2.5. Англия — наш рулевой

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

2.5. Англия — наш рулевой

Проживая у дяди в Софии, Украинка писала на родину: "Я тепер дуже лиха і від злості по ночах пишу поему (натуру тяжко одмінити)". Негативных эмоций хватало и на дневное время суток: "Далебі, читаючи твори великих письмовців англійських XVII століття, думаєш: чом я не живу хоч у ті часи, що з того XIX віку, коли ми так ганебно пропадаем та ще й мовчки?" Непонятно только одно: "мовчки" — это про дядю или племянницу? Все остальное понятно. XVII век в Англии — век революции. А революция — это именно то, что нужно: хоть во Франции XVIIІ века, хоть в Англии XVII-го, хоть в Голландии XVI-го, хоть… Все сгодится в качестве примера для России. Лишь бы это называлось "революция".

Поэт приближает революцию своим словом. А для этого он должен убеждать читателей, что все плохо настолько, что хуже и не бывает. Единственное спасение — в революции, после которой и наступит счастье. Такой пропагандой революции Украинка занималась всю свою жизнь. В 1895 году она пишет популярную брошюру для народа "Джон Мільтон". Мильтон был современником английской революции XVII века, которая (как и французская) служила Украинке примером для долгожданной русской революции: "Люди, що складають пісні до послухання або до читання, звуться поетами, ті, що пишуть оповідання, звуться письмовцями. Справжніми поетами і письмовцями варто називати не тих людей, що можуть складати пісні та оповідання тільки для заробітку, або для слави, або з примусу, а тих, що не можуть не складати, хоч би й нехтіли. Єсть такі люди, що коли їх вразить що або дуже втішить чи засмутить (адіймає їх і своє і чуже горе та радість), то зараз у них немов огонь загориться всерці, а вголові думки рояться так швидко, що здається, якби не спинити їх та не вимовити їх гарними голосними словами або не списати щиро та доладно, то можна збожеволіти або так засумувати, що серце розірветься".

Это называется вдохновение. А чтобы серце не разорвалось, нужно заразить своими идеями окружающих: "Як тільки ж складеться пісня чи оповідання, то хочеться їх людям віддати, щоб і вони журились тим горем, тішились тією втіхою, що вилита в пісні, в словах, бо поетові чи письмовцеві і втіха, і горе однаково милі, коли вони вже виспівані в голосній пісні, вимовлені чи списані щирими словами. І нема поетові-письмовцеві гіршої кари, як коли хто заборонить йому свої пісні пускати між люди або хоч для себе списувати… Отже, бувають такі лихі часи, коли лихі люди можуть забороняти поетам і письмовцям списувати свої думки поволі. Такі лихі люди для своєї користі (вони-то часом кажуть, що то робиться для добра всіх людей!) не пускають на світ не тільки пісень та оповідань, а й жодних таких звісток в газетах, що немилі або небезпечні для них, не дають друкувати нічого такого, що їм не до мислі… Коли ж хто надрукує, то такі книжки спалити чи як-небудь знищити, а того, хто їх написав, чи надрукував, карати. Де панують такі звичаї, то там, звичайно, не тільки писати, але й говорити прилюдно про недозволені речі забороняють. Коли в якій країні робиться так, то кажуть, що в такій країні панує неволя слова. Так робилося в Англії зачасів Мільтона, так робиться тепер у нас вРосії".

Это было написано в 1895 году. А за несколько лет до того (1889) Франко писал о влиянии русской литературы на галицких украинцев, "которые на самих себе убедились, какое безмерно различное влияние имели на нас произведения Ауэрбаха, Шпильгагена, Дюма, Диккенса и прочих европейцев, — и произведения Тургенева, Толстого, Щедрина, Успенского, Решетникова, Некрасова и других… Если произведения литератур европейских нам нравились, волновали наш эстетический вкус и нашу фантазию, то произведения русских мучили нас, пробуждали нашу совесть, пробуждали в нас человека, пробуждали любовь к бедным и обиженным" (6). А как же "неволя слова"? Ведь цензура в России была? Конечно, была. Как и в других странах. Тот же Франко в 1878 году писал другому автору: "Очевидно, русский гнет (правительственный или литературный?) дал себя так крепко почувствовать господину автору, что навел его на мысль, совершенно одностороннюю и неправильную, будто там, где нет русского гнета, там нет никакого гнета, там будто бы все живет и развивается! Если бы г. автор был в Галиции и видел у нас свой гнет и гнетики, то понял бы скоро, что этак-то самостоятельно и нормально и нам некуда развиваться" (6). Все познается в сравнении. В том числе и "неволя слова" в царской России. Как известно, марксисты карали людей не за дела и не за слова, а уже за мысли. А возможные мысли человека они определяли просто: по его социальному происхождению (из дворян, буржуев, попов — значит "враг народа") или социальному положению (кулак — "враг народа").

