II

Відомий американський історик, професор Гарвардського університету, Крейн Бринтон у книжці п. з. “Анатомія революції” (Crane Brinton, The Anatomy of Revolution) намагається накреслити схему закономірного розвитку революцій. На прикладі чотирьох революцій, - англійської (пуританської), американської, французької та російської (більшовицької), - він хоче довести, що всі вони перейшли через ті самі етапи підйому й занепаду. Кожна революція уявляє собою своєрідний цикл: вона починається “кризою старого режиму”, поступово переходить від “поміркованої” до “радикальної фази”, знаходить своє завершення в “царстві терору й чесноти” та накінець хилиться до “термідору”, що в ньому суспільство вертається знову до нормальних відносин та стабільности.

Основна теза Бринтона про те, що всі названі революції відзначалися однаковою динамікою розвитку, насуває поважні сумніви. По своїй науковій спеціяльності, Бринтон - дослідник французької революції і це знайшло своє відбиття в його обговорюваній праці Його “модель”, безперечно, побудований на французькому досвіді Не диво, що французька революція є єдиною, де Бринтонова теоретична схема покривається з емпіричними фактами. Зате, якщо йдеться про інші революції, раз-у-раз помічаємо розходження між теорією та дійсністю. Щоб закрити ті щілини, Бринтон примушений вдаватися до всяких сумнівних прийомів: він замовчує невигідні факти, або насильно підтягує їх до накинених норм. Дим не хочемо сказати, що взагалі нема паралель між чотирьома згаданими революціями. Але головна методологічна помилка Бринтона в тому, що він, виключно зосередившись на питанні про подібності, зовсім занедбав не менш суттєве питання про розбіжності між чотирьома революціями. Цим він замкнув собі дорогу до пізнання неповторної історичної індивідуальности даних явищ. Заслугою Бринтона залишається, що він взагалі підняв справу порівняльного дослідження революцій. В цій статті і ми, подібно як Бринтон, користуватимемось порівняльною методою, тільки з іншим спрямуванням. Замість того, щоб шляхом узагальнень намагатись устійнити закономірності, що спільні всім революціям, поставимо питання про історичну специфіку російської революції у контрасті до попередніх, особливо французької.

Тільки коротко зупинимось на англійській пуританській революції середини 17 ст. та на американській революції другої половини 18 ст. Якщо йдеться про останню, то вона була боротьбою за національну самостійність північно-американських колоній. Така, вживаючи Бринтонової термінології, “націоналістично-територіяльна” революція взагалі не належить до явищ того самого порядку, що “внутрішні” революції Щодо англійської пуританської революції, вона не привела до таких глибоких соціяльних зрушень, як французька революція, не згадуючи навіть про російський більшовизм. Конституційна та правова тяглість англійської історії не була перервана, ані - у противенстві до Франції - англійська політична думка не зазнала тривалого роздвоєння.

Значно важніший розгляд відношень між французькою і російською революціями. Зразу ж треба підкреслити окреме питання про свідоме наподіблювання. Як відомо, Ленін і його послідовники часто покликувалися на французький прецедент і ставили собі якобінців як приклад до наслідування. Але власне в тому виявляється велетенська різниця між обома революціями. Те, що в першій було спонтанне та стихійне, у другій було намірене згори. Особливо ясно видно це на явищі революційного терору. Більшовики відкликувалися до якобінського терору, щоб цим оправдувати та легітимувати свій власний тероризм. Але ж бо якобінський терор виникнув непередбачено, як результат трагічних обставин, що серед них революційна Франція опинилася в 1793-94 рр. Можна бачити в цьому вибух колективної гістерії. Фаза терору, що тривала менше двох років, залишилася в історії французької революції кошмарним, але скороминучим, епізодом. Зовсім інше діло з більшовицьким терором, що його Ленін враховував у своїх політичних плянах ще на довгі роки перед жовтневим переворотом. Своєю довготривалістю, майже механічною систематизованістю, багатомільйоновою кількістю жертв та свідомим використовуванням його як засобу соціяльної перебудови та економічної політики - більшовицький терор творить, не зважаючи на поверховні аналогії, явище зовсім іншого історичного виміру, ніж терор якобінський. Сам Бринтон примушений признати, що доба єжовщини не має паралелі в історії французької революції.

