УКРАЇНА В ЕВОЛЮЦІЇ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ{54}

За сталінської ери в радянській економіці панувала т. зв. міністеріяльна система управління. Поодинокі галузі народного господарства перебували під керівництвом фахових міністерств, зосереджених у Москві. Кількість економічних міністерств постійно збільшувалася й накінець дійшла до кількох десятків. Важливіші з-поміж них були “всесоюзними”, а менш важливі “союзно-республіканськими”; в 1953 році 69% промислової продукції СРСР припадало на “всесоюзний” сектор. Поруч двох згаданих категорій існували й “республіканські” міністерства, що формально не підлягали зверхнім органам у Москві. Але роля “республіканських” міністерств у загальному економічному процесі була зовсім незначна.

Міністеріяльна система виявилася незадовільною у двох відношеннях. Поперше, центральні міністерства, байдуже - “всесоюзні” чи “союзно-республіканські” - не мали змоги ефективно керувати підприємствами, порозкидуваними на велетенських просторах. Подруге, вертикальна організація господарського життя за фаховими галузями сприяла ростові “відомчого сепаратизм” та не забезпечувала належної координації між підприємствами на місцях. Все це робило радянську економіку надмірно бюрократичною, штивною й неповороткою та призводило до колосального марнотратства людських і матеріяльних ресурсів. Сталінська гіперцентралізація відповідала відсталому економічно-технічному рівневі СРСР початку 1930-х років, коли перед владою стояла проблема прискореної індустріялізації у країні, яка тоді ще була переважно хліборобська. Власне досягнення радянської системи в області тяжкої індустрії, а також поширення російської імперської сфери на нові країни після другої світової війни примусили відмовитися від примітивних сталінських метод.

Зміни й корективи почалися після смерти Сталіна в 1953 році, а в 1957 дійшло до радикальної перебудови адміністративно-господарської системи, що її можна назвати “реґіоналістичною”, є змагання до можливо всесторонньої, гармонійної економічної співпраці в обширі певної території. Цими новоствореними основними територіяльними одиницями є т. зв. “економічні адміністративні райони”, що їх очолюють “ради народного господарства” (раднаргоспи). В Українській РСР організовано одинадцять раднаргоспів. У відання раднаргоспів передано промислові й будівельні підприємства та установи, що давніше підлягали всесоюзним та союзно-республіканським міністерствам.

Постання раднаргоспів треба вважати за наріжний камінь нової адміністративно-господарської структури Радянського Союзу. Однак поруч цього бачимо ще й інші важливі зміни, що їх доводиться відзначити на цьому місці:

1. В ділянці сільського господарства, яка безпосередньо не зачеплена реорганізацією управління промисловістю, першорядне значення має ліквідація в 1958 році машино-тракторних станцій (МТС), які від часу колективізації служили як головні опірні пункти комуністичної влади на селах. Трактори, комбайни тощо, що давніше були прикріплені до МТС, держава відпродала колгоспам.

2. Промислові підприємства льокального значення, що при попередній системі перебували під контролем республіканських міністерств, передано органам загальної радянської (районової й обласної) адміністрації.

3. Останньою знаменною подією в царині реорганізації радянського господарського устрою було створення в 1961 році т. зв. “великих економічних районів”, що мають за завдання координувати працю раднаргоспів на ширшій територіяльній основі. Наприклад, на Україні покликано до життя три великі економічні райони: Донецько-Дніпровський, Південно-Західній та Південний[348].

