4.7. А. Конисский

4.7. А. Конисский

Помимо небольшого количества очень шумных революционеров, в украинской литературе было множество писателей народнической ориентации. Они группировались вокруг издательства и журнала "Киевская старина" (1882–1906), журнала "Родной край" (1906–1914), газеты "Рада" (1906–1914) и др. Ратовали за легальную просветительскую деятельность, нравственное перевоспитание личности, уделяли большое место изображению бытовых, исторических форм народной жизни, утверждая непосредственные и искренние, эмоциональные отношения между людьми. Реализм этих писателей нередко принимал формы семейного и бытового повествования.

Короче, все они демонстрировали возмутительное отсутствие революционности. Естественно, для Украинки такое творчество — нож острый. Вот в журнале "Правда" вышел роман Александра Конисского (1836–1900) "Борьба". Двадцатилетняя племянница пишет дяде: "Ще ви про "Боротьбу" питаєте. Про неї так як і нічого не говорять, бо "Правди" ніхто не бачить, не знаю, для кого її видавці ховають. Єдина людина, що її отримує (з тих, що я знаю), казала мені, що в сьому романі змальовані (краще сказати "змазані") всі молоді і старі українці. Автора Ви угадали, та й видно коня по поході. А що до мене, то мені навіть бридко говорити про такий роман — цур йому!" Романа она не читала, но это и не обязательно. Все равно — "цур йому!"

"Псевдонім", "Циклоп", "Поліфем" — жартівливі прізвища, які надавали О. Я. Кониському Драгоманів і Леся в своєму листуванні" (11, 83). Почему Циклоп? "Вперше названо його Циклопом у "Києвлянині" ("одноокий Циклоп у своего монумента"). Кониський мав одне око сліпе і мешкав тоді на Бульварі коло пам’ятника… "(11, 49). Через два года она пишет брату: "Взагалі циклопічні справи процвітають, помиїв розливають по Києву немало. Не бажала б я Циклопові звертатись до мене тепер… бо я не ручу за себе і можу зробити який-небудь скандал, не знаю навіть який іменно. Не хочу тобі розписувати про всяку циклопічну капость, а її зібралось чимало…" Чуть позже — дяде: "Я б не хотіла стріватися з сим псевдонімом, бо я ще не знаю, чим можуть скінчитись наші розмови, добре, коли не яким скандалом. А нехай йому цур врешті!.. Від циклопічної будови падає все-таки досить велика і темна тінь, і вона накриває частину нашої "Плеяди", проти сеї тіні треба боротись тим з нас, що непокриті нею…"

Неприемлема религиозность журнала "Правда": "Циклопові барани не вважають ні на ультрамонтанство "Правди", ні на що, бо у них критичного тямку дуже мало… А що Циклоп міг писати про аграрні інтереси селян і т. п., то се нічого не значить, бо він ніколи не знає сьогодні, що говоритиме завтра. Незважаючи на се, він має певний вплив і тут, і за кордоном (за кордоном, може, більш матеріальний), правда, що коло нього все більш люди дуже молоді або малоосвічені, "немовлята", "темні сили" і "12 спящих дев", але інші поміж них вірять йому, як богові і жертвують сили і час на його праве діло…"

Из большого творческого наследия Конисского-прозаика Франко на первое место ставил рассказы "з українського народного життя", считал их "артистично найціннішими", такими, которые "все-таки вищі від більшої часті того, що продукувалося у нас на Галичині" (20, 20). Но для обвинительного заключения против Александра Конисского достаточно уже того, что он был автором "Молитвы за Украину":

Боже, Великий Единый,

Нам Украину храни!..

Музыку написал Н. Лысенко и получился известный гимн. Украинка сказала бы (а может и сказала) на это: "А цур їм!".

Или еще компромат: Конисскому хотелось "слов’ян усіх в одній сім’ї побачить"… Ну куда это годится? То ли дело "европейский дом"! А писатель таким критикам отвечал:

Не вірю я рабам-панам,

Бо віри в їх немає,

Вони давно свого Христа

На ідолів зміняли. (20, 520)

* * *

Сергей Ефремов, один из последователей "батьки" Конисского, опубликовал в "Киевской старине" статью "В поисках новой красоты". Украинка не могла не откликнуться: "Зайнята була і полемікою проти статті Єфремова… Озивається давня Конищина і нудить мене від неї і поривається в мене душа нащадка Драгоманова". По словам биографа, "зачепив він і Лесю Українку "як критика, і як публіциста"… Леся вирішила пополемізувати з Єфремовим на сторінках тієї ж "Киевской старины" ("Паскудна приказка: "Не выносить сор из избы!" А куди ж його виносити? "В избу", чи що? Та все ж, коли так, то не треба ж його ще більше наносити в хату знадвору, а то хата "забезднится")… Вона схилялася до думки, що й сам Єфремов, і його товариші, "виховані під егідою покійного Кониського", люди працьовиті, чесні й "з добрими намірами", а що Бог їм "талану і великого розуму" не дав, то вони з того не винні…" (7, 336).