1.9. Против Церкви Христовой
1.9. Против Церкви Христовой
В день Пятидесятницы после сошествия на апостолов Святого Духа образовалась Церковь Христова, которая являет собой Тело Христово. За первые триста лет своей истории Церковь претерпела десять натисков гонений со стороны язычников, но, проливая только свою собственную кровь, распространялась все дальше. Вот она-то и стала объектом яростной критики со стороны Украинки. Обычно критики Церкви начинают обличать ее грехи, приобретенные с IV века после обретения ею статуса государственной. Но Украинку не устраивала Церковь как таковая, начиная уже с I века, с века апостолов. Ее обличению была посвящена драматическая поэма "У катакомбах".
Спаситель послал апостолов: "Итак идите, научите все народы, крестя их во имя Отца и Сына и Святого Духа, уча их соблюдать все, что я повелел вам; и се, Я с вами во все дни до скончания века. Аминь" (Мф. 28:20). Апостолы шли, основывали христианские общины, рукополагали епископов и уходили дальше. А епископы совершали богослужения и таинства, рукополагали священников и руководили общинами. В случае гонений епископы, которые были на виду, становились первыми жертвами за Христа. Именно их и берет на мушку Украинка.
А. Крымский вспоминал: "Я не наважусь назвати іншого письменника, який би з такою відповідальністю ставився до своєї праці, як Леся Українка. Вона готувалася написати драми "У катакомбах" і "Адвокат Мартіан" і звернулася до мене з просьбою дати їй кілька наукових праць, де можна було б ознайомитись з християнським підпіллям, з розвитком влади митрополитів, коли їх переслідували. Я послав їй спеціальну дисертацію Гідулянова "Развитие власти митрополитов в первые три века христианства" (цит. по: 8, 164).
Но отыскать компромат на первых христианских епископов оказалось не просто. "Леся Українка ґрунтовно вивчила цю велику дисертацію, а потім пише мені: "Це мене не задовольняє. Мені потрібні оригінальні документи". А вона знала класичні мови — латинську, грецьку. І писала що саме їй треба діставати. Я послав їй ще величезну дисертацію Олара "Переслідування християн Римською імперією", написану французькою мовою, — товста книга. Поетеса місяців два читала її і знову пише, що не може тільки розвідкою обмежитись" (там же).
Конечно, не могла. Потому что требовались не многочисленные факты преследований христиан, а демонстрация "розвитку влади митрополитів, коли їх переслідували". Поэтому поиск настойчиво продолжался. "Вона замовила ще ряд книжок. Я їй цілу бібліотеку послав. Вона всі ці книжки уважно перечитала. Якби який-небудь приват-доцент стільки прочитав, скільки вона! А вона стільки працювала лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми. Без перебільшення можу сказати, що Леся Українка була справжнім ученим, дослідником" (там же).
В итоге всех "досліджень" обнаружилось именно то, что автор задумал с самого начала: "Студії потвердили мені тільки те, що я давно думкою почувала, тільки не могла фактами доказати". Интуиция художника — великая вещь (что-то вроде "классового чутья" у пролетария). Так родилась драма "У катакомбах". Нет таких крепостей, которых бы не взяли "научные" атеисты. Главный герой поэмы — это alter ego автора. Она назвала его "неофіт-раб". На самом деле никакой он не неофит. Ибо слово это в переводе означает "новообращенный в христианскую веру". А как раз христианской веры у него нет и никогда не было:
Своєї крові я не дам ні краплі
за кров Христову. Якщо тільки правда,
що він є бог, нехай хоч раз проллється
даремне божа кров і за людей.
Ни капли крови Спасителя не пролилось "даремне". Это так хотелось бы бесноватым. Один из них (как и его автор) отрицает всех "богов":
Мені дарма, чи бог один на небі,
чи три, чи триста, хоч і міріади.
Христу он противопоставил другой идеал: "титана" из языческой мифологии:
Я честь віддам титану Прометею,
що не створив своїх людей рабами,
що просвітив не словом, а вогнем,
боровся не в покорі, а завзято,
і мучився не три дні, а без ліку,
та не назвав свого тирана батьком,
а деспотом всесвітнім, и прокляв,
віщуючи усім богам погибель.