У радянських публікаціях ці хрущовські реформи часто реклямують як “розширення прав союзних республік”. При колишній міністеріяльній системі підприємства всесоюзних відомств підлягали прямо Москві. Зате тепер раднаргоспи підпорядковані відповідним республіканським урядам. Розпорядження від всесоюзної централі поступають до раднаргоспів через республіканські органи. У зв’язку з цим наступило поширення бюджетних прав союзних республік: коли в 1953 році близько 4/5 загальнодержавного бюджету СРСР належало до всесоюзного сектора, у 1958 - більше половини бюджетних видатків СРСР було включено в бюджети поодиноких союзних республік. Однак при цьому не вільно забувати, що господарське плянування в Радянському Союзі залишається суворо централізованим; позиції, що з’являються в республіканських бюджетах, не віддзеркалюють рішень незалежної економічної політики республіканських урядів. Тому концесія залишається по суті зовсім формальною. Більше практичне значення має обставина, що деякі податки тепер зарезервовано для задоволення потреб республік; здається, що республіканські уряди дійсно можуть, в межах визначених загальнодержавною економічною політикою, вільно диспонувати цими доходами. До категорії “паперових концесій” віднесемо такі жести, як утворення Економічної Комісії при Раді Національностей Верховної Ради СРСР (де буцімто мали б приходити до голосу господарські інтереси й потреби союзних республік) та включення прем’єрів усіх республіканських урядів у склад ради міністрів СРСР. Також ми не знаємо, як на прерогативах союзних республік відіб’ється недавнє створення великих економічних районів. Можна передбачати, що всесоюзні установи в Москві матимуть нахил підтримувати прямі зв’язки з управліннями великих економічних районів, понад головами республіканських урядів, так що господарські повноваження останніх будуть знову скорочені, якщо не формально, то фактично. Взагалі весь історичний досвід СРСР учить, що номінальні “права”, що їх посідають союзні республіки, треба оцінювати з великою дозою скептицизму. Аж надто часто ці “права” мають суто декоративне призначення; коли ж вони входять у найменший конфлікт з імперськими інтересами, їх або ліквідують одним розчерком пера, або потиху зводять нанівець відповідною адміністративною практикою.

Проте з цього не слідує, що хрущовські реформи не мають для України, як і для інших неросійських націй СРСР, ніякого реального значення. Тільки центр ваги лежить тут, на нашу думку, не в області формальних, конституційних прерогатив республік, а в чомусь іншому. В чому суть тих важливих соціологічних процесів, що їх симптомом є децентралізація радянського господарського управління? Поперше, децентралізація не має нічого спільного з “демократизацією”, якщо під останнім розуміти самодіяльність громадянства та його безпосередній вплив на державну політику. Не тільки за комуністичною партією збережено монополію політичної влади, але й самі господарські органи мають надалі, як і в попередній сталінській системі, суто бюрократичний характер. Раднаргоспи та управління великих економічних районів є бюрократичними установами, що їх персональний склад призначається згори, і вони підзвітні тільки перед вищими державними органами, а ніяк не перед населенням. Подруге, в лоні радянської бюрократичної верстви наступило внутрішнє пересунення в напрямі збільшення питомої ваги периферійних, провінційних елементів. Щоправда, як уже зазначено вище, економічне плянування залишається в СРСР централізованим. Але зате периферійні групи радянської бюрократії звільнилися в великій мірі від дріб’язкового, повсякденного нагляду і втручання центральних установ, що існувало за сталінських часів. Отже маємо право говорити про децентралізацію в адміністративно-оперативній площині.

Західні дослідники багато займалися останнім часом проблемою т. зв. “мультицентризму”. Комуністичний бльок уже не є сьогодні таким монолітним, як колись. Комуністичні уряди Китаю, Югославії, а навіть маленької Альбанії не є виконавцями волі Кремлю, а ведуть свою власну політику, яка подекуди покривається з політикою Радянського Союзу, але подекуди теж від неї різко відбігає. Навіть т. зв. сателітні держави Середньо-Східньої Европи, що надалі перебувають під гегемонією Росії, користуються тепер більшою свободою рухів, ніж за ери Сталіна. Провідне становище Москви в комуністичному бльоці безперечне, але поруч неї існують інші центри сили, що їм Москва не може просто накидати свою волю, а радше мусить координувати з ними свої рішення, шляхом більш-менш добровільного зговорення.

Західні дослідники проблеми “мультицентризму” не звернули, здається, досі уваги на те, що аналогічні тенденції приходять до голосу і в самому Радянському Союзі. Маю на думці перебудову економічного устрою СРСР на реґіоналістичних основах. У скромніших межах це чейже теж своєрідний “мультицентризм”.

