УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА Й ІДЕЯ СОБОРНОСТИ{51}

Не може бути двох думок про те, що найбільше дотеперішнє досягнення нашої політики на еміґрації - це постання Української Національної Ради{52} та реорганізація Державного Центру Української Народньої Республіки. Від цієї знаменної події, що сталася влітку 1948, відділяє нас уже більше як півтора року. Тому маємо змогу оцінити її з деякої відстані. Пора переглянути пройдений шлях, зробити підсумки і спробувати визначити перспективи дальшого розвитку.

Епохальне значення УНРади в тому, що наша новітня історія ще не знала об’єднання політичних сил на такому широкому фундаменті. Треба виразно відмітити факт, нашою громадськістю звичайчо недобачуваний: Українська Національна Рада, бувши продовженням традицій нашої державности доби визвольних змагань, рівночасно позначає великий проґрес української політичної думки в порівнянні зо станом 1917-1921 рр. Обоснуванню цієї тези присвячуємо цю статтю.

Прогрес полягає в тому, що УНРада є першим нашим національно-державним центром справді всеукраїнського або, як ще звичайно кажуть, “соборного” значення. Вперше в УНРаді органічно поєднані в одній спільній репрезентації всі території України, зокрема Україна наддніпрянська та західня. Як відомо, західня Україна теж не одностайна в собі: вона розпадається на ряд областей -Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина, - що кожна з них мала донедавна окрему політичну індивідуальність. Все ж проблема соборности зводиться в основному до взаємин між Наддніпрянщиною й Галичиною; тому якраз над цим аспектом проблеми прийдеться насамперед зупинитись.

Соборність України, врочисто проголошена універсалом Директорії 22 січня 1919 р., в тій добі не дочекалася своєї повної практичної реалізації. 1919 р. бачимо, з одного боку, ствердження принципу, з другого боку - менше чи більше вдалі спроби координації східньо- й західньоукраїнських змагань. Кульмінаційним пунктом був похід об’єднаних українських армій на Київ-Одесу влітку 1919. Але це ще не була реальна соборність, себто злиття всіх українських територій в одну державу. Творці акту 22 січня розуміли його як вступний договір про об’єднання обидвох українських державностей. Саме практичне проведення відкладено на пізніше, коли парлямент, вибраний на цілій українській території, випрацює нові спільні основні закони (конституцію) соборної Української Народньої Республіки та введе в чинність спільні державні органи. Як знаємо, це ніколи не сталося. Наддніпрянщина й Галичина існували далі: до самого кінця визвольних змагань як два окремі державні тіла, з двома урядами та арміями, а також з двома різними політичними лініями, що не були позбавлені розбіжних тенденцій.

Легко нам сьогодні цей тодішній стан речей критикувати. Але великою наївністю було б винуватити за недовершеність соборности національний провід доби визвольних змагань. Суть справи полягала не в тому, що наші східні чи західні керманичі не бажали соборности, не розуміли її ваги, - лиш у тому, що здійсненню єдности противилися майже непереборні об’єктивні перешкоди. З них найважливіша була наступна: київський уряд, неспроможний дати собі раду з наступом червоних і білих росіян та з внутрішнім хаосом у країні, не був спроможен брати на себе відповідальности за організацію ще одного, західнього фронту. Іншими словами, відпір проти польського напасника не переставав бути одним з завдань всеукраїнської стратегії й дипломатії, а перетворювався в ніби льокальну галицьку справу. Незадовільність цієї ситуації безсумнівна. Але в тодішніх обставинах кращої розв’язки дійсно бути не могло. Бо Київ не мав можливости ані брати у свої руки керівництво й відповідальність за протипольський фронт, ані не міг галичанам наказати, щоб вони склали зброю перед ворогом. Галичанам не лишалося нічого іншого, як самим думати про оборону землі. Результатом цього була наявність двох українських стратегій і дипломатій, які могли між собою шукати зближення, але які не могли точно покриватися, бо в них були дві різні спрямованості: в галичан односторонньо анти-польська, а в наддніпрянців односторонньо антимосковська. До цього головного, засадничого моменту прилучався цілий ряд інших: чималі об’єктивні відмінності в соціяльній структурі, в атмосфері побуту і громадській вихові між нашим Сходом і Заходом. Ці речі корінилися в довгій минувшині й тому годі їх було, навіть при обопільній найкращій волі, зліквідувати соборницькими декляраціями чи урядовим декретом.

