4.6. И. Франко

4.6. И. Франко

Основатели радикальной партии драгомановцы Франко и Павлык издавали газету "Народ". 20-летняя девушка писала дяде: "Народ" відвертав від себе наших людей тим, що мало змагався з "кацапами", а дуже багато з народовцями (а симпатії українців були таки найбільше на народовській стороні), до того ж нас прикро вражав його сварливий тон, — я й тепер думаю, що він собі шкодить отим нестримливим тоном, — потім оті вічні переклади з Толстого та Успенського сприкрилися нам дедалі — та й справді: чи тільки ж світу, що в вікні?" Франко и Павлык плохо сражались с кацапами. А этими толстыми да успенскими просто достали. Но разобравшись с ситуацией на месте, Украинка доложила в Софию: "Тепер, я думаю, галицькі симпатії на Україні мусять змінитись… Дізнавшись, яка-то єсть радикальна партія, наші люди (звичайно, не всі, а хто більше тямущий) перенесуть свої симпатії на радикалів". Проводится разъяснительная беседа с братом: "Ти не можеш зрозуміти, чого "Народ" хоче перетягти до себе "кацапів", але він має рацію, бо кацапська партія досить велика, міцна, та й гроші має і вплив на попів, отже, як би від неї відлучились молоді розумніші люди, то вона дуже б ослабла, а се для Галичини було б велике щастя". Примерно такое же, как в легенде "Щастя" (см. выше). "Звісно, коли вони стануть радикалами, то перестануть бути кацапами, та то й слава богу". Пролетарии всех стран, ради Бога, соединяйтесь!

"Щодо "Січі", то її велика заслуга (по-моєму), що вона не боїться кацапів, а наставляє їх на путь правий, їй самій вже, певне, нічого боятись совращеній в кацапи, бо як би вона боялась, то не варта була бі "Січчю" зватись". "Сварливый тон" газеты забыт и ее редактор Павлык получает благодарность уже за "рішучий тон" (великое дело — эпитет в руках мастера): "Читали ми вашу літературу у купі з братом, і надто нам сподобався рішучий тон, з яким тепер у вас обговорюються всі справи. Колись я була проти такого способу розмови і писання, бо тоді на мене ще мала деякий вплив хуторна філософія і я не зовсім ясно ще зрозуміла, що, мовляв, "на світі одна правда, а не дві". Тепер же мені так збридло усяке крутійство і замилювання очей своїм та чужим, що, здається, хутко вже в другу крайність вдамся. Надто ж мене тішить те, що зачали навертатись на "праву путь" деякі з товаришів, такі, що я вже думала, ніби про них вже можна було гадку закинути… Та я скажу так, як ваш якийсь прихильний кореспондент, що без "Народу" світ якимсь порожнім видається, або принаймні не цілим. Що до моральної біди, то журитись не варт, бо при теперішніх обставинах я, наприклад, не хотіла б навіть, щоб мене ніхто не лаяв, бо то вже було б якось занадто мирно, а я не тримаюсь московської приказки: "худой мир лучше доброй ссоры". И еще раз, лет через 12, она сообщит о своих приоритетах Ивану Франко: "Москалі кажуть: "Худой мир лучше доброй ссоры", але я вважаю як раз навпаки: ліпше щиро посваритись, ніж нещиро миритись".

Но пока она только наблюдает: "Франко, здається, видумав собі щось немов на угоду похоже, бо дуже його багато скрізь видно поміж народовцями, я чогось не думала, що він може з ними знов до такої доброї згоди дійти". В 1894 г. на обложке своего журнала "Житє і слово" Франко поместил обращение к подписчикам. Реакция Украинки: "Як не сором було Франко віписати свій "поклик"?!" Действительно: как же ему не стыдно? В этом журнале Франко и поместил в 1896 г. свою статью "Под конец года", где доказывал, что украинские революционеры не такие крутые, как галицкие. Украинка не могла не вступиться за земляков. Она ответила статьей "Не так тії вороги, як добрії люди". Здесь Франко получил оценку как добрый человек, который хуже врага. Лучше кобзаря о таких не скажешь:

Не так тії вороги, як добрії люди —

І окрадуть жалкуючи, плачучи осудять,

І попросять тебе в хату, і будуть вітати,

І питать тебе про тебе, щоб потім сміятись,

Щоб з тебе сміятись, щоб тебе добити…

Без ворогів можна в світі як-небудь прожити.