Суть цієї еволюції комуністичного бльоку спробую з’ясувати при допомозі однієї історичної аналогії, що не одному читачеві може здаватиметься надто сміливою. Історики середньовіччя говорять про те, що на переломі першого і другого тисячоліття по Христі позначився розпад усіх великопростірних імперій того часу: Франконської монархії Каролінґів; Візантійської імперії, після того як вона переступила свій апогей часів Македонської династії; Халіфату Аббасидів; Руської держави Рюриковичів. Цей процес відомий в історії під назвою “февдалізації”. Це відбувалося звичайно в той спосіб, що військові та політичні вельможі “вростали в землю” й таким чином з аґентів-урядовців центральної влади перетворювалися на речників місцевих суспільних інтересів. Гідне уваги, що февдальне роздрібнення не було ознакою занепаду, а, навпаки, свідчило про перехід до більш інтенсивних форм громадського й господарського життя, яке, власне в наслідок цього поступу, переставало піддаватися централізованому керівництву екстенсивних, завойовницьких імперій.

Історичні аналогії можуть мати тільки відносне значення, але вони допомагають орієнтуватися у проблемах сучасного світу. Подібності між середньовічним февдалізмом та комуністичним “мультицентризмом” наших днів бачу у двох точках; в обох випадках ідеться про “децентралізацію без демократизації”, про збільшення суспільної сили периферійних можновладців у відношенні до центральної влади, без збільшення вольностей усього населення. Подруге, в обох випадках процес обумовлений ростом продуктивности господарства та складности його організаційної структури.

Недаремно можна було останніми роками раз-у-раз читати у радянській пресі грізні перестороги проти небезпеки “місництва”. Під місництвом розуміють те явище, коли низові господарські органи (наприклад, раднаргоспи) дають перевагу місцевим інтересам над інтересами загальнодержавними. Як довго монополія політичної влади в СРСР збережена за комуністичною верхівкою у Кремлі, центральна влада буде спроможна ліквідувати перерости місництва, що безпосередньо загрозливі для режиму. Проте можна сумніватися, чи пощастить владі викорінити місництво як таке. Бо ця тенденція природно випливає з нового реґіоналістичного економічного устрою, подібно як тенденція до “ведомственного сепаратизму” була природним наслідком колишньої гіперцентралізованої, “вертикальної сталінської системи господарського управління.

Місницькі нахили самі з себе не мусять мати характеру політичної опозиції. У своїй первісній формі вони є тільки змаганням бюрократичних груп, об’єднаних на територіяльній основі, до можливо безконтрольного господарювання у своїх “удільних князівствах”. Ці тенденції можуть проявлятися й на етнічно російських землях, наприклад, у Сибірі, на Далекому Сході тощо. Проте дуже правдоподібне, що в союзних республіках СРСР місництво буде набирати політичного забарвлення, буде зливатися з відосередніми змаганнями неросійських націй.

З’ясуймо це на прикладі однієї історичної аналогії. Русифікований український дворянин XIX століття, що ставав чиновником або офіцером, міг зберігати захалявну любов до рідного краю, “милої Малоросії”. Але ці приватні почування не мали якогось помітного впливу на його публічну діяльність, яка визначалася його суспільною функцією царського служаки. Зате коли той самий чиновник ішов у відставку, осідав на рідному хуторі та ставав діячем місцевого повітового або губерніяльного земства, з нього по певному часі виходив більш чи менш активний “українофіл”.

Ми були б дуже наївними, коли б у сучасній українській радянській бюрократії хотіли бачити затаєних “мазепинців” або хоч би навіть комуністичних “націонал-ухильників” у стилі 1920-х років. Ці люди - вихованці сталінської школи, що в ній вони зазнали довгого й ґрунтовного дресування й приглушення морального інстинкту та здібности до незалежного політичного думання. Ми не помилимося, якщо цих людей уважатимемо передусім за безоглядних кар’єристів, а в кращому випадку за добрих адміністраторів та господарників, що позбавлені ширших ідейних обріїв. Правляча верства в УРСР, хоч сьогодні складається переважно з людей українського походження, з національного погляду досить індиферентна: її члени залюбки користуються російською мовою, на кожному кроці демонструють свій “всесоюзний” патріотизм і не виявляють тієї енерґії в обороні національної індивідуальности своєї країни, що її при різних нагодах засвідчили комуністичні правителі “сателітних” держав. Проте скупчення крайових економічних інтересів в одну організовану спільноту сприятиме поглибленню “територіяльного патріотизму” серед верстви, що управляє Українською РСР.

