5.5. Мать украинского национализма

5.5. Мать украинского национализма

Так величает Пчилку Забужко: "Про найближчу й найголовнішу в її долі вчительку — "королеву-матір", Олену Пчілку, цю, без перебільшення, доленосну для України жінку, чия біографія, наколи б була написана, могла б замінити собою цілий посібник з історії української культури останньої чверти XIX — початку XX ст., у нас досі хіба те й відомо, що вона "мати Лесі Українки", — а те, що вона мати українського націоналізму, так і не зважуються сказати навіть "найпоступовіші" політичні історики" (10, 427). Но вот, наконец, некоторые отважились. Та же Забужко называет ее матерью авторитарной: "…Хоч би якою авторитарною матір’ю була Олена Пчілка (а вона безперечно нею була!)…" (10, 124). В сумме получается "авторитарная мать украинского национализма".

Биограф сообщает: "З-під батьківського даху Ольга Драгоманова вийшла вільнодумною, незалежною духом, упевненою в собі особистістю… Д. Донцов написав: "мало було тоді таких, що думали більш незалежно", що "до тих немногих" належала й Олена Пчілка… Вільнодумство відтак у кожному новому поколінню Драгоманових виявлятиметься все з більшою й більшою силою" (7, 39). Эту закономерность отметил еще Достоевский в "Бесах": каждое новое поколение революционеров оставляет предыдущее далеко позади и устремляется все дальше и дальше по направлению к зияющим высотам.

Ольга Драгоманова "за дитячих років весь час перебувала в батьківській садибі, де й дістала початкову освіту. По смерті батька (1860) дівчиною заопікувався брат Михайло. На початку 1864 року він її забрав з собою до Києва, де й вмістив до "зразкового" пансіону пані Нельговської, в якому мусів навзамін давати безоплатно уроки. Ольга Драгоманова вчилася добре, в усякому разі винесла з пансіону непогане знання французької й німецької мов. Закінчивши науку, дівчина оселилася у брата Михайла, ввесь час перебуваючи під впливом його й української "Громади" й тоді вже захоплюючися українською етнографією. За допомогою брата вона написала декілька фельєтонів до петербурзьких газет і разом з братовим приятелем, Михайлом Старицьким, почала перекладати українською мовою казки Андерсена з французької мови. Одружившися і переїхавши на постійне проживання до Новоград-Волинського, Ольга Петрівна дуже багато читала, особливо з старої грецької мітології й загальної географії, перекладала дещо українською мовою з французької та німецької мов" (11, 57). Биограф добавляет: "Українськістю, так би мовити, Ольга дихала, всотувала її в себе зі своїх найранніших років… Почуті легенди та міфи, казки й забобони входили в дитячий розум "як цвяшки" й назавжди залишали не тільки в свідомості, але й у душі особистості помітний слід. Але поруч "української течії", української народної стихії існувала "московська течія", що "починала боротьбу" з українством із самого дитинства, "вдиралася в життя з самого народженя" (7, 39).

Пример "московского течения" — русскоязычный отец Ольги Драгомановой. Другой пример — ее русскоязычный муж. Именно для того, чтобы скомпенсировать это зловредное "течение", она уже сознательно настойчиво вбивала такие же "гвоздики" ("легенди та міфи, казки й забобони") в головы своих детей: "Олена Пчілка тим самим започатковувала у власній сім’ї культурні традиції, відмінні не лише від традицій сім’ї свого чоловіка, але й від традицій сім’ї, з якої вийшла сама. Тож якщо, приміром, листування зі своєю матір’ю — Єлизаветою Драгомановою — вона здійснювала, за рідким винятком, російською, то Лесині листи до "любої мамочки" писалися вже тільки українською" (7, 49). Поэтому подруга Украинки Людмила Старицкая справедливо писала: "Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку" (7, 53). И даже еще раньше.