А ці добрі люде найдуть тебе всюди,

І на тім світі, добряги, тебе не забудуть.

Такого мнения один революционер был о другом. Украинка писала от своего имени: "Я тільки попрошу уважати мої слова не за колективну "заяву", а за вираз одної людини, близької до радикальної справи, бажаючи сій справі доброго розвитку, отже, пишучої в інтересах її". Но она была далеко не одинока: как известно, Ленин также признал статью Франко ошибочной и осудил ее (в своих замечаниях на книгу С. Щеголева).

Лучший вид обороны — нападение: "Д. Франко обвинувачує українських радикалів і зовсім слушно каже, що вони мало роблять, мало хочуть робити; врешті, що їх самих мало, тільки далі несподівано ставить їм у приклад радикалів галицьких, про яких тільки що перед тим не багато доброго міг сказати, і дає далеко не провірені рецепти спасенія душі і рідного краю… Нехай би д. Франко критикував українців, та не жалував би й своїх; до речі, то йому більш відоме діло. Загал інтелігенції галицької радикального напрямку ніяк не може імпонувати українському радикалові. Хто з нас бував у Львові та у Відні і мав нагоду пізнати теорію і практику студентів-русинів радикального напрямку, то не так уже очарувався. Кому траплялось листуватись і особисто стріватися з галицькими радикалами-діячами, той не може сказати, щоб вони здались йому велетнями, вартими подиву і наслідування. Запевне, єсть між ними гідні поважні люди, та вони є скрізь, а взагалі нас завжди прикро вражало, що в Галичині, країні вже ж конституційній, так мало людей стає під корогвою визволення, і ті, що стають, так рідко тримаються стало". Типичная логика революционера: чем больше в стране гражданских свобод, тем больше в ней должно быть революционеров. Такая же логика была и у Сталина: чем ближе к коммунизму, тем ожесточеннее классовая борьба.

Франко обвинял "революційних народників, українців за походженням, у тому, що вони віддали всі свої сили російському революційному рухові, а не діяльності на національному ґрунті". Украинка защищала украинских террористов и цареубийц как передовой отряд революции: "Інтелігенція, перше ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до сього народу. Тоді соціалісти в принципі стають політиками на практиці, являється Желябов з товаришами здобувати політичну волю". Чем занимались Желябов с товарищами Кибальчичем, Перовской и другими, скромно называя себя "Народная воля", все хорошо помнят. Франко хотел бы канализировать их террористическую энергию в украинское русло, но Украинка — интернационалистка: "Франко обвинувачує Желябова і товаришів за те, що вони змінили напрямок своєї роботи для здобування всеросійської політичної волі. Д. Франко чомусь думає, що як би ті люди лишились на Україні шукати серед селянства національних ідеалів, основаних на вільнолюбивих думках, то Вкраїна була б тепер країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля. А політична воля нібито має наступити "не нині, то завтра!" Вашими б, д. Франко, устами та мед пити!"

Она выступает за единство украинских, русских, да и всех вообще, революционеров в общей революционной борьбе (как учил Маркс). Она не против пропаганды среди крестьян, но этого очень мало: "Деякі радикали уважають не селян, а робітників більш догідним ґрунтом для своєї пропаганди. Не один радикал буде робити таку роботу, де тільки се буде можливо, поруч і одночасно з роботою серед інтелігенції, але робити її своїм єдиним credo він не може і не повинен. Коли в Галичині головний ґрунт для радикальної роботи — селяни, то у нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її "мозок", — аби не було так, що є над чим робити, та нема кому, — а потім в купі з сусідами здобути ті права, які Галичині давно вже здобуті чужими руками". Насчет интеллигенции как мозга нации — это к Владимиру Ильичу Ленину. Интеллигентный был человек.

