5.8. Украинка против Пчилки

5.8. Украинка против Пчилки

Против матери Украинка выступала не только во внутрисемейных отношениях, но и в мировоззренческих вопросах. Например — в религиозном.

Не было у Пчилки веры в Бога. В 1885 г. она писала своей матери с курорта Друскеник: "Тут жодної знайомої душі: всі прибули то з Варшави, то з Петербурга — поляки, росіяни та жидова… Заздрю тим, хто вірить в чудо, на зразок того, як сталося з Капністовою. Та раз уже втрачена віра в нього, то не можна примусити себе жити такою вірою. Між іншим, тоді говорили в Гадячі, що Капністова жіночка і не думала "исцеляться", а чутка була пущена ради великої грошової наживи за ра-хунок богомольців. Та бог з ними, що мені до них і що мені від них!". Чудо требует молитвенного обращения к Богу. Однако веры не было. Вместо этого было сильно выраженное желание соблюдать народные традиции, обряды и энергично насаждать их вокруг себя: "Як не згадати з найглибшою вдячністю ту надзвичайну здібність і охоту нашої матері "заправляти", як вона сама казала, своїх дітей та й чужих людей в українстві, в любові до проявів усього хорошого, народного, українського" (Ольга Косач). Сестра Исидора вспоминала: "У нашій рідній хаті завжди дотримувалися українських традицій зі святкуванням Різдва Христового. Леся і всі ми любили наші звичаї…" (11, 187).

Обычаи любили, а Христа — нет. Поэтому христианские таинства встречали бешеное сопротивление. Когда мать настаивала на венчании сестры Ольги, Украинка сочувственно писала последней: "Ти знаєш, як я відношусь до церковних церемоній взагалі, а до сеї спеціально, але, як вона вже конче мусить бути (коли се інакше вносить "трагедію" в родину!), то треба її принаймні зробити як найменше неприємною. Єдине, що є гарного при тій церемонії, то убрання молодої, правда ж? Врешті, діло не в обряді, а в настрої того дня…" Здесь — ироническое отношение к реакции матери, которая устраивает "трагедию" из отказа сестры венчаться. В 1902 г. ирония переходит в злость: "Ще злить мене сей культ празникування, все одно як культ вінчання у людей, що нібито не вірять в те, во ім’я чого установлені і свята, і обряди. Далебі, я сумніваюсь, чи то щире те невір’я і те вільнодумство, бо, щоб не щадить нервів своєї дитини для якихось "культурных переживаний", я того не розумію, в мою логіку то не поміщається". Родители декларировали свое неверие и вольнодумство, но настаивали на необходимости венчаться и этим самым не щадили "нервів своєї дитини". Дети были безбожниками последовательными и радикальными: раз Бога нет, то долой и церковную обрядность.

"Мене страшно, до краю гризе і гнітить ваша "тактіка мовчання". Господи, що за фатум непорозуміння та нещирости вісить над нашою родиною! І звідки ся нещасна традиція? Хто їй дав початок?.. Ну, та що думати про те, може хоч тепер яким героїчним зусиллям можна буде поправити справу, внести нормальну ноту в сей ненормальний, натягнений стан речей… Тьотя Єля казала мені, що мама скілька днів плакала і ридала по кутках, поки наважилась вимовити тобі своє бажання про формальне вінчання. Та вона часто всім говорить що-небудь про тебе, а тобі самій боїться сказать, так таки сама й каже: я її боюсь, бо вона мені щось різке скаже… Так нащо ж, нащо ж, кому вона потрібна? Покиньте її (оту взаємну "тактіку мовчання")! Ти молодша, здоровша духом, одважніша, менше покалічена життям, може тобі і легше буде взяти на себе ініціативу… Я не пекти тебе хочу, я б сама за тебе в огонь пішла. І тепер, коли хочеш, піду в "огонь", в перший огонь "обсужденій" наново того, що вже обсуждалося раз… Я не говорю до тебе згори вниз, не читаю нотації, бо я тямлю, що сама не стояла ніколи на висоті того ідеалу, на який тобі вказую, на який вказує сумління і логіка. Я дуже далека від того ідеалу, але я намагаюсь до нього, — як би не намагалась, не сиділа б я тут тепер, а знайшла б щось таке, що помогло б мені скоріше спалити себе…"

Сочувствовала она и мужу сестры: "Мені жаль було за Лілю і досадно за Вас, що Ви попалися ні за що ні про що в те хронічне шарпання нервів, що зветься нашими родинними відносинами…" Брат Михаил, в свою очередь, сочувствовал родственницам: "Та ще моя сердечна рада: не заводься ти тепер з мамою у спори при обстоюванні своєї самостійності, бо нічого спорами не докажеш. Тілько сама накричишся та й мамі тяжко буде, а краще, як кажуть черніговці, "перемовчать", та зробити по-своєму, коли не можна інакше зробити.

У нас все-таки нерви молодші та еластичніші, у мами ж вони геть не можуть витримати того, що наші, і так швидко забутись вона не може якої-небудь фрази…" (21, 59).

А родители все продолжали устраивать "трагедии" и настаивать на венчании уже самой Украинки и ее мужа К. Квитки. В 1904 году она их успокаивает: "Я не переїду з Кльонею з Тифліса в інше кавказьке місто жить невінчана; поки є перспектива, що, може, за місяць-два чи хоч весною таки буде перевод з Тифліса, то я не хочу завдавати собі сеї прикрості тут, бо тепер я ні трохи себе фальшиво не почуваю, всі відносяться до мене з повагою (та й яке ж би мали оснування відноситись інакше?), ні натяків, ні косих поглядів я ні від кого не маю, а, певне, в ролі мадам такої-то я почувалась би гірше серед тутешніх людей, від яких не сподіваюсь нічого доброго при ближчій знайомості, — тепер же я маю повну змогу зоставатись в дальшій знайомості, і нікого се не обижає. Коли ж виясниться, що надія на перевод марна, ну, тоді вже відбуду сю "операцію" тут, вибравши як найвигідніший момент…"

