4.13.2. Человек-амфибия после "Оргії"
4.13.2. Человек-амфибия после "Оргії"
Товарищ Винниченко сыграл в истории Украины видную роль. Его биография заслуживает внимания будущего романиста. Тем более, что он всю жизнь блуждал в тех же трех соснах (между безбожным коммунизмом и безбожным национализмом), что и Украинка. Но если она это делала больше на бумаге, то он — еще и в жизни.
Владимир Винниченко (1880–1951) родился в Елизаветградском уезде Херсонской губернии в семье чабана. Учился в сельской народной школе, а затем — в гимназии Елизаветграда. "Протести проти соціальної та національної нерівності поклали основи його революційності на все життя. В старших клясах гімназії він бере участь у революційній організації, пише революційну поему, за яку одержує тиждень "карцеру", й нарешті його виключають з гімназії". "В 1901 році він вступає на юридичний факультет Київського університету і того ж року створює таємну студентську революційну організацію, яка звалась "Студентською громадою"… В 1902 році був уперше заарештований за належність до революційної української організації й посаджений до київської в’язниці… Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, в канцелярії роти. Але він, переодягаючись вночі у цивільне, тікав з касарні й віддавав свій час на провадження роботи серед київського пролетаріяту. Цю діяльність відкрито, й Володимир мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скидає солдатську уніформу і емігрує до Галичини. В цей час існувала вже перша революційна партія України — РУП, до якої належав і В. Винниченко. У Львові Винниченко провадить партійну роботу. Бере участь у партійних газетах… і пише брошури й книги на революційні теми. При перевозі в 1903 р. нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в’язницю — київську фортецю… Його звільнила перша російська революція — революція 1905 року. Винниченка звільнено з фортеці в силу проголошеної амністії".
"Під час ув’язнення він написав цілу низку літературних творів… Під час революції Українська революційна партія прийняла марксистську програму і назвалася Українська соціял-демократична робітнича партія (УСДРП). Винниченко увійшов до складу центрального комітету цієї партії… Реакція, що настала після розбиття революції 1905 р., примусила Винниченка знов тікати за кордон. Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах… В 1906 році мандрівка по Україні, в результаті якої написано цілу низку оповідань… В 1907 році знов був заарештований у Києві й посаджений в "знамениту" Лук’янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени Революційної партії). Через вісім місяців сидіння Винниченка випущено "на поруки". Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував… Незважаючи на велику загрозу бути знову заарештованим, він бере й далі участь у нелегальних з’їздах… Революція застає Винниченка в Москві…".
Сказанное выше цитируется по статье "Володимир Кирилович Винниченко (біографічна канва)", которую опубликовала в 1953 г. в Нью-Йорке жена писателя Розалия Винниченко. Своему спонсору Чикаленко в 1911 году он писал о ней: "Жінка моя — жидівка, але ми погодились, що сім’я буде українською і будемо мати дітей тільки тоді, коли мати їх підготується остільки, щоб вони могли бути виховані українцями… Я хочу збудувати собі таку сім’ю, щоб вона відповідала своєму природньому призначенню, а не приписам моралі і законів". Впрочем, чего не напишешь спонсору-националисту? Судя по всему, ему так и не удалось должным образом "підготувати мати своїх українських дітей".
Писал много, печатался часто, молодым автором интересовались авторитетные писатели, популярные журналы и издательства. Он был революционером в жизни и революционером в творчестве. М. Коцюбинский писал: "Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка". В рецензиях — диапазон от восторга до полного отрицания его произведений как аморальных, безжалостно сатиричных по отношению к своему родному, украинскому. Его пьесы постоянно были в репертуаре театра Леся Курбаса, стационарного украинского театра Н. Садовского. После поражения первой русской революции в его творчестве усиливаются мотивы биологические и сексопатологические, доминируют темы чести, измены, подлости, лжи, стихийного импульсивного проявления темных подсознательных инстинктов. Его спонсор Е. Чекаленко вспоминал о творчестве украинского Антея: "Микола Садовський іронічно каже, що Винниченко розробив у п’єсі відомий анекдот:
"Гімназист звертається до знайомого лікаря з проханням прищепити йому сифіліс. Лікар, страшенно здивований, але зацікавлений, розпитує, нащо, для якої потреби?
— Я хочу помститись вчителю математики…
— Але як саме?
— Я заражу нашу покоївку.
— Ну?