Активними носіями української національної свідомости на радянщині, як відомо, є переважно працівники культури: письменники, науковці, учителі, театральні діячі і т. д. Але ці діячі культури не мають доступу до диспозиційних центрів політичної влади та адміністративного впливу. Не зважаючи на пропаґандивні фрази про “піклування національними культурами”, режим тільки з поліційною чуйністю стежить за українським культурним процесом, але на ділі не тільки йому не сприяє, а й раз-у-раз ставить йому всякі перешкоди. Власне ця відсепарованість культурного процесу від апарату влади є причиною того, чому українство, як національна стихія, часто робить враження кволости на чужоземних відвідувачів, що останніми часами побували в Українській РСР. Ці оцінки чужинних обсерваторів дуже поверхові, бо вони не враховують динамічного аспекту суспільних явищ. Невмируща сила українства засвідчена тим, що воно живе й далі діє, всупереч страшенно несприятливим обставинам. Але нема сумніву, що українська нація не займає ані в СРСР, ані у світі тієї позиції, що відповідала б кількості її населення, багатству її землі та її великим традиціям.

Політично-суспільні перетворення, що відбуваються в СРСР, можуть тут з часом призвести до змін. “Вростання в землю” господарсько-адміністративного апарату в УРСР наблизить його до українських інтелектуальних кіл. В цій ролі захисника вітчизняних культурних вартостей могли б місницькі тенденції української радянської бюрократії знайти свою, вживаючи марксистської термінології, “ідеологічну надбудову”. Знов же український культурний процес набрав би куди більшого розмаху, коли б він почував над собою дійову опіку впливових партійних і господарських середовищ.

Керівники російсько-совєтської імперії, очевидно, відчувають цю потенціяльну небезпеку й намагаються завчасу вжити проти неї запобіжних заходів. Нова програма Комуністичної Партії СРСР, прийнята в 1961 році, включає розділ про національне питання. Там говориться, що історичний розвиток у Радянському Союзі веде, мовляв, до “затирання національних окремішностей” та що для всіх радянських народів російська мова ніби стала “другою рідною мовою”. В дальшій перспективі виразно ставиться мету - “злиття націй”. Звичайно, не йдеться тут, наприклад, про злиття російської нації з китайською, але про злиття неросійських націй СРСР з російською, себто, іншими словами, про їхню русифікацію.

В певному сенсі ця програма не являє собою нічого нового. Сталін добрих двадцять п’ять років послідовно проводив у відношенні до України та інших неросійських республік політику “затирання національних окремішностей”. Але питання в тому, чому це власне тепер вписано до офіційної партійної програми. Чи це не суперечить гаслові “розширення суверенітету союзних республік”, що його радянська пропаґанда так часто вживала в останні роки?

Так, ми тут дійсно маємо справу з суперечністю. Але вона не випадкова. Вона віддзеркалює типову більшовицьку “діялектику”, себто політику грання на двох фортепіянах. Перехід від сталінського до хрущовського режиму приніс полегші для України та інших неросійських націй СРСР. Рівночасно економічні конечності примусили режим децентралізувати господарське управління. Все це створює коньюнктуру, дякуючи якій у Радянському Союзі можуть прийти до голосу відосередні тенденції. І власне тому, як греблю проти цих потенціяльних небезпек, збудовано нову програму партії. Програма урочисто пригадує партійцям та всім підрадянським народам, що цілі режиму в області національної політики не змінилися. Всі члени партії зобов’язані дотримуватися цієї програми, себто неросійські комуністи в СРСР зобов’язані працювати для русифікації своїх власних націй.

Такий стан сьогодні. А які перспективи майбутнього? Робити історично-політичні прогнози - річ дуже ховзька. Проте заризикую деякими передбаченнями. Як вихідну точку приймаю гіпотезу (хоч вона, очевидно, сумнівна), що не прийде до третьої світової війни та що світ на довгий час залишиться при сучасному двоподілі на хиткій рівновазі між бльоками комунізму та західньої демократії.