Украинка напоминает, что Австрия получила конституцию без всякой заслуги в том революционеров: "Д. Франко радить нам перш усього не бути "дурнями" і стати готовою силою, не ждучи конституції. Постараємось! Тільки цікаво для науки знати, які то готові сили були в руській Галичині в той час, як на неї налетіла конституція? Чи був тоді хоч один радикал на цілу галицьку, буковинську та угорську Русь?" Оказывается, конституция вполне возможна и без революционеров. Если бы украинские революционеры (вместе со своими интернациональными подельниками) не убили Александра Второго, то и Россия с Украиной имели бы конституцию еще в XIX веке.

"Враги радикальной партии" взяли статью Франко на вооружение и напечатали ее отдельным изданием. Украинка жалуется: "Коли б тільки д. Франко бачив "побідоносні" погляди своїх видавців і чув тон, яким вони питають радикалів при стріванні: "А ви читали "З кінцем року?". Що ж казати радикалові на таке ущипливе питання? — "Не так тії вороги, як добрії люди!" Статья была послана в орган Франко, но он попросил автора забрать ее. В ответ Украинка пишет: "Не від мене залежить вимагати її друкування, але по власній волі я її назад не візьму. Всяку полеміку прошу направляти на мене, бо приймаю цілком на себе відповідальність за думки, виражені "по долгу совести и чести". В конце концов Франко статью опубликовал, но вместе со своим ответом "Коли не по конях, так хоч по голоблях", в котором отбивался от критики.

Галицкие революционеры получали от украинских определенную материальную помощь. Франко она чем-то не устраивала. Украинка об этом писала: "Після добрих рад д. Франко говорить нам: сидіть, люди добрі, дома, до нас не лізьте з грошима, то так буде краще і для нас, і для вас, а то ваша "поміч збоку" нас деморалізує, а вас привчає відкуплятись від обов’язків". В 1897 году эта помощь прекратилась, поскольку "галицькі видавці часто використовували ці кошти не за призначенням". (Нецелевое расходование средств — очень распространенное преступление и в современной Украине). Вскоре галицкие радикальные журналы закрылись. Украинка на это откликнулась так: "Старицька писала мені про деякі сумні звістки з-за кордону (журнали "Житє і слово" і "Зоря" припинили існування) — я сього сподівалась… Тепер наши "брати" побачать, що значили для них ті "дрібнесенькі датки", яких вони не вміли шанувати. В решті, я сьому не радуюсь, далеко від того".

Кто же из этих выдающихся революционеров был круче? Оба хороши. Милые бранятся — только тешатся. Франко позже оценит эту полемику как "епізод непорозуміння між своїми". О начале ее творчества он писал: "Слабенький відгомін шевченківських балад, без їх широкої мелодії, без того твердого підкладу життєвої обсервації та соціальних контрастів, що надавав тим романтичнним баладам ваги й принади вічно живих творів". (Через год он опубликовал статью "Леся Українка" с анализом ее творчества).

Однако, главные проблемы Франко лежали совсем в другой плоскости. В те же годы он имел дело с гораздо более могущественным врагом, которого сам же на себя и накликал. Это был враг рода человеческого. Забужко пишет: "Зовсім натурально було з боку "хлопського сина" Івана Франка, потрапивши в шляхетське середовище, попросити в сестри свого "духовного батька" Михайла Драгоманова посередництва в справах сердечних, а з боку Ольги Драгоманової-Косач, в літературі Олени Пчілки, — з запалом узятися за роль свахи й таки довести діло до вінця, представивши, між іншим, панові Франкові панну Хоружинську в таких ентузіастичних виразах: "золото, не дівчина! Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, симпатична і до того як она розвилась за сі роки, як пройнялась ідеєю українства!.. Отже, думаю я, що в панні Олесі знайдете ви собі не лише хорошеньку милу, а ще до того й змислену дружину — спільницю ваших думок, переконань і праці" — "рекомендаційний лист", який і виявився для Франка вирішальним" (10, 134).

Свадьба состоялась. Пошли дети. Ни одного из троих он принципиально не крестил. Они болели (особенно сильно — Петр). Франко привез свое семейство в имение Косачей. Пчилка писала Украинке: "Діти наші здорові. Петрусеві теж поліпшало note 10. Ні, таки порода в людині перше всього! Як хто дурного заводу, то хоть йому що — дурноверхе буде. Справедливо п. Франко спогадує раз-у-раз марність курсів для його супруги, котра, власне, не може бути путнею подругою, а тільки найнеудобнішою супругою — не через що инше, як через свою природу, чай навіть має велику охоту бути подругою. Але найщирішу правду каже наша (здається, волинська навіть) приказка: "натуру тяжко одмінити". Колись я прочитала се… і тепер пакі і пакі переконуюсь, яка се велика правда!" В фигурной скобке были слова, пропущенные публикаторами (об этом см. в разделе 5.5).

