3.2. Украинка в тылу врага
3.2. Украинка в тылу врага
Смоделировав ситуацию "москвичка на юге", творческая личность не может на этом успокоиться. А что получится, если украинку забросить в Москву? Такая ситуация смоделирована в поэме "Бояриня" (1910). Отдельное исследование ей посвятил известный поэт и литературовед М. Драй-Хмара (убит коммунистами на Колыме): "Як відомо, Леся Українка більшість своїх творів писала на теми екзотичні. Це диктував тодішній стан українського письменства й ті обставини, серед яких жила й розвивалася поетка. Українське письменство XIX віку, з його вузькопровінціальним завданням та утилітарно-народницьким напрямом, не задовольняло вже вимог, що їх ставила українська інтелігенція наприкінці XIX віку. Отже, треба було переставляти його на нові рейки. В зв’язку з цим виникає проблема запозичення нових сюжетів і тем з чужоземних літератур… Чим же пояснити те, що Леся Українка зійшла з наміченого шляху, удавшись до сюжетів українських?.. Чим же пояснити цей нахил до українських сюжетів? О. П. Косач пояснює його ось як: Лесі Українці не раз закидали її "екзотизм", одірваність від українського історичного й побутового життя, і от вона вирішила спробувати свої сили на українському грунті… Леся Українка розробила в "Боярині" історичну тему тому, що не зазнала гаразд українського побуту. Таку думку висловили ми колись у своїй розвідці про життя й творчість поетки… Трактуючи такі поняття, як "поневолення народу", "любов до рідного краю" тощо, Леся Українка свідомо шукала паралелів до цих понять в історичному минулому, бо загальне становище було тоді таке, що не завсіди дозволяло речі звати своїми іменами" (цит. по: 17, 9-11).
"Чому Леся Українка спинила свою увагу якраз на добі Руїни? У Куліша є один вірш, в якому він лає руїноманів за те, що вони славлять різанину й насильство своїх предків:
Чого ж ви давню славите Руїну,
столітню по дорогах різанину,
столітній безсуд і тяжке насильство,
гвалт ваших пращурок і люте здирство,
столітнє городів і сіл палання.
Столітнє пращурів ясирування?
Здавалося б, що вірші П. Куліша, якого дуже шанувала наша поетка, відведуть її від Руїни, яку той ненавидів і з якої одверто глузував. Але сталося інакше: вона прийшла до Руїни" (цит. по: 17, 12). Как известно, Кулиш был христианином, десятилетиями переводил Библию. А такое умонастроение как раз не очень "шанувала наша поетка", отзываясь на него стереотипно: "Цур їм!".
"Чому з усіх наших епох Леся вибрала якраз цю? Бо вона взагалі брала для своїх творів не епохи розквіту й слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів, неволі, полону тощо. Правда, самої боротьби, отого виру кривавого, що клекотів у серці тодішнього українського життя, поетка не відтворює: вона залишається збоку і тільки прислухається до нього. Це відповідає дійсному станові речей: Леся Українка ніколи не брала участі в боях. Та тих боїв за її часів і не було, як не рахувати дрібних сутичок, що траплялися на Україні за революції 1905 року. Навпаки, їй добре була відома психологія людей, що жили після розгрому, "на руїнах". Вона змалювала те, що бачила й чула. Хоч Леся Українка й не відтворює в своїй поемі боротьби, що точилася за Руїни, проте вона на неї реагує, виявляюче своє політичне обличчя та свої симпатії до учасників тієї боротьби… Леся Українка не відстає від письменників, що писали про боротьбу Петра Дорошенка за український автономізм та за ідею національного об’єднання, і так само, як і вони, високо ставить Петра Дорошенка, як українського національного героя" (там же).
