1.13. Языческий культ природы
1.13. Языческий культ природы
Зеров был прав: "антихристиянська, майже ніцщевської сили проповідь сполучалася у Лесі Українки майже з поганським культом природи" (2, 2, 396). К язычеству она относилась очень и очень уважительно. Забужко справедливо замечает: "Тільки таким шанобливим евфемізмом — "релігія предків моїх", "релігія батьків моїх" — Леся Українка всюди й величає поганство, терміна ж "поганство" уникає (між іншим, як і "єресі"!), і не дивно: то поняття-присуди, що походять із дискурсу влади, з "енкратичного соціолекту" (у чорновій версії драми "У пущі" Річард Айрон на заввагу, що бути митцем — значить бути "поганином", відповідає: "Ну, коли так, То я повік поганином зостанусь, Хоч би сім раз на день мене хрестили!" — credo, під яким з певністю підписалась би й авторка). Зрозуміло, що єретики не звуть самі себе "єретиками", подібно як партизани не звуть себе "бандитами", і Українчин "не-ортодоксальний" словник у питаннях релігійних номінацій чи не найкрасномовніше зраджує її дійсні вірознавчі преференції власне тим, що не є нейтральним, як у типової "вільнодумної інтелігенції" її доби (навіть у Драгоманова!)" (10, 374).
Одним из главных ее произведений была "Лісова пісня". Закончив свою "пісню", она писала матери: "А я таки сама "неравнодушна" до сеї речі, бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша… Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку "в умі держала", ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами…" Тогда ребенку было пять лет.
"Потім я в Колодязному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка".
В это время ей было 11 лет. В Бога она не верила, а в мавку — даже очень. Одна из ее сестра вспоминала: "Найбільше ж Леся згадувала з приводу народної творчості с. Жаборицю на Звягельщині, куди мама вивозила із Звягеля Лесю, ще зовсім маленьку, й брата Михайла літувати з свідомим наміром (як вона сама розказувала мені), щоб вони прой-малися там українським народним духом. Леся прекрасно пам’ятала перебування в Жабориці, дарма що була там малою… Видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у раз із втіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці, те або те відбувалося там. В Лесиній "Лісовій пісні" нема ні одного персонажа, ні одного повір’я, ні одної мелодії, щоб були мені незнайомі, — все то мої знайомі поліські, все те я чула і знала ще в Колодяжному…"
В начале драмы-феерии помещен "Спис діячів". Правда, в переводе с украинского "спис" означает копье. Но если не особенно "перейматись" чистотой языка классика, то этот "спис" впечатляет. Среди прочих персонажей там были такие представители лесной нечисти:
— "Той, що греблі рве";
— Потерчата — т. е. "двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках", которых утопила мать;
— Русалка, живущая там, "де темно, холодно, на дні лежить рибалка, над ним сидить Русалка";
— Русалка Польова;
— Водяник — а "шати на ньому — барви мулу";
— Лісовик;
— Перелесник;
— Пропасниця;
— Куць — это "молоденький чортик-панич";
— "Той, що в скалі сидить" — это "темне, широке, страшне Ма-рище";
— Злидні —"малі, заморені істоти, в лахмітті, звічним гризьким голодом на обличчі".
Вся эта публика находилась в душе у сестер Косач с самого детства. Как сказала сестра: "все то мої знайомі поліські". Про Украинку она вспоминала: "Написала вона "Лісову пісню", як сама каже в листі до матері, тому, що затужила за рідними волинськими лісами і за всіма тими істотами, що ними заселяла ті ліси уява старих и молодих волиняків-поліщуків, Лесиних приятелів дитячих і юнацьких днів. Найбільше ж затужила за мавкою…". Скажи, за кем ты тоскуешь и я скажу, кто ты.
Украинка — матери: "І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш? — у дядька Лева Скулинського…" Это уже в 13 лет. Сестра дополняет подробности: "Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку "силу" лісову, водяну, польову та про її звичаї і відносини між собою і людьми".
Отношения между различными "силами" (т. е. духами) и человеком составляют содержание драмы. Причем симпатии автора — явно на стороне лесной нечисти. В центре — образ мавки, о которой автор пишет: "Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" — я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік…" Зеров справедливо отметил: "Серед сім’ї Лукашевої мавка може бути тільки з дядьком Левом, що, одвіку живучи в лісі, приятелює з "лісовим кодлом".