Далее Франко напомнил своим оппонентам, "что большая часть украинцев живет в России, непосредственно связана с народом русским, что этот народ русский создал великое государство, на которое так или иначе обращены взоры всего Славянства, что это государство охватывает с двух сторон и Галицкую Украину, что этот русский народ создал духовную, литературную и научную жизнь, которая также тысячами путей непрестанно влияет и на Украину и на нас" (6). Неужели в царской России была какая-то духовная, научная и литературная жизнь? Не может быть. Но на самом деле Украинка также прекрасно осознавала ценность русской культуры и литературы. Это простонародью можно врать, исходя из соображений революционной целесообразности. А что касается себя и своих любимиц — совсем другое дело. Для себя нужно выбирать лучшее: "Кобилянську збираюсь "втравить" ще й в російську літературу, бо, видно, вона її с третіх рук знає, а по-моєму таки, наприклад, Тургенєва і С° варто з перших рук приймати".

По той же методике "народным массам" плелись небылицы и о плачевном состоянии русской науки: "Як гірко поетам і письмовцям без вільного слова, так само гірко і вченим людям. Справжній учений чоловік тяжко працює, доходячи розумом до правди, скільки книжок мусить він перечитати, скільки розумних речей переслухати, скільки чужих мов навчитися, щоб розуміти усі книжки, які потрібні для його науки. Часто губить він своє здоров’я, ночей не досипляючи за наукою, трудячи очі над писанням та читанням або над розгляданням дрібнесеньких звірят, ростин та порохів (бо й вони для науки потрібні!). От врешті довідається він чогось такого, чого люди ще досі не знали, і радіє він з своєї нової правди, і хотів би він її всім розказати, щоб усі просвітилися і скористали з неї. Добре, коли має він вільную волю, але ж часом буває так, що не дають йому самому, ні ученикам його, бо не подобається вона тим людям, що взяли собі право дозволяти і забороняти, і гине тоді марне тяжка праця, і мовчить нова правда. Коли де діється таке, — там — неволя науки. Так діялось давно в Англії за Мільтона, так тепер і у нас. Колись давно в Англії і в других країнах палили не тільки вчені книжки, а навіть самих вчених людей, у нас не палять, та зате часто "печуть без вогню". И все это говорилось о стране Лобачевского и Остроградского, Чебышева и Софьи Ковалевской, Менделеева и Сеченова, Павлова (Нобелевская премия 1903 года) и Мечникова (Нобелевская премия 1908 года), Пирогова и Вернадского, Карамзина и С. Соловьева, Ключевского и Костомарова, Туган-Барановского и Потебни.

Русский социолог Богдан Кистяковский (украинец по национальности) в 1902 году писал: "Русские социологи гордятся тем, что они внесли этический элемент в понимание социальных явлений и заставили признать, что социальный прогресс нельзя рассматривать вне одухотворяющих его идей добра и справедливости". Это писалось в сборнике "Проблемы идеализма" накануне революции 1905 года, а после этой революции в сборнике "Вехи" он выступил со статьей "В защиту права (интеллигенция и правосудие)": "Русская интеллигенция состоит из людей, которые ни индивидуально, ни социально не дисциплинированы… Ее правосознание стоит на крайне низком уровне развития… Убожеством нашего правосознания объясняется и поразительное бесплодие наших революционных годов в правовом отношении… На наших митингах свободой слова пользовались только ораторы, угодные большинству; все несогласно мыслящие заглушались криками, свистками, возгласами "довольно", а иногда даже физическим воздействием". Сказанное касается интеллигенции как русской, так и украинской. Это касается и Украинки. К ним ко всем относятся последние слова в статье Кистяковского: "Интеллигенция должна прийти к признанию наряду с абсолютными ценностями — личного самоусовершенствования и нравственного миропорядка — также и ценностей относительных — самого обыденного, но прочного и ненарушимого правопорядка". Но последнее всегда было для Украинки особенно ненавистно. Страстная борьба против обыденного и прочного ненарушимого правопорядка приводила ее к прямой лжи.