Три засадничі різниці між французькою та російською революцією бачимо в наступних пунктах: роля партії; національне питання; взаємини між політичним і соціяльно-економічним аспектами революції.

1). Королівська Франція 18 ст. знала незадоволення різних шарів суспільства та інтелектуальний фермент, викликаний “Просвіченням”, але вона зовсім не знала підпільного революційного руху. Якобінська партія в 1789 р., в момент вибуху революції, ще взагалі не існувала; вона сформувалася в ходу самої революції. Більша, в порівнянні з якобінством, внутрішня стабільність та відпорність більшовизму пояснюється, мабуть, тим, що більшовицька організація вступала в революцію вже як скристалізована політична сила. А втім було б помилкою зачинати історію більшовизму тільки 1903 роком, себто моментом розламу в російській соціял-демократії. Більшовизм спирався на майже столітній досвід російського революційного підпілля. Першим великим історичним досягненням Леніна, що творило передумову всіх його дальших успіхів, було синтезування імпортованої марксистської ідеології з організаційними принципами, методами дії та революційним етосом, які в Росії були традиційні від днів Пестеля, Бакуніна, “Народної Волі”.

2). Однаково якобінці, як і більшовики були великими централізаторами. Але в обох випадках централізаційні заходи зударилися з зовсім іншими обставинами. Французька революція відбувалася в країні, що вже була національно уніфікованою завдяки багатовіковим зусиллям королів. Новий режим міг без великого труду знищити залишки провінційної та племінної самобутности, які доживали віку у Франції другої половини 18 ст. Зате царська Росія була багатонаціональною імперією, що її поневолені народи не втратили почуття своєї політичної та культурної окремішности. Падіння царизму надало велетенського розмаху рухові до національного відродження неросійських народів. Таким чином більшовицький переворот поставив віч-на-віч дві революційні течії з протилежними спрямуваннями: централістичну російську більшовицьку революцію та націонал-демократичні революції окраїнних народів кол. імперії. Геній Леніна виявився в тому, що він збагнув, що відосередні сили неросійських національностей не можуть бути зламані прямою лобовою атакою та що тут, поруч із засобами насильства, потрібна теж гнучка політична стратегія. Ішлося про те, щоб відповідними концесіями в області адміністративного устрою, культури тощо, зневтралізувати та обезброїти сепаратизм національностей, одночасно зберігаючи за Москвою те, що найсуттєвіше: єдність політичної контролі. Так народився “совєтський федералізм”, що уявляє собою дивовижний та внутрішньо суперечний компроміс доосередніх та відосередніх сил, при перевазі перших.

3). В марксистській термінології французьку революцію прийнято називати “буржуазною”, а російську “соціялістичною”. Це насовує думку про те, що обі революції, мовляв, уявляють собою паралельні явища на двох різних щаблях розвитку людства: перша визначає перехід від феодалізму до капіталізму, а друга від капіталізму до соціялізму. В дійсності ця паралеля надзвичайно сумнівна. Буржуазно-капіталістичні відносини ступнево та органічно наростали в усій Західній Европі ще з кінця Середньовіччя, а у другій половині 18 ст. вони вже виразно досягли переваги над елементами, що належали до попередньої, феодальної формації. Аббат Сієс, ідеолог буржуазії, міг з повним правом сказати напередодні революції, що “Третій Стан є усім”, бо він заключає в собі цілу націю, крім купки привілейованих паразитів. Було б велетенською помилкою думати, що французька революція мусіла творити, чи насаджувати, якийсь новий суспільний лад. Французька революція тільки змела пережитки феодалізму та приспособила політичну “надбудову” до соціяльної “бази”. Зовсім іншу картину показує російська більшовицька революція. Ніяких елементів соціялізму в господарсько-суспільному побуті дореволюційної Росії не існувало; що відрізняло російську економіку від західньо-европейської, це хіба її відносна відсталість. Жовтневий переворот не означав перемоги “соціялізму” над “капіталізмом”. Де було збройне захоплення влади більшовицькою партією. Справжня “соціялістична революція” прийшла щойно десять років пізніше, із сталінською індустріялізацією, колективізацією, п’ятирічками. Це вже дійсно був соціяльний перелім у масштабах майже небувалих у світовій історії. Але що найрізкіше характеризує оте соціялістичне перетворення СССР, це факт, що це була “революція згори”. Соціялізація відбувалася насильством, натиском, терором державної машини, що нею керувала партія. Якщо хотіти оперувати поняттями “бази” й “надбудови”, то доведеться сказати, що не суспільно-господарські відносини були фундаментом, що на ньому піднялася нова політична система; навпаки, “базою” совєтського устрою була політична диктатура комуністичної партії й щойно на цій підвалині згодом виросла соціяльно-економічна “надбудова”.