* * *

"18 липня 1869 року Косачам народився син Михайло, а 13 лютого 1871 р. — дочка. Перед її народженням Ольга Косачева ввесь час працювала, перекладаючи з німецької мови українською твори Шпільгагена. Пологи були цілком нормальні. Дитину названо Ларисою" (11, 57). Шпильгаген — это символично. Украинцам тогда явно не хватало произведений Шпильгагена. Из истории всемирной литературы узнаем, что "в технике его романов многое напоминает Эжена Сю и эпигонский романтический французский "жестокий роман"… писатель чаще всего просто заимствует романтические штампы". Эжен Сю прославился "Парижскими тайнами", а Шпильгаген специализировался на тайнах берлинских: "Главная заслуга Шпильгагена (и секрет его успеха у современников) — умение оперативно откликнуться на веяния времени, отразить столкновения разных политических концепций, которые хотя подчас и носили преходящий характер, однако в те годы были злободневны… Его романы пользовались популярносью у современников, и прежде всего в "прогрессивных" кругах. Мировоззрение писателя не отличалось ни последовательностью, ни самостоятельностью… сочувственно изображал сторонников социалистических идей, опять-таки воспринятых весьма поверхностно, преимущественно через деятельность Лассаля, в котором он видел героя своего времени".

У героев Достоевского всегда трудное детство. Так было и у Ларисы Косач. Проблемы начались уже на первом году жизни. О них рассказывала ее мать. Летом 1891 года в семье Косачей гостило семейство И. Франко, который осенью писал к матери Украинки: "Ми обоє з жінкою дуже турбуємося станом Вашого здоров’я, шановна пані. Від’їжджаючи жінка покинула Вас недужою і боїться, чи турботи, які причинили Вам наші діти, не пошкодили Вашому здоров’ю. Будьте ласкаві, напишіть нам хоч кілька слів". В ответ О. Пчилка писала: "Діти Ваші мене не клопотали. Одно мене журило, се здоров’я Петруся. Скажу Вам по правді, от же я боялася, щоб він не помер у нас замість того, щоб поправитись; думаю й тепер, що лиш якимсь чудом зостався він живим. Ви втішилися тим, що у Петруся не сухоти, а тілько англійська слабість. Отже, по-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті…" Это письмо родителям, которые благодарят за помощь, после отдыха в деревне привезли своего Петруся домой и продолжают старательно заниматься его здоровьем. Странное письмо… Очевидно, не зря публикаторы письма Пчилки к Украинке опустили то место, где говорится о бедном Петрусе (см. раздел 4.6).

Дальше — больше: "…Принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О, моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращею долею, ніж теперішнє єї життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль. Ну, але що про се говорить! Як я, так Ви не зможемо чинити по холодному розумові спартанців — свідомо прикінчувати життя недолугій дитині. Дай боже, однак, щоб Ви з своїми помічними заходами коло бідолашного Петруся були щасливіші, ніж я коло Лесі! У всякім разі я рада, що Ви не проклинатимете побит у Колодяжному, бо якось вивезли Петруся звідси живого, увесь час я дуже боялася, щоб не вийшло інакше".

О том, как мать "виратувала" дочь на первом году жизни, вспоминала сестра Украинки Ольга: "Коли народилася Леся, то мати наша заслабла на тяжку анемію і мусила серйозно лікуватися, не могла доглядати сама своїх двох малих дітей (синові Михайлові було півтора року), а найгірше, не могла сама годувати Лесю, як вигодувала сина Михайла… Довелося годувати Лесю штучно, а за тих часів це була справа ще дуже незвична та невпорядкована. Леся почала сильно слабувати. Батькові тоді доводилося раз у раз їздити в службових справах, і він розказував мені, як він до розпачу доходив, приїздячи додому та застаючи Лесю в тяжкому стані, після того як під час пробування вдома налагодив було її годування. Врешті батько взяв відпустку спеціально для того, щоб доглянути Лесю, бо боявся, що інакше вона загине. Взявся пильно виконувати всі лікарські приписи і врешті осягнув того, що Леся не лише залишилася при житті, а зовсім одужала та поправилася". Но вот вопрос: а где же в это время находилась мать? Многие биографы об этом скромно умалчивают, но прогрессивная Забужко режет всю правду-матку: "пані Косачева… могла покинути новонароджену Лесю на руки чоловіка й податись на півроку до Італії зцілятись "од анемії" (мовою сучасної медицини — од постпологової депресії)" (10, 429).