— А вона тата, а тато — маму, а мама — учителя".
Отаке комічне враження робить і остання п’єса Винниченка" (16, 441).
В феврале 1917 года он, известный и авторитетный революционер, возглавляет Генеральный секретариат украинской Центральной рады (первое правительство УНР) и назначается генеральным секретарем внутренних дел. Винниченко является автором многих деклараций и универсалов УНР, в которых провозглашалось место Украины в федеративном устройстве будущего государства, которое рождалось на месте Российской империи. Он участвовал в переговорах с Временным правительством в Петрограде о судьбе этой федерации.
А в дневнике в это время появляются такие слова: "Але ж як я скучив за писанням. Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером і папером. Холодію, як уявляю, що я пишу". Вскоре такая возможность представилась: назрел очередной политический кризис. Фракция социал-демократов в Центральной раде выходит из правительства и руководство переходит к Украинской партии социалистов-революционеров (УПСР). Обязанности премьер-министра Винниченко сложил после провозглашения 22 января 1918 года Четвертого универсала, согласно которому Украина считалась самостоятельной республикой.
Большевики (в том числе и украинские) захватывают Киев. Правительство УНР под руководством эсера Голубовича переезжает в Житомир. А Винниченко, сменив фамилию и внешность, вместе с супругой выезжает на юг Украины. Наступает период болезненных раздумий и колебаний в поисках дальнейших ориентиров как своей политической деятельности, так и развития событий на Украине. Перед его глазами проходили ничем не оправданные убийства, никем не сдерживаемая ненависть и жестокость. Он убежден, что широкие массы не осознают конечной цели гигантского движения стихийных сил, что их ведет инстинкт социальной мести и идеи грубой элементарной справедливости. Он признает, что беднота верит большевикам, "що вся біднота є большевики, що Народні Комісари з ними, з біднотою, проти багатих, проти буржуазії".
Для большевиков цель оправдывает любые средства: "Тисячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубств, божевілля, руйнація господарської, політичної, звичаєвої машини. Це все серйозні факти, це не жарти, це такі вчинки, які роблять свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все це допустити"; "І от яке повинне бути становище людини, яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що большевицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись. Що їй робити". Понимал Винниченко и то, что народ был разочарован деятельностью Центральной рады, что возглавляемое им правительство, по сути, ничего не дало рабочим и крестьянам.
Летом 1918 года он со дня на день ожидал ареста после свержения Центральной рады царским генералом Скоропадским с помощью немецких войск. 1 августа гетманская полиция арестовывает его, но вследствие большой известности и авторитета 4 августа выпускает. Он выдвигает идею восстания против гетмана Скоропадского и его союзников. После бегства гетмана Винниченко стал председателем нового правительства УНР — Директории. Здесь опять расстройство: члены Директории — "чесні патріоти, але тільки патріоти. Вони не революціонери". Он же — и патриот, и революционер в одном лице (как настоящий человек-амфибия).
Характерное свидетельство об образе жизни этих патриотов (а заодно — и революционеров) приводит Забужко: "Дозволю собі цитату зі спогадів міністра закордонних справ ЗУНР Л. Цегельского про переговори в листопаді 1918 р. з тим самим Винниченком уже в іпостасі політичного діяча — голови Директорії УНР. Змальована Цегельским сцена обіду в "ставці" наших "народників" до deja vue нагадує репортажі сьогоднішніх глянсованих журналів із життя пострадянської еліти: "Обід був царський. Я бував на обідах у першорядних ресторанах Відня чи Берліна, навідувався ще до війни у ресторани Києва, їв і при галевому цісарському столі в австрійському Бургу і в намісників та міністрів, пригощався і в гетьмана, проте обід, яким нас гостила соціалістична Директорія Української Народної Республіки трудового народу, перевершив усе. Після галицької мізерії, де ми — члени влади — харчувались по малих трактирнях, мені видавалося це просто розпустою. І страва, в царській сальонці і на царській посудині подана, чомусь не лізла в горло. Директорія справляла на мене враження так званих парвеню. У гетьмана — бувало — я почувався значно краще. Там приймали по-панськи, цебто вишукано та культурно, однак помірковано, навіть доволі скромно. Тут, у революційній "головній ставці" їди і забагато, і зарозкішно. Що ж то буде, як ці соціалісти стануть дійсними володарями України?.." Ключове слово в цьому уривку, який коментарів не потребує, — "розпуста" (10, 511).