Кстати, о Прометее. Сестра Ольга вспоминала: "Образ Прометея Леся збожнювала з раннього дитинства, коли зачитувалася з братом грецькими міфами. Вона дивувалася, що "не утворилося релігії прометеїстів". Адже Прометей, на Лесину думку "був божественним альтруїстом, бо хоч знав, що вічно буде мучитись за те, однак приніс людям божий вогонь" (11, 28). Как известно из греческой мифологии, Прометей вообще не был богом. Т. о., ребенок желал какой-то небывалой религии. Но и взрослая женщина недалеко ушла от детских желаний. Зеров писал: "Прометеївські тиради розгортаються таким чином в цілу релігію прометеїзму, що протиставляє християнському лицемірному опортунізму бунтарство, покорі — гордість, авторитету громади — сміливу людську індивідуальність. Той самий конфлікт між громадянством і одиницею бачимо і в другій пізнішій драмі — "У пущі". І тут Леся Українка так само воює во ім’я прометеїзму з християнською покорою, владою громади (общини), з цілим християнським свтоглядом… І в більшості своїх драм Л. Українка з’являється поетом індивідуальних змагань, краси і сили прометеївськи настроєної одиниці. Недарма і Дм. Донцов в своїй статті назвав її поезію "поезією індивідуалізму"… Прометеїзм "Катакомб" і антихристиянські настрої раба-неофіта були б прегарно доповнені "Руфіном і Прісціллою", а образи перших приклонників Христа, що "борються в терпінні і покорі", замкнулися портретом мученика обов’язку — "Адвокатом Мартіаном".
Таким образом, неустанной борьбой с христианством писательница занималась на протяжении всего творческого пути. "Неофіт-раб" в 1905 году говорит примерно то же самое, что молодая Украинка писала в 1894 году про всех богов "і Єгову, — вони вже вмерли, їх не оживить, — тепер уже пора змінити мову". Прежде всего его интересует классовая борьба против рабовладельцев:
…хоч на час, на мить
здолало жити не рабом злиденним,
а вільним, непідвладним, богорівним,
то я щасливим і на смерть піду,
і без докору на хресті сконаю.
Но если кто-то желает быть "богоравным", то по меньшей мере должен признавать существование Того, с Кем хочет равняться. Однако никакой логики здесь искать не приходится.
Сконструированный Украинкой "епископ" христианской общины констатирует тождество (на самом деле — совершенно произвольное) между библейским сатаной и античным титаном, бросившим вызов олимпийским богам:
Він поклонився духом Прометею,
а той єсть сатана, одвічний змій,
що спокусив на гріх і непокірність.
Помочь настырному одержимому довольно трудно. Поэтому "епископ" говорит:
Покиньмо нечестивця, одсахнімось,
ходім од зла і сотворімо благо.
Тот ему в ответ:
А я піду за волю проти рабства,
я виступлю за правду проти вас!
Таковы заключительные слова поэмы. "Проти вас"— означает против христиан, последователей Иисуса Христа, сказавшего: "Я есть путь и истина и жизнь" (Ин. 14:6).
Первая редакция поэмы заканчивалась просьбой "неофита" к одной христианке:
І знаєш, я хотів тебе просити:
якщо я згину, спом’яни мене,
не словом голосним, а тихим серцем,
для мене стане се за царство боже
тут, на землі.
В дальнейшем Украинка сняла сначала эти слова, а затем и всю сцену разговора с христианкой. Вместо нее была дописана короткая боевая концовка, призывающая к борьбе классовой и борьбе с христианством.
Роль христианства в истории освобождения человечества хорошо известна. Правда, современная Европа об этом не хочет ни знать, ни упоминать в своей конституции. Но Гегель в "Философии духа" (§ 482) справедливо писал: "Ставился вопрос, в чем лежит основание того, что в современной Европе исчезло рабство, и для объяснения этого явления привлекалось то одно, то другое особенное обстоятельство. Истинное основание того, почему в христианской Европе нет больше рабов, следует искать в принципе самого христианства. Христианская религия есть религия абсолютной свободы, и лишь для христиан обладает значимостью человек как таковой в его бесконечности и всеобщности; с того момента, когда индивидуумы и народы ввели в круг своего представления… понятие свободы, ничто другое не имеет такой непреодолимой силы именно потому, что свобода есть подлинная сущность духа, и притом как его действительность. Целые части света не имели этой идеи и не имеют ее до сих пор… Эта идея пришла в мир благодаря христианству, согласно которому индивидуум как таковой имеет бесконечную ценность, поскольку он является предметом и целью любви Бога и тем самым предназначен к тому, чтобы установить к Богу как к духу свое абсолютное отношение, дать этому духу поселиться в себе, другими словами, что человек в себе предназначен для высшей свободы".
