4.5. Галичане

4.5. Галичане

В Галичине, как и повсюду, симпатии Украинки были на стороне революционеров и безбожников. Ориентировку здесь, как и по любому другому вопросу, она получала от дяди. По словам Зерова, Драгоманов "пише до Лесі про галицькі відносини громадські і "галицьку політику викрутасів", сповіщає її про свої наукові, науково-популяризаторські та публіцистичні плани, нападається на тодішню українську літературу ("читаєш молодих літераторів наших і не можеш собі уявити, де вони вчаться"), рекомендує нові книжки…"

В 1891 году она лечилась в Вене и тесно общалась с некоторыми галичанами: "Думала, що справді без попівства і крайнього клерикалізму тепер в Галичині нікуди й поткнутись, — але тепер мені це все інакше стало в очах… З усіх трьох галицьких русинських партій радикальна мені здається найпрогресивніша і найрозумніша; я думаю, що коли вона розумно поведе свої справи, то їй легко привернути до себе простий люд. Може, я того таких думок набралась, що тепер усе моє около радикальське, бо ціла "Січ" належить до радикалів, — не знаю, чи се від того, але тепер мої думки такі". "Січ" — студенческое общество в Вене. "Русько-українську радикальну партію" основали в 1890 г. драгомановцы Франко и Павлык: "галицкие радикалы образовали Украинскую радикальную партию, которая под руководством Драгоманова вела революционную пропаганду" (16, 396). Франко так характеризовал ее программу: "Майже ідентична з соціал-демократичними партіями". В программе он писал: "У справах суспільно-економічних партія змагає до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, то є, хоче колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних" (6).

"Правда, що попівство, разом з клерикалізмом всякого розбору, ще міцне в Галичині, але тим більше треба з ним боротись, а не потурати йому, бо воно може висмоктати всі здорові соки життя з народу. Врешті, народ галицький зовсім не такий вже сфанатизований до унії чи до якої іншої форми віри (не кажу до самої віри), як то хочеться представити попам. Тепер уже витворюється в Галичині інтелігенція непопівська, і дедалі її все більше стає, і дедалі вона все більше ваги набирає, та хоч вона сама вийшла (по більшій часті) з попівства, але, звичайно, сама вже геть-то одійшла від попівських традицій. Отже, коли бі ся невеличка (тим часом) інтелігенція заплуталась у клерикалізмі — щирому чи у даному, — то се було б дуже погано і згубливо для країни". Непонятно, правда, для какой именно "країни" было бы губительно иметь христианскую интелигенцию. Наверное, в этой логике — для любой.

"Хоч галичани (пам’ятай, далеко не всі) вище нас стоять у громадських думках і справах, зате загальна просвіта у них далеко нижче нашої; я чула се давно, але не думала, щоб се було настільки правда. Крім того, у радикальській громаді тримається напрямок (дай боже, щоб він не довго протримався!), подобний тому, який був у російських "народників", — а власне, антипоетичний і антиартистичний (a la Чернишевський, Писарєв et tutti quanti), тут можливі ще суперечки, подібні таким: що краще — Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п. Правда, це все у них провадиться не так гостро і дико, як у росіян, певне, поетична українська натура і європейська культура не допускають до того, але все ж цей напрямок єсть. Щодня я мушу стинатися з "січовиками" за неоромантизм, за поезію". Перед дядей-атеистом она демонстрирует свое презрение к галицким народникам: "Що ж до народовців… вже тая "політика", "лояльність", криві дороги, що ведуть до високого ідеалу, "повага до народних святощів", "уміркований лібералізм", "національна релігійність" etc., etc. — все оте вже так утомило нас, молодих українців, що ми раді б уже вийти кудись на чисту воду з того "тихого болота". И действительно: что может быть утомительнее уважения к народным святыням и национальной религиозности?

Говорит она ни более и ни менее, как от имени всей передовой Украины: "Тепер, я думаю, галицькі симпатії на Україні мусять змінитись… Дізнавшись, яка-то єсть радикальна партія, наші люди (звичайно, не всі, а хто більше тямущий) перенесуть свої симпатії на радикалів. Не знаю, яка буде з того користь для Галичини, але для України то мусить якась бути, бо, може, ті гостріші радикальські ідеї трохи розбудять нашу оспалу та прибиту громаду та поможуть виплисти на чистішу воду… Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світу — ні того, що в вікні, ні того, що поза вікном. Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них "вчуже стыдно" стало, а надто було жаль бідної російської публіки… Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке "западничество", що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу. Се мене дуже тішить, а що це недавно мені приходилося з тими самими людьми, що тепер учать чужі мови, змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі, як російська. Я надіюся, що, може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній". Дилетантизм, как известно, бывает только от подражания Толстому или Достоевскому. А от подражания Гейне или Гюго никакого дилетантизма отродясь не бывало.