Поскольку реальная власть оказалась в руках военных во главе с Петлюрой, революционер пытается выйти из состава правительства. В январе 1919 года он записывает: "Розгроми робітничих з’їздів, розгроми професійних спілок, примусова зміна вивісок, потурання реакційним силам та процесії з попами — це ті вчинки, які були одною з причин большовицького наступу на нас. Єврейські погроми також явились результатом цієї політики, проти волі військових, але як неминуче явище. А я мушу приймати весь тягар цих помилок на себе, мушу удавати, що це й з мого погляду — необхідне". Что Украинка сказала бы Петлюре по поводу этих "процесій з попами"? Известно что: "Темна сила. Цур їм!".
Красная Армия гонит Директорию до Винницы. Директория пытается заручиться поддержкой Антанты. Но представитель последней полковник Фрейденберг требует "как собаку" выгнать из правительства большевика Винниченко. А тот и рад: такой конец "очищає ті мої невільні помилки перед соціальною правдою, зроблені в ім’я правди національної". Даже гордится, "що Капітал зробив мені честь причислити мене до тих, з якими він не може зжитись".
Вскоре с мандатом ЦК УСДРП В. В. отправляется за границу для участия в международной социалистической конференции, но останавливается в Австрии, где "создал УКП — Украинскую коммунистическую партию, призванную бороться против "петлюровщины" и белогвардейщины в Украине в тесном контакте с большевистским правительством России" (16, 439). Приветствует установление диктатуры пролетариата в Венгрии, обдумывает перспективы революции в Западной Европе. Встречается с министром иностранных дел Венгерской советской республики Белой Куном, обсуждает возможность своего возвращения на Украину и сотрудничества с правительством Украинской советской республики. Бела Кун по радио связался с Лениным. Тот санкционировал возвращение украинского коммуниста и телеграфировал в Харьков руководителю украинского большевистского правительства Раковскому: "В отношении Винниченка в принципе согласны…" Ленин дает добро.
До В. В. доходят вести с Украины: "Дезорганізація, розпущеність, розгубленість, деморалізація. Директорія живе у вагонах, круг яких купа екскрементів, сміття, бруду. Міністри сваряться, гризуться, скаржаться, арештовують один одного". Не может сдержать своего гнева и возмущения по поводу политических акций Директории (союз с Антантой, договор с Польшей); всячески высмеивает своего бывшего коллегу, главного атамана войск УНР фактического руководителя Директории Петлюру, называя его "балериною", "шамотливим нікчемним чоловічком", "смішним і шкідливим".
В. В. анализирует два года государственного строительства и приходит к выводу, что он при этом делал все, что более всего позорило и топтало его достоинство: "Я мушу, нарешті, констатувати, що я занадто дорого заплатив за "творимую легенду" нашої державності. Занадто дорого: я віддав за неї не тільки свої книжки, це ще біда не велика, — я віддав свої переконання, свою політичну, моральну честь, свою гордість і гідність, свою незалежність і свободу в жертву цього жорстокого бога. Два роки революції нашої я топтав себе, плював собі в лице, зраджував себе, нівечив те, що вважав до того часу справедливим і вартим усякої боротьби. З дитинства ненавидячи попівство, релігійний дурман, ледачих жерців його, носіїв і охоронців всякого насильства, все життя борячись з ними, все життя мріючи про той час, коли нарешті, можна буде схопити за горло цих душителів неспокійного шукання, — я, коли цей час настав, разом з Петлюрами й попами їду на площі, дзвоню у дзвони, співаю молебні, кроплю "священною" водою схилені голови вічнодурманених, вічнообманених, вічно задушених "малих братів" своїх".
В сентябре 1919 года после заграничной конференции УСДРП В. В. с некоторыми коллегами выходит из УСДРП и в Вене создает Заграничную группу украинской Коммунистической партии. Он продолжает переговоры о своем выезде в Москву и пишет "Лист до класово несвідомої української інтелігенції" (Друкарня політичного відділу дивізії "Червона Галичина", 1920, с.3): "Я належу до російсько-українського, до комуністичного табору… Комунізм не є тільки політична теорія, це не є те, що зветься "політикою". Комунізм є філософія всього життя людини, класу й усього громадянства в найбільших і найдрібніших їхніх актах. Комунізм охоплює рішуче всі сторони людської істоти й її існування на кожному кроці. Комунізм є вища гармонія психічних і фізичних сил людини, є та "чесність з собою", та послідовність і цільність, яку я силкувався пропагувати й якої сам не додержав, коли на мене хлинула хвиля національної революції. Я не мав сили прийняти цю хвилю, й утримувати рівновагу й гармонію всіх сил, хвиль у своїй душі". Оказывается, в Галичине бывали не только дивизии СС.
