I. ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНА КОМІСІЯ СЛОВ’ЯНСЬКИХ СТУДІЙ (УППСАЛЯ, 17-20 СЕРПНЯ 1960)

1. Доповідь О. Галєцького (США), “Проблема федералізму в історії Східньо-Середньої Европи”, середа, 17 серпня.

(О. Halecki: The Problem of Federalism in the History of East Central Europe.)

Проф. Галєцький вказав на деякі паралелі між двома колишніми великодержавами Східньої Европи, старою польською Річпосполитою та Габсбурзькою монархією, що обі були понаднаціональними та в більшій чи меншій мірі федеральними політичними з’єднаннями. Він бачить, напр., подібності між польсько-литовським та австрійсько-угорським дуалізмом.

Думаю, що можна б знайти ще інші паралелізми в історичній долі згаданих держав, що про них не було згадано в доповіді. На увазі маю той факт, що ні передрозборова Польща, ні стара Австрія, не витримали проби життя та що їхній упадок був обумовлений подібними причинами. Ці політичні тіла, що корінилися в добі феодалізму, не зуміли пристосуватися до модерних відносин. Австрійська імперія постала шляхом об’єднання ряду країн під пануванням однієї династії. У формуванні Речіпосполитої рішальним чинником було поширення прав польського шляхетства на аристократію ли-товсько-руських земель. В обох випадках маємо до діла з федеральними, чи квазі-федеральними, з’єднаннями феодального типу, які могли б були утриматися в модерному світі тільки під умовиною перетворення на демократичні федерації рівноправних націй. Цього, як знаємо, не сталося. Провідні кола обох держав не доросли до своїх історичних завдань. Польське маґнатство та австрійсько-німецька бюрократія були подібні до себе тим, що вони, заздро оберігаючи своє упривілейоване положення, не хотіли допустити рівноправности та самоуправи інших національностей, що входили до складу їхніх держав.

Паралелю між Польсько-Литовською та Австро-Угорською державами добачую теж у тому, що вони обі залишили по собі невідрадну спадщину, що утруднювала впорядкування відносин між націями, що колись заселяли їхні території. В 19 ст. речники польського самостійницького руху підносили гасло “за вашу й нашу свободу”. Але чому ці кличі знаходили такий слабий відгомін серед безпосередніх сусідів польського народу, литовців, білорусів і українців? Бо вони небезпідставно підозрівали, що за польськими закликами до спільної боротьби скриваються змагання до реставрації старої Речі-посполитої, себто польського панування над сусідніми народами. Подібно, коли в міжвоєнній добі відчувалася жагуча потреба в тіснішій співпраці між народами Наддунайського басейну, на перешкоді до цього стояли не тільки успадковані від старої Австрії взаємні жалі і претензії між націями, але також острах, оправданий чи неоправданий, перед можливістю габсбурзької реставрації.

2. Доповідь М. Берната (Німеччина), “Семигородські румуни в політичному плянуванні віденських центральних установ другої половини 18 ст.”, середа, 17 серпня.

(М. Bernath: Die Siebenb?rger Rum?nen in der politischen Planung der Wiener Zentralbeh?rden in der 2. H?lfte des 18. Jahrhunderts.)

Хочу доповнити цінну доповідь п. Берната вказівкою на те, що історична доля семигородських румунів у 18 ст. була дуже подібною до долі іншого, сусіднього народу, закарпатських українців. Також ці останні були т. зв. “неісторичним”, селянським народом, із візантійською культурною традицією. Австрійська політика в добі Марії Терезії та Иосифа II, що керувалася загальними принципами “просвіченого абсолютизму” та що шукала за потенціяльними союзниками у боротьбі проти мадярської шляхетської фронди, зайняла поставу протектора у відношенні до “волохів” і “русинів” Угорщини. Т. зв. урбаріяльна реформа, що прямувала до того, щоб забезпечити земельні наділи та мінімальні людські права кріпаків, стосувалася Угорщини в цілому, але вона мала особливе значення для таких суто селянських народів, як семигородські румуни й закарпатські українці. Якщо йдеться про цих останніх, то їхньою єдиною установою та репрезентантом національности була церква. Друга половина 18 ст. творить світлу сторінку в історії Греко-Католицької церкви Закарпаття. Дякуючи наполегливим заходам цісаревої Марії Терезії, яка мусіла перебороти сильний спротив угорської ієрархії, в 1771 р. Мукачівська греко-католицька єпархія була звільнена від своєї дотогочасної канонічної залежности від латинських архиєпископів Еґеру. Австрійський просвічений абсолютизм, відомий під іменем “йосифінізму”, ставив собі за ціль зрівняти у правах греко-католицьке духовенство з латинським. Уніятських священиків вийнято з-під феодальної юрисдикції дідичів та забезпечено матеріяльне існування парафій відповідними земельними фондами. Дбаючи про правильну освіту духовенства, уряд заложив семінарію в Ужгороді.