Тем временем Франко влюбился в другую — молодую гордую полячку. Страсть разгоралась. Взаимности пожилой отец семейства не дождался. Это не редкость. Но редкостью был тот путь, которым он решил добиться своих целей на стороне. За помощью "каменяр" обратился… к врагу рода человеческого. Ничего лучшего не придумал. Этой эпопее и посвящен лирический цикл "Зів’яле листя" (1896). (Сам автор подчеркивал автобиографический характер этого произведения). Он понимает, что "рай" ему не светит:

Я, що так довго, гаряче кохаю

І за любов знайшов погорду й глум,

Бажаю хоч на хвилю бути в раю,

Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

И тогда ради "райского наслаждения" идет ва-банк и обращается к врагу рода человеческого:

Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,

Вихри ревуть: "Дарма! Дарма! Дарма!"

І заревло скаженне божевілля

У серці: "Ні! Чи ж виходу нема?

Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,

Не знавши хоч на хвилечку її!

Хоч би прийшлось і чорту душу дати,

А сповняться бажання всі мої!"

І чую, як при тих словах із мене

Обпало щось, мов листя, мов краса,

А щось влилося темне і студене, —

Се віра в чорта, віра в чудеса.

Знакомая песня: "я душу дьяволу отдам за ночь с тобой". В сердце заревело бешеное сумасшествие и человек решил продать свою бессмертную душу хоть за минутное "райское наслаждение". В Бога он не верует, а в черта — сколько угодно:

Чорте, демоне розлуки, несповнимих диких мрій,

Не дрімаючої муки і несправджених надій!

Слухай голосу розпуки! Буду раб, невільник твій,

Весь тобі віддамся в руки, лиш те серце заспокій!

Враз з тобою на страждання я готов навік піти, —

Лиш одно мені бажання заспокій тепера ти.

За один її цілунок най горю сто тисяч літ!

За любов її і ласку дам я небо, рай, весь світ. (6)

Когда не верующий в Бога добровольно (или скорее — зловольно) накликает бесов, то они не заставляют себя долго ждать. Они-то не ведают, что их нет:

І він явивсь мені. Не як мара рогата,

З копитами й хвостом, як виснила багата

Уява давніх літ,

А як приємний пан в плащі і пелерині,

Що десь його я чув учора або нині —

Чи жид, чи єзуїт.

Как известно, враг рода человеческого — интернационалист.

Спинивсь. Лиця йому у пітьмі не видати.

Зареготавсь та й ну мене в плече плескати.

"Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!

Ось новість! Куріоз! Ось диво природниче!

Пан раціоналіст, безбожник — чорта кличе!

Ще й душу напиха!

Мій панцю, адже ж ви не віруєте в бога!

Я ще недавно чув край вашого порога…" (6)

Франко заигрался с врагом рода человеческого, а тот стал играться с ним. Проявления были следующими: "манія переслідування покійним Драгомановим, хвороблива ідея про раптом одержану змогу спілкуватися через "пошту духів з віддаленими особами" (визнання з 1908 р.)" (цит. по: 19, 22). "Недуга була задавненою. Вона виявилася в психічних розладах, призвела до паралічу рук і галюцинацій (являлися духи, ввижалися тисячаметрові дроти на руках — "розмотував" їх у криворівнянському "чуркалі" — джерелі). Лікувався в Одесі (1909) й дещо поправився, а потім у словенському Ліпіку. Був у Львові в закладі для хворих" (цит. по: 19, 153).

На своем печальном опыте Франко убедился в существовании мира духов и в том, какими они бывают. Украинка эту перемену отметила, но в письме Кобылянской (1901) истолковала ее на свой материалистический манер: "Франко справив на сей раз якесь дивне враження; з тим чоловіком щось робиться, якийсь він наче приголомшений, мало говорить, почне якусь розмову, неначе й зацікавиться нею, а потім раптом знеохотиться, урве, замовкне або сяк-так докінчить почату фразу. Щось не чула я від нього сей раз тих цікавих літературно-філософських розмов, що давніше, — від політики відтягався старанно… Хтосьnote 11не дуже любить бачити людей, що вже "перешуміли", надто коли бачив їх в найбільше голосний, шумливий час".

