НАУКОВІ ДЕБАТИ І ЗМАГАННЯ ІДЕОЛОГІЙ

Один з українських еміґраційних працівників науки, що був учасником віденського конгресу, висловив у розмові огірчення з приводу “дефетистичної” постави західніх істориків, які своєю угодовістю супроти комуністів зраджували справу свободи Я розумію цей погляд, але не зовсім його поділяю. Справа заслуговує на те, щоб з її приводу висловити кілька міркувань.

Передусім треба собі здавати справу, що серед західніх учених, що прибули на віденський конгрес, як і на інші подібні міжнародні наукові імпрези, більшість становлять люди, що не є активно зацікавлені політикою. Це спеціялісти, що для них конгрес є нагодою зустрітися та обмінятися творчим досвідом і думками з чужоземними колеґами, що теж працюють у даній дисципліні. Люди цього типу відчувають просто органічну відразу до того, щоб наукові дебати перетворювати на політичну суперечку. Щоб лише не допустити до цього, вони не раз волітимуть пускати мимо вуха витівки другої сторони, як добре вихована людина може ігнорувати товариські нетакти простака. Подруге, поняття конґресової делегації має зовсім інший сенс, коли йдеться про представників західніх і комуністичних країн. Якщо мова про перших, то їхня участь у конґресі індивідуальна. Про якісь організовані національні групи тут взагалі не доводиться говорити. У випадку істориків-американців їх стосунок до (фактично не існуючої) “американської делегації” обмежувався тим, що їхні прізвища з’являлися в офіційному списку учасників конґресу з поміткою “США” і їм було послане запрошення на “коктейльпарті”, влаштовану Американським історичним товариством для своїх членів. Щоправда, національні історичні товариства висували доповідачів; але напевне жоден шануючий себе західній історик не погодився б з тим, щоб піддавати текст своєї доповіді попередній цензурі.

Зовсім щось інше являли собою делеґації з країн під комуністичним режимом. Хоч би вже з уваги на пашпортові та девізові обмеження не можна й подумати, щоб котрийсь історик із східнього бльоку міг прибути на конгрес індивідуальним порядком. Їх добирають та виряджають у дорогу відповідні державні наукові та політичні органи. Мабуть, не помилимося, якщо зробимо припущення, що поміж ними заздалегідь розподіляють ролі, а тексти доповідей переходять дбайливу попередню цензуру. Не можна дивуватися, що такі делеґації спроможні діяти на конгресі як бойові загони, - до чого західні делеґації органічно не здібні.

Хтось міг би сказати, що ці твердження лише підкріплюють тезу про дефетизм Заходу, його гниле угодовство, його безпорадність перед обличчям аґресивних і підступних дій комуністичного табору. Але мої особисті спостереження в Стокгольмі й Відні приводять мене до зовсім інакшого, подекуди більш оптимістичного, висновку. Я не збираюся схвалювати поставу всіх західніх науковців. Окремі одиниці між ними в зустрічі з представниками комуністичного світу дійсно виявляють лакейські нахили. Але цього не можна генералізувати. Суттєве щось інше. Я переконався, що в інтелектуальних конфронтаціях між табором свободи й табором тоталітарної диктатури перевага залишається за першим. І цьому не треба дивуватися. Дискусія, - “сократівський принцип” шукання правди через діялог, - є духовою стихією демократії. Зате тоталітарний догматизм може процвітати лише в духовій ізоляції; дискусія, діялог діють на нього розкладово. Це розумів Сталін, і тому тримав підрадянське громадянство, зокрема його інтеліґенцію й наукові кола, в герметичній ізоляції від зовнішнього світу.

Стокгольмський і віденський конґреси ілюструють дві тактики комунізму в інтелектуальних зв’язках з Заходом. Виступи підкомуністичних істориків у Стокгольмі спершу викликали збентеження західніх учасників: як дискутувати з грамофонними платівками? Але коли історики з демократичних країн почали реагувати на комуністичні провокації, вони влучними пострілами легко трощили різні видумки й перекручення своїх опонентів. (Досі пригадую викривлене люттю обличчя мадам Нечкіної{87}, яку вивели з рівноваги критичні зауваги одного українського історика з США про Леніна). При цьому зовсім не шкодило, що дискусійні промови західніх учених не були заздалегідь між собою узгіднені Навпаки, це вносило в їхні промови свіжість і різноманітність, що корисно контрастували з занудливою монотонністю комуністичних виступів.

Зате у Відні, як уже загадано, делеґати країн комуністичного бльоку дотримувалися тактики “мирного співіснування і дружби”. Ми були свідками того, як сателітні й радянські історики, використовуючи рідкісну для них нагоду, просто розкошували від особистих зустрічей і розмов з західніми колеґами, а також від самої “буржуазної” атмосфери прекрасного Відня. Вони нагадували людей, що з затхлої хати вирвалися надвір і немов трохи сп’яніли від свіжого повітря. Всякі духові контакти з зовнішнім світом спричиняються до поглиблення процесу “ідеологічної ерозії”, що від смерти Сталіна підточує монолітність комуністичного табору.