Чей же это был образ? В воспоминаниях об Украинке читаем: "Народний образ мавки є продукт дуже давніх уявлень і вірувань людей нашого Полісся і, навіть ширше, українського народу, реальна основа яких, треба вважати, була закладена у далекій глибині віків. Слово "мавка" значить "мертва" і походить від старіших назв "навка", "навь".
Но, несмотря на всю свою древность, мавки поддерживают отношения с людьми. Здесь же был опубликован рассказ сверстницы Украинки — Федоры Якимчук, которая в молодости как-то заблудилась в лесу и от усталости стала терять сознание: "Раптом людина стоїть і манить мене пальцем… Я перелякалась. Переді мною стояла мавка… Уся в зеленому. Лице й руки також зелені… Коси зелені, розпущені, довгі-довгі, аж стеляться по землі… Вона засміялась, а потім заплакала… Ліс зашумів. Навкруги стало темно…"
Энциклопедия "Мифы народов мира" дает следующее определение: "Мавки (навки), в восточнославянской мифологии злые духи (часто смертоносные), русалки. По украинским поверьям, в мавок превращаются умершие до крещения дети. Имя мавки (навки) образовано от "навь" (воплощение смерти). Мавки спереди имеют человеческое тело, а спины у них нет, поэтому видны все внутренности".
После всей этой информации не удивителен финал произведения:
"Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постатьі падає, падає без кінця…" Любовь к мавке ничем, кроме скоропостижной смерти, закончиться не может. Только некоторые любители оптики могут такой финал считать оптимистическим: "А панує над усім — білий колір, той, з якого й постає, зрештою, кольоровий спектр. На білій, символічній, "ноті", що характерно, закінчується драма: Лукаша вкриває сніг. І такий кінець є по-своєму оптимістичний — з білого постануть інші кольори, постане життя природи й людини" (7, 390).
Зачарованность образом мавки до добра не доводит. Украинка же прямо впадала в экстазы: "А я таки сама "неравнодушна" до сеї речі, бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша". Эти "экстазы" выглядели так: "Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу розслаблена, як порожня торбина. Отак я писала "Лісову пісню" і все, що писала остатнього року… Та ще, як навмисне, ледве зберуся до якоїсь спокійнішої роботи, так і "накотить" на мене яка-небудь непереможена, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього — що се за манія така?.. Я пишу "только в припадке умопомешательства", бо я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась нав’язлива ідея, якась непереможена сила".
Вскоре после этих слов было написано еще одно письмо: "…Роїться мені в думці кілька тем — із боротьби християнства з "релігією предків моїх", "Камінний господар"… Не знаю, звісно, як воно в мене вийшло, добре чи зле, але скажу Вам, що всій темі є щось диявольське, містичне… Ох, я й так починаю боятись за себе, щось дуже вже я розписалась остатнього часу! І все так якось шалено, з безсонням, з маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної…" Обращает на себя внимание противопоставление христианства и "релігії предків моїх", т. е. язычества. Украинка отрицает наличие среди своих предков христиан? А если они за тысячу лет все же были? Для нее это — печальный эпизод. Ей по душе язычество. Причем — вовсе не любое. Из языческих богов она выбирает что покрасивше. А все уродливое щедро уступает. Кому? Соседям с севера: кацапам, финнам и прочим неукраинцам.
Вот ее мнение о выдающемся скульпторе XX века С. Коненкове и его цикле "Лесное царство": "Коненков має деякий талан, але до "генія", либонь, тут ще далеко, а що його боги чисто кацапські, коли не фінські, то се безперечна правда, і я в них зовсім не пізнаю "релігії батьків моїх", що відбилась такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та легендах…" Какие "линии" в обрядах и колядках — непонятно. Но ясно, что языческие боги тоже нуждаются в пятой графе. Украинская нечисть прекрасна и не чета кацапской или финской. Бывает национализм зоологический, но есть еще, оказывается, и "божественный".
"…Чому слов’янські боги конче мусять бути косолапими, кри-воносими потворами — всі? Коли в наших казках навіть ворожа сила — "змій" — уявляється часто в подобі знадливого красуня. А "перелесник"? А русалки? А "золотокудрі сини" тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць? Се ж, либонь, близька родина того Даждьбога, що вийшов таки "ідолищем поганим" у Коненкова?…" Она забыла назвать самого красивого из всей нечистой силы — светоносного Люцифера.