Таково всемирно-историческое значение христианства. Но только не для Украинки. Она продолжает выдвигать все тот же, что и в юности, страшный компромат на христиан: они называют себя "рабами Божьими". Но, как известно, Христос сказал ученикам: "Вы друзья Мои, если исполняете то, что Я заповедую вам. Я уже не называю вас рабами, ибо раб не знает, что делает господин его; но Я назвал вас друзьями, потому что сказал вам все, что слышал от Отца Моего" (Ин. 15:15). И если христианин называет себя "раб Божий", то это только вследствие своего собственного желания: он хочет подчеркнуть дистанцию, которая еще отделяет его (со всеми его грехами) от Того единственного, Кто без греха.
Еще христиане были "виновны" в том, что вслед за апостолом Павлом повторяют: "нет власти не от Бога" (Рим. 13:1). Да, повторяют. И правильно делают. Имеющий власть получил ее (вместе с бытием) от Бога. Но вовсе не для злоупотреблений властью, а наоборот: "Начальствующие страшны не для добрых дел, но для злых. Хочешь ли не бояться власти? Делай добро, и получишь похвалу от нее" (Рим. 13:3). Если же власть имущий делает зло, то это его грех и он за него ответит перед Господом, который сказал: "У Меня отмщение и воздаяние" (Втор. 32:35). Но "неофиту" и его создательнице не терпится: "Коли ж та помста?". Руки чешутся поквитаться с эксплуататорами здесь и теперь. До второго пришествия Христа они ждать не могут. Да и само второе пришествие их не интересует:
Про мене ж, хай воно й ніколи,
те царство боже, не приходить!
Христиане обвиняются в том, что главный герой пришел к ним
…шукати правди, волі і надії.
А що я в вас найшов? Слова облудні
і марну мрію про небесне царство
та про царя єдиного в трьох лицях,
що над панами нашими панує,
а їм дає над нами панувати
від першого до другого пришестя,
а може, й далі. Може ж, і по смерті
у тім небеснім вашім царстві божім
до віку буде так, як тут до часу, —
безплотні душі ваші будуть вічно
терпіти і "боротися в покорі".
Поэтому вместо Царствия Божия он выбирает геену огненную:
Ні, далебі, не знаю, чи не краще
було б мені в самій геєні вічній,
ніж у такому рабстві безнадійнім,
з якого й смерть вже визволить не може.
Когда епископ его прогоняет, то в ответ получает отказ. Уходить еще не время. Осталось найти виновных в грехах "неофита". Виноват в них, разумеется, не он. А кто? Правильно: христиане.
Ні, ти мене не смієш проганяти,
бо я сюди прийшов по твому слову,
повіривши обітниці лукавій,
немовби тут знайду любові спокій,
і вічнеєжиття. А ви забрали
остатній спокій і любов остатню
навіки отруїли, і тепер
душа моя вмирає. Я не знав,
що значить гріх, я тільки знав нещастя,
а ви мене навчили, що то гріх
і нечесть перед богом. Я був певний,
що смертю покінчаються всі муки,
а ви мені відкрили ціле пекло
в просторі вічності за гріх найменший.
По этой же методе, помнится, Шевченко обвинял Бога в том, что поэт… проклинает людей и Бога:
Чому Господь не дав дожить
Малого віку в тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на сіті не знав.
Не був би в світі юродивим,
Людей і Бога не прокляв!
Безбожный "неофит" заканчивает свой диспут с христианами:
Так чи не краще залишити мрії
Про вічне і піти на часове,
замість агап — на оргію криваву?
И отправляется на кровавую оргию. Время написания этого шедевра — 1905 год.
А. Крымский пытался было защитить первых христиан. Но получил категоричный ответ: "Власне, я давно вже думала, що теперішня форма християнства є логічним і фатальним наслідком його найпервіснішої форми. Я готова зробити Вам хіба одну уступку і то в такій неуступчивій формі: коли мій єпископ нетипічний для пересічного християнина-мирянина перших віків, так зате він зовсім типічний для тодішнього єпископату. Відколи з’явився на світ єпископат і перші початки церковної єрархії, відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, і задержалась ся традиція аж до сучасного нам архієрейства. Я не приймаю теорії Толстого і багатьох інших, ніби теперішнє християнство є аберацією, хворобою сеї релігії. Ні!"