Он обращается к "національно свідомим", но "класово несвідомим": "Їдучи на Україну, на робітничо-селянську, соціалістичну Україну, я пишу цього листа до тих українців, які не затруєні часом отаманщини, які не мріють на стражданнях свого народу будувати свої маленькі втіхи, які не визискували нічого і не хочуть визискувати… Тих ще раз з повного товариського гарячого чуття серцем я кличу за собою на Україну, на соціалістичну радянську Україну! В ряди борців за щастя всіх поневолених всієї України, всієї людськості".
Перед отъездом в Москву В. В. скромно пишет о себе в дневнике: "Намічається путь на Голгофу. Треба, щоб знову чашу приниження, образ, тривог, боротьби було мною випито. Так вимагає те, що зветься "сумлінням". Цього вимагає те, що зветься "інстинктом соціабельності". Словом, я знову тікаю з тиші, затишку, спокою, самоти, атараксії до непевності, неспокою, страждання, втоми, до туги за спокоєм". В мае 1920 года В. В. вместе с женой Розалией Яковлевной выезжает в Советскую Россию. Встречается с Каменевым, Троцким, Зиновьевым, Чичериным, Радеком. Пишет "Докладную записку ЦК РКП", в которой изложил ряд своих предложений по усовершенствованию федеративных связей между Российской и Украинской советскими республиками. В дневнике об этом же: "Відмовляючись від самостійництва, відмовляючись цілком щиро, як протирічивого духові комуністичного устрою світу, я в той же час не можу відмовитись від того, що вважаю вірним, відповідаючим духові комунізму, від дійсної, справжньої, соціалістичної федерації рівних і внутрішньо-самостійних робітничо-селянських республік".
Но в июле планы несколько изменились: "Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти".
Однако временно политические похороны отложены. В. В. едет на Украину, затем возвращается в Москву. После переговоров с украинскими большевиками Мануильским, Раковским, Петровским его назначили членом ВУЦИК, заместителем Председателя Совета Народных Комиссаров и наркомом иностранных дел Украины. Он принимает предложенные посты, а сразу же после этого пишет "Лист до українських робітників і селян", в котором резко критиковал политику партии и правительства в национальном вопросе и склонялся к политической программе новообразованной Украинской Коммунистической партии.
В. В. хотел быть членом Политбюро КП (б) У. А ему давали только место в ЦК. Тогда он решительно заявил, что без участия в Политбюро невозможно его вступление в КП (б) У; не будучи членом Политбюро, он отказался быть и членом правительства (ибо не всякое место подходит "для Голгофы").
В своем дневнике В. В. записывает: "Найбільшому ворогові капіталу, совєтській Росії, загрожують великі небезпеки". Далее перечисляет пять главных опасностей — и делает заключение: "Маючи на увазі всі ці обставини, не можна з цілковитою певністю вірити в перемогу революції. Нічого надзвичайного не буде, коли совєтська влада (власне, "совєтська") упаде сама собою, навіть без війни, від знесилля, закам’янілості, непомітного перетворення в контрреволюцію".
Торг закончился. Не договорились. Место члена Политбюро получить не удалось. 23 сентября 1920 года В. В. официально выезжает за границу и больше на Украину не возвращается. Голгофа не состоялась.
Беспокоила В. В. морально-этическая сторона революционных событий: "Яка ж різниця між комуністом і контрреволюціонером? Ідея справедливості, соціальної й економічної рівності, ідеї "правди" в масах захитана. Маси не можуть абстрагувати, не можуть робити аналіз законів революції, не можуть жити майбутніми перспективами. Вони будують свій світогляд, свою віру, свої симпатії на конкретних, теперішніх явищах, вони їх бачать, з них виходять, у них вірять. Вони не можуть мислити як теоретики; революція, мовляв, принесе соціалізм, рівність, братерство, справедливість і т. д. Вони бачать, що комуністи-комісари беруть хабарі, крадуть, п’ють, розкошують, живуть як "буржуї", а робітники працюють, бідують, голодують. Де ж та рівність і справедливість? Яка ж різниця між комуністом-комісаром і царським приставом, околодочним і т. п.? Навіщо ж битися, голодувати, коли за царських приставів робітникам і бідним жилося принаймні краще, легше, тепліше, ситніше? Де та рівність, коли і в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли один має "кремльовський" пайок, а другий "голодний", коли один має все, а другий нічого, і той, хто має все, їздить на автомобілях, бере хабарі, нічого не робить, а той, що нічого не має, працює й виснажується в даремних зусиллях проіснувати? Що ж таке, в такому разі, комунізм? В хороших словах? В парадах?".