Но наивыгоднейший момент для "сеї прикрості" выпал еще не скоро. В начале 1905 года Украинка жаловалась мужу сестры Ольги:

"З осени у мене з мамою чимало було принципіяльних і непринціпіяльних розмов на тему про шлюб, вінчання і т. д., тоді було з її боку маса сліз, ридання, прикрих і вразливих речей, часом цілі ночі проходили так, що бодай не згадувати… Тії ночі надломили мені душу, і через те я, може, колись мусітиму зробити навіть таке, від чого ви з Лілею щасливо врятувались. Але як коли почуєте про мене щось подібного, то не кидайте каменем, знайте, що не власна воля, а тяжкі рани змусили мене скласти зброю". Множественные тяжелые раны в конце концов сделали свое черное дело. В августе 1907 года атеистка "відбула сю "операцію": "Люба мамочко! Справа скінчена — ми звінчались сьогодні о першій годині дня. Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб, без оглашеній. Хоч сяк, хоч так дивитись на сей обряд, то все можна сказати: "Слава богу, це кінець", коли вже взагалі він мусив відбутися".

"Сей обряд" вывел молодую из душевного равновесия: "Більше не пишу, бо теж втомлена і мушу чимсь таким зайнятись (хоч коректурою), щоб вернути собі рівновагу душевну". Однако, волнения еще не закончились. Нужно как-то оправдаться перед сестрой-атеисткой, которая по-прежнему стойко жила невенчанной: "Люба Лілеєнька! Спасибі за повіншування і за добрі слова. Я думала, що ти скоріш осудиш мене за сей крок, що тобі трудно буде зрозуміти, як могли ми "скласти зброю" там, де ти свою держиш, не хилячи… І великий камінь знявся з душі моєї, як я побачила, що ти очевидячки "ввійшла в наше положення". Справді, стільки вимучившись, як я за сей рік, може, навіть Галілеєве одречення можна зробити, бо таки людина більш не видержить, ніж її сила дозволяє; та й то, якби річ була тільки в мені, то, може б, я й видержала ще, але наражати Кльоню на дальшу турботу я вже не могла, се занадто страшно. Сподіваюсь, що тепер матимем спокій хоч від людей, коли не від іншого чого. Тим часом все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим".

Таким образом, многолетняя эпопея с "операцией" венчания закончилась. Но проблемы у бедных атеистов остались. Осталось христианство. Остались христианские праздники. И остались "вольнодумные" родители, которые продолжают их праздновать. А последовательная Украинка продолжает гнуть свою линию. На Рождество 1908 года она пишет матери: "…Пробач, що у мене прокинувся досить гіркий і зовсім уже не празниковий тон, але я не почуваю ніякого свята і не можу вмовити себе, що воно є — де?" Ей говорят: "Христос рождается!" А она: "Я не почуваю… де?" Ей скажут: "Христос Воскрес!" Она: "Де? Я не почуваю…" А то, чего "я не почуваю" — того не только нет, но и быть не может. А все, кто думает иначе — лицемеры и ханжи (вроде ее родителей?).

Смерть Украинки стала для матери аргументом в пользу атеизма. Вместо того, чтобы помолиться о душе усопшей рабы Божьей Ларисы, в письме к О. Кобылянской она ропщет на Бога: "Однак нема Лесі! Не тільки боляче, але якось дивно уявлять собі се. Такий величний вогонь перестав горіть, такий високий і тонкий інтелект перестав жити, думати, працювати! Мов вітром здмухнуло сю прекрасну, так багато обдаровану істоту! Нащо так ведеться на світі?! І як можуть люди вірити в якийсь мудрий, вищий рід мислі, якоїсь всеорудної сили, бачивши такі явища? — кому, навіщо потрібна була дочасна згуба сієї прекрасної людини — і це серед таких мук?.." Божий промысел дал ее дочери 42 года. Будь на то воля матери — мучения ребенка могли бы закончиться уже на первом году жизни: "Я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя". Когда дочери было 20 лет, мать писала: "Чи ж смерть не була б кращею долею, ніж теперішнє єї життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль". Смерть в 20 лет — это не "дочасна згуба". Смерть ребенка на первом году жизни — тоже. "Дочасна згуба", оказывается, — это 42 года жизни. И эти люди еще пеняли на Бога. При том, что Бога они знать не хотели. Но если человек сознательно и настойчиво отворачивается от Источника Жизни Вечной, то как ему помочь? Он ведь свободен…

* * *

Дойдя до крайности в безбожии, Украинка доходила до крайности и в своей революционности.

Литературовед А. Каспрук писал: "О. Пчілка уявляє "переможця", того, хто принесе волю народові — "без крові і вогню", "без громів блискавиць", "без зброї і меча", а "з масличною віткою і корогвою науки і праці". У дочери идеал другой — кровавая социальная революция. Поэтому, начиная с юношеских стихов, "Леся Українка вживає метафори зброї на протязі всього свого творчого шляху поета-борця… В художньому зображенні боротьби панує така кольорова гама: більшість поезій насичені метафорами вогню: "сльози огнисті", "огнисте слово", "зірка палає", "промінь червоний", "пожежа горить", "туга палає огниста", "серце палять, мов жерущий промінь"…

Леся Українка вводить в свою лірику алегорії революції — вогонь, полум’я, червоний прапор, червона заграва, кров… Епітети — пекучий, палкий, гарячий і т. п., притаманні тогочасній нелегальній літературі, зокрема поезії… "Червоні співи", "червона кров", що "красила тверді мури", "гартовані ножі", "червоні корогви"… Леся Українка в своїх поезіях постійно зображує картини битв, бойовиськ, збройних сутичок".

Завершая свой анализ художественных особенностей гражданско-политической лирики Л. Украинки, Каспрук напоминает слова Ленина: "революция есть война", "на войне нужно действовать по-военному". Т. о., Украинка была настоящей большевичкой. У нее разговор с эксплуататорами короткий:

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров проллється,

Як пробити пану груди?