Главную героиню поэмы зовут Оксана: "Устами Оксани Леся Українка часто-густо висловлює свої власні почування. З поеми видно, що вона недолюблює старої Московщини. Чому? Бо з трьох історичних ворогів України вона тільки й залишалася. Татари зникли, Польща занепала, а вона зосталася й панує над ними й над Україною" (цит. по: 17, 13). Здесь автор лукавит. "Татари зникли". Но как же это произошло? Да очень просто. Не сами они "зникли". Для этого в течение ста лет Российская империя (в том числе и украинцы) напрягала все силы в борьбе с Турецкой империей. "Польща занепала". Не сама она "занепала". Для этого в течение ста лет Российская империя (в том числе и украинцы) напрягала все силы в борьбе с Речью Посполитой (а было время, когда поляки сидели в Кремле и граница Польши проходила около Можайска). Украина получила свои дивиденды (со времен Богдана ее территория увеличилась в шесть раз). И теперь уже можно "недолюблювати старої Московщини" (а почему только "старої"?) и плевать на нее. Остается риторический вопрос: за сколько столетий Украина добилась бы того же без "Московщини"? Чтобы не испытывать моральных неудобств, украинец обычно выдвигает встречный вопрос: а для кого воевала Российская империя? А это вопрос уже не риторический, поэтому на него может ответить каждый. Во-первых, это делалось для тех, кто поселился на отвоеванных землях и чьи потомки живут здесь до сих пор. Во-вторых, — для всей остальной Украины, которая регулярно подвергалась набегам с юга и стабильно поставляла ясыр в виде Роксолан, Богуславок и прочего живого товара на все невольничьи рынки исламского мира. В-третьих, — для нужд всей страны, которая в дикой степи построила города, порты, верфи, флот, заводы, фабрики и т. д., и т. п.
Драй-Хмара пытается объяснить позицию Украинки влиянием Костомарова: "Таке ставлення до Московщини у Лесі Українки легко могло виникнути під впливом Костомарова" (там же). Однако это не соответствует действительности. В этом каждый легко сможет убедиться, когда ниже будут представлены подлинные выводы знаменитого историка.
"Який же висновок можна зробити на підставі сказаного вище? Яке політичне обличчя показала Леся Українка в "Боярині"? "Франко й Леся Українка, — пише В. Коряк, — закінчили той процес створення суцільної національної свідомості, що розпочався за доби промислового капіталізму". Говорячи словами В. Коряка, можна сказати, що в поемі своїй Леся Українка виявила світогляд "суцільної національної свідомості". Герої "Боярині" не є історичні особи: з добою Руїни вони зв’язані постільки, поскільки сама поема зв’язана з нею. Зовсім легко їх можна було б узяти з тієї доби й перенести до будь-якої іншої, хоч би й до нашої. Коли так, то чи не можна вбачати в Оксані й Степанові репрезентантів сучасного життя? Інакше кажучи, чи не перенесла Леся Українка ідеї та настрої, що живили її та її покоління, на постаті минулого України? Ми стоїмо перед питанням, як дешифрувати драматичну поему Лесі Українки, коли дивитися на неї, як на твір алегоричний, що таїть у собі приховані риси сучасного життя. В особі Степана можна вбачати того українського інтелігента кінця XIX та початку XX віку, що, втративши почуття національного й одірвавшись од маси, од народу, сам ішов у чуже оточення й переймав чужу культуру, зрікшись своєї рідної. В особі Оксани можна вбачати іншого типу інтелігента, того, що довго боровся за принцип національного самовизначення, сперечався, протестував, але, попавши в пазурі царату московського чиновництва, не мав уже сили вирватися на волю й конав на чужині" (цит. по: 17, 14). Оксана не могла вернуться на Украину без мужа, но другие очень даже могли. Только не всегда торопились. И сегодня тоже не все шибко стремятся на родину предков (например, заморская диаспора: горячо сопереживает и дает ценные указания, но только дистанционно).