Немного погодя — опять Италия. Сестра Ольга писала о путешествии 1872 года: "Весною чи літом Лесина мати поїхала на довший час до брата М. П. Драгоманова за кордон у Фльоренцію (з Лесею і її братом малими залишилися батько і бабуня та тітка Олександра Косач). Мати їздила з братом до Риму, з братом і братовою до Помпеї. В листопаді Лесина мати, вертаючись додому од брата з-за кордону, зупинялася на 8 днів у Відні. Там вона познайомилась з Мелітоном Бучинським, якому М. П. Драгоманов доручав "наставити її у Вашій столиці на путь істини". Бучинський познайомив Лесину матір з галицькими відносинами, справами. Своїм органічним і свідомим українством інтелігентної людини зробив велике враження на неї… На Бучинського своєю відмінністю від тодішніх галичанок і німок О. П. Косач справила теж сильне враження. Він написав про неї, що це "ein herrliches Weib" (чудова жінка), що вона його "ідеальна приятелька" (30, 26). Разобравшись "з галицькими відносинами, справами", ein herrliches Weib (великолепная женщина) вернулась в семью. Но своего "идеального приятеля" не забыла. "В уривку з оповідання "Товаришки" (збірник "Перший вінок", Львів, 1887) про знайомство Люби з Бучинським у Відні є, між іншим, такі слова: "Коли вони (Люба і Бучинський), вітаючись привітно, ласкаво стискають одне другому руку, то не залицяння об’являється в тому: то братерськи вітається галицький Русин з сестрою Українкою". Уривок той кінчається так: "Люба виїжджає з Відня. Бучинський провадить її на вокзал; Люба дякує йому за всі його послуги, котрі він з своєї доброї ласки оказав їй у невідомому великому місті; вона соромиться тільки сказать йому, що в душі своїй вона дякує йому ще за одну послугу і що коли вона вернеться додому з міцнішими національними "переконаннями", що й цим вона мусить завдячувати йому! Люба попрощалася з ним щиро, по-братерськи. Так багацько послуг, дарованих так щиро-безкорисно, можна пам’ятати цілий вік!" (30, 26). Да, редкий человек способен "так щиро-безкорисно" позаботиться о сестре своего соратника. Да еще укрепить ее "національні переконання". Т. о., не только дядя Украинки величал себя "ми — Українець", но и ее мать — "сестрою Українкою". У этого ребенка была одна дорога: в Украинки.

В десятилетнем возрасте у здоровой девочки начался туберкулезный процесс: "Шостого січня 1881 рок Леся в Луцьку пішла на річку подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро потому і від того, як тоді думали, вона заслабла… Отже, в Луцьку під час першого Лесиного пробування там почалися два найвизначніші у Лесиному житті процеси: там почалася її творчість, що піднесла її так високо, там почалася страшна недуга, що занапастила її в розквіті творчості". И вот в 1891 году, глядя на больную 20-летнюю дочь, мать вспоминает, что "не раз і не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя". А как же 10 лет здоровой жизни после того, как отец спас ребенка? В этом она тоже "виноватила себе"? "О, моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращею долею, ніж теперішнє єї життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль". Это письмо — скорее страшное, а не странное. Мать Украинки была типичным персонажем Достоевского.

Даже преисполненная всевозможной "пошани" Кармазина не выдержала правдивых слов своего кумира и назвала это письмо: "щось відразу просто незбагненне" (7, 141). Но и со второго раза в голову ничего подходящего не приходило. Тогда она подумала-подумала и, за неимением мыслей, выразила свои чувства большими буквами: "ЗВИНУВАЧУВАЛА СЕБЕ, ЩО ВРЯТУВАЛА? (І це говорила МАТИ?!!). КРАЩА ДОЛЯ — СМЕРТЬ?.. (Своїй дитині?!! Але як же їй бачити ті нескінченні страждання й страждати, ніяк не менше, самій весь вік поруч? Страждати від безсилля…). МОРАЛЬНІ СЛАБОСТІ?..(що робить людину людиною). А ЯК ЖЕ УКРАЇНА — БЕЗ НЕЇ?" (7, 142).