Ну, а Пчилка не понимала значения классовой борьбы и разводила интеллигентские антимонии. В. Курашова так описывает ее байку "Розмова": "змальовуючи темноту і забобони неписьменних селян, авторка засуджує ледачого пана, який не мав часу навчити їх грамоти і кінчає твір закликом до інших "добрих" панів "просвіщати" селян і тим зарадити їх лихові". Это и не удивительно: старшие Косачи сами были дворянами, т. е. панами, и пытались реализовывать свои взгляды на практике отношений с крестьянами. Крестьянин Василий Бончак: "У Косачів я десять років служив наймитом. Наймитів усіх було десять. Родина Косачів з людьми обходиться добре…"

Украинка же обучала крестьян классовой борьбе. Крестьянин Федор Иллюх: "Шість років служив у Косачів наймитом… Леся давала мені читати революційні книжки, вона мене вчила, вчила таємно. Вона говорила, що цар — то змій полосатий, що царя не потрібно. Вона не вірила в бога і говорила мені, що бога нема на світі. А якщо їздила у церкву в село Волошки, то не молиться, а слухати, як співають. Була соціалісткою". И не только социалисткой, но и большевичкой. Как и большевики, она активно занимались агитацией и пропагандой. Крестьянин И. Бигун: "Вона була 1899 року в мене на весіллі… А як заспівала Леся пісню, то все весілля дивувалось. Пісня ця була проти государства. Люди не розуміли, що то за політика, але всі уважно слухали…" Еще бы не слушать: "проти государства" призывает не кто-нибудь, а дочь "предводителя дворянства".

У Пчилки были другие проблемы. Стихотворение "Пророк": "герой (образ поета) лишається самотнім, бо народ — темна "юрба" — не може його зрозуміти через духовну убогість:

Йому з’явилась яма вся глибока

Духовна, в котру люд його упав.

Украинка же смело прыгала в эту яму и призывала ко всеобщей мобилизации: "Пролетарии всех стран, соединяйтесь!" Образовалась глубокая пропасть, разделяющая мировоззрение двух украинских писательниц (примерно такая же, как между отцом и сыном Верховенскими). Так сказать, единство и борьба противоположностей.

Забужко описывает полемику "делікатної Лесі Українки з твердою на вдачу О. Пчілкою, її багатолітнім "божеством" (зокрема й "хтонічним", "пожираючим", — взагалі, стосунки з матір’ю були, без перебільшення, її центральним і чи не найдраматичнішим життєвим сюжетом, до якого наша культура ще й близько не приступалася і на якому колись іще розкошуватимуть цілі покоління дослідників усіх мастей)". А далее — приводит слова сестры Ольги: "У всякім разі, Леся безмірно любила її і дуже високо цінувала все своє життя аж до смерти, хоч не раз умлівала від болю, що його завдавала їй мати" (10, 258).

"Із "гучної тиші", що переслідувала Українку в сні й наяву, раз у раз лунав "свисток", цілком гідний і ленінського критичного репертуару: "Воно добре написано, тільки нащо воно?" (sic!): саме так "сказала їй одна близька людина, навіть письменник, і сю фразу Леся пам’ятала весь вік" (10, 566). Такую фразу вполне могла себе позволить Пчилка с присущим ей тактом.

"Леся Українка збиралася підписати "Бояриню" ініціалами або криптонімом, потерпаючи, щоб ця публікація не пошкодила Квітчиній кар’єрі, а Олена Пчілка вважала таке перестрахування "злочином" і покликалася для заохоти дочці на власний приклад і успішну, попри дружинине "мазепинство", кар’єру П. Косача. Це, здається, чи не єдиний випадок, коли Леся Українка наважилася делікатно вказати своїй надміру егоцентричній матері, кому, властиво, та цілий вік завдячувала своїм благополуччям" (10, 315). Вот еще случай. Украинка писала сестре о матери своего мужа: "Я чогось сього по ній несподівалась, бо нехай мама наша ніколи не знала, що таке робота, але Феоктиста Семенівна могла б по собі знати, що заробітки річ нелегка".

* * *

Мать Украинки "з самопожертвою трудилася як журналістка. З 1905 року почав виходити у Полтаві український тижневик "Рідний край" (часопись літературна і громадська з ілюстраціями). Олена Пчілка була найактивнішим співробітником, а згодом (з 1907 р.) видавцем і редактором цього часопису" (11, 205). И вот в 1908 году в этом журнале делается глубокомысленное умозаключение: "Останні три роки показали, що народ наш можна намовити на злочинство: палити панські економії, різати худобу, вбивати панів і т. і." (12). А кто же "намовляв"? И как это делалось? Очень просто. Некоторые писали и ставили исторические драмы типа "Кармалюк" ("навіть пожежу панського будинку, підпаленого Кармалюком, показали. Цей ляльковий театр користувався великим успіхом в Колодяжному і вносив чимало радості в наше життя"). Другие читали крестьянам ударные произведения Шевченко ("Читала про гайдамаків, та так, що аж за серце щипало. Гарно вміла вона читати… Як дійшла до того місця, де Гонта вбиває своїх синів, — не витримала, схилилася голівкою на книжку й заплакала. Батьки кинулися до неї, почали заспокоювати… Сідала вона ото під портретом, брала "Кобзаря" до рук і все нам вірші читала та про Тараса Григоровича розповідала. Як тепер бачу її… Читає вона "Гайдамаків", а сама аж палає, очі сяють, тремтить уся…"). Третьи — не только чужое читали, но и свое создавали и печатали в том же духе ("чи ті кості білі всюди? чи блакитна кров проллється, як пробити пану груди?"). "Намовляти" удавалось по-разному.