"Леся Українка була як найщільніше зв’язана з українським національним рухом. Він був для неї потрібний, як свіже повітря для її хворих легенів. Цей рух мав на меті створити окрему національну державність. Але під тиском російського капіталізму й русифікаторської політики царату, в умовах страшного економічного визиску й політично-соціального гніту, цей український національний рух зазнав великої скрути. Через це саме хисткі елементи української дрібнобуржуазної інтелігенції перебігали до російського табору й асимілювалися там, втрачаючи національні прикмети. Частина інтелігенції хиталася межи тими, що залишалися твердо стояти на українських позиціях, і тими, що влилися в "общерусское" річище. Вона слов’янофільствувала та народничала з "руськими братами" до якогось часу. Але коли російський капітал поглибив колонізацію й зміцнив русифікацію, то спроби "братської" угоди й лояльності втратили всякий сенс: захиталися самі основи українського національного життя. Треба було шукати виходу з цього становища. І от вихід знайшли. В чому ж? У вірі в революцію, в ту соціальну катастрофу, яка розтрощить "тюрму народів", російську імперію, й визволить усі уярмлені нації, в тому числі й українську. Леся Українка так само, як і інші її сучасники, орієнтувалася на прийдешню революцію та соціальну катастрофу" (цит. по: 17, 15). Но у любой социальной катастрофы и последствия катастрофические. В том числе и для своего народа. Сейчас идут лихорадочные поиски: на кого бы переложить ответственность за поистине катастрофические последствия той "социальной катастрофы", которую принесла "прийдешня революція".
"Звичайно, ні вона, ні її сучасники не вірили в те, що ця катастрофа змінить у корені й соціальний лад" (там же). Кто не верил, а кто и верил. "Їм хотілося боротьби, але не в середині України, а поза межами її, такої, яка знищила б російську імперіалістичну буржуазію, але не зачепила б своєї" (там же). Хотелось — как лучше (социальной катастрофы у соседа), а вышло — как всегда (собственный народ кровью захлебнулся). Поджечь дом соседа — и чтобы искры не залетели на свою хату. Вот идеал. Но такая задача требовала филигранного мастерства.
"Правда, були й такі дрібнобуржуазні елементи серед українців, які нездатні були пірвати з старими традиціями" (там же). Эти ретрограды не желали социальной катастрофы ни у себя, ни у других. "Проти них Леся Українка дуже часто скеровувала свій революційний гнів. Відціля її конфлікт з оточенням. Цей гнів бринить і в "Боярині", де вона відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради "панства великого, лакомства нещасного" зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо" (цит. по: 17, 16).
Итак, на Украину из Москвы приезжает "Степан, молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя йому видко одразу, що він не москаль". Для хорошего физиогномиста (тем более — физиогномистки) отличить москаля от украинца — пара пустяков.
Но приезжий — коллаборационист уже во втором поколении:
На раді Переяславській мій батько,
Подавши слово за Москву, додержав
Те слово вірне.
Настоящий украинский патриот Иван (брат Оксаны) ему — про вооруженную борьбу, а тот напоминает библейское повествование про Каина и Авеля. Отец Оксаны очень удивился (как будто впервые такое слышит):
Не звикли якось ми такого чути…
проте… було б на світі, може, менше
гріха і лиха, як би всі гадали
по-твоєму…
Брата Ивана тоже, судя по всему, Библии не учили. Для него она существует только для того, чтобы замыливать глаза:
Іван (згірдно)
Се в Києві ченці
навчають отакого!
…Бурсак та щоб не вмів замилить очі!
У Ивана руки чешутся, но Оксана крови видеть не может:
Не раз, вернувшися з походу,
лицарство з нами бавиться при танцях.
Простягне руку лицар, щоб узяти
мене до танцю, а мені здається,
що та рука червона вся від крови,
від крови братньої… Такі забави
не веселять мене… Либонь, ніколи
не прийняла б я перстеня з руки
такого лицаря…
Те еще рыцари… И вот Оксана выходит замуж за Степана и собирается в Москву:
Тим паче що з тобою. Але й так,
Хіба ж то вже така чужа країна?
Та ж віра там однакова, і мову
Я наче трохи тямлю, як говорять.
Однако в Москве творится тако-о-е… Такое, что свекровь инструктирует бедную девушку: "Адже ми тута зайди, — з вовками жий, по-вовчи й вий…" Во-первых, одеваются по-своему. Во-вторых, коверкают чистые украинские имена: Івась, оказывается, у них будет "Ванька"note 9, Ганнуся — "Аннушка", а Оксана — "Аксинья чи Аксюша". А это как-то не благозвучно: "Щось негарно. Оксана мов би краще. Ти, Ганнусю, мене таки Оксаною зови". В-третьих, если верить безбожному автору, служба в церкви идет не на церковно-славянском (как на Украине), а на каком-то неведомом науке языке. Поэтому бедная девушка ничего не может разобрать:
Степан
Тут віра християнська.