Не зважаючи на те, що акт 22 січня 1919 р. не був у свій час практично введений у життя, він залишився вихідною точкою всієї дальшої еволюції. В міжвоєнній добі українські землі знову опинилися розділені чужими державними кордонами. Але постулят соборности став невід’ємною частиною всіх українських політичних програм цієї доби - від консервативно-гетьманської починаючи й на націонал-комуністичній кінчаючи.

Які поступи зробила реалізація ідеї соборности за двадцятиліття, що відділяє кінець періоду визвольних змагань від початку другої світової війни? Велетенську працю пророблено передусім над вигладженням старих культурних відмінностей, над витворенням нової всеукраїнської духовости. Згадати б лише про уніфікацію літературної мови, правопису. Великі заслуги на полі культурного зближення поклали культурні діячі наддніпрянської еміґрації, що по 1921 р. або просто поселилися на одній з наших західніх територій, або які, - навіть живучи по Прагах, Варшавах, Берлінах, Парижах, - брали участь у духовому житті галицько-волинської землі, друкували свої твори у Львові й там же знаходили споживачів своєї продукції. Мабуть, не менш важлива, хоч часово коротша була активність тих галичан, що в період відносного лібералізму в совєтах (20 роки, українізація) відогравали помітну ролю в УССР. Для прикладу назвім з одного боку імена Маланюка й Ковжуна, з другого боку Курбаса й Бойчука.

Менше доторкальними були досягнення в політичній ділянці. Щоправда, такі видатні представники нашої теоретичної суспільної думки, як Липинський, Донцов і Липа були постатями яскраво всеукраїнськими. Кожний з них міг би повторити, що сорок чи п’ятдесят років раніше сказав про себе Драгоманов: “Я не в меншій мірі письменник галицький, як наддніпрянський”. Усі три згадані автори були народженням наддніпрянцями, життям і працею нерозривно зв’язані з “сьогобічною” (позасовєтською) Україною міжвоєнної доби.

Для практичної всеукраїнської політичної дії обставини дальше залишилися несприятливі. На різних теренах західньої України, - в Галичині, на Волині, Закарпатті, Буковині, - повсякденна політика мала здебільша льокальний характер, зумовлений окупаційною дійсністю даної чужої держави-завойовника. Зокрема насущним хлібом політичної Галичини була боротьба проти польського режиму. Наддніпрянська еміґрація, що повинна була бути носієм ідеї соборности, не могла цього виконати задля своєї польонофільської закордонно-політичної орієнтації. Це розходження між еміґраційним урядом УНР та галицьким проводом треба вважати за головну причину, чому сьогобічна Україна не спромоглася в міжвоєнній добі на репрезентаційний центр всеукраїнського значення.

На Радянщині останніми носіями незалежної політичної думки були колишні укапісти й боротьбісти, українські націонал-комуністи типу Хвильового чи Скрипника. Ці середовища були настроєні яскраво по-соборницьки. Недаремно в органі хвильовистів “Літературному Ярмаркові” красувалося гасло “Нехай живе соборна Українська Радянська Соціялістична Республіка!”, при чому це розумілося напевне не на теперішній сталінський лад.

До проявів активного соборництва націонал-комуністів належало субвенціонування культурного життя серед українських скупчень у Совєтському Союзі поза границями УССР (на Курщині, Вороніжчині, Донщині, в Криму й Кубанщині, в колоніях осередньої Азії та Далекого Сходу). З цих же мотивів випливало старання про контакти з Галичиною та іншими західніми землями та підтримка, що її Харків давав тамтешнім національним установам, навіть та-ким, що зовсім не мали “радянофільського” забарвлення. Рівночасно українські комуністи форсували в Комінтерні протипольський курс. Але на кінець 20-х і початок 30-х років припадає розгром українських комуністичних формацій, а 1933 рік мало хто з їхніх лідерів перетривав навіть фізично.

Ще слово про націоналістичний рух, що в 30-х роках виріс на найпомітнішу силу на позасовєтській Україні. Питання про соборництво націоналістів має два аспекти. Поперше, - скільки йдеться про взаємини різних територій і скупчень нашого Заходу, подруге, -про відношення західньої України, як цілого до Наддніпрянщини. Отож, доводиться ствердити, що з усіх партій чи ідейнополітичних течій, що перед 1939 були чинні на нашому Заході, націоналісти зробили найбільше зусилля для того, щоб вести політику, яка не була б льокальною. Націоналісти розбудували організаційну сітку, що охоплювала всі терени сьогобічного українського світу: Галичину, Волинь, Закарпаття, Буковину й еміґраційні осередки в Европі та Америці. В цьому полягала виразна перевага націоналістичного табору над всіма іншими конкуренційними течіями. Націоналісти багато зробили для скріплення української свідомости серед деяких відсталих областей, як наприклад, на Закарпатті.