Затем атеистка начинает защищать "свободу веры". На самом деле это была только ширма для уничтожения любой религии. В этом же 1895 году она писала в "Листі до товаришів": "Зложений фонд на видання просвітніх книжечок для селян, головно ж книжечок про релігійні справи, бо се ж, либонь, чи не сама пекуча потреба нашого люду, замороченого попівською опікою і блукаючою навмання через усякі мальованщини і т. п.". А в работе "Джон Мільтон" читаем: "Єсть люди, що звуться християнами, та мало думають, що воно таке, теє християнство, ходять собі до церкви, до якої там хто звик, і не дуже дбають про те, щоб розуміти, що там у тій церкві читається, "вже ж, — думають собі, — святе воно, коли його в церкві читають, а чи до ладу читають, то вже попове діло, він до того вчився, то й знає".

Напрашивается вывод: следовательно, христианин должен быть настоящим христианином. Но только не для Украинки: "Але є такі люди, що не можуть вірити наосліп, от вони й читають святе письмо сами, не впевняючись на попа, і питають, і думають, і додумуються часом до такого, що і попам, і парафіянам здається нечистю, гріхом, безумством. Та вже гріх чи не гріх, а не може людина, коли тільки вона щира, одректись од того, що здається їй правдою, так як не може учений уважати свою нову правду брехнею". Наука обновляется быстро и "нова правда" науки XIX века сегодня выглядит архаикой. Евангелие же за две тысячи лет вовсе не устарело, скорее наоборот: его актуальность для вооруженного до зубов человечества возрастает.

"Тяжко бити поклони перед іконами тому, хто вважає їх просто замальовані дошки, тяжкос повідати гріхи попові, уважаючи його за гіршого грішника, ніж сам, тяжко молитися тому, у що не віриш. Не можна вірити, коли не віриться, хоч би й хотів. Тяжко ховати свою віру чи своє безвір’я. Отож попи, хоч тепер вони вже й знають, що вірити вони не заставлять, то все-так заставляють хоч про людське око триматися їхньої віри, щоб, мовляв, не було соблазну поміж християнами. Не трудно зрозуміти, чого їм такий страшний той "соблазн". Врешті, в давні часи були такі попи, та, може й тепер де знайдеться такий, що думали, ніби вони рятують грішну душу єретика тим, що мучать і палять його тіло, і тепер інші думають, що вмовлянням, "собеседованием", ляканням пеклом та обіцянками раю можна когось заставити повірити в те, що для нього перестало бути святим. Та таких щирих людей мало, а більше таких, що дбають тільки про людське око та про свою кишеню, або таких, що сами і не дуже-то вірять, та думають, що коли мужик не боятиметься пекла та не бажатиме заслужити раю, то зробиться харцизякою і злодюгою і "зовсім пуститься берега"; таких людей було і є багато і поміж попами, і поміж панами, і скрізь вони намагаються силувати старовірів, нововірів, чужовірців і "безбожників" ходити до тої церкви, яка найбагатша та найсильніша в цілій країні, де православна, то до православної, де католицька, то до католицької, де якась інша, то до тієї. Отож в якій країні силують людей триматись якої одної віри і забороняють їм відправляти одправи, які хто хоче, говорити і писати провіру поволі, то там, значить, неволя віри. В Англії вона була за часів Мільтона, а в нас і тепер є, се всякий знає".

А в это время в царской России буддисты отправляли свои культы в Бурятии и Забайкалье; мусульмане — в Крыму и Поволжье; иудаисты — в синагогах Польши, Литвы, Украины и Белоруссии; католики — в Литве и Польше; лютеране — в Финляндии, Прибалтике и немецких колониях на Украине. Старообрядцами были многие богатейшие купцы (Рябушинские, Щукины, Морозовы и пр.). Так что вовсе не свобода веры беспокоила революционеров, а само наличие этой веры. Их пропаганда увенчалась успехом: в XVIII веке атеизм распространился среди дворян, в XIX-м — среди разночинцев, а в начале XX-го пропаганда безбожников дошла и до крестьян с рабочими. Какую "свободу веры" завели победившие безбожники, все знают: гонения на христиан в XX-м веке превзошли по своим масштабам и жестокости все гонения, которые имели место за предыдущие девятнадцать веков, вместе взятые.