Оксана
Тілько ж віра!
Та й то… прийду до церкви — прости боже! —
я тут і служби щось не пізнаю:
заводять якось, хто знай по-якому…
Для верующего христианина вера — это все. Для атеиста же — ничто. Украинка была атеисткой, поэтому и для ее героини вера — звук пустой. Поэтому и обычаи в православной Москве ХVІІ века для нее — чисто бусурманские:
Оксана (з жахом)
Степане, та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя бусурменська?
Чем-то даже напоминают обычаи галичан конца XIX — начала XX века. Вспоминается ее переписка: "Поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння "жіночому питанню" лишаються фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, наприклад, в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить "гординя" українки". Гордыня Украинки проявляется, когда автор превозносит свободу женщины на Украине по сравнению с "деспотической" Москвой. Однако по этому вопросу существовали и другие мнения. Вот как Гоголь описывал жену Тараса Бульбы: "Бледная, худощавая старуха мать… Она была жалка, как всякая женщина того удалого века… Она видела мужа в год два-три дня, и потом несколько лет о нем не бывало слуху. Да и когда виделась с ним, когда они жили вместе, что за жизнь ее была? Она терпела оскорбления, даже побои; она видела из милости только оказываемые ласки, она была какое-то странное существо в этом сборище безженных рыцарей, на которых разгульное Запорожье набрасывало суровый колорит свой".
А на Украине тем временем происходит следующее: "В поемі згадується, що лівобережні накладали з Дорошенком. У Костомарова читаємо, що лівобережні полковники "послали тайно к Дорошенку, просили его прибыть на левую сторону Днепра и принять гетманскую власть вместо Бруховецкого". Дорошенко справді згодом прибув на лівий берег і зкинув з гетьманства Бруховецького. Характеризуючи братовбійну війну на Україні, Степан так каже про Дорошенка:
ся війна найпаче братовбійна,
що Дорошенко зняв на Україні, —
тож він татар напоміч приєднав
і платить їм ясирем християнським.
Слова ці відповідають історичним фактам, про які читаємо у Костомарова: "Дорошенко тогда же присягнул перед всеми, что будет добывать левобережную Украину, хотя бы пришлось всех тамошних козаков татарам отдать" (цит. по: 17, 22).
Видим, что для Дорошенка: есть козаки — есть проблемы, нет козаков — нет проблем. Вот этому "добытчику левобережной Украины" и работорговцу христианскими душами вышили хоругвь подруги Оксаны из "церковного братства" (интересно, какому богу они там молились?), а ее патриотический брат отвез подарок:
Дівчата наші, — декотрі ще вкупі
були з дружиною твоєю в братстві, —
гуртом пошили корогву й послали
у Чигирин… звичайне, крадькома…
Іван, твій шурин, сам її одвозив…
Однако "Степан же й на царські бесіди ходить, і в думу, і в приказ". Поэтому украинская патриотка подбивает мужа бежать в Польшу, поскольку "там вільніше":
Степан
…Треба заслужити
Чимсь ту сусідську ласку. Чим же більше,
Коли не зрадою проти Москви?
Оксана
Так їй і треба!
Но не судьба. Дорошенко капитулировал и присягнул России. Оксана же от расстройства тяжело заболела. Муж предлагает ей поездку на Украину:
Степан:
…Вже ж тепера на Вкраїні
Утихомирилося.
Оксана (гостро):
Як ти кажеш?
Утихомирилося? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
Се мир по-твоєму — ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко
в труні…
Оксана (понуро, уперто):
…Годі. Не кажи.
Нікуди я тепера не поїду.
Степан:
Чому ж?
Оксана:
Не хочу.
Степан:
Що се ти, Оксано?
Мені аж дивно! Що се ти говориш?
(розпалившись, підводиться)
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з’явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім.
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там на Вкраїні, —
тепер, як "втихомирилось", ти їдеш
того ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожари ніхочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крови?..