Але річки Збруч таки не вдалося перескочити. Чутки про те, буцімто ОУН має підпільні зв’язки на Наддніпрянщині, походили від самих націоналістів і належали до заходів їхньої партійної пропаґанда. При цьому націоналісти любили покликуватися на те, що совєтська влада громила у своїх декляраціях та судових вироках “український націоналізм”. Оцей підсовєтський т. зв. “націоналізм” старалися західньоукраїнські націоналісти переписати на конто заслуг своєї партії.

Незорієнтована публіка схильна була цьому вірити. Тим часом, не зважаючи на однозвучність назви, йшлося про соціяльно-політичні явища зовсім різного порядку: підсовєтський т. зв. “націоналізм”, - у розумінні большевицької влади й самого тамтешнього населення, - це був просто український патріотизм, самостійництво. Сюди прираховували всякий прояв “ухилу” від офіційної лінії в національному питанні Ясно, що в такі “націоналісти” міг дуже легко попасти навіть автентичний партійний комуніст, не згадуючи про демократів-“петлюрівців” тощо. Цей елементарний, партійно зовсім нездиференційований підсовєтський “націоналізм”-патріотизм не мав, крім назви, багато спільного з західньоукраїнським і еміґраційним “націоналістичним рухом” з-під знаку ОУН. Цей останній був ідейно-політичною течією, своєрідною партією поміж іншими чинними на нашому Заході течіями й партіями. Те, що оунівських націоналістів відрізняло, було не самостійництво, яке для всіх напрямів було самозрозумілим постулятом, а, поперше, революційно-терористична тактика, подруге, певна внутрішньополітична устроєва концепція, концепція України “вождівської” та монопартійної. Не тут місце точніше аналізувати природу націоналістичного руху. Тому обмежуємося на наступному твердженні, що стосується нашої безпосередньої теми: саме цей оунівський націоналізм, - дякуючи деяким питоменностям своєї ідеології і практичної методики, - “в роки війни зустрівся зі стіною нерозуміння українців на схід від Збруча”, кажучи словами видатного наддніпрянського публіциста (Юрій Шерех: “Думки проти течії”).

Не зважаючи на своє галасливе соборництво на словах, націоналісти, - може більшою мірою, ніж яканебудь інша політична течія на нашому Заході, - показали свою нездатність знайти спільну мову з людьми, що вийшли з підсовєтського світу. До цього спричинився і своєрідний націоналістичний “догматизм” (неохота інтелектуально сприймати дійсність у тих явищах, де вона відхиляється від самовільно надуманого ідеалу), і той факт, що націоналістична концепція партії-“ордену”, культ “вождів”, макіявеллістична політична мораль тощо мусіли наддніпрянських земляків відштовхувати своєю подібністю до найбільш одіозних рис комуністичної диктатури.

До кінця 20-х років контакт між двома Українами, “сьогобічною” й “потойбічною” - був доволі жвавий. Але в 30-х роках “залізна заслона” на Збручі (цього терміну тоді ще не вживали, але факт існував повністю) робилася дедалі щільнішою. Для українців в СРСР, втиснених у кліщі тоталітарної державної машини, свідомість того, що десь є позасовєтський український світ, - про що інтеліґентні люди в теорії, самозрозуміло, не забували, - ставала майже іреальним мітом. Рівночасно також на “сьогобічній” Україні слабо живе розуміння тих процесів, що відбувалися на Радянщині, - процесів, які для майбутности всієї нації мали вирішальне значення. Від часу остаточного запанування Сталіна та започаткування “сталінських п’ятирічок” совєтська дійсність робилася заплутаним ребусом, що в ньому тяжко було визнатися всякій людині, яка не пережила цього на власній шкурі.

Безпосередній досвід могла б замінити хіба що кропітка наукова аналіза. “Сьогобічна” (західня й еміґраційна) Україна здобулася на велику протестаційну акцію з приводу голоду на Великій Україні. (Вона знайшла навіть деякий відгомін у світовій опінії). Але наш Захід не спромігся ні на який науковий інститут чи хоч би просто фаховий журнал, що його метою було б систематичне вивчення підсовєтської української, а також т. зв. “всесоюзної” проблематики (бо ця остання не повинна для нас бути байдужою).