На основі всіх тих міркувань можна дійти до деяких тверджень щодо сутности совєтської системи та перспектив її дальшого розвитку. Західні обсерватори від багатьох років постійно плекали надію, що скоріше чи пізніше мусить наступити демократизація більшовизму. В цьому дусі раз-у-раз інтерпретували найскромніші симптоми “відлиги” в СССР. Мабуть чи не головним джерелом цих упертих ілюзій, що повсякчасно заперечувалися реальними фактами, були фальшиві аналогії з французькою революцією. Якщо ця остання від крайностей якобінської та бонапартистської диктатури накінець повернулася на шляхи лібералізму, то чи і в розвитку російської революції не мусить, мовляв, прийти момент повороту до нормалітету? Під “нормалітетом” розуміли тут демократичний конституціоналізм західнього типу. (Така думка ясно висловлена у книзі Бринтона, але вона взагалі, у свідомій чи підсвідомій формі, надзвичайно поширена серед західніх політиків, публіцистів і дослідників). Але, якщо правильною була наша аналіза, доведеться зробити зовсім інші заключення. В історії французької революції якобінська диктатура, подібно як згодом мілітаризм Наполеона, не були “необхідними” фазами. Вони зумовлялися цілим рядом обставин і промахів (що їх не маємо змоги розглядати на цьому місці), але вони не випливали з самої сутности революції, яка своїм засадничим спрямуванням була ліберальна. Адекватним політичним відповідником перемоги буржуазії й селянства над феодалізмом та абсолютизмом була б конституційна монархія (як в Англії), або демократична республіка (як у ЗДА). Трагедією Франції було, що вона не могла в тому часі досягти цієї “природної” розв’язки. Все таки в загальному розвитку французької революції якобінська диктатура, - зі своїм тероризмом, урядовим культом “Найвищої Істоти” та іншими потворностями, - залишилася трагічним епізодом, коротким відхиленням від основної історичної лінії. Зовсім інше діло з російською більшовицькою революцією, що в ній диктатура партії була передумовою та основою всього. Очевидно, багато дечого змінилося продовж чотирьох з гаком десятиліть існування радянської системи. Різко відрізняються один від одного чотири періоди: воєнного комунізму, НЕП’у, сталінський і післясталінський. Можна сподіватися, що не один тактичний маневр, не одна організаційна перебудова прийде теж у майбутньому. Цього ніхто не може передбачити. Але одну річ можна сказати з упевненістю: поки совєтська система залишиться собою, вона ніколи не відмовиться від принципу монопартійної диктатури, що від нього залежить її існування. Іншими словами: в еволюції більшовизму може бути місце на “відлиги”, але не на автентичну демократизацію, яка порушувала б монополь влади комуністичної партії та яка відродила б у країні політичний, соціологічний та ідеологічний плюралізм, що творить суть справжньої демократії Можна ще зробити наступну прогнозу: коли б під непередбаченими зовнішніми або внутрішніми ударами заламалася політична диктатура комуністичної партії, то за цим неминуче послідував би теж розвал совєтської суспільно-господарської системи. Буржуазно-капіталістичне громадянство не потребувало якобінської чи бонапартистської диктатури, яка для нього на довшу мету була зайва і шкідлива. Зате “соціялізм”, що його бачимо на землях сучасного Совєтського Союзу, конче вимагає залізного обруча диктатури.