"…Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лісового бога "без спины, с одной ноздрей", то чому ж його таким і не зображати, тільки нема чого розпросторювати сього "ідеалу" на всіх слов’ян, а треба виразно зазначити, до кого саме він належить. Ну, та цур їм, тим чужим богам! Що вони мене обходять?" Очевидно, некоторым националистам трудно себе представить что-нибудь красивше своей родной нечисти.
Ранее Украинка писала Кобылянской: "Я взагалі давно вже втратила віру в "духів"… добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії віри), а часом, в хвилини подразнення нервового, щось одзивається…" Не слишком ли близко (для атеиста) к сердцу принимает она "релігію батьків моїх", т. е. язычество?
Еще в 18 лет, как истинный ариец (с характером нордическим и твердым), она писала: "Люд Арійський зовсім не знав того почуття, що зветься страхом божим. Ні, він не боявся богів своїх, він щиро дивувався їм, він любив їх, він радів, утішався ними, дякував їм за їхню добрість, але не боявся їх. В його вірі нема нічого темного, страшного, хоч багато єсть величного. Його віра і поезія була ясна, чиста, радісна. Він співом голосним вітав кожну ранню зорю, до сонця озивався щирою хвалою, дива природи південної проймали його душу подивом, але не гнітили страхом. Він радів з свого життя, він любив цілим серцем свою роскішну матір-природу" (9, 16). Естественно, что такой "люд Арійський" не имел страха Божия, потому что просто не знал о Творце природы. Или забыл о Нем. А кроме того, ариец арийцу рознь. Бывают истинные арийцы (украинцы, например), а бывают — так себе (какие-нибудь кацапы или финны).
* * *
Однако наука не подтверждает гипотезы о какой-то особой симпатичности украинских богов. Современными исследователями у восточных славян описаны языческие обычаи человеческих жертвоприношений, проанализированы жестокие обычаи принесения детей в жертву умершим жрецам и языческим богам. Один из них пишет: "Про людські жертвоприносини у східних слов’ян розповідають не лише вітчизняні літописи, але й іноземні автори. Крім того, сучасні археологи знаходять значну кількість залишків людей у східнослов’янських язичницьких святилищах. Таким чином,… звичай приношенння людей у жертву язичницьким богам східних слов’ян був повсякденним явищем… За археологічними даними, звичай людських жертвопри-носин існував у давніх слов’ян ще задовго до виникнення інституту державності… Приносили наші предки в жертву богам і дітей, ще у праслов’янську епоху… Візантійський автор VI ст. Псевдо-Кесарий стверджує у своєму творі "Відповіді на питання", що древні слов’яни у важкі для них часи вбивали за спільною трапезою дітей, розбиваючи їх об каміння, подібно до мишей… Ібн-Даста, арабський мандрівник Х ст., повідомляє наступне: "Є в русів знахарі, з яких інші керують царями начебто вони їх начальники. Трапляється, що вони наказують принести жертву творцеві їхньому тим, чим вони побажають: жінками, чоловіками, кіньми. І якщо знахарі наказують, то не виконати їхнього наказу ніяк не можна"… Середньоазіатський автор IX ст.: "Велику владу в русів мали волхви, які користувалися правом ритуального вбивства чоловіків і жінок"… Про приношення в жертву полонених східними слов’янами повідомляє й візантійський автор Лев Діакон… Найбільшого розвитку звичай людських жертвоприносин досяг у пізніх язичницьких громадах в епоху християнізації Русі… Язичницький культ у пізніх язичницьких громадах став значно жорстокішим ніж у язичницьких громадах дохристиянської епохи… Таким чином, у східних слов’ян, які у більшості інших індоєвропейських народів існував страшний звичай приношення в жертву людей язичницьким богам" (13, 85).
* * *
Для истинного атеиста арийские "боги" являются таким же излишеством, как и все прочие. Но Украинка не только их не отбрасывала. Иногда она себя с ними отождествляла. Ее мать писала: "Сербські пісні в перекладі Старицького дуже полюбила Леся. Тії пісні про віли (русалки) призвели були до того, що Леся сама себе називала Вілою"; "Рідні пригадуватимуть, як Леся… гралася — у "Юнака та Вілу" (цит. по: 7, 43).