Бедному Франко было уже не до политики или литературно-философских разговоров. Но твердокаменные материалисты были непробиваемы. Через год Украинка пишет матери: "З Франком ми говорили чимало, все в границях ґречності, ні до чого, звісно не договорились. Запевняє, що, не зважаючи на критику деталів, він зостається все таким самим прихильником, як і раніш…Нехай, так, але й на тутешніх людей його виступи остатні роблять таке саме враження, як на нас". Неблагоприятное впечатление производил Франко не только на Украинку, но и на ее мать. В статье "З останніх десятиліть XIX в." он давал высокую оценку творчества Украинки. Она в свою очередь просила его помощи в издании переводов на украинский язык под грифом "Видання групи українських соціал-демократів", которые она ранее переправила предводителю галицких социал-демократов Ганкевичу. Контакты еще были. Но идейной близости больше нет.

Однако бесоодержимый писатель еще раз тряхнул стариной. В своей "Поемі про створення світу" он опроверг Библию. Ни больше и ни меньше. Свидетель этого подвига (историк Сушко) вспоминал: "Ще літом 1904 р. покійний великий муж не думав про її написання. В тім часі я мешкав в його домі й працював разом з Ним в одній і тій самій кімнаті (почавши від 1902 р.). Пізньою осінню я докторизувався й виїхав на дальші студії до Риму, а серед того й попалися в руки покійного Івана Франка найсвіжіші праці німецьких учених про великі відкриття в Вавілоні, Сирії, Палестині й Єгипті. Праці сі зробили на Нього глибоке враження: се ж бо і були книги, яких Він так дуже потребував у своїх довголітніх біблійних студіях й які давали остаточну відповідь на усі ті пекучі питання біблійної критики, що здавались досі неможливими до розв’язання" (цит. по: 19, 37).

"Окончательное решение" библейских проблем и победоносное завершение библейской критики базировалось на книжках, которым в обед исполнилось сто лет и которые в наше время давно забыты, но тогда были последним писком науки. "І в голові великого мислителя зродився відразу сміливий плян: написати популярну студію про початки і джерела біблійного оповідання про створення світу, надрукувати її в тисячах примірників й розкинути між народ, аби велику Правду про найбільшу містерію світу пізнали мільйони нашого замученого простолюддя, а пізнавши її, щоб визволились з важкого ярма вікових пересудів, темноти і визиску. Строго наукової студії про се питання Він не думав писати" (цит. по: 19, 38). А разве мог? "Така строго наукова студія була б неприступна для мільйонів нашого народу й вона пропала б на довгі часи в неприступних широкому загалу "Записках Наукового Товариства ім. Шевченка" (там же).

Т. е., у Франко был следующий выбор: или пересказать содержание немецких книжек наукообразным украинским языком, или сделать популярную брошюру того же содержания. Он выбрал второе. Начал с последнего писка тогдашней философии — идеи Ницше о переоценке всех ценностей: "Жиємо в часах, в яких на наших очах довершується грандіозна переоцінка старих вартостей. Докопується вона й на полі невідмінних, як здавалось до недавна релігійних вірувань. Усе те, в що досі вірилося як в неоспориму, бо самим Богом об’явлену правду, розсипається в порох… Порівняна релігія доказала, що чимало з того, що ми вважали питомим єдино жидівській релігії, в дійсності находиться в релігійних віруваннях многих народів на усім світі… Пишіть пропало… Пановання теольогії й попів скінчилося навіки… Копернікова теорія змінила цілковито наш погляд на вселенну, компрометуючи при тім основно християнську теольогічну систему… Наші відомости про прадавні часи в бувальщині людського роду збагатилися безмежно й вийшли далеко-далеко поза межі біблійної казки про створення світу й першої пари людей" (19, 144).

