ради з Російським центральним урядом, — писав М. Грушевський, — відкрило собою нову сторінку в житті України" (27, 190).

И третий универсал был не лучше. После большевицкого переворота 25 октября 1917 года "Українська Центральна Рада 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в країні… Висновок був такий: "українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримати бунти в Україні" (27, 193).