На наш погляд, гасла “затирання національних окремішнос-тей” не слід розуміти як заповіджений поворот до сталінських метод масового фізичного терору. Це, мабуть, Україні на ближчі роки не грозить. Режим радше пробуватиме наблизитися до своєї цілі засобами духового натиску, при чому машина терору залишиться в резерві. Але головний наголос будуть класти на виховання, індоктринацію, пропаґанду. На протилежність до сталінських часів, режим прямуватиме не до того, щоб Україну очистити з українського етносу, але щоб останньому защепити спільну з росіянами державно-політичну свідомість.

Можна передбачити, що політика Кремлю супроти України буде мати деякий обмежений успіх. Перехід до урбаністично-індустріяльного способу життя призводить серед усіх народів, також у західньому світі, до нівеляції побуту, до затирання поодиноких рис етнічної окремішности. Але, не зважаючи на це, нації залишаються собою. Французи залишаються французами, німці - німцями і т. д. Нема ніякої ознаки, щоб навіть малі народи, скажім - норвежці або португальці, збиралися на смерть. Навпаки, ми бачимо могутній рух до відродження серед народів Азії, а навіть до усамостійнення примітивних народів Африки. Чи Радянський Союз буде спроможний протиставитися цій універсальній тенденції сучасного світу? Також правдою є, що на Україні, подібно як серед інших неросійських частин Радянського Союзу, шириться знання російської мови. Але ще Володимир Антонович, у часи найбільшого русифікаційного натиску доби Олександра III, казав, що українці не перестали б бути відрубною від росіян нацією навіть тоді, коли б поспіль прийняли російську мову. Пригадаймо Ірляндію, що не стала англійською, хоч загубила свою предківську мову. Цим я не роблю прогнози, що українській мові грозить доля ґельської. Тільки я хотів підкреслити, що факт двомовности українських міст не повинен нас надмірно турбувати, хоч, на довшу мету, цього стану не можна вважати за нормальний.

Усе вказує на те, що боротьба за майбутність української нації, заки вона вирине знову у відкритих політичних формах, буде точитися головне у духовій площині. Режим прямує до того, щоб українську культуру звести до рівня провінційного різновиду російської культури та перевиховати українське громадянство в дусі офіційної ідеології. Але український духовий спротив виростає з глибоких емоціональних і інтелектуальних коренів. Цей духовий спротив, з одного боку, зручно використовує ті можливості леґальної праці, що їх дає радянська система у своєму сучасному “ліберальному” виданні, а, з другого боку, має теж вироблену методу нелеґальних дій; маю на увазі не підпільні, змовницькі організації, але розгалужену сітку особистих контактів, що служить для поширювання інформацій та вироблювання певної загальної опінії. Багато ознак свідчить про те, з якою наполегливістю українська інтелектуальна еліта працює над тим, щоб рідний культурний процес, всупереч усім труднощам, підняти понад рівень “провансальства” та наблизити до духової суверенности. В цьому напрямі здобуто за останні роки ряд конкретних досягнень, хоч теж ще страшенно багато залишається до зроблення[349]. Велика й відповідальна функція спадає тут на українську діяспору в західньому світі, яка своєю діяльністю безперечно стимулює духовий спротив підсовєтських земляків.

Звертає увагу, що хоч підрадянське українство може почванитися цілим рядом здобутків в адміністративно-господарській та культурній ділянках, що їх воно досягло за дев’ять років, що проминули від смерти Сталіна, воно за той час не виступало з одвертими політичними постулятами; на це останнє були тільки де-не-де натяки, в менш чи більш завуальованій формі. Це можна, мабуть, пояснити не тільки тим, що радянська дійсність не дає трибун для відкритих політичних виступів, але також і тим, що українські патріотичні кола, навчені гіркою сталінською школою, стараються бути обережними й не хочуть передчасно провокувати Москву. За перші роки зусилля були спрямовані передусім на те, щоб загоїти рани, що їх на тілі нації залишив сталінський період. З часом зачали на порядок дня виходити інші, нові завдання. Можна передбачити, що якщо той процес відбудови й розбудови продовжуватиметься ще декілька років, він неодмінно вступить у фазу, коли він оформиться в політичні домагання. Ці постуляти, за всією правдоподібністю, йтимуть по лінії “націонал-комунізму”; не тому, очевидно, що комуністичні ідеї по своїй суті близькі й дорогі українському народові, але тому, що політика мусить виходити від певних конкретних даних В умовах комуністичного бльоку реальним вихідним пунктом для української політики є існування “Української Радянської Соціялістичної Республіки”, яка в теорії є організмом з правами суверенної держави та в практиці втішається куцою адміністративною й культурною автономією. Українські патріоти не будуть, мабуть, схильні ставити, на перший час, під сумнів основ радянського устрою, але радше бити-муть на те, щоб для української республіки здобути статус аналогічний до того, що його посідають т. зв. сателітні держави.

