ПРОБЛЕМА КЛЕРИКАЛІЗМУ

У 1936 році Назарук так ретроспективно характеризував світоглядовий перелім, що його він перейшов у Північній Америці:

“Ту засадничу зміну пережив я в роках 1922-1927, поза українською національною територією, в далекій Канаді і в Злучених Державах Північної Америки. (...) Щойно кількалітній побут за океаном і обсервація тамошніх людей англосаксонської раси та їх відносин переорали мої погляди і привички в думанню. На тім переоранім ґрунті виріс і вернувся до краю зовсім інакший чоловік: віруючий в Бога монархіст, католик, противник радикалізму і соціялізму, консерватист”[229].

Звертає увагу, що Назарук одним віддихом говорить про свій католицизм і монархізм. Його навернення було рівночасно й релігійним і політичним, при чому ці два аспекти були в його свідомості нероздільні. В такому дусі він писав Липинському з Америки: “Я приходжу до переконання, що ніякої нації ні держави не викреше з нас ніхто й ніщо, коли не дамо релігійної основи провідним верствам!”[230]. Під цією “релігійною основою” Назарук розумів католицтво, яке захоплювало його своїм монархічним устроєм, стрункою ієрархічною структурою й дисципліною. Звідси послідовно витікало признання першенства між українськими віровизнаннями за Греко-Католицькою Церквою, а далі постулят наповнення останньої по змозі “римським духом”. Ці мотиви часто бриніли в Назарукових листах до Липинського:

“Бо напрям для мене ясний: маючи “до вибору” Церкву, де рішає єдиновластє - і Церкву, де рішає синодалізм, (...) я волю безумовно першу, як противницю хаосу. (...) По всім, що я бачив, для мене вже ясно, що підставою й підоймою до рятунку може бути лише релігія і Церква. Тут [у США] як у ретортах се видно дуже ясно, просто експериментально ясно. О Яка ж Церква тут може помочи? Очевидно, не синодальна [себто православна], бо вона тільки до дна схаотизує все. (...) Але ж бо й греко-католицька ієрархія страшенно ще слаба, нездисциплінована, ні не вмилася напр. до айришської [ірляндської] тут! Навіть священство не має в собі дисципліни. І - гадаю - не буде мати, поки не буде целібату”[231].

Клерикальні нахили, що були помітні в Назарука приблизно від 1923-24 р., скріпилися, коли він у 1926 році перебрав редакцію католицького органу “Америка” та став довіреним співробітником єпископа Богачевського. У його власному розумінні, гетьманська політична концепція та інтегральний католицизм себе взаємно гармонійно доповняли. Але скоро виявилося, що Липинський мав на ці справи зовсім інакший погляд.

Вячеслав Липинський був глибоко релігійною людиною, віруючий і практикуючий католик латинського обряду. При цьому, однак, він не був клерикалом. Він уважав, що Церква і держава - це установи з різним призначенням, які повинні бути розмежовані. Він був противником політиканства в церкві та церковщини в політиці. Він негативно розцінював втручання духовенства в політичну боротьбу та його участь у політичних організаціях. Через це він і не допускав священиків до членства в УСХД[232].

Липинський заперечував ототожнювання української національности з приналежністю до будь-котрого віровизнання. Православний, уніят, латинник, євангелик - усі можуть бути однаково добрі патріоти! Все таки, розглядаючи релігійний плюралізм як тривалий факт українського національного життя, Липинський обстоював думку, що з історичної точки зору православ’ю належить перше місце між українськими конфесіями. Берестейську Унію 1596 р. він оцінював дуже критично, як “революційний” акт частини тодішньої української духовної інтеліґенції, що не знайшов підтримки з боку світського громадянства - шляхти, козацтва й міщанства. Унія викликала серед українського народу внутрішній релігійний конфлікт, консервативну православну стихію заганяла в обійми Москви, а сама опинилася в залежності від чужої польської влади[233]. На думку Липинського, Уніятська або Греко-Католицька Церква знаціоналізувалася в Галичині щойно під австрійським пануванням, ставши для західньої вітки українського народу традиційним віровизнанням. Греко-католицьке місіонерство на православній Наддніпрянщині Липинський уважав за явище небажане. Щодо самої Греко-Католицької Церкви, Липинський був прихильником збереження в ній елементів східньої духовости й обрядовости, що зближували католицьких і православних українців. З цього витікало його негативне ставлення до латинізаційних змагань у Греко-Католицькій Церкві, а зокрема до запроваджування в ній примусової безженности духовенства.

Назарук, навпаки, став в Америці пристрасним поборником целібату, добачуючи в ньому основну запоруку оздоровлення та зміцнення Греко-Католицької Церкви. Про те, що целібат “дешевший і більше користи приносить Церкві і нації”, намагався він переконати в розмові навіть православного владику Івана Теодоровича, вживаючи при цьому таких арґументів: Парафія, що утримує одного жонатого священика, зможе за ці самі кошти забезпечити кількох целебсів; крім цього, священик, що обтяжений сім’єю, мусить потурати народові, з чого витворюється безголов’я, тоді як целібат сприяє утвердженню церковної дисципліни[234].

