2.4. Первое стихотворение

2.4. Первое стихотворение

Девятилетний ребенок в Луцке написал стихотворение "Надія":

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

Поглянуть іще раз на синій Дніпро, —

Там жити чи вмерти, мені все їдно;

Поглянуть іще раз на степ, могилки,

В останнє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Что случилось? Кто обидел ребенка?

Сестра Ольга вспоминала:

"Весною 1879 р. заарештували в Петербурзі батькову сестру, нашу "тьотю Єлю", енергійну, завзяту людину, разом з тим дуже добру та справедливу. Леся з Мишею знали її з найменшого малечку і дуже любили та поважали за її хорошу, яскраву вдачу. Особливо вони вжилися з нею, як 1878 року під час подорожі наших батьків за кордон вона довго жила з ними у Звягелі. До того її пробування з малою Лесею стосується Лесин вірш "Забуті слова", написаний 1900 року. Крім мистецтва плести вінки, що згадує Леся в цьому вірші, тьотя Єля навчила Лесю мистецтву українського народного вишивання. Сама-бо тітка справді по-мистецьки виконувала найрізноманітніші українські стародавні й сучасні вишиванки, а Леся була її гідною ученицею й послідовницею в цьому мистецтві.

Про тітчин арешт, а далі (у травні 1879 р.) й заслання Леся довідалась через кілька місяців уже в Луцьку. Звістка ця дуже вразила й засмутила Лесю, і Леся під впливом її в Луцьку в кінці 1879 чи на початку 1880 року написала свого першого вірша "Надія". Так не раз казала мені сама Леся".

За что же арестовали тетю, оказавшую на племянницу такое незабываемое воздействие? И каким оно было? В стихотворении "Забуті слова" читаем:

То вже давно було. Мені сім літ минало,

а їй, либонь, минуло двадцять літ.

Сиділи ми в садку, там саме зацвітало

і сипався з каштанів білий цвіт.

…В її речах слова котились, наче хвилі,

мов сльози по її замучених братах, —

в вінку, здавалось, блідли квіти білі,

і в’янули слова журливі на устах.

То знов зривалися слова палкі, ворожі,

мов грізні вироки всім тим, що кров лили, —

в вінку палали кров’ю дикі рожі,

слова, мов квіти ярії, цвіли.

Шумів зелений лист, а голос той коханий

про волю золоту співав мені, —

в вінку мінився злотом ряст весняний,

і золотим дощем лились пісні…

Ребенок был таким впечатлительным, что и тридцатилетняя женщина не может забыть того впечатления:

І та мелодія не може заніміти:

не раз, як тільки лист од вітру зашумить

чи блиснуть проти сонця ярі квіти,

вона зненацька в думці забринить.

Неначе хто її поставив на сторожі,

щоб душу в кожний час будить від сна,

щоб не заглухли в серці дикі рожі,

поки нова не зацвіте весна.

Слова тети о "замучених братах" и о приговорах "всім тим, що кров лили" запечатлелись навсегда. (Разумеется, тетя ничего не рассказывала о преступлениях революционеров: кровь эксплуататоров не в счет).

Ну и что? Разве за слова арестовывают? Однако за словами следовали дела. В конце 70-х годов недовольные реформами народники взяли на вооружение террор. Вот только некоторые факты. В 1878 году Степняк-Кравчинский кинжалом на улице убил жандармского генерала Мезенцева. В 1879 году был убит харьковский губернатор Кропоткин. В 1879 году возникла "Народная воля". Не спрашивая ни у какого народа, его самозваная "воля" совершила 8 покушений на царя Александра Второго Освободителя, пока 1 марта 1881 года не убила — как раз накануне подписания им конституции. Так Россия в XIX веке и не стала конституционной монархией (каковыми по сей день являются многие европейские страны).

Украинцы во всех этих подвигах принимали активное участие. О. Забужко справедливо сетует: "Питання, чи і якою мірою українці культурно (а не самим лиш числом) вплинули на російський революційний рух, і чи не вони-таки його й допомогли радикалізувати своїм "козацьким волелюбством", можна наразі ставити хіба що платонічно, — серйозні дослідження цієї теми у нас лишились обтяті в сповитку (навіть листування М. Драгоманова з А. Желябовим досі не опубліковано, і той факт, що Желябов був "свідомим" українцем, близьким до одеської Громади, з сучасної свідомості цілком випав)" (10, 524). Как известно, среди цареубийц, кроме "свідомого" Желябова, был не менее "свідомий" украинец Кибальчич. Тоже оказывал культурное влияние и вследствие большого "козацького волелюбства" обеспечивал "Народную волю" бомбами для истребления "врагов народа".