Украинка "утешает" Павлыка: "Що до моральної біди, то журитись не варт, бо при теперішніх обставинах я, наприклад, не хотіла б навіть, щоб мене ніхто не лаяв, бо то вже було б якось занадто мирно, а я не тримаюсь московської приказки: "Худой мир лучше доброй ссоры". Добрая ссора — это всегда хорошо. А оппоненты радикалов — просто качаны капусты: "Сподівалось, що помалу все направиться, бо ще таки на світі не сама "капуста головата" заосталася… Тепер же маю причини думати, що "страх иудейский" ще гірше опанує капусту головату всяку та лицарів телячого ордену, вони-бо сподіваються, що можуть від нечистої сили у печі замазатись, та, здається, даремна надія". Еще Шевченко учил: "А на громаду хоч наплюй! Вона — капуста головата". Так они всегда и действовали.

До поры до времени Украинка смотрела на мир глазами Драгоманова. Вот он публикует "Чудацькі думки". Она рапортует, говоря о себе во множественном числе: "Я знаю людей (із молодих), що перше з великим пієтизмом відносились до галицького народовства, до нашого українства, потім до угоди і цілої тої галицької біди, так званої нової ери, так навіть, що не допускали жодної критики на се все, казали, що нам ще рано критикувати старе, бо ми ще нового нічого не зробили, а от народовці — на них і світ держиться, повали їх, то й все завалиться. Тепер же сі люди — найбільше під впливом "Чудацьких думок" — стали якось критичніше задивлятись на справи та навіть бажають безпощадної критики на наше національство, критики що б там не було, хоч би їх самих та критика мала розбити… Тільки все ж казенна обмежованість науки та крайній клерикалізм кладуть видиме клеймо на молодих людей".

Драгоманов задавал тон в отношениях к различным галицким движениям. В начале 1893 года он пишет к Франко: "Зараз мені принесли от Товариства імені Шевченка новий статут і вмісті просьбу вступити в члени. Не знаю, що робити. Одмовити, — скажуть народовці: бач, прохали, сам не схотів, — пристати: противний Барвінський, — та і Вас, і Павлика вони не прийняли". Через два месяца — тому же корреспонденту: "З товариством Шевченка я скінчив, — написавши, що в теперішню хвилю не можу до него приступити. Головний резон — президентство Барвінського. Після проби в "Правді" і при політиці Барвінського, хто його зна, куди вступиш з таким шефом". Вместе со старшими товарищами колебалась и Украинка: "В галицьких справах я дедалі то гірш гублю нитку — хто за попів, хто проти попів, хто помимо попів? Се якась нещасна хаотична країна, і коли б уже скоріше знайшовся такий бог, щоб сказав: "хай стане світло!" та й відрізнив би тьму від світла. Тільки, звичайно, се марне бажання, бо де вони тепер, тії боги. Франко, здається, видумав собі щось немов на угоду похоже, бо дуже його багато скрізь видно поміж народовцями, я чогось думала, що він може с ними знов до такої доброї згоди дійти. "Остаточно" (як кажуть галичани) я ніяк не можу постерегти логіки в поступуванні "січовиків" та й інших — то вони з тими попами на взаєм лаються і "собак вішають", то знов усякі ґречності і прихильності строять для якихсь там клинів. При такій політиці, здається, вся надія на те, хто більшим дурнем по-кажеться і дасть себе одурити. А що ж буває, як усі однаковими дурнями покажуться? Але я справді не розумію, що за діло усім тим людям до попів і що вони їх обходять?.. Ет, коли в яке галицьке діло не вступи, то аж ноги в’язнуть, таке воно завжди неподібне виходить. Завжди вони якихсь клинів, сіток, інтриг наставляють, і коли, після довгого перериву, глянути у їхні справи, то аж голова запаморочиться від трудності орієнтування в них. Через те я думаю, нема тяжчої та маруднішої роботи, як робота українського галицького публіциста, і приступатись до неї треба з міцною головою та твердою вдачею. Не знаю, хто настояще винен у такому стані, тільки він дуже тяжкий і заморочний".

