НАЦІОНАЛІЗМ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Роки другої світової війни були періодом найбільшого піднесення й одночасно організаційної й ідейної кризи націоналістичного руху. З моментом радянської окупації Галичини й Волині в 1939 році та поширення контролю гітлерівської Німеччини на майже весь європейський континент, інші партії та політичні осередки припинили своє існування. Залишилися тільки націоналісти, які під радянською владою зберегли підпільну організацію, а на території Німеччини, включно з окупованою Польщею та Чехо-Словаччиною, могли до 1941 року, а подекуди й пізніше, діяти напівлеґально. Три групи подій мали вирішальне значення для розвитку українського націоналізму в той час: розлам в ОУН, окупація України німцями в 1941-44 роках та конфронтація з українським Сходом і радянською системою.

Націоналістична організація розбилася в 1940 році на дві ворожі фракції, “мельниківців” і “бандерівців”. Конфлікт не мав принципового підложжя, а постав на ґрунті персональних і тактичних розходжень. До цього спричинилися непорозуміння між закордонним націоналістичним середовищем, що вважало А. Мельника законним наступником Є. Коновальця, та більш крайніми крайовими елементами руху, які, посилаючися на свої бойові заслуги і страждання, вимагали для себе вирішального голосу в проводі організації. Цю групу очолив С. Бандера. Зустріч людей обох формацій, що відбувалися внаслідок упадку Польщі, приспішила вибух конфлікту. Обид-ві фракції далі вживали спільної назви й посилалися на ту саму ідеологію. Розкол 1940 року не тільки ослабив силу націоналістичного руху назовні і то в час, коли його чекало велике історичне випробування, але розбрат в ОУН та жалюгідні інциденти взаємопоборювання завдали націоналізмові непоправного морального удару.

Колоніяльна політика німців в окупованій Україні перекреслила зовнішньополітичну концепцію націоналістичного руху. Але обставина, що Німеччина взагалі не хотіла мати українців за партнерів, звільнила український націоналізм від ролі аналогічної до хорватських усташів, чи словацьких глінківців.

Приєднання Західньої України до УРСР восени 1939 року означало для націоналістичного підпілля переставлення з протипольського на протирадянський фронт. Одночасно відкрився доступ до східньоукраїнського масиву. Це давало націоналізмові, що оперував з галицько-волинської бази, нові перспективи. У цій конфронтації з радянською дійсністю націоналісти виявляли подивугідну ініціятиву й геройську відвагу. Патріотизм і жертвенність націоналістів викликали симпатії й довір’я до них та бажання включитися до руху серед свідоміших кіл Наддніпрянщини. Але брак відповіді на питання соціяльно-економічного ладу, як і тоталітарні риси націоналістичного руху, були великою перешкодою для його популяризації серед населення, що в ньому досвід з комуністичним режимом защепив нехіть до всілякої диктатури. За роки німецької окупації 1941-43 націоналізм, не зважаючи на жорстокі репресії окупаційної влади, поширився на простори Наддніпрянщини, і підпільна мережа ОУН обох фракцій поповнилася багатьма місцевими уродженцями. Але цих успіхів досягнено завдяки ревізії, головне в групі т. зв. революційної ОУН (С. Бандери), традиційної націоналістичної ідеології.

Події воєнної доби поставили націоналізм перед важким іспитом. Не зважаючи на труднощі, які випливали з його внутрішньої істоти та з міжнародної ситуації, націоналізм, як найбільша українська політична сила того часу, очолив рух опору, що спрямовувався одночасно проти гітлерівської Німеччини{45} і комуністичної Росії. Цей рух опору вилився в 1942-43 роках у форму Української Повстанської Армії (УПА), яка продемонструвала волю українського народу до державної самостійности в надзвичайно несприятливій коньюнктурі.

Предтечею ревізіоністичних прямувань в ОУН був І. Мітринґа, який у довоєнні роки намагався скерувати націоналістичний рух на радянську проблематику та “ліві” соціяльні гасла. Процес ідейного ревізіонізму захопив різні відлами націоналістичного руху нерівномірно. Найдалі в цьому напрямі заходили ті націоналісти, що їм довелося бути підпільниками на Наддніпрянщині (учасники т. зв. похідних груп). Знаменними були постанови III Надзвичайного великого збору ОУН (фракції С. Бандери) 1943 року та плятформа Української головної визвольної ради (УГВР) 1944 року. Основні відхилення щодо традиційної націоналістичної доктрини такі: 1) відречення від обов’язкового “ідеалізм” та допущення філософсько-світоглядового плюралізму як у визвольному русі, так і в майбутній українській державі; 2) відмова від расизму й етнічної виключности та визнання засади рівноправности всіх громадян України, без уваги на етнічне походження; 3) висунення досить детальної соціяльно-економічної програми, що накреслювала майбутній господарський лад на Україні як комбінацію усуспільненого, кооперативного й приватновласницького секторів. Проте в питаннях політичного устрою програмові зміни не були виразні й рішучі. Тому твердження, що націоналістичний рух уже в 1943-44 роках перейшов на демократичні позиції, не має достатніх підстав.