Украинка никогда не раскаивалась в своем революционном творчестве или его последствиях. Пчилка же, как водится, искала (и успешно находила) виновных где угодно, только не в себе и не в своем семействе. Эпохальный вывод про "останні три роки" был сделан в статье сотрудника журнала "Рідний край" Немоловского под названием "Чим нам корисні жиди?": "Тільки сліпа людина не бачить економічної переваги безправних жидів над нашим народом. Дати тепер жидам рівні права — значить не тільки скривдити наш народ, а осудити його на безпросвітне страждання. А через те український народ не може привітати жидів щирим покликом, яким вітають їх деякі інтелігенти" (12,237). "Найкраще жилося жидам у Польщі, і вона стала для них другою вітчизною… Коли з Польщею злучилась Литва і Україна, то і тут жиди дістали такі самі права, як у Польщі. А вільний народ український лишився без усяких прав, бо заведена була панщина і народ став панським бидлом… В Польщі жиди мали повні права, як шляхта, а вільний колись польський народ, потім і наш український повернуто було на кріпаків, на "бидло" без усякого права" (12, 262).

Оказывается, не все беды украинского народа имеют русское происхождение. "Погроми жидівські показують ворожнечу народу до жидів. Правда, що тепер пущено поголоску, ніби правительство намовляє поліцію та військо бити жидів. Але ми бачимо, що ворожнеча до жидів зростає в Америці, в Англії, ми знаєм про погроми в Румунії, в Галичині. Або хіба російський уряд намовляв народ на страшні погроми за часів Богуна, Хмельницького та Залізняка? Хто теж намовляв на погроми жидівські по селах та хуторах, де нема ні поліції, ні війська?.. Досить згадати шевченківського Ярему, щоб зрозуміти, звідки беруться теперішні погромщики і в чому їх сила note 15… Сього б не могло бути, коли б сотні тисяч мешканців схотіли боронити жидів. Можна ще й те сказать, що не будь урядової оборони, то мабуть і тепер ми дожилися б до страшних подій Гонти і Залізняка" (12, 258).

Для кого "страшних"? Только для псевдо-революционеров и псевдо-революционерок. Настоящие же не боятся ни Гонты, ни Железняка, ни Кармалюка, ни гайдамаков, ни "коліїв". Потому что сами такие. И неужели ненавистное царское правительство способно на что-то хорошее? Оказывается, способно. И было способно тогда, когда Пчилка его презирала: "Царофільство: се щось до такої міри не підходяще ні до якого українського видання, що я не знаю, як се воно буде! Кажу твердо свою думку, що такого дьогтю, як те фільство, цілком не вдобряю…" А когда другие украинцы "вдобряли", она называла это такой "смердячою краплею дьогтю в оповіданні Ганни Барвінок, що носи многих можуть з прикростю й наганою одвернутись… Принаймні навіть мені Ваша звістка ударила дуже погано в ніс, а що ж допіро скажуть молодші, чуткіші носи?!"

После первой русской революции в журнале Пчилки уже можно было встретить доброе слово и о русском царе: "Бидлом народ був 200 років, аж поки цар Олександр II не дав народові волі і землі" (12, 265). Далее следует анализ еврейского вопроса: "У жидів школа існує понад 2000 літ і жиденята починають ходити до неї з 4-х літ. У нас же школи почалися недавно, їх дуже мало і по деяких закутках вони й тепер стоять пусткою" (12, 268) и т. д. "У нашому царстві живе багато жидів, а серед нашого українського народу жидів живе більше, ніж по всіх інших царствах… Жиди, обмежені в своїх правах, досягли переваги й заволоділи значною частиною громадянства так міцно, що боротьба з ними неможлива. Коли тільки жидам дати однакові права, то запевне вони стануть панами нашого народу… Для того сьогодні не можна давати жидам прав більших, ніж вони мають тепер… На нашу думку, поширити права жидів не можна, бо побільшити права жидів — се поменшити права нашого народу…" (12, 276). Можно легко себе представить реакцию украинского революционера (например, Украинки), если бы это сказал русский человек. Но поскольку журнал мамин, то это совсем другое дело.

"Скажемо кілька слів про знищення "межі осідлості", тієї відомої "черты оседлости" жидівської. З українського погляду було б добре, коли б жидам дозволено було жити по всьому царству, бо тоді на Україні зосталося б їх менше… Але не можна бути певним, що до нас не натиснуться жиди з інших царств… Боронитися від переселення до нас чужих жидів ми не можемо, з різних причин… Згадавши все вище написане, ми приходимо до думки, що на Україні ще не пора побільшувати права жидів, бо це було б кривдою нашому народові, далеко менш озброєному в життєвій боротьбі… Майже по всіх царствах Європи жиди мають тепер однакові права. Наш уряд теж не завжди буде обмежувати права жидів і тим обороняти від них наш народ… Одна порада в цьому прикрому становищі — це переселення…" (12, 277). Т. о., автор солидарен с царским правительством, защищающим украинский народ.

Естественно, по поводу этой статьи (по словам Пчилки) сначала "встає гомін", а затем "зчинився вже справжній гвалт". Она берет своего сотрудника под защиту: "Росправа добродія Немоловського висловлює вже просто погляд наш на життя сього племені в нашому краю. Головна думка тієї росправи така, що жиди не тільки не корисні, а навіть дуже шкодливі для нас, і що нам треба боротися з ними — тими самими способами, через які вони беруть гору над нами… Я від свого автора не відцураюсь…. Звичайно, стаття виходить з відома редакції і вміщено її зовсім свідомо… Я від уміщеної мною росправи не відрікаюсь. Навпаки, справу шкодливості жидів для нас, українців, хочу освітити ще з того боку, з якого не торкався її мій спвробітник… Автор бере нашу справу з жидами виключно з економічного боку. Справедливо бачить він тут перевагу "спритніших" жидів над нашою темнішою людністю, бачить користь від того для них і шкоду для нас. Але ще того зла не досить. Є ще один обсяг, де нам треба дуже уважно розглянутись і застерігатись: жиди шкодять нашим завданням національним. Між тими жидами, що живуть на Україні, не тільки хижії стяжателі, визискувачі, а і все те, що виходить в поступову інтелігенцію, — не хоче знати українства, з презирством дивиться на наші національні прикмети, починаючи з такої значної, як мова, і стає в ряди пануючої нації… Отож. Опріч всіх лав, що стоять супроти наших українських національних змагань, матимем — або вже й маємо — ще й лави поступового жидівства, бо воно плювать хоче на нашу мову, сидячи, мовляв, не на українському грунті, а в "Российской империи"… Отакий ще один бік нашої справи з жидами. Опріч ролі економічних визискувачів, жиди є нашими ворогами ще й на нашому культурно-національному полі. Боротьба неминуча й тут! Звичайно, боротьба не погромами, але все ж таки — боротьба… Що пора вже позбавити жидів тієї привілеї недоторканих в поступовій пресі нашій, то пора! Уряд їх обмежує, стискає, се правда, але з того виходить одна доволі дивна річ: не смій ніхто про них слова сказать! Я певна в тім, що багато людей думають про жидів так, як і "Рідний край", але "помалкивают", під страхом того, щоб їїх не розжалувано з "поступовців". Годі вже сього!