Иногда она давала дяде ценные советы: как противодействовать политическим оппонентам. Когда в журнале "Правда" раскритиковали марксистское учение, она спрашивала у него: "Чи ви читали "Безвиглядність соціальної демократії" в "Правді"? А що, коли б хто випустив щось на сю тему, тільки не негативне, а позитивне, от на кшталт "Ерфуртської програми"? Так называлась программа немецкой социал-демократической партии, которая признавала неизбежность замены капитализма социализмом, подчеркивала необходимость политической борьбы и ведущую роль пролетарской партии. Племянница успокаивала дядю: "На щастя, не всім вона (львівська "Правда") тут очі засліпила і єсть тут люди, котрі розумніші, що уважають правдян за українських клерикалів і ретроградів, себ-то за те, чим вони єсть в самій речі". То и дело в переписке мелькает: "навіть і такого діла не можна вести з народовцями, хай їм цур!"; "Не вір, значить галичанам! До сього переконання смутного я приходжу дедалі то більше".

О своих переводах атеистических статей: "Нема що і казать, що в Галичині за сі статті предадуть анафемі і видавця,і перекладачів, і коментатора з усім їх нащадком і накоренком. Для мене се буде, може, і цікаво, бо ще ново. А врешті, все одно, — цур їм!". Драгоманову из Киева: "Тип галицького поповича єсть і у нас, з таких найбільш складається "темна сила". Але цур їм проти ночі згадувать". Христиане к ночи не поминают нечистую силу. А бесоодержимые — христиан.

Павлыку: "Сі панове не знають, яку шкоду вони роблять всій справі своєю безличністю. Ну, та нехай їм біс!"; "Ох, галицькі справи, галицькі справи! Хай чорт мене вхопить, коли що-небудь в тому розумію"; "Ваші галицькі справи засмутили мене, а надто дурне плутання людей з Барвінським не то засмутило, а просто розлютило до крайнього ступня, я навіть не думала, що маю в собі стільки злості, аж сестра Рада дивувалась на мене, дивлячись, що я зовсім сама не своя".

Судя по письму к Павлыку, отвратительны не только галицкие "клерикалы", но и галицкие социал-демократы: "Що се за погрози, що коли їм не дадуть грошей, то тоді і вони перейдуть до польської соціал-демократії, — де тут ідея і серйозне відношення не скажу вже до своєї, але й до чужої справи? На місці польської соціал-демократії я бі сама не хтіла таких козаків охотного полку під своєю корогвою водити!.. Все оце погано і сумно. Але чого Ви кажете, що без цих панів Ви згубите ґрунт в Галичині? Я не зовсім се розумію. Чи мають вони вплив на селян з своїм польським марксизмом? Врешті скажу знов: хай чорт мене вхопить, коли що-небудь в тому розумію! Ну, та що вже, біс біду перебуде, одна мине, друга буде!" В 1899 году в письме к Павлыку родилась новая оценка: "Шкода, що в Галичині соціал-демократи такі, — як би сказати? — "подлейшего ґатунку", а то б ще, може, якось прийшло до згоди".

О молодых галицьких революционерах: "Мені чудно, яке становисько зайняли "молоді" супротив дядька. Як се, справді, у нас викидають геть, мов шкарлупку з горіха, з’ївши зерно. Дикі у нас люди і жорстокі, хто знає, що треба зробить, щоб сі "жестокіє нрави" пом’якшали". Но именно с такими дикими и жестокими людьми она и хочет делать революцию. "Мені шкода молодих соціал-демоктратів русинів, коли їх з’їсть Польща, але зовсім з’їсти соціал-демократію руську вона не може, се напрямок таки прокинеться, згодом вільний від решток національно-духовної неволі… се занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього. Коли б я була публіцистом (тепер, більш ніж коли, жалію, що нема в мене публіцистичного таланту), то звернула б як найсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, т.є. як мають, на приклад, українські, польські і великоруські соціал-демократи відноситись межи собою".

Собираясь из Софии домой, она делится своими планами: "Я хтіла б відбігати в Чернівці по дорозі звідси до Львоваі, може, на Угорщину, хочеться й мені бачить сей нещасливий край". Но, судя по всему, ей отсоветовали разъезжать по Галичине, ибо это было опасно для жизни: "Шкода, що у вас такі дикі звичаї, а то б черкнула я по селах! Та вже бог з ним, про галицькі кримінали щось погана слава йде".