Если бы В. В. получил место члена Политбюро, он бы показал, что такое настоящий коммунист. Но не судьба (место члена ЦК для этой миссии никак не подходило). Приходится уезжать. Вот так и получается, что "дійсних комуністів, дійсних борців, відданих, ідейних, чесних, безкорисних — стає все менше й менше, а затим настає все більш чиновників, сухих, черствих, слухняних, егоїстичних, погаслих, не здатних до нового, упавших по суті в старе і тільки службово по новому".
В качестве писателя В. В. оставался на Украине еще лет пятнадцать. Его произведения печатались часто и большими тиражами, издавались и ставились пьесы. После XII съезда РКП (б) большевики начинают известную "украинизацию", которую В. В. принял с большой радостью. В 1924-28 гг. вышло его "Зібрання творів" в 23 томах. В 1930-32 гг. — еще одно "Зібрання" в 28 томах. Госиздат Украины публикует рассказы под грифом "Бібліотека юного ленінця". В издательствах Киева, Харькова, Москвы, Ленинграда выходят рассказы и повести на украинском и русском языках (что и не удивительно: "амфібія").
Летом 1928 года редакция журнала "Життя й революція" сообщала: "…В Музеї Революції редакція влаштовує прилюдний диспут "Сонячна машина" — останній твір В. Винниченка". Этот роман имел большой читательский успех. Н. Зеров писал: "У нас ніколи не було великого роману з елементами авантюри та соціальної фантастики".
Еще в 1906 году Украинка в статье "Утопія в белетристиці" прослеживала развитие утопии: "Первісна легендарна теологічна утопія вилилася в формі легенди. З неї згодом народилась утопія пророча, політична, що приймала найбільше форму поетичної імпровізації". Затем пришел черед утопии в беллетристике. И вот, наконец, один из тех, кто рожден, чтоб сказку сделать былью, создает утопию на украинском языке. На обложке можно было прочитать: "Утопічний роман. Перший український утопічний роман! Перший за весь час існування нашої літератури!". Наконец-то.
Один из рецензентов писал: "У "Сонячній машині" Винниченко зразу спробував вийти з вузького кола своїх тем, узявшися до соціальної проблеми про перебудову людства і змалювавши нам ще одну утопічну картину "прекрасної будучини".
В своей статье на эту тему Н. Зеров говорил: "Винниченко дивиться на "Сонячну машину" як на вкоронування своєї давньої проповіді; він хоче довершити розпочате діло ревізії капіталістичного ладу в його ідеологічних відгомонах, і тому він не має рації відступатися від засобів, що можуть дати найповніший вияв ідейній стороні твору".
Еще в одной рецензии революционеров из романа "зіставлено з російськими конспіраторами із "Бесов" Достоєвського". Украинцы, однако, имеют собственную гордость. Имеют они и собственных бесоодержимых. Когда В. В. предложил свой роман одному немецкому издательству, в ответ прозвучало: "Ми комуністичної пропаганди, хоч як хитро та майстерно її прикрито, — не провадимо".
Украинка, помнится, жаловалась: "Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Іменно це найбільше прикро мені й в ославлених "Щаблях життя"… Так, наче люди з зав’язаними очима пишуть". Этими же "Щаблями" закончил свою статью и Зеров: "В авторові все ще сидить десь запальний, темпераментний і часами наївний філософ "Щаблів життя". Він ще не переборений; його думки та декламації не зліквідовані до краю, і тому "Сонячна машина" робить враження компромісу між давніми навиками і новими прагненнями, між природними даними автора і його новими літературними завданнями".