В українській пресі прикра розмова з приводу жидів постає не вперше: на зорі нашої журналістики, як почала виходити "Основа", наші письменники вже наткнулися на жидівську справу — і на жидівський протест. Образившись на назву "жиди", "євреї" зняли суперечку, тую полеміку, з діячами "Основи" — і теж зводили річ на "Російську імперію" та на український "сепаратизм". Видно, 47 літ нічого не змінили. Так! Становище жидів поміж нами не змінилось: чи то "жиди", чи "євреї" — всі вони (і стяжателі, і поступовці) таким самим колючим "инородным телом" сидять у нас в печінках, як і сиділи: хіба те тільки змінилось, що за півстоліття ще виразніше об’явилося те, що почували душею наші націоналісти-народники" (12, 51).

Высказывая такие идеи, Пчилка сразу же столкнулась с цензурой. Причем, не с царской, а с настоящей: "Єсть така цензура — освячена давнім звичаєм, — що пережила й часи попередні, дожила й до теперішніх і містить в собі обидві властивості: вона й попереджальна, вона разом і каральна. Се та цензура, що глядить інтереси жидівства. Обсяг тієї цензури — широченний і сила її могутня, бо живе вона у всіх поступових часописах або й у всіх тих, що вважають себе такими, часом тільки торгуючи поступовим товаром (бо є й такі людці)… І бояться люди тієї подвійної цензури — дуже. Та й є чого боятись: хіба не страшно стратити ім’я "поступового письменника", а ще разом з тим і заробіток? Через те жидівській цензурі всі поступові письменники годять, навіть ті, що в душі мають неприязнь до жидів… Жиди до всього того звикли, давно зважили, що так і повинно бути. Проти їх повстає часом народна сила, вибухає в народі трагічна ворожнеча, але то повстає сила стихійна: сила ж інтелігентна, сила поступова мовчить або говорить тільки прихильно до жидів. В цьому поступовому письменницькому гурті жиди мають цілу армію — велику, могутню, слухняну. Одні часописи прямо-таки жидівські, другі — під їх впливом. Мати собі до оборони таку армію — багато значить!" (12, 63).

Очевидно, Украинка также относилась к тем писателям, кто "мовчить або говорить тільки прихильно до жидів". Поэтому Пчилка продолжала сражаться с врагами украинского народа в одиночестве. Между прочим, поймала на вранье еврейского историка Галанта, который отрицал тот факт, что евреи арендовали церкви на Украине; при этом искажал публикуемые им документы. Если в договоре было написано, что польский пан отдал в аренду имение с церквями "жиду Песахові і пану Миклашевському", то историк публиковал "попу Миклашевському". Киевский журналист А. Саликовский, защищая "историка", хулил уже православных священников. А "пан Галант сидить нишком і мовчки слухає, як через те одно слівце в його розвідці (попу, замість пану) ставлять "к позорному столбу истории" наше духовенство". Так Пчилка вступалась за православное духовенство: "Я не знаю, як назвати вчинок п. Ал. С-кого, що, не давши собі труду заглянути в самий документ, він поважився кинути ганьбу цілому станові людей, духовенству! Ось як чинять жидівські історики й жидівські оборонці" (12, 117). Но разве только они? Для некоторых украинцев (М. Драгоманов) и украинок (Л. Украинка) это сословие было опорой самодержавия и называлось "темна сила". Неужели в духовенстве может быть что-то хорошее? Если может, то оно там было и раньше. Но революционная интеллигенция (в том числе украинская) этого не признавала никогда.

Осенью 1927 г. академик Ефремов записал в дневнике: "Дійсність постачає анекдоти, яких не видумаєш. Прибавили платню керівникам жидівських катедр, зрівняли їх з академіками. Приходить наш Галант, питає, що новенького. Дають йому папірець. Подивився, поцмакав. "Ну, а Грушевский же где?" — питає. — "Нема Грушевського". — "Пускай винит себя, что не родился евреем!", — завважив Галант, сам єврей 96 проби" (12, 33).

Иногда против Пчилки использовали аргументы из писаний ее брата М. Драгоманова. Она защищалась так: "Люди забувають, що навіть у Святому Письмі оборонці самих супротивних думок знаходять (висмикуючи те, що їм хочеться, й минаючи те, чого їм не хочеться) підпору кожен для своєї думки. Отак само виходить і тоді, коли люди, кажу, починають "битися Драгомановим" (12, 128). Она знала, о чем говорит. Именно так всю жизнь использовала Священное Писание в своих целях Украинка. Именно так поступали Шевченко, Франко, да и сама Пчилка.