Ширше історичне значення цих подій полягало на тому, що власне на Закарпатті австрійська політика вперше зустрілася з українським питанням. Можна довести, що цілий ряд настанов і прийомів, зокрема в областях аґрарної та церковної політики, які вперше були випробувані на Угорській Русі, були згодом перенесені до Галичини, коли вона опинилася під австрійським пануванням.

Повертаючися до семигородсько-закарпатської паралелі, треба сказати, що, не зважаючи на те, що австрійська політика в обох областях була зовсім аналогічна, не допровадила вона до однакових результатів. Румунський національний рух, започаткований у другій половині 18 століття, виявив себе тривалим; не зламали його репресії угорської влади, що їм він підпав після 1867 р. Інакше виглядали справи на Закарпатській Україні. Як довго священики своїм положенням мало відрізнялися від селян-кріпаків, вони залишалися в духовій єдності з народною масою. Піднесення соціяльного й освітнього статусу духовної верстви віддалило її від простолюддя та наблизило її до “нотаблів” Угорщини. Греко-католицькі священики стали поступово щораз більше наслідувати форми побуту та піддаватися ідейним впливам мадярських панівних шарів. Таким чином йосифінські реформи довели на Закарпатті до несподіваних наслідків: на довшу мету вони полегшили процес мадяризації тамошньої провідної верстви. У другій половині 19 століття мадяризація греко-католицького клиру стала майже універсальною. Де припізнило національне відродження Карпатської України на добрих два-три покоління.

3. Доповідь Е. Гельцлє (Німеччина), “Проблема війни у Російській революції 1917 р”, четвер, 18 серпня.

(Б. H?lzle: Das Kriegsproblem in der russischen Revolution 1917.)

Теза доповідача про те, що більшовицька революція не була б можлива без воєнної обстановки, зустрічалася з гострими запереченнями з боку наших колеґ з Радянського Союзу та східньоевропейських країн. Вони твердять, що Жовтнева революція випливала виключно з закономірностей внутрішнього соціяльного розвитку Росії та що її, мовляв, ні в якому разі не можна пояснювати такими зовнішніми та випадковими причинами, як I Світова Війна.

У зв’язку з тим нехай мені вільно буде в першу чергу звернути увагу на факт, що Жовтнева революція не відбулася “по Марксу”. Маркс, як відомо, передбачав, що соціялістична революція прийде у країнах найбільш дозрілого капіталізму. Тим часом революція сталася в державі, яка з економічного погляду була відстала та де капіталізм у 1917 р. напевно ще не вичерпав був іманентних можливостей свого природного росту. Якщо хочемо дотримуватися марксистських категорій, взагалі дуже сумнівно, чи можна назвати Жовтневу революцію “соціялістичною”. Бо переворот не був ділом зорганізованої робітничої кляси, російського пролетаріяту. Де був захват влади відносно невеликою, але дисциплінованою та озброєною меншістю, яка зручно використала для свого удару умовини розрухи в державі, спричинені воєнною поразкою.

Жовтнева революція має великий теоретичний інтерес для соціологів і для нас, істориків. Бо хоча вона відбулася під марксистськими кличами, вона рівночасно являється яскравим запереченням історіософічних концепцій Маркса-Енґельса про примат економічного чинника в історичному процесі. Не може хіба бути сумнівів у тому, що в 1917 р. не було на землях колишньої царської Росії ніяких об’єктивних економічних передумов для установлення соціялістичного ладу. Зате були в політичній традиції та соціяльній структурі Росії такі моменти, що робили конституційний правопорядок європейського типу там слабким. Жовтневий переворот не означав перемоги соціялістичної економічної формації над капіталістичною. Але він означав, що політична диктатура опинилася в руках людей, які визнавали соціялістичні ідеали та які своєї владної позиції згодом ужили для соціялістичної перебудови суспільства. Це й було досягнено силою й авторитетом державної машини. У повному протиріччі до доктрини Маркса, не господарські відносини були тут “базою” для політичної “надбудови”, але навпаки, політична система послужила “базою”, що на ній здвигнулася “надбудова” нового економічного устрою.