Такий почин, що в тодішніх обставинах являв би собою найбільший викон справді всеукраїнської, соборницької політики, не переростав матеріяльних спроможностей нашого Заходу. Але 30-і роки взагалі позначаються катастрофальним зниженням рівня української політичної думки на західніх землях. Зокрема в Галичині запанував серед старшого покоління дух плиткого, вульґарного практицизму (“політика малих діл”). Серед молоді, вихованої у школі Донцова, плекався іраціоналізм і псевдоволюнтаризм, який з невігластва робив громадську чесноту (мовляв, не об’єктивне знання дійсности потрібне, а “незламне хотіння”, яке дасть собі раду з усіма перешкодами). Іван Мітринґа, що присвятив багато уваги заглибленню у східньоукраїнську проблематику, залишився серед націоналістичного покоління відокремленою появою. Де недоцінення ваш об’єктивних совєтознавчих студій - один з найбільших “гріхів занедбання” супроти соборницької заповіді, який лежить на проводі “сьогобічної” України міжвоєнної доби.

Засадничу зміну принесли щойно події другої світової війни. Починаючи від 1939 р., насамперед під совєтською, потім під німецькою, згодом же знову під совєтською окупацією відбулося зіткнення між східніми й західніми українцями. Ця зустріч між “сьогобічними” й “потойбічними” належить до найважливіших результатів минулого десятиліття.

Включення території західньої України у склад совєтської держави супроводжується велетенськими стражданнями людности цих земель. А все ж, в історичній перспективі це об’єднання наддніпрянської та західньої України в рамках УССР не позбавлене позитивних рис: вперше від 17 ст. політична єдність нашої країни існує не як постулят, не як далекий ідеал, але як факт. Звісна річ, це єдність під чужим ярмом. Але у спільних переживаннях, стражданнях і боротьбі виковується новий всеукраїнський тип, що буде носієм завтрішнього дня нації. Хто сам родом з західніх земель, той не може не жалувати за цим старим світом своєї вужчої вітчизни, в якому - попри всю його провінційну обмеженість - було чимало хорошого, цінного, теплого. Тепер це відійшло до безповоротної минувшини. Території західньої України втратили характер окремих індивідуальностей, як вони збереглися до другої світової війни. Щоправда, на поверхні життя видно лиш совєтизацію нашого Заходу, його рівняння вниз, насильне пристосування до большевицького стандарту. Але справа цим не вичерпується. Не зважаючи на всю майстерність совєтської поліційно-терористичної системи, вона не може перешкодити тисячним особистим контактам між уродженцями східньо-осередніх та західніх земель. Так відбувається процес інтеґрації нової збірної свідомости українських мас.

Повторюємо ще раз: колишній галицький, волинський, закарпатський, буковинський світики вмерли й не повернуться ніколи. Хто побував у Львові влітку 1941, по півторарічній усього лиш, першій совєтській окупації, міг констатувати глибокі зрушення в соціяльній структурі та у традиційному світогляді місцевого населення. Але зміни відбулися не лише на захід від Збруча. Загально відомо, який великий вплив має на підсовєтських людей (без різниці націо-нальности), що їх уряд так довго тримав в герметичній ізоляції, всякий стик із зовнішнім світом. Двічі інтенсивніший цей вплив, коли зустрічаються сини одного народу. В період від осени 1939 до літа 1941 підсовєтська українська інтеліґенція із ледве прихованими пристрастю й надією сприймала всі подуви з новоприлучених західніх областей. Одна розмова, одна книжка вистачали, щоб захитати людину в їй совєтській благонадійності, Через контакт з населенням Галичини й Волині “заразилися” тисячі совєтсько-українських службовців. Влада пробувала тому протидіяти приспішеними змінами в персональному складі службового апарату. Але це не спинювало просякання західньоукраїнських впливів у суспільство Наддніпрянщини.

Можна бути певним, що в останні повоєнні роки ці процеси пішли ще далі, охопили не лиш інтеліґенцію, але й селянські й робітничі прошарки. Комуністичний уряд старається у своїй внутрішній і зовнішній пропаґанді викликувати враження, ніби в УССР усе повернулося до “нормального” стану речей з-перед війни. Але думки, почування й настрої, що ними живе український народ під совєтським режимом, не ті, як перед десятьма роками. До скріплення українського патріотизму та антибольшевицької опозиційности причиняється не лише сама війна (хоч і вона мала велетенський вплив, розбиваючи переходово “залізну заслону” та підриваючи віру в міт про непереможність Москви), але, першою чергою, співжиття східніх і західніх українців в одній державі. Нелегко з еміґраційної перспективи схарактеризувати нову всеукраїнську духовість, що народжується на батьківщині. Але ризикнемо, з великою дозою правдоподібности, визначити вклади нашого Сходу й Заходу в цю соборницьку синтезу. Найвартісніше, що приносять “східняки”, це звичка до “великопростірного” мислення (у противенстві до галицької провінційности) та більший досвід практичного, економічного й культурного будівництва в державних маштабах. З “західницького” ж боку - це загострений національний фанатизм, воля за всяку ціну здобути політичну незалежність та непримиренний “мазепинський дух” (у противенстві до деякої національної аморфности великої частини наддніпрянського українства), що такий страшний Москві.