Она продолжала сражаться в 1909 году: "Жиди, яко "чужородне тіло", сидять болячкою серед нашого племені, жидівство стає проти нас — у лаву з тими, що мають нас привести до втрати нашої національності, жидівство "проти нас, бо не з нами!" (12, 135). И в 1911 году: "Як казали, так кажемо й знов: жидівство є велике зло для нашого краю, для нашого племені — особливо; жидівство розрослось посеред нас великою силою, на економічнім полі й на культурнім, і вже так давить на нас, що треба боротися з цим злом. Боротися не погромами, а всіма тими способами, якими жиди перемагають нас" (12, 151). "Що ж до висловлення думок про жидівську справу, то тут панує просто якийсь жах! Бо коли б хто сказав хоч тільки те, що він не дуже великий прихильник жидівства, то зараз би його назвали "людожерцем", "чорносотенцем" і т. д. А хіба ж не страшно придбати собі теє тавро?! Страшно, справді єсть чого боятися, бо коли ви скажете ту "єресь", то се вам і в житті, у всій вашій практичній письменницькій кар’єрі, відгукнеться… Російсько-жидівська печать, а за нею й наші публіцисти, одлучать вас від церкви поступовців і тоді — нікуди ні з чим своїм не потикайся! А як же тоді в світі жити такому "отверженному" письменникові?.. От сей жах опинитися в такому становищі, мабуть, замикає уста "більшості поступових людей" (12, 150).

"Ми в "Рідному Краю" казали й кажемо: що жиди серед нас — "інородне тіло", котре росте за наш кошт і, розростаючись та зміцняючись, на всякому полі шкодить розвиткові нашого народного тіла, — "натурально" дбаючи про свою користь. Нас виключають з гурту "поступовців" усі "істинно прогресивні" російські журналісти, послугачі своїх панів-хлібодавців, жидівських видавництв, а за ними йдуть услід і "менші брати" російсько-жидівських журналістів, оті всі С. Єфремови, Владимири Дорошенки й інші, що теж докоряють "Рідному Краю" та його редакторці особисто за таку страшну для них річ, як "одкритий антисемітизм" — теє "предерзосне" "противленння жидівству" (12, 159).

В 1912 году вышла статья "Галицькі жиди й українські публіцисти": "…Чого вони стають ще й в оборону тих напасників, тих потайних ворогів нашого люду, що на кожнім ступні — і на широких міських стогнах, і по найглухіших селянських куточках — смокчуть, як ті п’явки, кривавицю наших людей, тиснуть їх, випирають з рідного поля, з рідних хат? Чому наші часописи не говорять так само, як про поляків, — про жидів? Адже се плем’я так проникливо-напасно й шкодливо всмокталося в ціле тіло Галичини, чинить таке зло в цілому краю, а нашому покволому людові особливо, — отже наші вартові повинні б, власне, "криком кричати" проти сих напасників, "шкодників"!.. Але вже, мабуть, не за горами той час, коли й "Дніпрові Хвилі", запорізький часопис, не тільки поляків картатиме, а скаже: "Як національна свідомість спалахне могучим полум’ям, народ порахує всі свої кривди! Уся одвічна староруська земля аж поза високі Карпати перейметься одним братерським духом і як паскудну нечисть струхне з себе і жидів, і євреїв. Так пам’ятайте ж це!" (12, 180).

В том же году — статья "Галичина переходить в жидівські руки": "Ні, нехай те, що ми говоримо, називають "чорносотенством", "людожерством", "зоологічним націоналізмом", а, бачивши такий лихий приклад (як в Галичині), навіть у конституційній державі, де здавалося б, легше вберегти люд від всякої кривди, — ми повинні сказати, що той день, коли жиди здобули б собі у нас рівні права, був би, звичайно, дуже добрий день для них, але був би нещасним, страшним днем для нашого люду, для всієї нашої країни! Через лихварські позички та при помочі всякої "геніальності" земля наша так би й шугнула в жидівські руки!.. Ми просто не розуміємо, як можуть наші публіцисти мовчати або кидати лише побіжне слівце — про таке страшне, корінне лихо! На наш погляд, жиди більше зла коять в Галичині нашим людям, ніж поляки" (12, 183).

"…Яким страшним лихом насувається на Україну (та вже насунулась!) жидівська колонізація… Вони в нас "пригнічені", та "безправні". А що ж би було, якби вони мали "повноправіє"?! Ні, не дай Боже, щоб наш край опинився в повній владі сього племені, особливо страшного для наших покволих людей. Воно мов шашіль сточить нашу країну, засмокче наш люд… Щирі друзі нашого краю повинні не розпинатись за тих напасників, а всіма силами боротися проти них, проти їх колонізації, проти того, щоб вони мали більшу змогу розкорінюватись у нашій країні, більшу змогу визискувати, та витискати наших людей на всіх життєвих дорогах. Нема тут ніякого "чорносотенства" — на основі певних явищ дивитися на жидів, яко на шкодливих для нашого краю колонізаторів. А коли хто вважає, що-небудь за зло, то, звичайно, не хоче, щоб воно ширилось, щоб воно здобувало право більшати й з більшою силою дошкуляти" (12, 199).

В том же году "Рідний Край" поместил фельетон на ту же тему: "Колись-то ще Т. Шевченко крів’яними барвами накинув зародок українського лиха, сказавши про те, як "гинуть у ярмах лицарські сини", а пани — "Жидам, братам своїм хорошим, Останні продають штани!" Що сказав би Шевченко тепер, як лихо те й зовсім запанувало!.. Говорили та й говорять, що в нас жиди "найпередовіший елемент", що вони ведуть перед у простуванню до свободи і т. д., і т. д. А яку велику вагу має та реклама — слава для жидів — всяк зрозуміє!.. Я міг би тут привести й ті слова, котрими жиди самі себе "превозносили" на сторінках часописів: ось, мовляв, хто веде Росію. — ми! І якось так вийшло, що увесь Ізраїль — найпередовіший: то між іншими нашими людьми єсть експлуататори, визискувачі, буржуї тощо, а коли такі самі люди належать до нації жидівської, тот вони таки — "найпередовіші" й недоторкані! Отак ведеться… Отаке-то цупке та заїдливе плем’я розкоренилося в нашому краю… Хоч би для власної користі подивилися на село, яка там боротьба ведеться з жидівською "енергією" та холодним жорстоким матеріалізмом, що наче шуліка рве й скубе селянське тіло, та бажає видерти й душу" (12, 320).

