НЕВДАЧА СТАЛІНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

Політика Сталіна відносно України зводилася до гігантської спроби зламати спротив українського народу засобами фізичного насильства. При цьому, мабуть, не йшлося про тотальне вигублення українців, як це зроблено з кримськими татарами, волзькими німцями, калмиками та деякими північнокавказькими народами; для цього українці надто чисельні. Зате Сталін послідовно змагав до того, щоб знищити всі активні українські суспільні групи та щоб таким чином, обезголовивши націю, примусити її до капітуляції та зробити з неї покірне знаряддя в руках кремлівських можновладців. Однак було б помилкою бачити в Україні тільки пасивну жертву сталінського садизму. Велика протиукраїнська кампанія, започаткована Сталіном, мала, з точки погляду інтересів системи, свій політичний глузд. Діло в тому, що швидкий і могутній підйом українства у 1920-х роках підкопував гегемонію Москви, що її дальше збереження ставало під виразним знаком запиту. Ленінська плятформа тут уже явно не вистачала. Загрозу, що виникла для московського панування, можна було зліквідувати тільки новими, гострішими засобами. Масовий спротив українського селянства колективізації загрожував зірванням амбітних господарських плянів Сталіна. Звідси особливий гнів і мстивість Сталіна супроти України. З цим збігалися ресантименти російського чиновництва, обуреного українською “нахабністю”. Сталін та очолена ним російсько-совєтська бюрократія ріши-ли “навчити хохлів розуму”. Жертви, що їх Україна понесла в наслідок сталінської політики, були жахливі. Голодом виморено кілька мільйонів людських істот та поліційним терором знищено національну еліту двох формацій: старшої, національно-демократичної, що займала провідне становище в українській революції 1917-1920 років, та молодшої, що вже виросла в радянських умовах. Чверть століття сталінського панування назавжди залишиться в українській історії однією з найчорніших сторінок, нарівні з монгольською навалою в XIII столітті.

Але Сталін не добився остаточної перемоги у своїй боротьбі з Україною. “Паровий валець” терору не зрівняв української нації з землею і не покінчив з українською проблемою, як джерелом найбільших труднощів для більшовицької влади. Доказом цього є пороблені тепер, після смерти Сталіна, поступки. Коли б Україна вже була зламана й не являла собою ніякого силового чинника, комуністичні можновладці, очевидно, не мали б ніяких підстав, щоб іти на якінебудь поступки. Сучасний відворот на більш “ліберальні” позиції треба розуміти як мовчазне визнання, що політика Сталіна стосовно України зазнала невдачі.

Український потенціял проявився з непередбаченою силою вже під час другої світової війни. При дуже некорисній міжнародній коньюнктурі та без ніякої сторонньої допомоги, український самостійницький рух опору дався взнаки двом найбільшим мілітарним потугам тогочасної Европи. Постава українського народу вирішально спричинилася насамперед до блискучих успіхів німецької зброї в 1941, а згодом до заломання німецького східного фронту в 1943-44 році. Те, що в Україні після закінчення війни продовжувався організований партизанський рух та самостійницьке підпілля, що з ними впродовж кількох років не міг собі дати ради позірно всемогутній державний апарат, - творить зовсім нове, нечуване явище в історії СРСР.

Хоч українські землі тяжко потерпіли від війни та від нацистського й комуністичного терору, проте не підлягає сумніву, що релятивна сила України у відношенні до Росії значно зросла в порівнянні з станом з-перед 1939 року. Частина української національної енерґії, яка до війни, - внаслідок поділу української території поміж чотирма займанцями, - була заанґажована в оборону місцевих інтересів під польським, румунським або чеським пануванням, тепер опинилася на спільних терезах разом з середньо-східніми землями в українсько-російській рівновазі сил. Територіяльна консолідація в межах УРСР спричинилася до приспішеної кристалізації об’єднаної, модерної української нації.

Якщо, з одного боку, затираються тепер старі обласні особливості західньоукраїнських земель (в першу чергу Галичини, але також західньої Волині, Закарпаття, північної Буковини та українських частіш Басарабії), то, з другого боку, теж давня Радянська Україна виглядає сьогодні інакше, ніж перед 1939 роком. Могутній політичний динамізм західніх українців, вихованих в європейських громадських і культурних традиціях (згадати б тільки про вплив Католицької Церкви та австрійського конституціоналізму!), знайшов глибокий відгомін серед східньоукраїнських мас. Їхня національна свідомість загострилася і психологічні різниці у відношенні до росіян поглибилися. Більше, ніж колинебудь у минулому, Україна й Росія протистоять одна одній не тільки як два етнічні розгалуження східнього слов’янства, але також як дві політично здиференціовані сили.

До відносної поправи становища України спричинилося і поширення російсько-совєтської гегемонії на країни Середньо-Східньої Европи. Україна радше виграла, ніж утратила на тому, що збільшилася кількість її товаришів недолі, - себто потенціяльних союзників. Москва тепер примушена оберігати своє панування над недавно підкореними народами, - і через те має менше можливости гнітити Україну. У країнах т. зв. “народних демократій” широкі кола громадськости цікавляться відносинами в Україні, яка для них являє собою щось на подобу “показової вітрини” радянської національної політики. Посилення масового терору та русифікаційних заходів в Україні могло б викликати паніку серед нових васалів МосквИ; можна сумніватися, чи такі реакції були б для Москви сьогодні бажані. Отже стверджуємо, що політичне положення України, в порівнянні з передвоєнною добою, дещо покращало, знов же положення держав Середньо-Східньої Европи, що давніше користувалися справжньою самостійністю, значно погіршилося. Таким чином скоротилася відстань між Українською РСР та “державами-сателітами”. Знов же це наближення статусу України до країн Середньо-Східньої Европи привело до деякого пересунення в рівновазі сил між Росією й Україною на користь останньої.

Після смерти Сталіна прийшов час на загальну ревізію радянської політики, - очевидно, не її цілей, але зате її тактичних метод. У зв’язку з цим нові кремлівські володарі, мабуть, рішили, що треба й політику щодо України пристосувати до сучасного реального укладу силових чинників. Українське громадянство має право вважати, що всі поступки, що були йому зроблені в. останньому часі, це не московська ласка, але його власні осяги, здобуті ним “з позиції сили”.