Передбачаю, що настане день, коли також Москва побачить, що вона неспроможна продовжувати супроти України теперішню суперечну, “діялектичну” політику, де, з одного боку, говорять про “поширення суверенних прав союзних республік”, а з другого - про “злиття надій”. Прийде момент, що Москва буде примушена зробити вибір: або допустити до того, щоб фіктивна українська радянська державність виповнялася реальним змістом, або знову повертатися до “випробуваних” сталінських методів масового фізичного терору. Бо, на довшу мету, ніяких засобів “духового впливу”, пропаґанди і т. д. не вистачить, щоб Україну запрягти до російської імперської колісниці.

Моя прогноза, що цей критичний момент в українсько-російських відносинах прийде приблизно за п’ять-десять років. Дуже можливо, що ця майбутня криза, що вирішить долю України на довгий час, може на десятиліття, матиме за свій безпосередній привід внутрішній конфлікт у Кремлі, коли на порядку дня стане питання наслідства всеросійського престолу після Хрущова.

Врешті, деякі заключні прогнози. Положення України є й залишиться у найтіснішій взаємозалежності з розвитком СРСР та цілого комуністичного табору. Думаю, що навіть у випадку “сателітів” не існує ніякої реальної шанси для їхнього “периферійного” визволення (себто їхнього виходу з т. зв. соціялістичного бльоку), дарма що поляки й угорці були схильні плекати такі ілюзії. Статус України міг би радикально покращати тільки тоді, коли б у цілому комуністичному світі перемогли тенденції до мультицентризму та лібералізації системи. І навпаки: без емансипації України ні “сателіти” не здолають визволитися з-під контролю Москви, ні в самому СРСР не буде переборена тоталістсько-терористична диктатура. Україна сусідує з Польщею, Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Румунією та, через Чорне море, з Болгарією. Отже совєтський контроль над цими країнами здійснюється з України. Рівночасно ситуація України має вирішальне значення для всіх інших неросійських націй СРСР. Коли б Москві пощастило здійснити свої русифікаційні пляни щодо України, то це пересуджувало б і майбутність менших союзних республік. Знов же коли б ці пляни зазнали остаточної поразки на Україні, реакція проти нівеляційної політики Москви дала б скоро себе відчути на всіх неросійських теренах СРСР. Від цього залежатиме й свобода самого російського народу. Бо те, що укріплює режим тоталістської диктатури в Росії, це передусім шовіністична та імперіялістична політика у відношенні до інших націй. Поки Росія не відмовиться від цієї ганебної політики, успадкованої від царизму, вона ніколи не скине з себе ярма деспотії й не наблизиться до свободи. Жодна нація в комуністичному світі не може визволитися власними силами. Проґрес свободи в таборі комуністичної диктатури залежить від того, чи буде створений широкий міжнаціональний фронт, що об’єднував би свободолюбні сили в сателітних державах, в неросійських республіках СРСР і, врешті, в російській серцевині червоної імперії. Силою об’єктивних географічних і історичних факторів роля України тут ключова. Київ є тим вузловим пунктом, де перехрещуються силові лінії, що ведуть, з одного боку, до Москви, Ленінграду та столиць радянських союзних республік, а, з другого боку, до Варшави, Праги, Будапешту, Букарешту й Софії. Універсальний аспект української справи в тому, що національна емансипація України є необхідною передумовою того, щоб уся східня половина європейського континенту могла відродитися на основах свободи. Чи визвольні прагнення України знайдуть зрозуміння й підтримку у світі, зокрема ж серед її безпосередніх західніх сусідів? І чи Україна покаже себе дозрілою для великих завдань, покладених на неї історією?