Паралельно до цього відбувається “соборницька інтеґрація” на скитальщині. Для нашої сучасної еміґрації питоменне, що вона охоплює виходців з усіх українських земель, хоч не в рівномірній пропорції. Зустріч і обмін думок між “західняками” і “східняками” належить до найцікавіших, найвартісніших моментів першого, “німецького” етапу нашої скитальської одисеї. У спільних таборових бараках опинилися сини Києва, Харкова і Львова. Таборовий побут завжди має в собі щось ненормальне, нездорове. Годі дивуватися, коли це приводило деколи до всяких терть і непорозумінь. Але зворотний бік прикрої злободенщини, - це небувала нагода для взаємо-пізнання та для дискусій між синами східньої й західньої України. Виявилося, що ніщо засадниче нас одних від одних не відділяє, що ми ближчі, ніж ми, може, навіть самі думали. Плід цього інтеграційного процесу - об’єднання представників земель Соборної України в одній Національній Раді Гідно уваги, що взагалі не треба було вводити в УНРаді якогось “територіяльного ключа”. Це доказує, що існуючі в нашій еміґраційній громадськості внутрішні “поділові лінії” пробігають за іншими критеріями.

В людській природі лежить, що широка публіка швидко призвичаюється до реалізованих досягнень і не вміє оцінити й пошанувати того гіркого труду, якого вони коштували. Вище вже була мова про те, що УНРада - перший наш державно-політичний центр дійсно всеукраїнського значення та що сучасному поколінню було дано піти крок дальше, ніж нашим батькам, які не зуміли перебороти східньо-західнього дуалізму. Це не значить, що сучасне покоління “більш патріотичне” чи “мудріше”, ніж покоління доби визвольних змагань. Але творці УНРади мали те щастя, що могли будувати на фундаменті, що коло нього протягом кількадесят років трудилися найкращі сини України і що його наріжним каменем залишається акт 22 січня 1919. Якщо ми хочемо бути зовсім об’єктивні, то мусимо додати, що частинно завдячуємо цей поступ також зміненій повоєнній міжнародній обставі, яка зробила безпредметовими наші колишні спори про “орієнтацію” і яка дозволяє скупчити українські національні сили проти одного противника. Відмічуючи ці об’єктивні фактори, що уможливили постання всеукраїнського національно-державного центру на чужині, ми не хочемо, ясна річ, ні в чому зменшувати історичної заслуги творців УНРади, що їм дано було зробити вирішальний крок і “засипати Збруч”.

На цьому місці можна б скінчити статтю, коли б не треба було розправитись ще з одним поширеним непорозумінням. Ідеться про недоладні “історичні паралелі”, що їх знаходимо в писаннях деяких сучасних публіцистів, між станом українського східньо-західнього дуалізму 1918-19 рр., та гіпотетичним станом “двоєвладдя” в наших нинішніх обставинах на випадок постання “конкуренційного” до УНРади якогось другого “державного центру” на еміґрації.

Факти, які служать підложжям для цих спекуляцій, загально відомі: авторитет Державного Центру Української Народної Республіки та її основного органу, Української Національної Ради, серед нашого суспільства, на жаль, небезспірний. Щоправда, велетенська більшість підтримує УНРаду, а в тому числі - арґумент якісний, що не менше важливий за кількісний? - без винятку всі відповідальні, дозрілі, мислячі елементи еміґрації. Однак, не можна забувати, що в умовах чужини Державний Центр не має й не може мати засобів примусу, які в нормальних обставинах дозволяють урядові боронитися проти злочинців і ворохобників. Авторитет екзиль-ного уряду виключно моральний. Це, очевидно, відкриває велике поле попису для одиниць і груп малодисциплінованих, безвідповідальних, честолюбних. Це звичайна справа в політичному житті майже всіх еміґрацій, при чому годиться зауважити, внутрішні відносини серед української скитальщини, мабуть, кращі, ніж серед багатьох інших еміґраційних середовищ.