Современный исследователь пишет об авторе романа: "Обставини, а не брак таланту призвели в подальшому до численних претензій критики до цієї нещасливої "візитової картки" української літератури. Причому закиди йшли не лише від представників "бойового загону" українських радянських критиків, а й від представників української еміграції, таких, як, скажімо, Євген Маланюк, котрий (абсолютно безпідставно вважаючи творчість Винниченка "квінтесенцією російсько—жидівського намулу на Україні") риторично запитував: "Отже, яку особистість могли плекати й формувати винниченкові писання, цей фатально-задушливий світ, населений пожадливими, ненаситно-жерущими й слиняво "кохаючими" тарантулами? Похмуро-вперта свинорила спрямованість вниз, в порох, у болото"… Що ж до Винниченка, то його політична програма, зокрема Платформа Українського "Революційно-Соціалістичного Союзу", тепер загальновідома. Винниченко вважав за можливе вдосконалення людини тільки завдяки змінам у суспільному ладі, хоча при цьому він і підкріплював свою Платформу "Внутрішніми суб’єктивними умовами щастя", тобто екзистенціальні моменти теж покладав за надзвичайно суттєві в людському суспільстві. Винниченко вірив у те, що людину можна вдосконалити й перевиховати та змінити завдяки вірі або ж такої філософії, як його "сонцеїзм", яку він згодом розвинув і назвав "конкордизмом".
Главное задание писателя и его бесчисленных партайгеноссе было одним: сказку сделать былью. Но правильно сказано: самое страшное в утопиях — это то, что они реализуются. Большевистский эксперимент продолжался. В стране идет коллективизация, раскулачивание; как следствие — приходит голод. Гибнут миллионы. Добровольно уходят из жизни коммунист Н. Хвылевой и соратник Ленина, известный партийный и советский деятель Н. Скрыпник ("украинский Дзержинский"). Однако остающиеся украинские коммунисты уходить не торопятся, а напротив: активно исполняют директивы партии и правительства. В сентябре 1933 года В. В. пишет открытое письмо в Политбюро КП (б) У, где обвиняет Сталина и его эмиссара Постышева в массовом терроре против украинского народа, доказывает, что в советской действительности идет "будівництво не соціалізму", а восстановление "національної єдино-неділимської Росії, відновлення старої тюрми народів".
Когда же он это понял? Оказывается, давно. Еще в 1926 году писал в дневнике: "З большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм. Уже можна бачити всі характерні прикмети його". Не знать этого было нельзя: вовсю работал Гулаг, уничтожались священнослужители, дворянство и любая оппозиция. Но коммунисты Хвылевой и Скрыпник, Шумский и Винниченко об этом молчали. Более того — соучаствовали в преступлениях большевиков. Оно и понятно: шла украинизация. Коммунисты (они же фашисты) издавали гигантскими тиражами В. В. и прочих. Шли неслабые гонорары. Нужно было помалкивать. И так много лет.
В ответ на его письмо ноябрьский пленум ЦК КП (б) У 1933 года назвал В. В. "старим вовком української контрреволюції". Гонорары (которые шли с Украины в Германию и Францию) закончились, издавать перестали, книги изъяли из библиотек. В. В. сильно переживал, имел нервное потрясение. Однако вскоре оправился, купил старую усадьбу в окрестностях Канн, занялся садом и огородом, продолжал писать.
Перед Второй мировой войной пишет "Открытое письмо Сталину и членам Политбюро ВКП", где в интересах "защиты и обороны социализма" призывал изменить национальную политику в СССР. В заключение он говорил: "Вся беда, одним словом, в Германии. Да и не столько в Германии, в германском народе, как в Гитлере, насильственно захватившем власть над этим народом и террором навязывающем ему свои психопатические настроения и вожделения".
После победы над фашизмом мечтал вернуться на Советскую Украину, пытался наладить связи с советским посольством в Париже. Перед смертью в 1950 году обратился к украинской эмиграции: "Українська держава і державність на Україні є. Ні відмовляти їй, ні творити нема потреби. Тридцять років тому її виборов, відновив і створив український народ. За неї він 30 років не переставав і не перестає боротись, за неї він ніс і несе там на Україні величезні жертви своїми кращими синами, замученими по тюрмах, таборах, каторгах".
Такая вот история. Жизнь и приключения В. В. достойны авантюрного романа. Это будет что-то среднее между "Бесами" и "Человеком-амфибией". Но он был бы еще интереснее при наличии конгениального женского персонажа. Можно представить себе, какое место во всех этих событиях рядом с Ихтиандром Верховенским заняла бы Гуттиэра (марксистка, атеистка и националистка Украинка), проживи она еще лет десять.