Правда, кое-какие мелкие вопросы еще остались. Но это не надолго: "на усі ті питання дадуть нам докладну відповідь американські учені вже в короткім часі. Приготування до розкопок руїн ніппурської святині вже почалися. Як будемо жити, познайомимося і з ними" (19, 149). Такими были последние слова научно-популярной брошюры. Именно про таких "специалистов" Некрасов и говорил: "Что ему книжка последняя скажет, то на душе его сверху и ляжет". Руины вавилонского Ниппура находятся на территории современного Ирака. Археологические трофеи тех раскопок находились в музее Багдада. При штурме столицы музей был разграблен. Но американцы и сейчас продолжают раскапывать Ирак всеми доступными средствами. Так что библейская критика еще не закончена. Осталось совсем немного…

Франко рассчитывал своей мелкой брошюркой навсегда "закрыть" библейский вопрос. "На жаль — мрії великого ученого не сповнилися так, як Він собі бажав" (цит. по: 19, 38). Вышло несколько сот экземпляров. "Поява книжочки викликала серед нашого відсталого суспільства велике зрушення. Серед попів закипіло як в гнізді шершнів, а старші наші "інтелігенті" вважали за відповідне заховати про "страшну" книжочку гробову мовчанку — й за всяку ціну не пустити її в руки гімназіальної молодіжі… В обороні болючо покривдженого письменника не відважився ніхто підняти голосу… І се Він відчув незвичайно діймаюче… Зараз після того й попав Він в глибоку мелянхолію, яка згодом і розвинулась в страшну і невилічену недугу. Темна ніч сповила геніяльний ум одного з найбільших мислителів останньої доби, й з неї Він не пробудився вже аж до останку свойого многостраждального життя" (цит. по: 19, 39).

Все было не совсем так. В 1905 году Франко еще опубликовал поэму "Мойсей". Образ Моисея тут дан в собственной интерпретации автора: как пророка, не признанного своим народом (вопреки реальной истории еврейского народа). Франко говорил, что в поэме представлена его собственная "философия политики": "ця поема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і заснована на біблійному оповіданні".

При этом, естественно, не могло обойтись без богохульства. Украинский Моисей восклицает: "Одурив нас Єгова!". А отзывается на это враг рода человеческого: "І почувся тут демонський сміх, як луна його слова".

Доктор филологических наук В. Погребенник констатирует: "Діамантовий вінець і коштовна корона поетичної спадщини Франка, його, за власними словами, весільний дар генію українського народу, велична поема "Мойсей" стала Новим Заповітом уселюдству й українцям, спраглим виходу з ганебного рабства духа. "Мойсей" — це, власне, художньо довершена інтерпретація Божого заповіту задля науки кожному народові не дрімати в ході, а ставатися "сіллю землі", "світлом у тьмі" для інших" (цит. по: 19, 15). С филолога что возьмешь? Богословского смысла он может и не знать. Но когда постановку одноименной оперы во львовском театре благословляет католическая церковь, то это наводит христианина на печальные размышления о сущности католической ереси.

Украинское радио то и дело с умным видом напоминает слушателям: "Хочете зрозуміти, що відбувається в Україні сьогодні — читайте Франка". Послушали. Почитали. Оказалось: устами младенцев глаголет истина. Действительно, творчество Франко — это ключ ко многим современным процессам. Бесоодержимые сменили масть, но имя их остается прежним: "легион".