Одначе, знайшлася серед нас деструктивна група, яка бачить ціль свого існування в тому, щоб явно чи підступно “рити” під УНРадою. На думці маємо партію націоналістів тоталістичного типу, називаних, від імени їхнього фюрера, “бандерівцями”. Хто вивчав історію й соціологію українського націоналістичного руху (з-під знаку ОУН) взагалі, а його бандерівської фракції зокрема, того ця постава бандерівців не буде дивувати. Бож бандерівщина на нашому ґрунті є висловом тих тоталістичних тенденцій, що їх бачимо в житті багатьох модерних народів; цодібно, як їхні західні ідеологічні дядьки, бандерівці опановані божевільною жадобою влади і вони хотять не просто незалежної України, але тільки таку українську державу, що в ній п. Бандера виконував би ролю самовладного диктатора, ОУН (р.) - ролю безконтрольної монопартії “ордену”, а “служба безпеки” - функцію рідного НКВД. Для досягнення цієї мети, бандерівщині треба передусім “унешкідливити” українські демократичні сили. Не диво, що головні атаки бандеро-націоналістів скеровуються проти заборола демократичного правопорядку, що ним є Державний Центр Української Народньої Республіки та УНРада.

Отже, дійсно доводиться рахуватися з тим, що бандерівці (які до останніх часів формально залишалися в УНРаді, що зберігало якусь нитку контакту між ними та українським світом демократичного правопорядку) з УНРади виступлять і заснують свій “конкуренційний” центр. Зав’язок такого центру мають вони вже сьогодні в т. зв. УГВР (Українській головній визвольній раді: фіктивному утворі, що ним бандерівська партія вряди-годи користується, коли їй вигідно шантажувати публічну опінію іменем “воюючої України”). Вже раніше пробували УГВР протиставляти Державному Центрові УНР. Не тяжко собі уявити, що ці спроби можуть бути поновлені і скріплені.

Цілком зрозуміло, що ця перспектива різкого двоподілу українських політичних сил на еміґрації непокоїть багатьох громадян. Це занепокоєння знайшло свій вираз у різних статтях і виступах. Усе було б у порядку, коли б деякі з авторів цих статтей і заяв не вживали зовсім недопущенного арґументу. Який це арґумент, ми вже натякнули вище: “аналогії” й “паралелі” між гіпотетичним сучасним двоподілом та нашим східньо-західнім дуалізмом доби визвольних змагань. Не сумніваємося в суб’єктивній найкращій волі авторів цих “історичних паралелів”, бо чейже так говорять щирі захисники УНРади? Але суб’єктивна добра воля не міняє нічого в тому, що згадана арґументація недоречна і що вона, хаотизуючи українську політичну думку, об’єктивно йде на користь хіба бандерівщині.

Взаємини між Директорією УНР та урядом ЗОУНР, між Петлюрою й Петрушевичем характеризувало те, що кожна сторона була безспірною законною владою для певної частини українських земель, що зрештою формально стверджує акт 22 січня 1919 р. Тертя випливали з трудности координувати протипольський і протимосковський фронти в українській стратегії й дипломатії. Але ніколи не було й натяку на те, щоб Петлюра й Петрушевич заперечували один одному право очолювати й репрезентувати чи Наддніпрянщину, чи Галичину. Очевидно, не можна не жаліти, що українство не зуміло в тому періоді перебороти східньо-західнього дуалізму. Вище було згадано про причини. Але ясне територіяльне розмежування компетенції між наддніпрянським і галицьким українськими урядами ставило їхні взаємини у площину правопорядку.

Отже, це рішуче забагато чести для бандеро-націоналістичних і угаверівських демагогів - трактувати їх на одному рівні з леґальною й демократичною владою ЗОУНР. Втім, певно й самі бандеро-націоналісти не погодилися б з послідовним проведенням цієї історичної паралелі. Бож вони своїх претенсій ніяк не обмежують територіяльно на західній Україні, на Галичині. Навпаки, бандерівщина змагає до того, щоб у майбутньому диктаторствувати над усією соборною Україною і щоб уже тепер досягти неподільного гегемоніяльного становища в українському визвольному русі. Себто, нема найменшої надії на те, щоб взаємини між УНРадою й т. зв. УГВР могли бути впорядковані на базі територіяльного розмежування впливів.

Якщо вже конче шукати історичних паралелів, то конфлікт між УНРадою й бандерівським виплодом УГВР можна б порівняти з боротьбою між Українською Народньою Республікою й Гетьманщиною в 1918 р.; в обидвох випадках ідеться не про конфлікт двох територіяльних одиниць, але двох систем, устроїв та ідеологій, що змагаються за провід над тією самою територією й населенням. Але на цьому подібність кінчається. Бо площина конфлікту сьогодні інакша, ніж у 1918 р. Тодішнім “каменем спотикання” була соціяльно-економічна проблема: соціяльна (зокрема аграрна!) революція проти соціяльної реакції. Нині ж спір іде за питання політичного режиму: демократичний правопорядок проти вождівсько-монопартійного тоталізму.