"Тьотя Єля" вносила свой посильный вклад в "святое" дело. В комментариях к воспоминаниям Ольги Косач читаем: "У зв’язку з замахом 13 березня на шефа жандармів Дрентельна було арештовано Олену Антонівну Косач, яка вчилася тоді в Петербурзі на акушерських курсах". Кого же хотели убить революционеры (и среди них "тьотя Єля")? Пехотный генерал Александр Романович Дрентельн "в 1872–1877 гг. — командующий войсками Киевского военного округа. Участник русско-турецкой войны 1877–1878 гг. В 1878–1880 гг. — шеф жандармов и главный начальник III отделения собственной его величества канцелярии… С 1881 по 1888 год — киевский генерал-губернатор" (16, 66). Т. е., шефом жандармов его назначили сразу же после того, как украинский террорист Степняк-Кравчинский кинжалом на улице убил жандармского генерала Мезенцева. Дрентельн защищал Отечество и от внешних, и от внутренних врагов в самых опасных ситуациях. Ну как такого не убить? Но, увы, не удалось. Когда через несколько лет он скоропостижно скончался, мемуарист вспоминал: "По случаю внезапной кончины Александра Романовича состоялось экстренное заседание думы, единогласно постановившей "поставить на месте кончины всеми любимого начальника края мраморную плиту с соответствующей надписью"… На памятнике имелась следующая надпись: "Место кончины Александра Романовича Дрентельна, упавшего с лошади от апоплексического удара во время объезда войск на параде по случаю празднования 900-летия Крещения Руси 15 июля 1888 года", а на другой стороне: "Сооружен Киевской городской думой по постановлению ее 16 июля 1888 года" (16, 72).

Но это было позже. А "в 1879 р. прокотилася хвиля замахів на життя представників монархічної тиранії, в тому числі й на царя Олександра Другого (2 квітня 1879 р.)". В мае этого же года "тьотю Єлю" "за распорядженням міністра внутрішніх справ вислано в Олонецьку губернію, поселено в м. Пудові". После убийства царя "в 1881 р. її відправлено етапом в Сибір на 5-річне заслання".

Царская каторга — это особый разговор. Сталин бежал оттуда 14 раз. Ленин жил в Шушенском, любил ходить с ружьишком на охоту. Потом выписал Надежду Константиновну, там с ней обвенчался и продолжал писать свои эпохальные произведения. Книги ему высылали ящиками. Большевики на террор реагировали немного иначе. Когда в 1918 году 20-летний петроградский поэт Леонид Каннегисер застрелил председателя Петроградской ЧК Урицкого, они взяли в заложники тысячу совершенно посторонних людей и расстреляли. Но это была легкая разминка. А вообще "красный террор" оперировал миллионами: уничтожались целые сословия. Согласно теории классовой борьбы.

…Но все это будет позже. А пока "тьотя Єля" живет в Сибири. А подрастающая Лариса — в семье Косач. И что же она может здесь услышать? Идут 80-е годы XIX столетия. Террор продолжается. В 1887 г. в Париже на жизнь Александра Третьего покушается польский эмигрант А. Березовский. А в это время Александр Ульянов со товарищи готовит цареубийство в Петербурге. В этом же 1887 году мать Украинки Олена Пчилка по литературным делам пишет к И. Франко: "Що Ганна Барвінок не "злупила" нічого за своє оповідання — дуже добре! Се приємна несподіванка для мене! Але нащо то оповідання, як Ви кажете, "підвіяне царофільством"? Глядіть, щоб се не було такою смердячою краплею дьогтю в оповіданні Ганни, що носи многих можуть з прикростю й наганою одвернутись од нашого вінка (альманах "Перший вінок"). Принаймні навіть мені Ваша звістка ударила дуже погано в ніс, а що ж допіро скажуть молодші, чуткіші носи?!.. Царофільство: се щось до такої міри не підходяще ні до якого українського видання, що я не знаю, як се воно буде! Кажу твердо свою думку, що такого дьогтю, як те фільс-тво, цілком не вдобряю, і коли будуть лаять діток за те, що оповіданням Ганни взяли таку несподівано таку ноту, матиму право сказать: не моя вина, не моя "велика вина"! Мене до такої міри вражає Ваша звістка, що я хочу тішити себе думкою, що, може, я не так розібрала букви вашого писання — може, яке інше фільство треба розуміти?" Ганна Барвинок была женой Пантелеймона Кулиша, который вопреки революционерам (а сам Кулиш в молодости был подельником Шевченко по "Кирилло-Мефодиевскому братству") переводил на украинский Библию и неплохо отзывался о царе, а также о помещиках.