* * *

Отношение Украинки к Франко во многом определялись его отношениями с ее дядей. Зеров рассказывал: "Разом з усім гуртком часопису "Друг" Франко підпадає впливу Драгоманова. Листи Драгоманова до редакції "Друга"… підійшли до заплутаних язикових і національних питань з невиданою в Галичині ерудицією і сміливістю. Драгоманов з’ясував своїм кореспондентам всю незугарність їх літературної мови, відсталість їх художніх смаків, всю безпринциповість галицьких народних вождів і їх політики, їх провінціальну обмеженість в ставленні української справи. Це все були ідеї, які після того кілька раз повторювалися в програмних статтях молодшої генерації. Аж поки не лягли в основу політичної програми радикальної партії. Драгоманов ставляв представників "Молодої Галичини" (по аналогії з виразом: "Молода Німеччина") під впливом "європейського радикалізму й соціалізму". Франко належав до тих, що перші пішли за словом Драгоманова, стали його учнями: з кінця 70-х рр. починаються його зносини й листування з учителем, то бурхливі, то лагідні, повні затаєної і глухої боротьби двох рівної сили індивідуальностей, — такі неподібні до мирного вассалітету Павлика. Навіть видаючи листи Драгоманова до себе, Франко не міг поставитися до нього об’єктивно: "Драгоманов був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писань і упімнень, навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Можна сказати, він за вуха тяг нас на той шлях, і коли з генерації, що більш-менш стояла під його впливом, вийшла яка користь для загального і нашого народного діла, то це в найбільшій мірі заслуга покійного Драгоманова". Але разом з тим — як хвилювався він, перечитуючи ці листи для видання! І як живо відбилося це хвилювання на передмові до першого тому: "Мені видається, що Драгоманов, певно, сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, мучив, відпихав і знов притягав мене до себе зовсім безцільно, бо ж ані для загальної справи, ані для мене самого це не принесло ніякої користі. Драгоманов поводився зо мною не педагогічно — це я писав йому колись в однім листі з гірким почуттям і це повторяю тут прилюдно з таким же почуттям". Під драгомановським впливом зложилася мистецька ідеологія раннього Франка. Драгоманов одвернув його від бульварного романтизму до французького натуралізму Золя… Драгоманов, строгий критик Франка-політика, громадянина, редактора, що часто закидав йому… "непослідовність", "скакунство", — любовно стежив за ним як повістярем… брав Франка під оборону, коли на нього нападався розлютований його відходом до науки й літератури Павлик: "Що Франко волів писати про апокріфи, а не про аграрні справи — на це його воля. Я сам пишу і про апокріфи — то не можу проти того виступати. Він завжди не твердий був у політиці (в повістях і віршах він не збивається)".

Франко "ладен був навіть одмовитися од титулу публіциста й політика: "Я зовсім не є ніякий політик, бо політика се циганство і крутарство. Лишаю привілей на політиків проводирям "соєдинених" партій". В тім роздразненні і була написана автобіографічна передмова до польського видання Франкових оповідань… В ній поет признавався до гріха, що його багацько патріотів уважатиме смертельним: "nie kocham Rusinow". Він не побоявся закинути всій галицькій інтелігенції брак "правдивих характерів", силу "дрібничковості, тісного матеріального егоїзму, дволичності й пихи". Він наважився навіть подвоїти свій смертельний гріх новим признанням: "Nawet Rusi naszej nie kocham": ні як географічна цілість, ні як історична традиція, ні як "раса", вона не імпонує; "як любити таку расу, непроворну, недисципліновану і сентиментальну, без гарту і вольової сили… таку родючу на всякого роду ренегатів і перевертнів?"… Ця сповідь поета і публіциста перед польським читачем викликала цілу хуртовину обурення з боку галицької інтелігенції. І цікаво — силі обурення зовсім не відповідала аргументація обурених, слаба і обивательська, що, по суті, зводилася на приказку: "Погана та птиця, що гніздо своє каляє". Відгомони цієї знаменитої війни Франка з українсько-галицьким громадянством ще довго чуються в поезії:

"Не любить Руси він ні раз!"

Наплюй! Я, синку, добре знаю

Всю ту патріотичну зграю

Й ціну її любовних фраз.

В поэме "Похорон" ("психологічна автобіографія") герой, "відступаючись від свого народу в рішучу хвилю і тим прирікаючи його на загин, хоче прищепити йому нову силу — ідеал. В промові своїй на бенкеті він заявляє: "Я боявся побіди свого народу".

Я бачив, що ті лицарі завзяті, Що йшли в огонь і бились, мов орли, В душі своїй були і темні, й підлі, Такі ж раби, як і вперед були.