Міг би хтось сказати: чи не передчасно заводити спір за форму майбутнього устрою, коли Україна стогне в большевицькому ярмі? Чи не краще було б підождати з цим принаймні аж до дня перемоги? Відповідаємо: смішним доктринером назвемо того, хто почав би нині сварку за деякі детальні питання майбутнього державного будівництва (напр., скільки десятин землі на одну селянську родину і т. п.), що можуть, отже, для нас покищо мати хіба чисто академічний, а не практично-політичний інтерес. Але це не стосується фундаментальних устроєвих альтернатив, що їх годі залишити в завішенні, бо в них заняття такої чи такої позиції, такого чи такого рішення неминуче вже тепер. Липинський мав повну рацію, коли вказував на діялектичну взаємозалежність, яка в політичній області існує між ідеалом-ціллю та засобами (в найширшому значенні слова) для досягнення цієї цілі. Від “візії” майбутньої України, що її маємо, в рішальний спосіб залежать наші теперішні організаційні методи й політична стратегія.

І навпаки: застосуванням метод організації й боротьби вже тепер перерішуємо “зміст” майбутньої України, бо сучасна визвольна боротьба - це зародок української державности “Візії” України в демократичному та націоналістично-тоталістичному таборах такі неспівмісні (з одного боку: “І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син і буде мати і будуть люди на землі”, з другого боку: “ідеал” концентраку, з повіваючим над ним блакитно-жовтим прапором), - ці візії такі антитетичні, що тяжко сподіватися, щоб люди, наставлені на такі дві неподібні України, могли в тривалий спосіб узгіднити свої дії навіть у фазі боротьби проти спільного зовнішнього ворога. Згідно з більшим нахилом до толерантности та до “плюралізму” в ідейно-політичних справах, що притаманне демократії, демократичні чинники скорше готові до деяких поступок супроти тоталістів, ніж навпаки. Хто студіював історію взаємин між українським демократичним і націоналістично-тоталістичним світами, той знає, що це націоналісти (згідно з вченням їхнього ідеолога Донцова про “еспанський шлях”) були повсякчасно аґресорами та паліями наших внутрішніх міжусобиць. Демократичний світ був толерантний, може аж надто толерантний... Але є такі принципові позиції, -йдеться про сам фундамент демократичного правопорядку, - що їх демократи здати не можуть, що за них вони будуть боротися до кінця... Справа дістає ширше тло через те, що дилема між демократією та тоталістичною диктатурою ні в якому разі не є специфічно українською турботою. Навпаки, це виразно загальноєвропейська, а, може, навіть світова проблема. Більшість європейських народів зустрілася в останньому поколінні з загрозою (й то загрозою зсередини!) тоталізму в одній з двох, а найчастіше рівночасно в обидвох його формах: “лівій” комуністичній і “правій” фашистській Тільки простачки або лицеміри можуть казати, що український народ зазнав тоталістичну загрозу тільки ззовні - в формі московського большевизму та німецького нацизму-фашизму. Істина інакша: однаково “лівий”, як і “правий”, тоталітаризми існували й існують серед нашого народу також як його внутрішні захворування. Тільки з тією різницею, що український комунізм (повторюємо: український комунізм) вже пережився (хоч навіть серед сучасної еміґрації оформилася групка, що погано маскує свої націонал-комуністичні “троцькіст-ські” чи “тітоїстські” симпатії, але це вже виразно епігонське явище), тоді коли наш доморослий “правий”, націоналістичний тоталізм (не зважаючи на те, що й він вступив у фазу занепаду й розкладу від розламу в ОУН у 1940 р.) все ще хоче кусатися.

Але повернімося до нашої властивої теми: до питання про відношення між традиційною українською “східньо-західньою” проблемою та модерною проблемою демократії й тоталізму. Не тяжко відгадати, який був хід думки тих авторів, що хотіли б конфлікт між УНРадою й УГВР вкласти в “історичну аналогію” наддніпрянсько-галицького дуалізму доби визвольних змагань. Людей баламутить обставина, що дійсно (як ми, зрештою, самі вже вище підкреслювали) наші сучасні “східняки” досить відпорні на тоталістичну пропаґанду, тоді як більшість членства бандеро-націоналістичної партії рекрутується з західніх українців. Людям здається, що їм вдасться “спекатися” прикрої бандерівської проблеми, чи принаймні скинути з себе співвідповідальність за цю національну виразку, коли справу представляти як, буцімто, льокальну галицьку справу. На жаль, це надто просте уявлення, щоб воно могло бути правдиве. Бо, поперше, між бандеро-націоналістичними головорізами знаходимо також певний відсоток “східняків” (див. хоч би склад бандерівської репрезентації в УНРаді!). Подруге, велика частина галичан стоїть непохитно на позиціях демократичного правопорядку і в перших лавах борців проти тоталістичної сарани. І найважливіше: оскільки бандерівщина всією силою прямує до гегемонії над цілістю української національної справи, отже, й такі чи такі результати цього конфлікту буде нести вся соборна нація.