Опуская Россию в своей "публицистике" как можно ниже, Украинка, разумеется, прекрасно знала, как все обстоит на самом деле. Но правду об истинном положении дел она оставляла для себя и своих родственников, так сказать, для домашнего употребления. Собираясь из Софии домой, она делилась своими планами: "Я хтіла б відбігати в Чернівці по дорозі звідси до Львова і, може, на Угорщину, хочеться й мені бачить сей нещасливий край". Но, судя по всему, ей отсоветовали разъезжать по австрийской (следовательно, европейской) Галичине, ибо это было опасно для жизни: "Шкода, що у вас такі дикі звичаї, а то б черкнула я по селах! Та вже бог з ним, про галицькі кримінали щось погана слава йде". Т. о., путешествовать по "европейской" Галичине было смертельно опасно. Интересно, боялась ли она ездить по селам в Российской империи?

Или женский вопрос. Пчилка, отправляя свой рассказ Ивану Франко, вынуждена была оправдываться: "Инші місця мені здаються "страшними" для галичанок: напр. те, що героїня учиться акушерству, а потім і "бабує"; то вже, будьте ласкаві, скажіть пані Кобринській, що се нічого! Принаймні у нас про такі речі пишуть, навіть далеко сміливіше: я й то вже обійшла сю річ як можна було делікатніше!.." (7, 191). Украинка отмечала: "Поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння "жіночому питанню" лишаються фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, наприклад, в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить "гординя" українки". Следовательно, и Болгария, и Галичина в этом вопросе не выдерживают никакого сравнения с Россией. Однако хорошо писать о России для этих людей было признаком дурного тона. Хотя для заработка можно и это. В статье "Новые перспективы и старые тени ("Новая женщина" западноевропейской беллетристики)" для марксистского журнала "Жизнь" Украинка "щодо Росії вказувала на значно більшу матеріальну й моральну незалежність жінки в ній, ніж у Західній Європі" (7, 275).

Во второй половине XIX века в России шли реформы. Судебная реформа привела к тому, что суд присяжных мог оправдать стрелявшую в градоначальника Веру Засулич и освободить ее в зале суда. Земская реформа переводила в руки земств местное самоуправление (сегодня мы еще не подступили к решению этой проблемы). В ходе военной реформы срок службы был сокращен до 3 лет. Было отменено крепостное право. Александр Второй готовил для России конституцию. Революционеры его убили. Александр Третий укрепил власть. Революционерка жалуется: "Хто такий вдався, що не вміє мовчати або вже дуже його кривда дошкуляє, то завдадуть покуту, посадять у тюрму, вишлють геть з рідної сторони. Таке робиться в тих сторонах, де нема волі зібрань і волі спілок. Воля зібрання була вже досить велика за часів Мільтона, та все-таки не повна, а в Росії її і досі немає". Зато победившие революционеры, как мы помним, завели полную "свободу" собраний и свободу союзов: профсоюзы ("школа коммунизма"), коммунистический союз молодежи, союзы писателей и журналистов, композиторов и художников. И горе тому, кто не вошел в "союз".

Жалобы и стенания продолжаются: "Ніхто сам собі не пан, бо він немає особистої волі. В часи Мільтона в Англії була особиста неволя, але й на десяту долю не така люта, як тепер у нас, хоч по закону вважалось, що її не повинно бути". Выше говорилось о зарубежных поездках Драгоманова, о поездках родителей Украинки в Париж и о последовавших затем "репрессиях". "Особиста неволя" Украинки проявлялась в поездках в Петербург, Минск, Тарту, Тбилиси, Болгарию, Германию, Австро-Венгрию, Италию, Египет. Многие поездки имели целью лечение. Но не только. Современная исследовательница пишет: "Леся відвідала майже усі найкращі європейські театри, слухала найславетніших музик, була в курсі світових музично-театральних новин" (11, 12). В 1913 году Европу посетило 10 миллионов туристов из Российской империи. Так в "империи зла" обстояло дело с личной свободой.

Но Украинка без зазрения совести продолжала гнуть свое: "Усе оте в купі — неволю слова, науки, віри, зібрань і спілок і особисту неволю — освічені люди звуть політичною неволею (громадською, державною неволею). Вона була в Англії за часів Мільтона, чи єсть вона в Росії, не будемо казати — розумному досить". Такова была ситуация в Англии накануне революции. Такова ситуация в России накануне… Умному достаточно.

"Вернімось же до Мільтона. Чи міг же він терпіти політичну неволю мовчки? Запевне ні, перш усього через те, що у нього було щире серце, вразливе на кривди і чутке до правди, а до того ж він був справжнім поетом і письмовцем, значить не міг промовчувати своїх думок". А может ли Украинка молча терпеть политическую несвободу? Вопрос риторический. Правда, Джон Мильтон был верующим христианином. Но это уже детали.