Лев Толстой и многие другие критики христианства считали первых христиан наилучшими христианами. Но для радикальной атеистки христианство никуда не годилось уже с момента своего возникновения. "Доказательства" этому она легко находит даже в Новом Завете:
"…Ні! В найдавніших пам’ятниках, в "подіях апостольських", в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві. Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово "раб" і антитеза "пана і раба", яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством. Прочитайте листи апостола Павла (в данім разіне важно, котрі з їх автентичні, а котрі ні), і Ви побачите, що збудувалось на сій антитезі і як хутко воно збудувалось".
Ну что же, почитаем апостола Павла. Это всегда полезно. В первом послании к Тимофею он пишет: "Верно слово: если кто епископства желает, доброго дела желает. Но епископ должен быть непорочен, одной жены муж, трезв, целомудрен, благочинен, честен, страннолюбив, учителен, не пьяница, не бийца, не сварлив, не корыстолюбив, но тих, миролюбив, не сребролюбив. Хорошо управляющий домом своим, детей содержащий в послушании со всякою честностью; ибо, кто не умеет управлять собственным домом, тот будет ли пещись о Церкви Божией? Не должен быть из новообращенных, чтобы не возгордился и не подпал осуждению с Диаволом. Надлежит ему также иметь доброе свидетельство от внешних, чтобы не впасть в нарекание и сеть диавольскую" (1 Тим. 3:7).
Апостол Петр в своем первом послании ко всем христианам говорит: "Вы были, как овцы блуждающие (не имея пастыря); но возвратились ныне к Пастырю и Блюстителю душ ваших" (1 Пет. 2:25). Имеется в виду Христос как Пастырь добрый. Именно это и вызывает "обурення" Украинки:
"Ви уявляєте собі, що типічний християнин тих часів марив би, що всі стануть колись слугами Христа — чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи і т. п. Що ж ідеальнішого міг йому виставити пересічний християнин найперших, навіть, часів, як не "єдину отару з єдиним пастирем", і як міг відповісти на питання про підпасків?
Я думаю, — тільки так, як відповів єпископ. Моя поема відноситься до середини II віку християнської ери (або до другої половини його), а тоді вже вирізнилась досить духовна тиранія усяких підпасків божих — зоставалось тільки будувати далі на прекрасно заложеному підмурівку духовної темниці".
"Духовна темниця"— это Церковь Христова, которая была основана Спасителем и существует уже две тысячи лет благодаря живущему в Ней Святому Духу. И опять вспоминаются слова Христа: "Истинно говорю вам: будут прощены сынам человеческим все грехи и хуления, какими бы ни хулили; но кто будет хулить Духа Святого, тому не будет прощения вовек, но подлежит он вечному осуждению" (Мк. 3:29).
Письмо заканчивается так: "Мій єпископ вигодуваний павлініанською традицією, як воно и справді бувало в римському єпископаті тих часів. Візьміть котрого хочете з найдавніших…"
"Павлініанська традиція" заключалась в следующем. Апостол Павел, отправляясь в Иерусалим (где он будет арестован и лишен свободы вплоть до его казни в Риме), обратился к пресвитерам из Ефеса: "Итак внимайте себе и всему стаду, в котором Дух Святый поставил вас блюстителями, пасти Церковь Господа и Бога, которую он приобрел Себе Кровию Своею" (Деян. 20:28).
Апостолы Петр и Павел были казнены в Риме. А властолюбивый "римський єпископат" продолжал действовать в том же ненавистном для Украинки духе:
Св. Телесфор (125–136 гг.) был известен своим мученичеством;
Св. Сотер (166–175 гг.) известен тем, что написал послание к Коринфской Церкви (поводом послужило оказание помощи беднякам и исповедникам, осужденным на каторгу);
Св. Виктор через христианку Марию, близкую к императору Коммоду, добился освобождения христиан, работавших на рудниках в Сардинии;
Дионисий Коринфский писал римским христианам около 170 года: "Издревле ведется у вас обычай оказывать всем братьям различные благодеяния и посылать вспомоществования многим Церквам".