В 1913 году Пчилка защищала австрийских гуцулов: "Хоч живуть гуцули в країні конституційній, та темні вони, не мають у своїй вдачі твердості, відпорності — подаються перед натиском інших племен… Щороку забира гуцульську землю жидова, що тяжко обсіла Гуцульщину… Величезне число селянських грунтів перейшло від гуцулів до жидів… І прийшла сього року нужда крайня. В Гуцульщині прямо-таки голод! Не тільки прості гуцули, а навіть священники й учителі просять запомоги, щоб добути хоч шматочок чорного хліба…" (12, 209). Значит, конституция — это вовсе не предел мечтаний. В этом же 1913 году 10 миллионов жителей Российской империи посетили Европу в качестве туристов.

* * *

В том же году в Киеве проходил процесс по делу Бейлиса. Пчилка писала о продажной украинской литературе: "Хочемо оглянутись на дивне поведіння нашої української печаті з приводу тієї преславутньої "Бейлісової справи". Перше всього, печать наша взялась так ретельно за оборону "справи єврейства", мовби се була найважливіша справа нашого життя… Чого ж так пустилися "воздавати ясу" жидівству наші письменники, старі й наймолодші, — у Бейлісовий час? Правда, наші письменники, опріч хіба Шевченка, завжди шанувались перед жидівством і, виводячі жидівські постаті, старалися возвеличити їх, або хоч якось не шкрябнути прикро жидівства; але таки до коронації його — ще не доходили. Чого ж тепер кинулись навзаводи кадити з тієї "толеранції", бити поклони жидівству? Річ дуже проста: було навіть надруковано, що "Бейлісова справа" може служити "спробним каменем" для всіх! Спочуваєте ви Бейлісові, шануєте жидівство — ставайте одесную, бо ви "поступова людина"; не розпинаєтесь ви за жидів — ідіть у вогонь вічний, бо ви, значить, "обскурант", не просвічений світлом "толерантності", гуманності, "чоловічності", — ви людожерець. І на вас покладуть чорне тавро.

Спробував був "Маяк" дуже обережно сказать, що відношення до Бейлісової справи ще не може служити за мірку поступовості якоїсь людини, але ж "Маякові" забили баки і в тій же таки українській печаті сказали, що, власне, таки відношення до жидівства єсть міркою передовості всякої людини: що сей народ, ущерблений у своїх правах, повинен бути від нас поважаний, не тільки при погляді нашому на економічне поле нашого спільного життя, а навіть повинен бути нам милим і через свої нутренні особливості, через ті прикмети, що становлять його осібний національний тип (власне, значить, і через те, що комусь здається найпротивніше). "Маяк" умовк — і розляглося вже тільки само возвеличення жидівства, що дійшло аж до тієї "коронації"!" (12, 228).

Под коронацией она имела в виду "Драматичний етюд п. Васильченка "Зіля Королевич". В сьому творі автор уже свого діяча— єврея — просто коронував!" (12, 219). Героини этого произведения — "зовсім неначе б вони читали приписи письменника В. Винниченка. Катря — "чесна з собою": думає про розпусту — і так і робить, так про се й говорить, мовляв, без сорома казка!.. Безперечно, любов до "єврея" показано велику, включно до коронування його — золотим вінцем… Правда, рішення се дуже "модне" в нашім письменстві — воно як раз іде вслід Винниченковій "проповіді нової моралі"… Услід за винниченками, що в свою чергу пішли вслід російських "учителів нової моралі", — пішли молодші васильченки. А тут ще й нова присмака: у виборі учительниці показано ще й "толерантність" — до хлопця єврея, та ще й у Бейлісовий сезон!" (12, 227).

"Коли нам кажуть, що навіть нутряні прикмети, котрі становлять саму національну вдачу жидівства, повинні бути нам милі, а інакше нас будуть уважати "людожерцями", то се вже цілковите безглуздя! Дозволяємо собі думати, що навіть деякі з тих наших письменників, що розпадаються за жидів, у глибині своєї душі ховають неприязнь до національного типу жидівського, такого супротивного вдачі українській, а опріч того, ще й добре розуміють, скільки зла приносить нашому народові пробування жидів у нашій країні. Коли ж се так, коли люди розпадаються за жидівство "про людське око" й "про людські вуха", то се єсть недостойне лицемірство, рабство!" (12, 233).

* * *

Один из современников вспоминал: "В редакції "Рідного краю" застав редакторку, а за хвилину зайшла туди й Леся. Відбулась така (приблизно) розмова: — І нащо вам те і те? — спитала мене Олена Пчілка. — Просив мене професор Перетц… Пчілка знизала плечима і своїм дуже мелодійним, м’яким голосом промовила: — І охота вам воловодитись з жидами! — Таж і ви, Ольго Петрівно, їх не бойкотуєте, — пожартував я, натякаючи на її знаменитий прилюдний герць з Перетцом у Київському науковому товаристві. — Та й ось і Лариса Петрівна все пише про жидів. Чом же ви їй не дорікаєте? — Але! — махнула рукою Пчілка, — Леся пише тільки про мертвих. Я теж проти мертвих та ще й таких, що померли перед двома тисячами літ, нічого не маю. — Леся усміхнулась, але усміх був сумний: — Мамо, таж цим можна зморити й українців! — і вийшла з редакційної кімнати" (29, 647).

Далее шел коментарий: "Частина цих спогадів В. Короліва-Старого була друкована в 1940 р. у краківських "Ілюстрованих вістях". Друга частина не з’явилася в друку через інтервенцію покійної Олени Теліги, мовляв, такі речі "компрометують ідеальний образ поетки, що ми його маємо" (29, 648). Это уважительная причина. И сегодня в ходу подобные "інтервенції". Правда отдельно, а "идеал" — отдельно. Соцреализм называется.

