2.11. Первая русская революция

2.11. Первая русская революция

Она застала Украинку в Тбилиси, где работал ее муж Климентий Квитка (Кльоня). У писательницы всегда было полное взаимопонимание с грузинскими революционерами. Один из них (Нестор Гамбарашвили) вспоминал: "Після ув’язнення й виключення в листопаді 1894 р. з Московського університету за участь в студентському русі мене було вислано на батьківщину, в Горі, без права вступу в столичні університети (Московський і Петербурзький). В результаті довгих клопотань Міністерство народної освіти дозволило мені поступити в один з провінціальних університетів. Я вибрав Київ. Восени 1895 р. я приїхав до Києва і почав шукати собі кімнату в районах поблизу університету… Господарем квартири виявилася сім’я Косачів. Голова сім’ї Петро Антонович Косач служив у м. Ковелі, Волинської губернії, повітовим предводителем дворянства…

Сім’я Косачів відразу ж завоювала мої симпатії своєю високою культурністю, демократичністю і сердечністю. Члени сім’ї між собою говорили виключно по-українськи, хоч всі добре знали і російську мову… Особливо хороші товариські стосунки були в мене з Лесею Українкою. Вона часто заходила до мене, і ми розмовляли на різні суспільно-політичні теми. Коли вона говорила про гноблення царським самодержавством рідної України, про русифікацію українців і інших народностей, які входили в колишню Російську імперію, її сірі очі запалювались вогнем ненависті до самодержавства. Одного разу… сказала: "Який цікавий, дивний куточок — Грузія!.. Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!"… Довідавшись, що я вивчаю французьку мову, Леся Українка запропонувала свої послуги і просила, в свою чергу, познайомити її з грузинською мовою…

На початку літа 1896 р., виїжджаючи з Києва додому в Горі на канікули, я запитав Лесю Українку, що їй привезти з Грузії. Відповідь була: "Гострий кинжал, як емблему боротьби з ненависним ворогом". Я виконав бажання. Непогано заробляючи уроками, я замовив спеціалістам по холодній зброї дагестанцям в Горі кинджал, невеликий, з кращої криці, ручка і піхви кинджала були зроблені з срібла з гравіровкою і черню. Даруючи цей кинджал Лесі Українці восени 1896 р., після повернення з канікул в Київ, я сказав: "Панночко Леся, будьте тверді у Вашій благородній роботі, як криця цього кинджала, і гострі в слові, як його лезо" (цит. по: 8, 157–161). Получилась очень символичная фигура: панночка со стальным кинжалом из города Гори (где и по сей день функционирует музей Сталина).

Но вот, наконец, и революция. Пришло время поквитаться с ненавистным самодержавием. В феврале 1905 года Украинка писала матери из Тбилиси: "Оповідання… все ще нескінчене, бо мислі зайняті не такими спокійними темами під впливом щоденних перемін "весни" й "зими". В Тифлісі був теж один такий "весняний" день, коли калюжі людської крові стояли на тротуарах до вечора. Не до спокійних тем при таких обставинах…" Если "весенний" день — это лужи крови, то что же такое день "зимний"? Наверное тот, который прошел без кровопролития?

Поскольку сестра Исидора училась в школе, для нее — особая весточка: "Да, мало не забула написати новини, цікаві головно для Дори. Тут були бунти у всіх середніх школах, в тім числі і в жіночих, в інституті "благородных девиц" і (horribile dictu!) в "єпархіальному" училищі! В мужеських гімназіях робили сходки, били вікна, вигнали (добились одставки) кількох учителів і одного директора… В інституті жіночому бунт був за те, що одну ученицю перевели з старшого класу в менший, щоб зробити вакансію для дочки начальника краю, а вчителя, що запротестував проти того, погнали в одставку. Панночки збили бучу за товаришку і вчителя, побили вікна в знак протесту, а начальницю, що прийшла їх втихомирювати, закидали туфлями, набили і вигнали геть. Вона подала в одставку, а інститут поки що причинено. Єпархіалки зробили антирелігійний бунт, і ходять чутки про якісь несамовиті "кощунства" і "безчинства" в тій школі; як би там не було, школа прикрита. От які-то діла!"

Вот это жизнь. Такое нужно обязательно сообщить сестре-школьнице.

И еще матери: "Стачки тут уже кінчаються. Конки ходять, і все продається, хоч дещо подорожчі й ціні. Чула я, що має відбутись ще один банкет, але де, з кимі як, ще не знаю. Настрій громадський якийсь хаотичний тут, як, правда, і скрізь в Росії". По поводу предполагаемого "банкету" сразу же вспоминается раздел "Бенкет в Лисянці" из хрестоматийной поэмы "Гайдамаки".