О бестактности галичан: "Слівце" п. Кобринської nec plus ultra(неперевершеної) безтактності, та се в Галичині в моді, може, се у мене дурний смак". Павлык был поражен одним событием. Украинка "успокоила" его: "І ви не дуже вражайтесь — чи то ж у вас там таке буває? Досі мороз поза шкурою пробігає, як згадаю ті "мемуари", що читала у Вас, аж сняться часами! Ні, що до галицьких звичаїв, то старий італьянець має рацію з своїм "bisognaamaz-zar tutti!" ("Треба нищити всіх!"). Нічого іншого не видумаєш, здається, і я гадаю, що без двох-трьох трагедій се стояче болото не зворухнеться". Автор нам не известен, но в XX-м веке под этим девизом подписались многие: не только итальянцы или немцы. Дела их были именно такими. Пораскинув мозгами, эти мыслители пришли (как и Украинка) к глубокому умозаключению: "нічого іншого не видумаєш… треба нищити всіх!".

Ольге Кобылянской: "Розумних людей я в Галичині стрівала, тільки всі вони якось не чарують, чогось їм бракує, — темпераменту, чуття, серця чи хто його знає чого, — не можна з ними почувати себе вільно. Говорю про мужчин, жінок мало знаю". В биографии Украинки читаем: "У "галицьких писаннях" Леся чула "закуток, зачіпок", у Кобилянської — "гірську верховину, широкий горизонт". Оцінюючи позитивно факт приходу в українську літературу "через німецьку школу", а не через "галицько-польську" (бо це, властиво, зовсім і "не школа"), Леся заспокоювала Кобилянську…" (7, 252).

О женском вопросе: "Поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння "жіночому питанню" лишаються фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, наприклад, в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить "гординя" українки". Биограф пишет: "Прикметним є те, що для наддніпрянки Лесі вдивовиж було становище галичанок, що чоловіки-галичани "плачуть над духовним убожеством своїх жінок" та приїздять "шукати жінки собі" на Україну, однак при цьому дивляться на українок "або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, на рівні — зроду!" Тож стали тим своїм сватанням "притчею во языцех". "У нас хіба капелюхи так вибирають, а не жінок", — резюмувала Леся" (7, 262).

О галицкой молодежи: "Бачила я досить молодих галичан, досить мені сподобались, більше, ніж старі, трохи вже не такі хитрі, хоч і більше завзяті". Хитрого галичанина она зачастую называла просто: "лис".

"Як чую, зле Вам живеться серед галичан? Сказати правду, великого добра я й не сподівалась, бо все-таки досить знаю звичаї "українського П’ємонту". Примечание: "П’ємонт — економічно найбільш розвинута область в північно-західній Італії. "Українським П’ємонтом" Леся Українка іронічно називала економічно відсталу на той час Галичину". Зато амбиций всегда было выше крыши. Сестра Ольга соглашалась с писательницей: "Таки тії галичани чудні… Отак ніби нічого-нічого, а там, дивись, і вилізе щось таке неподобне наверх".

Галицкие ценители прекрасного отвечали Украинке взаимностью. Зеров описал случай, когда в 1902 г. вышла критическая рецензия на ее сборник "Відгуки": "мало хто знає тепера, що ця книга стала об’єктом для літературно-хуліганського нападу на сторінках львівського "Діла". Напався на Лесю Українку автор, пізніше нічим особливим, здаєтья, не відомий — якийсь, на ім’я не підписаний, тільки на прізвище — Гамчикевич. "Відгуки" показалися йому книжкою незрозумілою і занадто модною. Починає він здалеку, з загальних тверджень: "Модерністичний напрям, який послідніми роками запанував у західноєвропейських літературах, вніс у поезію взагалі, а найбільше в поезію ліричну мрачну неясність мотивів, сполучену з дивним способом зіставлення побіч себе так званих настроєвих понятій, котрих читач не в силі сполучити в цілість, бо недостає їм конечної логічної зв’язі". Творчість Лесі Українки рецензент уважає за "гіпермодерністичну"… Кінчає він так: "Добре поетам "от нечего делать" писати вірші, але прошу вдуматись в положення неповинного читача, що, не надіючись ні якого лиха, возьме ті вірші до рук і своїм звичаєм напре ся доконче добути з них якусь гадку. Що за муки, коли не годен зрозуміти, що, властиво, хоче поет сказати, коли даремними оказуються всі заходи пов’язати якось строфу одну з другою, слово з словом, так що й не знати, звідки починати, що з тим діяти…"

В ответ Украинка могла бы сказать именно то, что она написала (правда, по другому поводу): "Досить з мене і київських злиднів, на що мені ще львівські?".