Дочь Ольга так характеризовала мать: "Нам у дитинстві здавалося, що кращої, добрішої, розумнішої за маму на світі жінки нема. Аналізуючи її розумом і свідомістю дорослої людини і наскільки можу "збоку", а не як дочка, думаю, що схарактеризую досить вірно, коли скажу все наступне. Лесина мати була дуже розумна, горда, певна себе і певна в правості своїх думок і переконань людина, тверда й уперта в переведенні в життя того, що уважала за потрібне. Дуже небезстороння (коли кого любила, то прощала йому багато чого, кого не любила, то знаходила в ньому й неіснуючи вади), дуже ревнива, недовірлива (напр., була переконана, що про правдиве відношення до себе в когось можна довідатись, лише ненароком почувши чи прочитавши його думку), добра загалом, але могла бути жорстокою і то навіть, або й особливо до тих людей, що їх сильно любила. Як Ніоба, зарозуміла на своїх дітей, і хоч сама часами могла дуже їх "коренити", але не терпіла критики-догани на їх адресу від інших людей. На великий жаль, мала серед своїх (шістьох) дітей любиміших і менш любимих. Жіночого домашнього господарства не любила, не вміла його провадити і не провадила, так само і дамського рукоділля не робила, але могла спекти чудову паску "бабущину", або скраяти і приладувати до пошиття штуцерну дамську сукню. Ніколи не була "радикалкою-нігілісткою", і, бувши вродливою жінкою замолоду, одягалася і зачісувалася як показувала тогочасна мода і її жіночий інстинкт, щоб виглядати якнайкраще" (11, 32).

Т. о., детей воспитывала мать "горда, тверда й уперта, небезстороння, дуже ревнива, недовірлива, зарозуміла; інколи жорстока і то навіть, або й особливо до тих людей, що їх сильно любила". Ее любимцем был первенец Михаил. На него возлагались особые надежды. Он был, так сказать, орудием в национально-освободительной борьбе. Забужко пишет: однажды мать попросила "припровадити до неї провідного, на-тоді, імперського історика Дм. Іловайського, щоб її малолітній син втер йому носа в науковій дискусії… Як багато важив для Олени Пчілки цей зрежисований нею диспут, у якому "малий Михась навіть переспорив Іловайського", видно з її "Автобіографії", де вона з гордістю переповідає цей епізод. Шкода, що наші дослідники ніколи не завдали собі труда "оцінити мізансцену": з одного боку, Д. І. Іловайський — один із стовпів російської історіографії, автор офіційного гімназійного підручника з "русской истории", чоловік, за свідченням його нерідної внучки Марини Цвєтаєвої, котрий у балачку навіть із рідними дітьми й внуками заходив виключно для того, щоб екзаменувати їх з історії… — історик не просто монархічної, а так-таки чорносотенної складки, запеклий ненависник "жидів" і "інородців". З другого ж боку — на сорок років молодший Михась Косач, якого до гімназії, на "русскую историю" за Іловайським, навмисне не віддають і до 5-го класу вчать удома за іншою, маминого виробу програмою, — і в зайшлій між цими двома дискусії (sic!) про Червону Русь Іловайський змушений скласти зброю, тільки й сказавши матері: "О, это у вас растет какой-то дока", — а хлопчик ще й відмовляється від такої чести ("Не то что дока, а просто очень любит читать книги по истории Украины"), либонь відчувши з маминого настрою, що це "екзамен" не йому, Михасеві, і справді — це Пчілчин поєдинок з її багаторічним, в особі Іловайського, противником — імперським шкільництвом, це вона вивіряє ефективність своїх навчальних методик, це її перемога, яка каже про неї куди більше, ніж усі наші неопоганські славословія "великій Матері" (10, 431).

Вот, например, она пишет сыну (1896) из Киева в Тарту как будто на тот свет: "Дорогий Мака! От і зібралась написать до Тебе, але не пишеться, бо нічого доброго не можу Тобі написати. Тая заживо мерлая Леся приводить мене до такого тяжкого, холодного розпачу, що всі думки од мене одлітають і нікоторої охоти не маю писать ні до кого, навіть до Тебе. Врешті, взагалі мало маю "охоти" писать до Тебе, бо теж пишу Тобі на той світ неначе. Ти теж дедалі все менше і менше здаєшся мені живий для мене, у понятому Тобі смислі. Ти од нас одірваний, перерваний — осталась лиш полоска якоїсь шкурки не перервана й то мов тільки на те, щоб вона боліла, щоб через неї ішла боль. Ти плачеш, читаючи наші листи, ми плачем, пишучи їх. Тільки всього. Ти розважить і помогти не можеш нам, а ми — Тобі. Так, я настояща Ніобея. Котре доростає — погибає. З Ніобеєю тільки діло було краще, бо і діти її покоченіли на смерть, і вона сама закореніла, нічого не почуваючи. А з нами іначе!"