До вияснення залишається останнє питання: чому відпорність проти тоталізму відносно сильніша в “східняків”, ніж “західняків”? Думаємо, що причина ось у чому: тоталістична хвороба вибухнула в східній галузці нашого народу раніше, ніж у західній. В добу визвольних змагань Галичина виявила дуже високий стандарт демократичного правопорядку. В цей же час на Наддніпрянщині шаліла неуговкана соціяльна революція, яка у своєму крайньому крилі вже виразно перекочувалася на тоталістичні позиції: прийняття боротьбістами й укапістами т. зв. “радянської плятформи” й концепції “диктатури пролетаріяту”. Всі об’єктивні свідчення згідні в тому, що близько половини 20-их років більшість наддніпрянської інтеліґенції, зокрема молоді, стояла на націонал-комуністичних позиціях. Але тоталістичні тенденції, що скорше визріли на Наддніпрянщині, там же почали скорше занепадати. Високохарактеристична щодо цього ідейна еволюція М. Хвильового: від барда “загірної комуни” до провідника орієнтації на “психологічну Европу”. Щоправда, природний життєвий шлях українського комунізму був укорочений рукою сталінського терору. Можна лиш робити здогади, як би без цього пішов був розвиток українського націонал-комуніетичного світу. Дуже правдоподібно, що “лівий” тоталітаризм був би ще трохи довше залишився живий як внутрішня українська проблема. Але сталінський терор, попри всю свою жахливість, не був без деяких позитивних результатів: він убив міт “загірної комуни”, який зводив на манівці українство східніх земель на початку 20-их років. “Східняки” не знають “політичної техніки” європейського демократичного устрою, але їхні досвіди зі сталінізмом защепили їм органічну ненависть до режиму терору й диктатури Люди з цією життєвою школою навчені не вірити обіцянкам і шантажам тоталістичної демагогії, хоч би не знати як приманливим. Це робить “східняків” відпорними також на бандеро-націоналістичну пропаґанду, що в ній вони інстинктом відчувають перелицьований большевизм. Зовсім подібне явище бачимо в сучасній Німеччині: перед Гітлером компартія збирала в Німеччині мільйони голосів, після Гітлера німецький народ не хоче чути про комунізм, бо в комунізмі все нагадує йому той проклятий нацистський режим, якому Німеччина завдячує всі свої нещастя. Хто раз здорово попарився, той дмухає потім на холодне. Якщо націоналізм знаходить собі ще клієнтів серед “західняцької” частини нашої еміґрації, то це лише тому, що він ще не встиг здемаскуватися до кінця, без решти, повністю виявити свою природу. Вже десять років тому націоналістичний рух вступив у виразно занепадну фазу свого існування, але націоналістичні міти ще втішаються рештками колишнього престижу, націоналістичні уявлення й звички ще мають силу над великою частиною західньоукраїнської публіки. (Щоб оминути термінологічних непорозумінь, пригадуємо ще раз: під словом “націоналізм” ми розуміємо скрізь і всюди не патріотизм, самостійництво і змагання до національної незалежности, - бо це змагання спільне всім сучасним українським таборам, - але ту ідейно-політичну течію з “вождівськими” й монопартійними тенденціями, що її ідеологом був Донцов, а організаційною формою ОУН).

Найпевнішим способом для остаточної компромітації бандерівщини було б допустити її на деякий час до проводу. Не тяжко собі уявити, чим би це скінчилося. На жаль, це надто коштовний експеримент, щоб собі могти на нього дозволити. Бо бандеро-націоналісти втягнули б неминуче в ганьбу й катастрофу всю нашу національну справу. Отже, мусимо висловити надію й гаряче бажання, що українське громадянство зуміє перебороти божевілля тоталістичного націоналізму, доки він не завдав нашій визвольній справі непоправної шкоди. Але це не станеться само собою, лиш напруженим зусиллям усіх сил демократичного правопорядку, які об’єднуються довкола УНРади. Зокрема потрібна тісна співпраця наддніпрянської й західньоукраїнської демократії. Люди, що цього прагнуть, ні в якому разі не повинні вживати недоладних “історичних аналогій”, що про них ми говорили вище, які тільки кидають заколот в українську політичну думку.