В примечаниях к поэме "Віла-посестра" читаем: "Віла — міфічна істота, що часто виступає в південнослов’янському епосі, вдачею і по-ведінкою нагадує нашу мавку". Для чего нужны мавки, мы уже видели: "слово "мавка" значить "мертва" і походить від старіших назв "навка", "навь". Поэтому Лукаш перед смертью и сливается с ней: "Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя". Исход — летальный.
Если "віла вдачею і поведінкою нагадує нашу мавку", то побратим "Віли-посестри" обречен. Произведение построено таким образом, что не убить своего побратима эта "віла" не может. Просто не имеет права. Для оправдания этой необходимости молодой герой в кратчайшие сроки превращен автором в старого деда:
Не юнак лежав там молоденький, тільки дід старий, як голуб сивий, весь потертий сировим ремінням, а крізь рани жовті кості світять.
Обвиняются в такой трансформации турки-янычары. Но они тут вовсе не причем. В поисках молоденького побратима вила находилась совсем недолго: "Так літали три дні і три ночі". За эти три дня по воле автора побратим и превратился из юноши в глубокого старца. Именно это и было необходимо, чтобы вила могла выполнить свою функцию и зарезать его. Что она и сделала. Вилы они и есть вилы.
Но это еще не все: "Мавки (навки), в восточнославянской мифологии злые духи (часто смертоносные), русалки".
В "Лесной песне" есть "Русалка Польова" и есть просто Русалка:
Ми спустимось на дно, де темно, холодно, на дні лежить рибалка, над ним сидить Русалка…
Еще в 14 лет Украинка написала поэму "Русалка". Там тоже все закончилось смертью. И не одной. Сначала, не выдержав измены, утопилась девушка. Перед этим она горевала:
Нема щастя, нема долі, лиш врода сама…
І кохання зневажене, Дружини нема!
(Первое стихотворение 9-летнего ребенка начиналось аналогично: "Ні долі, ні волі у мене нема…"). Затем следует самоубийство:
Нема, нема дівчиноньки,
Лиш плив левінок…
А дівчина під водою
Русалкою стала.
Та немає русалонька
І там супокою:
Не втопила свого лиха
Навіть під водою!
…Всі русалки, мов рибоньки,
Веселії грають,
А у неї завжди хмари
Чоло укривають.
Русалка готовится к мести. И вот как-то раз тот казак с женой положили ребенка спать под копной,
та вдвох собі лагідненько,
любо розмовляють.
Русалонька на ту пару
Тільки подивилась,
Змінилися у личеньку,
За серце схопилась;
Потім знову подивилась,
Промовила тихо:
"Побрався ти, козаченьку,
Та на свое лихо!
Не завжди там буде щастя,
Де твоя хатина, —
Зостануться сиротами
Жінка і дитина!
Будеш знати, козаченьку,
Як русалка любить,
Скоро ж тебе це кохання
З сього світу згубить!"
Призывные песни русалки подействовали на казака:
Біжить милий до русалки,
Та й недобігає,
Бо із річки — русалочок
Юрба випливає;
Обступили козаченька,
В гаю залунало, —
Наче крик, неначе регіт, —
Далі тихо стало…
Тихо, как на кладбище. Потому что всегда близкие контакты любой степени с нечистой силой (русалки, вилы, мавки) заканчиваются для героев Украинки одинаково.
Она отождествляла себя с русалками и вилами (в 14 лет) или с мавками (в 40 лет). Но имел место и встречный процесс: лесная нечисть очеловечивалась. Один исследователь, изучая "номенклатуру демонів" в работе "Лексика демонології у драмі-феєрії Лесі Українки "Лісова пісня", пречислил два десятка героев (мавка, русалка, мара, марище, лісовик, водяник, перелесник, куць, потерчата, пропасниця, трясовиця, злидні, відьма, чортиця, літавиця, лісовичка, чаклунка, вовкулака, упириця; той, що греблі рве; той, що в скалі сидить) и заключил: "Кожен з демонів-персонажів "Лісової пісні" не просто механічне перенесення витвореної народною фантазією відповідної надприродної сили. Залишивши їх демонічними істотами, Леся Українка разом з тим наділила їх загальнолюдськими рисами: вони по-людськи сприймають, відчувають і переживають радощі, невдачі, горе; по-людськи демони "Лісової пісні" родичаються, гніваються. І зовнішній вигляд їх такий, як звичайних людей…" (14, 175). Они были наделены "общечеловеческими" ценностями, а людей наделяли своими. Разумеется, такая прикладная демонология до добра не доводит.