Кровь и слезы, пролитые в союзе с Турцией или Польшей еще можно терпеть, но союз с православной Москвой — это уже слишком. Жизнь утрачивает всякий смысл. От огорчения Оксана умирает, оставляя мужу (и не только ему) свой "заповіт":
Ти, певне, довше проживеш, ніж я, —
до рук тобі свій заповіт віддам я,
а ти його передаси родині
і братчикам, хто ще живий лишився.
…На бойовиську
не всі ж померли, ранених багато…
поможеш їм одужати, то, може,
колись там… знов зібравшися до бою,
вони тебе згадають добрим словом…
Существует единственный "Заповіт", который заучивает наизусть каждый, кто учится в украинской школе. Поэтому читатель Украинки автоматически вспоминает заученные призывы: "вражою злою кров’ю волю окропіте".
Враг для обоих — один и тот же, неизменный и непреходящий. И Драй-Хмара сказал об этом очень четко. "Не забула сказати Леся Українка в "Боярині" й за найбільше соціальне зло стародавньої Московщини — рабство. Оксану, що приїхала з України на Московщину, найбільше це вразило: "Скрізь палі, канчуки, холопів продають!" У Костомарова читаємо, що в XVII віці на Московщині "служилые люди" торгували в найганебніший спосіб людьми" (цит. по: 17, 23). С Оксаны какой спрос? Это существо зомбированное: что автор захочет, то она и озвучит. Но Украинка прекрасно знала то, о чем сама писала в другом месте: "Польське право (після Люблінської унії) волю скасувало, в Польщі вже було на той час кріпацтво; "земляне" отримали право на особу селян". Так что Россия не очень сильно отличалась от прочих "европейцев" того времени. И ложь автора была вполне сознательной.
Драй-Хмара пытался приравнять идеологию Украинки к идеологии Костомарова: "…З історичних джерел Леся Українка використала в першу чергу Костомарова, якого вона читала ще замолоду… Від Костомарова Леся Українка перейняла його ідеологію, отой войовничий націоналізм, що характеризує майже всі твори українських письменників, що писали про добу Руїни" (цит. по: 17, 26). Однако, на самом деле, взгляды этих людей были диаметрально противоположны (об этом см. ниже в разделе 4.2.).
* * *
Ссылаясь на западные источники, историк-политолог Кармазина пишет: "Європа вже століття-півтора переживала… "сильне чуття" національної ідентичності й не менш "завзятий націоналізм". Вона була до краю наповнена різноголосними "ідеями patria". Час від часу в ній той чи інший народ повідомляв саме про свою "богообраність", підносив "свій" національний геній чи обмірковував особливості свого національного "духу", впорядковував свою "Калевалу" чи свій Стоунхендж і пристосовував історію до нагальних потреб сьогодення" (7, 219). Вот и Украинка занималась тем же: "пристосовувала історію до нагальних потреб сьогодення".
Большой ученый Агафангел Крымский писал Украинке об отсутствии в "Боярыне" объективности. А она и не отрицала своей принципиальной субъективности: "Щодо Оксани, то життя давало більше натяків на її драму, але ж тільки натяків, і тут більш, ніж де, приходяться слова Сент Бева: "Драма — це доречне перебільшення". Суб’єктивне в ній є, але остатні роки тут маловинні (хіба тим, що не змінили нічого в сьому напрямі), і 10, і 15, і 20 літ тому вона могла б з’явитися на світ, хіба тільки трохи в іншій одежі (єсть навіть один подібний невикінчений план, що належить, здається до 1895 р.). Бачите, яка та химерна штука тая суб’єктивність? Ключ до неї ось який: я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого нездатною до виявлення себе в слові (хоч і то не завжди)… Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстановку навколо мене, а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі "трагічний світогляд", а він такий добрий для гарту… Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною власне через оцю "незламність", що тепер Вас так захоплює". Так Украинка охарактеризовала главную особенность своего творчества: "коли бачить перед очима маленьку хмарку, то їй здається, що сонце погасло". По другому это называется: делать из мухи слона.
И еще одну черту своей "музы" она отметила в письме тому же адресату: "От моя "Бояриня" тепер уже мені здається якоюсь елементарною, schwarz und weiss, а, певне, вона була б інакша, як би я була більше "образована". С этим не поспоришь: naturlich.