Из мифологии известно, что, обладая многочисленным потомством, Ниобея возгордилась перед богиней Латоной, имевшей только двоих детей (Аполлона и Артемиду). Разгневанная богиня пожаловалась детям, которые своими стрелами перебили всех детей Ниобеи. Она оплакивала их, пока не окаменела от горя. А что же случилось с О. Пчилкой? В чем трагедия? Почему погибает сын? Очень просто: женился, работает в Тарту, преподает математику, занимается физикой, растит детей. Письмо заканчивается так: "А Ти, моє дороге, як мені Тебе шкода! Де Ти? Що з Тобою? Я знаю, ти самотній душею. Тебе ніщо там не гріє, гніздова коняча оболочка тільки служить средостением, щоб не допускать до Тебе всього давнішого, для Тебе — минулого вже! Я не кличу Тебе до себе на свята, бо знаю, що Тебе не пустять, а як і пустять, то "на короткому шнурку", до бридкості владарському і ревнивому. Кожну минуту жди листа, що прикажуть моментально, неукоснительно явиться, не быть Обломовым — себто не мати ніякої уваги до "рідної сім’ї", "порвать", прекратить драми".

Такая переписка (и не только переписка) длилась много лет. Еще за три года до этого письма Украинка, сочувствуя, писала брату: "Шкода мені тільки тебе, що тебе от уже з рік раз у раз "дерев’яною пилою пилять", за се я часами почуваю немов якусь уразу до мами, хоч знаю, що вона не винувата. Що ж, коли у неї такий сей фасон любити, що вона безпощадна до того, кого любить. У мене сей фасон зовсім інший, і якщо я кого пиляю, то хіба саму себе, та воно зате нікому не вадить. Мама, запевне не знаючи того зовсім, пиляла не разі мене, та не те що пиляла, а в саме серце вражала, тільки, я ж кажу, тут вона вже зовсім не підозрювала, що мені болить від її слів, а може, й знати сього ніколи не буде".

В чем же причина такой неприязни к семье сына? Его жена Александра Судовщикова — "письменниця (літературний псевдоним Грицько Григоренко), приятелька Лесі Українки, освіту здобула на вищих жіночих курсах у Києві, активна учасниця літературного гуртка "Плеяда". Авторка збірки прозових творів "Наші люди на селі" (Тарту, 1898 р.). Леся присвятила їй поезію "Шлю до тебе малий сей листочок" (11, 368). Теща Анна Ивановна была крестной матерью сестры Украинки Ольги, которая вспоминала: "Анна Іванівна Судовщикова — дуже добра, лагідна, стримана жінка. Вона мала гарну освіту і знала скілька чужих мов, це давало їй можливість заробляти лекціями на життя вдвох з дочкою. Жили вони дуже скромно, вся обстановка у них була простенька, але завжди в їх маленькому приміщенні було багато книжок і був надзвичайний порядок і чистота, а обидві господині дуже привітні й ласкаві, особливо з нами. Говорили вони тоді обидві завжди російською мовою, навіть з нами, що говорили тоді тільки по-українськи. Мене приваблювала хрещена мати, що дуже мене пестила, та Шурині дитячі забавки, що зберігалися цілі та в порядку, і давалися мені пограти. Леся ж і Міша вельми приятелювали з Шурою, хоча вже й тоді часто провадили з нею гарячі дискусії та суперечки, головно, на літературні теми, бо наші були запеклі українці-націоналісти, хоч і з великими нахилами до европеїзму, а Шура була російської культури та симпатій" (11, 39).

Может быть эти симпатии и не давали покоя матери "запеклих українців-націоналістів"? Как человек страстный и творческий, она даже написала рассказ, в котором действие разворачивается так, как ей мечталось. Называется он "Біла кицька" (1901): "…Пан Микола оженився! Так, незважаючи на ледве скінчені 23 роки, пан Микола був жонатий… Пан Микола не зовсім скінчив університет. Пан Микола не має ніякого "положення"… Так дорікала дружина, а пан Микола сидів мовчки, опустивши очі. Ні, один раз він глянув і навіть пильно придивився до неї; здавалась вона йому дуже похожою на ту осоружну кицьку: волосся розтріпалось і настовбурчилось над запухлим почервонілим лицем, як ті руді вуха в кицьки, очі роз’ятрились од злості, сипали хижі іскри, а тими словами вона дряпала, зовсім як от зараз дряпала пазурами кицька.

— Що ж мовчиш, чом ти нічого не говориш? Про що ти думаєш?!