"Идеальный образ" Українки немного двоится. В молодости со слов матери и дяди ей все было ясно:

Вже другий день, як хліба в нас немає.

В неділю ще за той нещасний хліб

Останнюю худобу жид загріб,

Продав за довг останнюю корову…

Но затем пришел Интернационал — и в бедной голове все перепуталось.

А профессор Перетц провинился перед националисткой тем, что работал как в украинском научном обществе, так и в русском обществе Нестора Летописца. Известный меценат и спонсор националистов Е. Чикаленко вспоминал: "На засіданні Наукового товариства Олена Пчілка знов завелась з проф. Перетцем. Коли на виході Перетц висловив думку, що треба вишукувати багатих українців, які піддержували б Наукове товариство грішми, то Пчілка знов уїдливо обізвалась:

— Щоб розвинути діяльність нашого товариства, треба, щоб члени його не працювали по кацапських товариствах, як це робить наш член професор Перетц.

Тоді Перетц, натякаючи на юдофобські статті в редагованому Пчілкою "Рідному краї", відповів:

— Мені здається, що для поліпшенння фінансів нашого товариства годилося б "устроить маленький погромчик".

Вийшла ніяковість. Пчілка, одягаючись, роздратовано кинула Перетцеві:

— Я вам цього ніколи не забуду.

І, певно, не забуде, тим паче, що Перетц жидівського походження" (16, 414).

Однако, будь ты хоть трижды "жидівського походження", но если сотрудничаешь с русскими, то ты — "кацапський професор":

"Треба розказати ще про одну суперечку Пчілки з Перетцем, свідком якої я теж був. Обмірковувалося в Науковім товаристві під головуванням проф. Грушевського питання, чи привітати Л. Толстого в день його 80-ліття, чи ні. Пчілка довго й гаряче стояла на тому, що не треба, бо Толстой не вартий того. Перетц, навпаки, відстоював думку, що треба привітати і, чи умисне, щоб вколоти Пчілку, чи ненавмисне, вжив у розмові таку фразу: "Хотя мне часто говорят, что я страдаю женскою болтливостью". Пчілка встає і, здержуючи своє роздратування, звертається до Грушевського з такими словами:

— От наш пан професор ніколи собі не дозволив би в присутності дам сказати таку неделікатність, яку сказав, — показуючи на Перетця, — кацапський професор…

Грушевський, переводячи це на жарт, підбіг до Перетца і почав його пошепки заспокоювати, а Стешенко на вухо докоряв Пчілці. Присутні не знали, що їм робити, але швидко Перетц вивів усіх з ніякового становища. Він почав розмову про те, що він тепер студіює українські приказки.

— И есть весьма меткие, например: "Це та баба, що їй чорт на махових вилах черевики подавав".

На це Пчілка кинула:

— Еге, є дуже влучні, наприклад: "покірливе теля дві матки сосе", натякаючи цим, що Перетц працює в Українському науковому товаристві і в російському Товаристві Нестора Літописця. Грушевський, боячись, щоб не вийшло чого гіршого, поспішив закрити засідання" (16, 415).

Чикаленко был издателем газеты "Рада": "Пчілка пожалила мене за те, що "Рада" виступила в сторону жидів проти "Рідного краю". Скаржиться, що тепер бойкотують її журнал, що мало хто його передплачує. Я радив їй зробити з "Рідного краю" або чисто селянський журнал, або родинний, на кшталт російської "Ниви". Але вона відповіла, що хоче якраз такого журналу, яким він є тепер. Їй кортить полеміка. З професором Перетцем завела таку баталію, що публіка й приказки склала: "Пчілку й медом не годуй, а Перцем", або "Пчілка — баба з Перцем" (16, 416). Теперь понятно происхождение этих выражений, о которых скромно умалчивает (или сам не знает) современный комментатор В. Архипов.

Однако Перетц был не один такой. В Киеве имелся еще один "ласковый теленок, который сосал двух маток": известный деятель "Громады" Яков Шульгин "был одним из членов-фундаторов Украинского научного общества в Киеве и активным сотрудником Общества Нестора Летописца" (16, 399). По логике Пчилки — типичный "кацап". Но, тем не менее, она не обзывала его этим обидным словом. И останавливало ее вовсе не то, что он был таким же "русским", как и Перетц. Причина была более существенной. Сын Шульгина вспоминал: "Батько одержав у спадщину від покійної матері 12 тисяч карбованців і, відклавши собі на свою подорож за кордон та додаткову науку 2 тисячі карбованців, не менш 10 тисяч карбованців (золотих) оддав Драгоманову, спершу на школи, але за дозволом батька Драгоманов ужив ці гроші на видання "Громади". На той час це була поважна сума, на яку можна було видати не одну книжку…" (16, 400). Ну можно ли спонсора обзывать "кацапом"?

Оправдывая Пчилку от обвинений в антисемитизме в своей статье "Непримиренна", В. Архипов приводит слова графа Витте: "Цілком очевидно, що жодна національність не дала в Росії такого відсотка революціонерів, як єврейська" (12, 30). Но настоящий патриот мог бы и возразить: украинский революционер ничем не уступает еврейскому, а некоторым даст фору. И чем хуже были революционеры других национальностей? Например, грузины? Может быть процент ниже, зато качество было неслабым. Ленин учил: "Лучше меньше, да лучше".

Тот же автор цитирует "Нью-Йорк Сан" (1912): "Євреї всього світу оголосили війну Росії. Подібно до римо-католицької церкви, єврейство є релігійно-племінне братство, яке, не володіючи політичними органами, здатне, однак, виконувати важливі політичні функції. І ця держава тепер оголошує відлучення російському царству" (12, 31). Пчилка и ее единомышленники также ненавидели Россию давно и стойко. Однако все познается в сравнении. Возможно, после победы пролетариата некоторые из них с ностальгией вспоминали царские репрессии. Самая известная репрессия царизма по отношению к Украинке и ее семейству называется "украинская ночь". А знаете ли вы "украинскую ночь"? О, вы не знаете "украинской ночи"!