Історія Жовтневої революції заключає в собі теж інші моменти, що роблять прикрі ускладнення нашим радянським колеґам. Відомо, що радянська історіографія для багатьох років відзначається гурра-патріотичною настановою. Вона ґлорифікує історичне минуле Росії, не зупиняючися при цьому перед різними більш чи менш фантастичними перебільшеннями. Це показується м. ін. у тому, що в радянській історичній літературі існує нахил виправдувати всі війни старої царської Росії, не виключаючи явно імперіялістичних та загарбницьких. Чейже вихваляють навіть реакційних царських ге-нералів, як Суворов і Кутузов, які боролися проти Французької революції. У цьому патріотичному хоралі прикрим дисонансом звучить факт, що сам основоположник модерної Радянської Росії займав у I Світовій Війні позицію, що була далеко не патріотичною, що він був дефетистом, який бажав поразки своєї країни та що він не цурався контактів з зовнішнім ворогом. Коли б ішлося про когось іншого, а не про Леніна, таку поведінку напевно закваліфікували б, як зрадницьку. Але власне тому, що йдеться про особу Леніна, що оточена майже релігійним культом, радянські історики примушені вдаватися тут до різних софістичних тлумачень або замовчувати неприємні факти. Тим часом на ділі парадокс пояснюється дуже просто. Сьогодні прийнято вповні та беззастережно ідентифікувати російські національні інтереси з інтересами т. зв. світової соціялістичної революції. Але ця тотожність не існувала перед 1917 р., ані не вірив у неї сам Ленін, принайменше до моменту Жовтневого перевороту.

4. Доповідь Г. Яблоновського (Німеччина), “Духові течії в Росії у другій половині 18 ст.”, п’ятниця, 19 серпня.

(Н. Jab?onowski: Die geistige Bewegung in Russland in der zweiten H?lfte des 18. Jhs.)

Мені здається, що доповідач не має рації, коли він різко протиставляє “просвічення” (Aufkl?rung) та містицизм. Чейже явище глибоко характеристичне для 18 ст., масонський рух, зокрема його “ілюмінатське” крило, плекав у своїй ідеології своєрідну синтезу просвітницько-раціоналістичних та містичних елементів. Переплетення цих тенденцій знаходимо теж у російському масонстві кінця 18 - початку 19 вв. Інша річ, що суто релігійна якість ілюмінатського містицизму може викликувати сумніви. З точки погляду феноменології релігії треба б тут мабуть говорити про “псевдо-містицизм”. Проф. Яблоновський обмежив свою доповідь до духових течій серед вищих шарів російського суспільства. Коли б він був поширив свій досвід теж на те, що діялося серед російських народних мас, він не міг би був поминути деяких явищ, що виростали на ґрунті традиційного православ’я, та які куди більше заслуговували на імення містицизму, в точному розумінні цього поняття. Маю на звазі виникнення т. зв. “старчества”. Але правда, що ці народні релігійні рухи вже не знаходили сильнішого відгомону серед російського дворянства та дворянської інтеліґенції, охоплених процесом культурної європеїзації.

У своїй аналізі духових течій у Російській імперії другої половини 18 ст. проф. Яблоновський розглядає все в централістичній, петербурзько-московській перспективі. Вважаю, що наше розуміння цих подій багато зискало б на тому, коли б досліджувати їх у територіяльному розрізі, себто приймаючи до уваги регіональні різниці між частинами обширної імперії. Між названими в доповіді представниками російського Просвічення зустрічаємо двох українців, Десницького й Ковельського. Можна довести, що їхнє українське походження не залишилося без впливу на формування духового обличчя цих і інших, їм подібних, історичних діячів. За основне явище в інтелектуальному розвитку російської провідної верстви в 18 ст. звикли вважати її т. зв. європеїзацію. Але однією з найважніших обставин, що обумовила та вможливила оту європеїзацію, було влиття у зверхній шар імперії двох нових етнічних стихій, які, у противенстві до великоруського дворянства, були європейськими за своїми культурними та соціяльними традиціями. Дими двома групами були балтійські німці й українці.

Якщо спеціяльно говорити про український елемент, то доводиться ствердити наявність двох великих хвиль українських впливів у житті Росії. Носіями першої хвилі було українське православне духовенство, виховане у традиціях Київської академії. Часово ця хвиля обіймає другу половину 17 ст. та досягає свого апогею в першій четвертині 18 ст., коли Петро I здійснив свої церковні реформи руками українських ієрархів і богословів. Друга хвиля збігається з царюванням Єлисавети й Катерини II, себто з другою половиною 18 ст., коли українські аристократи, вчорашня козацька старшина, здобувають серйозні, інколи майже домінантні, позиції у двірських і урядових колах Петербургу. При цьому дуже гідне уваги, що ріст українських впливів у центрі збігається з ліквідацією дотогочасних самобутніх установ у самій Україні. Ця збіжність, очевидно, не є випадкова. Маємо тут до діла з явищем своєрідної соціологічної компенсації. Масовий наплив українських духовників до Росії ішов упарі з позбавленням Київської митрополії її незалежного становища та її повною інтеґрацією в Російську православну церкву. Збільшення української участи в імперському політичному керівництві протікало паралельно з ліквідацією української автономної державности, лівобережної Гетьманщини. Люди, які зневірилися в можливості відстояти самобутній національний розвиток власної країни, знаходили нову, всеімперську арену для свого соціяльного вияву. З другого боку, відтягнення найактивніших сил з українського терену позбавляло крайові установи вітальности та радикально зменшувало відпорність на нівеляторські заходи центрального уряду.