Литературоведы сообщают, что под непосредственным влиянием и впечатлением от революционной демонстрации в Тифлисе (январь 1905 г.) Украинка написала свою "Осінню казку". В аллегорических образах здесь была показана смена типа героев революционной деятельности — индивидуалистического и коллективистского.

А революция продолжалась. В апреле 1905 г. Украинка писала родителям: "В Тифлісі ще один страйк — прикажчицький. Панії в розпачі, що не можна купувати передсвяткових костюмів, а се ж саме час, бо треба ж і набрати, і пошити, а тут що найкращі магазини зачинені. Прикажчики збираються надозволені і недозволені ради, заявляють вимоги і грозять побити коштовні вітрини, якщо господарі торгуватимуть самі. В Гурії повстання все триває і розходиться далі. То боролись проти адміністрації, а тепер вже й суд зачіпають (бажають виборних судів і місцевих мов у процесі), так що кілька мирових суддів, навіть прокурорі слідуватель, виїхали зміст своєї служби, не маючи змоги відправляти своїх обов’язків. З тих Цхінвалів, куди хтів в осени попасти Льоня, населення силою вигнало того, хто попав туди на місто Кльоні, туди послали поки що кандидата-грузина, може, той справиться, і будуть наводити слідство, наскільки винен сам вигнаний суддя (він, кажуть, людина погана), а наскільки "дух часу".

Так муж Украинки чуть не попал под раздачу в Цхинвали. Человек он, конечно, хороший и, следовательно, бояться ему было нечего. Но, как известно, слепой революционный "дух часу" выписывал по первое число людям и получше него. Учтя "дух времени" семейство приняло принципиальное решение — от революции пора делать ноги: "Татари, досі найлояльніший елемент на Кавказі, починають бунтувати — проти німців-колоністів і проти землемірів, виганяючи і тих, і других. Служити на Кавказі стає дедалі все неприємніше з принципіального боку, і Кльоня починає серйозно шукати способу вибратися звідси хоч і в друге "ведомство"…" Нужно перебираться туда, где исполняются законы империи и где проклятое самодержавие поддерживает порядок. Для трудоустройства нужно искать новое "ведомство". А оставаясь в шибко революционной Грузии, можно и пострадать. Но этого нельзя допустить принципиально. Ведь кто-то должен подстрекать не достаточно "свідомих". Например, в 1906 г. Украинка писала Кобылянской: "…Тепер такий час, що не разі син проти батька мусить повстати, хоч і як то тяжко для обох". Революция требует жертв.

Сильно развитая художественная интуиция подсказала Украинке, что в Грузии дело пахнет керосином. Поэтому, пересидев годы революции под защитой самодержавия, семейство вернулось туда только в конце 1908 года. У других с интуицией было похуже. Так, например, "отец нации" князь Илья Чавчавадзе (1837–1907) был просто убит на большой дороге. Еще учась в Петербургском университете, он сблизился с передовой молодежью, которая группировалась вокруг "Современника" Чернышевского и "Колокола" Герцена. 31 декабря 1899 года в газетной статье заявил о том, что XX век и для Грузии станет веком социальных потрясений. Однако князь недооценивал классовую борьбу. Он считал, что все грузины представляют собой единую пролетарскую нацию, без разделения на классы. А грузинские князья — это ее революционный авангард. Большевиков, разумеется, не устраивала его критика их программы и особенно — его всенародная популярность. В итоге 30 августа 1907 года этот выдающийся человек был застрелен группой террористов.

Но это только один эпизод из богатой истории революционного террора в России. Широкое полотно представлено в книге профессора Принстонского университета Анны Гейфман, которая так и называется "Революционный терор в России. 1894–1917" (М., 1997). Историк изучает истоки, размах и значение терроризма в России в период с 1894 по 1917 год. За это время жертвами революционных террористов стали примерно 17 000 человек. Уделяя особое внимание бурным годам первой русской революции (1905–1907), Гейфман исследует значение внезапной эскалации политического насилия после двух десятилетий относительного затишья. На основании новых изысканий автор убедительно показывает, что в революции 1905 года и вообще в политической истории России начала века главенствующую роль играли убийства, покушения, взрывы, политические грабежи, вооруженные нападения, вымогательства и шантаж. Автор описывает террористов нового типа, которые отличались от своих предшественников тем, что были сторонниками систематического неразборчивого насилия и составили авангард современного мирового терроризма.

Вот только некоторые главы книги: "Партия социалистов-революционеров и терор", "Социал-демократы и терор", "Анархисты и малоизвестные экстемистские группы", "Уголовники, психически неуравновешенные и несовершеннолетние", "Единым фронтом. Межпартийные связи и сотрудничество". Весь этот террористический интернационал действительно выступал единым фронтом. В смысле террора это были единомышленники. И духовная пища у всех была вроде той, которую стряпала Украинка.