Выдающийся ученый Кармазина — в восторге от националистического мифотворчества: "У поетичній формі Леся торкнулася проблеми золотої доби… І тим самим засвідчила, що йде на кілька кроків уперед від українських інтелектуалів-міфотворців, які ще тільки (після доби Шевченка) бралися за активне творення та розвиток національних міфів… Зазначимо, що на початку XX ст. інтелектуальні провідники нації взялися за творення міфів на всіх рівнях… Українці активно взялися за обгрунтування міфу про "спільних предків", про спільну культуру, віру, релігію всієї української етнічної спільноти. Цілий шерег інтелектуалів — від Драгоманова… на зламі віку доклали зусиль до "демаркації" кордонів України… Мотиви національного міфу були присутні у творчості й Лесі Українки. Закріплення "собою" — своїм псевдонімом — власної назви етносу й назви землі, заселеної ним, наголошення своєї ідентичності, своєї "вдачі" як української, поетичні рефлексії про "рідну хату", "рідну країну", "рідні перелоги", "рідний куточок", "єдиний" і "коханий" рідний край, про нашу давнину, що "кров’ю обкипіла", творення міфу про братів-нащадків Прометея ("Брати мої, нащадки Прометея!") й, з рештою, міфологізація самої особи поетеси як дочки Прометея — яскраве й безсумнівне підтвердження того" (7, 245). А если у какого-нибудь украинца (или украинки) другая "вдача" и он не собирается ее менять? А если кто-то из украинцев не считает себя "нащадком Прометея" и не считает язычество "релігією всієї української етнічної спільноти"? Таких много. Но приговор окончательный: "Леся — це душа України. За нею — ми, українці…" (7, 403). И обжалованию не подлежит. Кто против — враг народа.
* * *
Зеров противопоставлял ее творчество подходам предшественников: "Невільничі пісні" (1895–1896) — перший цикл "громадської лірики" Лесі Українки… В "Невільничих піснях" Лесі панують цілком одмінні, протилежні настрої. Замість сльозливого — твердий і мужній тон: "Що сльози там, де навіть крові мало"; замість нарікань на долю — піднесення особистої ініціативи, індивідуальної волі… Замість розпливання в жалощах та скаргах — проповідь діла, вчинків:
"Слова, слова, слова!" — на них мій гість мовляє:
"Я — ангел помсти, вчинків, а не слів!"
Замість "каритативного жалю" (вираз Донцова) до всіх принижених і зневажених — проповідь "любові-ненависті", сподівання "страшних ночей" і "огню"…І навіть коли приходить "хвилина розпачу", то й вона приводить з собою величні образи, куті слова, протуберанці яскравого поетичного темпераменту:
О, горе нам усім! Хай гине честь, сумління, —
Аби упала ся тюремная стіна!
Нехай вона впаде, і зрушене камінння
Покриє нас і наші імена!
Цей розрив межи Лесею Українкою і мотивами давнішої громадської лірики становить певну паралель до зірвання ідейного зв’язку межи Драгомановим і старою громадою. До суперечки двох поколінь, молодшого, що вступало на "шлях громадської практики", і старшого, що воліло зоставатися в учених кабінетах. Леся, як і Драгоманов, як і все покоління її однолітків, виходить з гострої оцінки своєї доби, як доби громадського лихоліття, громадської депресії… Образ "кінцевої боротьби" весь час стоїть перед очима поетки. Нащадки Прометея колись повстануть проти усіх земних богів, проти соціальної й національної неправди і переможуть:
…Гей, царю тьми!
"Хай буде тьма!" — сказав ти, — сього мало,
Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.
Коли твоя така безмірна сила,
Останній вирок дай: "Хай буде смерть!"
Другими словами: это есть наш последний и решительный бой… Эсхатология — под стать библейской. Вообще, безбожники обожают использовать библейские мотивы для облагораживания своих душетленных идей. Вот и Украинка туда же:
І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя!
И до сих пор борется. А противник у нее — как языческие Египет и Вавилон, вместе взятые:
Але тепер? Як маємо шукати
Свому народу землю? Хто розбив нам
Скрижалі серця, духу заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
Що нас зайняв в землі обітованій?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли загине новий Вавилон?