4.8. И. Нечуй-Левицкий

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

4.8. И. Нечуй-Левицкий

В статье "Наше літературне житє в 1892 році" Франко на первом плане ставит Конисского и Нечуй-Левицкого. Но Украинку на мякине не проведешь. Племянница — дяде: "Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, як би вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того "Чорного моря", а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А пожалься боже того пера й чорнила! Мені тільки жаль, що наша бідна українська література отак поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. "корифеїв", а то, про мене, хоч би їхніми творами греблі гачено".

"Чайченко" — это псевдоним Б. Гринченко. Но о нем чуть позже. Пока черед И. Нечуй-Левицкого (1833–1918). Украинка смеется над его произведением "Над Чорним морем. Повість Івана Левицького. Львів, 1891". Драгоманов, критикуя повесть, цитировал приведенные выше слова из письма без указания на автора "як думку прогресивної української молоді". А "прогрессивная украинская молодежь" в лице племянницы рецензента в свою очередь откликается на дядину рецензию: "Читала я дядькову рецензію. Все то, все правда, та тільки, по-моєму, на такі "романи" то шкода й мови псувати…". Это она писала в 20 лет. А через 2 года — еще Драгоманову о том же: "Правда Ваша, що в "Зорі" оскудение видно, коли ж там якось так запанувала левицько-чайченківська школа, що й протиснутись крізь неї трудно. Чи то ми ще стоїмо на такому низькому ступені розвитку літературного, що у нас іще пишуться і читаються і навіть декому подобаються такі речі, як "На розпутті", "Поміж ворогами" і т. п. Чи довго ж ми стоятимем на сьому ступені?!" Первое произведение — повесть Гринченко, второе — Нечуй-Левицкого.

Ее муж К. Квитка вспоминал о тех писателях, к которым Украинка относилась хорошо, а затем продолжает: "Діаметрально противним було її відношення до Нечуя-Левицького. Хоча і сей був працьовитим і совісним розрібником мови і стилю, вона не могла йому пробачити браку літературного смаку і находила, що він зовсім не письменник і що, крім знання мови, у нього нічого нема. Не раз згадувала про "зелені їжаки" на зразок несмаковитості його". Между тем, Франко считал Нечуя одним из наиболее глубоких знатоков украинского крестьянства.

Единственное, что могло понравиться Украинке у Нечуя — это его безверие. "Любив він і багатьох російських письменників, особливо Льва Толстого і Миколу Лєскова.

— От велетень цей яснополянський мудрець! — казав він про Л. Толстого. — Читаєш його твори, то іноді аж мурахи по спині бігають… Одного не люблю в Толстому — чого то він носиться з отим Богом? Дивно! Я ось учився по духовних школах, а Бог мені, як кажуть київські міщани на Кожум’яках, "без надобності" (16, 476). Глубокий был мыслитель. Другой мемуарист вспоминал: "Ми вже повернулись до брами, коли з високої дзвіниці нам навздогін ударили дзвони. Юрба прочан кинулась на той дзвін, неначе овечки до ясел із сіном.

— А знаєте, — на худорлявому обличчі старого письменнника хитра усмішка, — знаєте, добюродію, яку то пісню виспівують дзвони? Нумо, послухайте. Малі аж захлинаються, благають, випрошують: "Дай, дай, дай!" Великі вже не випрошують, а басом, як той становий, вимагають: "Дай-а-й!" Середні, щоб було не злякались вівці-парафіяни, і собі голос подають: "Дай, дай і прямо в рай!" (16, 477). Вот и все, что вынес Нечуй из Киевской духовной семинарии (8 лет) и Киевской духовной академии (4 года). Не густо. Стоило ли для этого так долго учиться? Большой оригинал.

"Несмаковитість" в полной мере была присуща не только Нечую, но и Гринченко.