Ах!.. Про що думав пан Микола за скільки хвилин перед цим — ви знаєте; а про що думав він тепер, то вже й не знаю, як вам сказать… Либонь, десь там далеко-далеко в душі молодесенького мужа, пана Миколи, ворухнулась така думка: "Як шкода, що не кожну осоружну кицьку можна взяти за хвіст і вишвирнуть за вікно!.."

* * *

Творчество Пчилки, о чем бы она не писала, всегда было с тенденцией. Например, "у кінці 80-х років Олена Пчілка зацікавилася сектантським рухом, сподіваючись використати його в культурницькій діяльності як рух "опозиційний до уряду, ідейний, хоч і на релігійному грунті". Главное — оппозиционность к правительству. Для этой благой цели хороши все средства. Идею использовать сектантство вынашивал еще Михаил Драгоманов. За ним, естественно, последовали племянница и сестра. "Але ближче знайомство з сектами переконало її в його реакційній, антинародній суті… Викриттю мракобісся сектантства присвячено оповідання "За правдою" (1889) та "Рятуйте!" (1887). Молоді герої оповідання "За правдою" студент-народник Лук’яненко, праля Надезя в пошуках правди, справедливості, людяності звертаються до сектантів, але знаходять там лише фанатизм, невігластво і обман. В оповіданні "Рятуйте!" жертвою сектантського фанатизму стає молода селянська дівчина Орися, яка перед шлюбом накладає на себе руки, щоб зберегти "душу невинну". Ранее эта девушка прекрасно пела в православном храме, собиралась замуж и все было хорошо. И вдруг: после знакомства с сектантами — повесилась в подвале. Казалось бы, мораль очевидна: не оставляй православного храма. Но нет. Пчилка была недовольна: там "дітям забивають голови біблійними легендами" (рассказ "Півтора оселедця"). Имелись в виду уроки Закона Божия. Родных детей она заботливо оберегала от таких уроков. Святыни в этом семействе были другие. И молитвы другие. Одна из них называется "До кобзаря" (1907):

Кобзарю наш, почуй благання

І жить навчи нас так, як ти:

Щоб найсвятіші поривання

Аж до могили донести!

А какие святыни были у кобзаря, хорошо известно:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

(Можно подумать, что Украина не в состоянии прожить без любви проклинающих Бога).

Именно в таком духе и воспитывалась Украинка, что отмечалось многими исследователями. В. Архипов в статье "Непримиренна" так защищал ее воспитательницу: "Сучасники докоряли Олені Пчілці і за "нестерпний драгоманівський характер", і за нешляхетну "впертість та прямолінійність" у відстоюванні власної життєвої позиції, і за послідовне "засмічування мови галицизмами", і за надмірний полемічний запал, і за його відсутність. Їй ставили на карб навіть… материнський вплив на Лесю Українку, перелицьовуючи його у "прояви авторитаризму", "ревнощі" чи щось схоже на "домостроївщину". Ці гіркі, несправедливі докори вийшли з-під пера непересічних діячів вітчизняного національно-культурного відродження початку минулого століття: Івана Нечуя-Левицького, Сергія Єфремова, Дмитра Дорошенка, Євгена Чикаленка, Володимира Винниченка, Симона Петлюри. Карикатури у тодішніх респектабельних українських газетах, образливі епіграмки та напіввульгарні, зубоскальські словесні налички, випліткувані у тогочасних київських гуртках української інтелігенції, — всі оті "Пчілку медом не годуй, а Перцем" та "Пчілка — баба з Перцем", — на жаль, мали тих же вельми поважних творців та адептів… Згадаймо, як неприхильно зустрів обрання О. Пчілки членом-кореспондентом Української академії наук багаторічний опонент, академік С. Єфремов" (12, 7).

Кто же прав: "непересічні діячі вітчизняного національно-культурного відродження" и "вельми поважні творці та адепти" или В. Архипов, автор вступительной статьи к книге "О. Пчілка. Викинуті українці: До жидівсько-української справи"? Вопрос нуждается в изучении. Мы видели, что Донцов писал об Украинке: "Їй усе мариться "меч, политий кров’ю", або "зброї полиск", вогонь, на якім "жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця" (22). Сначала закаляли ее, а затем она стала закалять других. Забужко напоминает: "Див. напучування О. Кобилянській: "хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись" (10, 482). Как же закалялась эта сталь?