Однако в семье Косач были совсем другие традиции. Любимый дядя Ларисы, брат ее матери, профессор истории Киевского университета Михаил Драгоманов был уволен из университета и эмигрировал. Годы эмиграции посвятил введению дела украинского освободительного движения в общеевропейский контекст. Наряду с национальными выражал радикально-социалистические идеи, что привело в 1885 году к разрыву с киевскими украинофилами. О. Пчилка писала: "З Михайлом прова-дилось жваве листування, і в 1878 р. з чоловіком ми поїхали за кордон, відчуваючи вже міцну потребу нам побачитись. Був придатний час до того, щоб побачитися з Михайлом, бо на той час була якраз Паризька всесвітня виставка, і думалось, що наша подорож під час неї не так-то кинеться в очі урядові. Брат тоді жив у Женеві, де друкував свої видання. Ми з ним з’їхались у Парижі… Зустрічались ми тоді з емігрантами, бачились на різних збірках і гулянках з кн. Кропоткіним, В. Засулич і іншими…" Вера Засулич известна тем, что стреляла в петербургского градоначальника Трепова. В эмиграции вместе с Плехановым стала социал-демократкой, вошла в группу "Освобождение труда", которая сыграла большую роль в распространении марксизма в России. Так что "гулянки", судя по всему, были весьма содержательными.

Полиция о них узнала и последовали "репрессии": перевод на другое место работы (в той же должности). Ольга Косач: "До Луцька батька переведено теж на посаду голови з’їзду мирових посередників, лише Луцько-Дубенського. В "приказе" про це не говорилося, але було відомо, що батька нашого переведено з обжитого місця, щоб покарати за його "українофільство" та за побачення, під час подорожі до Парижа на виставку 1878 р., з емігрантом, батьковим другом, а материним братом М. П. Драгомановим". Жена репрессированного в своей биографии писала: "переїзд вийшов з однієї прикрої історії, що деякі люди, нагорі, підстроїли моєму чоловікові" (цит. по: 7, 64). Однако современные биографы все это ставят под сомнение: "Сьогодні про переїзд сім’ї Косачів до Луцька висловлюються й інші припущення. Зокрема те, що Косач сам був зацікавлений у тому переході спочатку до Луцька, а потім і до Ковеля, оскільки неподалік останнього, в Колодяжному, на той час уже закладався родинний маєток. Відтак наближення місця роботи Петра Антоновича до Колодяжного було дуже бажаним для сім’ї" (7, 65). Вот и все репресии. А на новом месте работы он стал еще и предводителем дворянства.

Однако дворянин Петр Антонович Косач (брат "тьоті Єлі") имел свое "революционное" прошлое: "Коли батько був, здається, на другому курсі в Петербурзькому університеті сталися так звані тоді "студенческие беспорядки". Багато студентів покарали, в тому числі й батька". "Кара" была следующей: "Він тоді переїхав до Києва і вступив до Київського університету теж на юридичний факультет, на якому проходив науку дуже успішно й гарно закінчив його". Затем он сделал неплохую карьеру, но "революционная" закваска сохранилась: "З російських письменників чи не найулюбленішим батьковим письменником був Салтиков-Щедрін. Читати з батьком Щедріна було просто насолодою, так батько досконало знав, як треба розшифровувати всі щедрінські "иносказания", так гарно він умів коментувати всі твори Щедріна". Ему здесь и карты в руки. Ведь он сам был одним из тех царских чиновников, которых высмеивал Щедрин. Как писала О. Пчилка: "В Луцькому по службовому становищі мій чоловік (він був не тільки "председатель съезда мировых посредников", але й "предводитель дворянства") був у близьких стосунках із владою і цивільною, і військовою…" Именно о таком образе действий в народе говорят "держать фигу в кармане"… В такой атмосфере и рос ребенок, написавший:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Забужко в этом стихотворении усматривает нечто небывалое: "У випадку "тьоті Єлі" травма спричинилася до одного з унікальних у світовій літературі дитячих "моцартіанських" інсайтів, коли художня інтуїція випереджає соціальний розвиток індивіда" (10, 449). Но у этого "чуда" простое объяснение. Если бы "дитячий інсайт" каким-то образом вдруг не совпал с "соціальним розвитком" ее семейства, это было бы настоящее чудо. Но никакого чуда не произошло. Весь "соціальний розвиток індивіда" в данном случае протекал в семье, где бедный ребенок буквально от рождения слышал (только в прозе) одно и то же: "ні долі, ні волі нема". И когда она стала рифмовать, то никакого другого содержания у нее быть просто не могло. Так "соціальний розвиток" окружающих заменил ребенку свой собственный (которого тогда еще не существовало).

В связи с этим можно вспомнить мнение Забужко: "Нашему лесезнавству досі бракувало якраз виробленого погляду на історію родини Драгоманових-Косачів як на модельну для всього українського визвольного руху XIX ст. (декабристи, старогромадівці, радикали і т. д.)" (10, 440). Первое стихотворение Украинки было эмоциональным ответом на несчастье с любимой тетей. А далее пошло уже более осознанное конструирование песен с неизменным рефреном: "все плохо", "все очень плохо". Потому что, если плохо не все, то нужны постепенные улучшения, скучные реформы. Но нужна революция. Поэтому плохо абсолютно все.