Отож, між Липинським і Назаруком, не зважаючи на те, що вони оба були ревні католики, існували корінні розходження щодо питань церковної політики. Ці розходження поглиблювалися в міру того, як у діяльності Назарука виразніше позначувалася клерикальна тенденція.

У кількох числах “Січових Вістей” за березень і квітень 1924 р. Назарук вмістив велику статтю, п. з. “Організаційний Отченаш”[235]. На канві молитви Господньої Назарук намагався створити своєрідний популярний політичний катехизис, призначений для членів “Січей”. Провідною думкою “Отченашу” була ідея пошанування власної державної влади. Назарук надавав велике значення цьому творові, що з нього він бажав зробити офіційний програмовий документ Січової організації. Цьому спротивився Липинський, в очах якого таке перемішання сакрального із земним, “парафраза молитви на агітаційний політичний заклик”, було, як він казав, shocking[236]. На рішуче домагання Липинського, Назарук погодився свого “Отченашу” не поширювати в формі брошури.

Липинський виразно перестерігав Назарука перед клерикалізмом:

“...вважаю, що “Січ” і далі повинна стояти виключно на становищі політичнім і об’єднувати людей під гаслом державним, -Гетьманська, Монархічна Україна, - а не під гаслами віроісповідними. Повторяю: діла церковні - це діло священиків, а не людей меча. Як священик не на своїм місці, коли бере оружжя, так державник не на своїм місці, коли виходить на амвони. (...) Але чи це значить, що ми “невтральні” до релігії, в розумінню байдужости, індиферентности? Зовсім ні! Кожний з нас єсть членом якоїсь церкви і кожний з нас хай дбає про здоров’я своєї церкви. (...) Але це треба робити в церкві, зі своїми священиками, а не в Січовій організації. (...) З них [політично-державницьких організацій] всі церковні і релігійні спори мусять бути рішуче виключені. Цей пункт дуже поручаю Вашій увазі (...). Зокрема, щодо православної Церкви, то при всіх своїх хибах організаційних, вона на Великій Україні має велику силу традиційности. З тим треба рахуватися і це треба в інтересі Держави берігти. Тому я рішучий противник форсування в нас католицизму, особливо в формі Унії”[237].

Коли Назарук на початку 1926 р. перебрав редакцію “Америки”, Липинський писав йому, що, на його думку, цей крок оправдається тільки під тією умовою, якщо

“...“Америка” буде органом релігійним і католицьким, але не клерикальним - в розумінню змагання духовенства до проводу в світському життю. Бо клерикалізм - це єсть власне духовий батько демократії: влади інтеліґенції світської, що пішла за прикладом бажаючої світської влади інтеліґенції духовної. І як злом єсть демократія, так злом єсть і клерикалізм: бажання духовенства взяти в свої руки світську владу. Перед клерикалізмом дуже Вас, Пане Докторе, перестерігаю. Коли Ви його будете пропаґувати - зробите велике зло українській державній справі, яка не може бути вирішена ні папо-цезаризмом, ні цезаро-папізмом”[238].

На це Назарук відгукнувся так:

“Вповні з Вами годжуся щодо клерикалізму. Розуміється, Ваші виразні вислови куди виразніші від того, що я думав про се, але я відчував те саме вже тому, що бачив просто бездонне зіпсуття й інтриганство значної частини духовенства, котре тут пізнаю ще лучче. Се щось дуже слизьке і гидке”[239].

Назарук не жалів темних барв, коли змальовував стан українського духовенства у Сполучених Штатах:

“Духовенство на 80% зґангреноване: се купа атеїстів-гедоніків, котрі просто заробляють при вівтарях, гонять за дівками, обманюють людей, обкрадають церковні каси і т. ін. А тих 20% “порядних” - люди неактивні”[240].

Подібні драстичні вислови під адресою священиків можна знайти в Назарукових листах в неодному місці. Проте він помилявся, коли запевняв свого ментора, що поділяє його погляди щодо клерикалізму. Назарук не розумів, - або вдавав, що не розуміє, - що Липинський обстоював розмежування політично-державної та церковно-релігійної сфер із-за принципових, а не тактичних, міркувань. Знов же Назарук, - не зважаючи на іноді гостро-критичні зауваження про невідрадний стан духовенства, - відчував непереборний нахил до того, щоб свої політичні заходи пов’язувати з католицькою церковністю. В цьому пункті Назарук не піддавався авторитетові свого учителя, але, навіть роблячи йому уступки на словах, продовжував діяти за своїми переконаннями.

Таким чином, щодо проблеми клерикалізму не наступило узгіднення позицій між Липинським і Назаруком аж до самого моменту виїзду останнього з Америки. Обставини склалися так, що ця справа стала ще більше пекучою після повороту Назарука до Галичини.