Во внутреннем управлении римской общиной епископу содействовала коллегия пресвитеров (старейшин), которая вместе с ним председательствовала на собраниях, разбирала споры, привлекала новых последователей и обучала их. Как и в других общинах, диаконы и диаконисы занимались хозяйственными делами и благотворительностью. Епископ в первые века еще не возвышался над пресвитерами, как в последующие времена, а духовенство не обособлялось так резко от мирян.
Император Деций (249–251 гг.), преследовавший христиан, говорил в это время, что охотнее потерпел бы в Риме претендента на императорство, чем одного епископа. Украинка, видимо, была того же мнения.
В каком же духе действовал римский епископат первых веков христианства? Что это был за дух? Очевидно, Дух Святой, которого Украинка и на дух не переносила. Профессор В. В. Болотов в своих знаменитых "Лекциях по истории Древней Церкви" писал: "В продолжении трех столетий на Римском Престоле сменилось двадцать восемь епископов, и ни один из них не помрачил славы своего православия. Были примеры, что они выступали с претензиями, которые встречали сильный отпор со стороны их современников, но — замечательная историческая случайность — то мнение, которое они отстаивали, в конце концов одерживало победу. Так было с вопросом о праздновании Пасхи, о дисциплине относительно падших, о крещении еретиков. Все это не могло не импонировать на весь христианский мир".
И все это не может импонировать на весь мир нехристианский. Украинка писала А. Крымскому о своей поэме: "Я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто для мене близька… Я Вам її згодом пришлю, а Ви мені потім одішліть, тільки дуже довго не тримайте, бо вона рветься в світ, хоч і не знаю я, чи судиться їй побачити його хутко. Я її спиняти не буду, нехай летить, коли попи не з’їдять, бо вона на релігійно-соціальну тему, ще гірша від "Одержимої".
Ну, это вряд ли. Обе хороши. Кстати о Крымском. Забужко со знанием дела констатирует: "з останнім її, з усього знати, єднала особлива "духовна приязнь", що змушує уважніше поставитися до гіпотези С. Павличко про латентний гомосексуалізм А. Кримського. Довірча "ідеальна дружба" гетеросексуалок-жінок з чоловіками-гомосексуалістами — феномен, на сьогодні добре вивчений у психологічній літературі" (10).
Письмо Крымскому было написано в ноябре 1905 года. Революция на подъеме. Украинка очень довольна: "Тим часом в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її "громадські обов’язки", так обмарив її суворий багрянець червоних корогв і гомін бурхливої юрби. Я навіть не розумію, яка приємність сій громадянці музі воловодитись тепер з таким недолугим створінням, як я; на її місці я вибрала б собі поета з такою героїчною поставою, як В. Гюго, з голосом, як у Стентора, приставила б йому рупор до уст і гукала б через таке вдосконалене знаряддя моєї волі на весь світ".
В качестве усилителя планировалось использовать СМИ: "Тут у нас проектується аж три українські газети, то я, може, до котроїсь запряжуся, тоді вже кінець волі!.. Візьму на свою долю, либонь, найчорнішу роботу в мужицько-пролетарській українській газеті, лишивши білу роботу чистої ідеології в двох "інтелігентних органах" не поетам. Такої газети, до якої я хочу пристати, давно вже виразно просять "голоси з народу", навіть гроші той народ хотів на те давати, значить, моя робота там вже безперечно "паразитською" не буде…" Письмо завершалось: "Знаю, що це зараз, як ляжу спати, будуть снитись мені червоні корогви, — переслідує мене сей сон!..".
Несомненно, это было вдохновение. Только вот каким духом?
После революции, в 1908 году журнал "Рідний край" (который редактировала мать Украинки О. Пчилка) признавал: "Останні три роки показали, що народ наш можна намовити на злочинство: палити панські економії, різати худобу, вбивати панів і т.і." (12, 257). Свой посильный вклад в это кровавое дело внесла и Украинка.
И вот революция закончилась. Но революционеры и антихристиане остались. Работа продолжалась… Продолжается она и сегодня. Украинское радио, например, регулярно транслирует радиопостановку "У катакомбах". Ее антихристианский дух по-прежнему в цене. При этом слушателей всегда старательно приглашают поделиться своими впечатлениями. Ведь запись сделана выдающимися украинскими актерами. Правда, еще при Сталине, но мастерство не тускнеет. Так стоит ли обращать внимание на антихристианское содержание? Главное, чтобы звучало "по-нашому" и чтобы автор был не москаль.