"Розповідаючи Драгоманову про одно з своїх численних непорозумінь з Франком, Павлик говорить, що їм трудно взяти якийсь рівніший тон, бо у нього розбиті надмірною роботою нерви, а над Франком і його сім’єю висить жебрача бідність. До цього рано прилучилася хвороблива неврівноваженість дружини, що інколи давала привід думати про захитану її психіку…" Психика ее мужа была не в лучшем состоянии. Зеров в качестве диагноза называет прогрессивный паралич (бывает при сифилисе головного мозга) с бредом величия: "Занедужав поет у Відні року 1892-го, але, видимо, лікувався не досить уважно, стежив за собою мало і дав хворобі сильно затруїти організм. Першим звістовником можливої paralysis progression М. Мочульський уважає недугу очей, що починає долягати Франкові на початку 1897 р. Перші ознаки паралічу виявилися року 1906-го. Мочульський пригадує дві свої розмови з Франком, що свого часу не міг собі витолкувати, не здогадуючись про дійсний стан здоров’я поета. Перша з тих розмов торкнулася форми Шевченкових поезій, на яку Франко, всупереч попереднім своїм оцінкам, зовсім несподівано і завзято напався. Друга розмова звелася до таких же вихваток проти Драгоманова, ставши відгомоном Франкової промови на студентськім вічі 15 липня 1906 р. Спільний тим двом розмовам був якийсь неспокійний, нетолерантний тон. Мочульський здогадується, що Франка, уже зачепленого мозковою хворобою, зденервували листи Драгоманова до нього, що саме ладилися тоді до друку, і принагідно дає характеристику тих листів, як сердитих і саркастичних, хоч і перейнятих живим співчуттям, гірких, хоч і "заправлених солодощами духу". Вразлива психіка Франкова затаїла не одну "незагоєну рану" від них, і тепер, у 1906 р., коли психічний стан захитався, все вибухло спочатку незрозумілим для оточення роздразненням, а потім нав’язною думкою про Драгоманова, що скрутив йому руки дротом і не дав писати. Подібним роздразненням звучить і того часу писана передмова, яку залишив поет до першого тому драгомановських листів: "Я не буду детально розбирати змісту його листів до мене: подаю їх до рук публіки без найменших пропусків та змін, як документи, хоч як при тім терпить моя амбіція. Тільки тепер, прочитуючи їх у цілості, я зрозумів, як мало ті листи дали мені для розширення мого світогляду, а зате як багато важкої муки вони причинили мені…" У передмові до другого томика листів Франко намагається загладити враження від свого нападу: "Тепер, обіймаючи всю цілість свого листування з Драгомановим, я розумію ясно, як мало ми здібні були піднестися на ту висоту знання і поглядів, на якій він стояв і з якої не спускався ніколи…" 1907 р. у житті Франка минув спокійно, без дратування і вибухів maniae grandiosae. Але пригнічений настрій і страшні галюцинації (око смерті в повісті "Великий шум") свідчили про невпинне поступання хвороби. Нарешті, в січні 1908 р. вона виявилася цілком. 21 березня 1908 року Франко виїхав лікуватися до Ліпіка, в Славонії. Про ліпіцьку галюцинацію Мочульський розповідає дуже докладно, зіставляючи два джерела: рукописний мемуар Франка "Історія моєї хвороби" та детальний лист поета до Гнатюка. За Франком женуться духи, що впоряджають над ним суд, "підносять проти нього найстрашніші докори" і потім вкрай змученого зоставляють "серед болотяної толоки край ліпіцької дороги". Дух Драгоманова радить йому повіситися".

Меценат Е. Чикаленко вспоминал: "Несподівано приїхав до Києва славнозвісний Іван Франко і оселився у мене. Сумно дивитись, як такий великий і глибокий розум помутився. Про все він говорить як здорова людина, а коли зайде мова про його паралізовані руки, то тут і виявляється його божевілля: він запевняє зовсім серйозно, що то Драгоманов покрутив йому руки і що тепер їх крутить. Він відганяє дух Драгоманова тільки тим, що раз у раз мочить руки в креозоті. Весь будинок засмердів креозотом так, що й витримати тяжко. Прожив у нас Франко днів з десяток і наморочив усіх немало, бо руками він не може нічого робити — його треба роздягати, одягати, вимивати й годувати. Дивно, як він сам зі Львова сюди приїхав. Тут він багато ходив сам по знайомих та на Поділ, де купував собі багато раритетних книжок. Гроші він держить у кишені піджака і, коли треба платити, то він каже продавцеві лізти до себе в кишеню і брати грошей, скільки йому слід, а решту класти назад. Певне, таким чином, у нього багато забирають зайвих грошей, хоч він запевняє, що ніхто не зловживає. Додому не хотів їхати, поки син не приїхав і не забрав його" (16, 512).