ПРОЯВИ НОВОГО КУРСУ

За найбільшу новість, у порівнянні з передвоєнними й першими повоєнними роками, треба вважати обставину, що керівні посади в Україні опинилися переважно в руках місцевих людей. З преси можна дізнатися про персональний склад республіканського уряду, Центрального Комітету КПУ, Верховної Ради УРСР, а також про прізвища секретарів обкомів, Директорів важливіших підприємств і репрезентативних культурних діячів. На жаль, маємо тільки небагато особистих даних про цих людей, але навіть із звучання їхніх прізвищ можна судити, що в більшості випадків ідеться про природних українців. Ще напередодні війни росіяни творили 65% в центральних державних і партійних установах УРСР; сьогодні це відношення відвернене: українці становлять 62%, а члени інших національностей, переважно росіяни, - 38%. Ключові позиції секретарів обкомів обсаджені українцями на 72%. (Для орієнтації можна додати, що українці творять 75-80% усього населення УРСР).

Новий курс знайшов свій символічний вислів у тому, що після відкликання останнього сталінського сатрапа, Мельнікова, якому закинено “ухил від принципів ленінської національної політики”, першим секретарем ЦК КПУ став українець Кириченко. Це перший випадок за все тридцятип’ятилітнє існування Радянської України, що найвище становище в республіці довірено автохтонові.

За останні два роки переведено досить помітну реорганізацію адміністративно-господарської структури СРСР в напрямі її частинної децентралізації. Ряд міністерств, - такі, як вугільної промисловости, чорної металюрґії, пошти, вищої освіти, культури, - перемінено із “всесоюзних” на “союзно-республіканські”. Не підлягає сумніву, що компетенції української радянської бюрократії поважно збільшилися в господарській та культурній галузях.

Рівночасно зросла й питома вага українського елементу у всесоюзному маштабі. Від 1953 року Кириченко належить до Президії КПРС. Під цю пору у склад всесоюзного уряду входить щонайменше десять колишніх міністрів УРСР, перенесених на працю до центральних установ у Москві. Серед одинадцяти нових маршалів Радянського Союзу, призначених у квітні 1955 року, п’ять, здається, українського походження. Американська преса нещодавно присвятила багато уваги гостині радянської хліборобської делегації в стейті Айова. Але ці “росіяни”, як про них писали, переважно були українцями, починаючи від голови делеґації Мацкевича, міністра хліборобства СРСР.

Можна догадуватися, що інтенсивніша участь українців у партійному й державному апараті спричинилася до ослаблення масового протиукраїнського терору. Не зважаючи на те, що пропаґандивні кампанії проти т. зв. “буржуазного націоналізму” не припиняються, не було в останніх роках повторення тих масакр, що ними так трагічно позначилися в історії України 1930-ті роки. Гідне уваги, що різні письменники, учені й інші культурні робітники, що їм ще недавно робили прилюдні закиди в “націоналістичному ухилі”, могли викрутитися “самокритикою” й залишилися при житті, а навіть на своїх попередніх становищах У тридцятих роках такі пресові атаки й доноси служили, як правило, прологом до фізичної ліквідації.

Бачимо теж деякі концесії в області культури, що між ними можна відмітити такі: збільшення ролі української мови у шкільництві, зокрема вищому: подібне явище, мабуть, теж в адміністративній практиці; пожвавлення видавничого руху українською мовою; поширення діяльности Академії наук УРСР не тільки у природознавчо-технічних, але наново також у суспільно-гуманістичних дисциплінах. Щоправда, підручники, призначені для масового вжитку, аж кишать від різних перекручень і фальшивок. Однак попри це відбувається й серйозна дослідча праця. Велике культурне значення мають передруки творів українських клясиків, що появляються великими тиражами, а також ростуча, по довшій перерві, кількість перекладів із світових літератур. Свобода наукового досліду й культурної творчости ще все, очевидно, куди менша, ніж у 1920-их роках. А чейже й тодішні відносини, в добу НЕП-у й “українізації”, що творила апогей радянського лібералізму, далеко відставали від західнього розуміння свободи культури. Коли ж говорити про сучасне становище, то на українській культурі тяжить подвійне ярмо: з одного боку, обмеження, що випливають з самої суті диктаторсько-тоталістської системи, а з другого - ті, що обумовлені позицією України як поневоленої нації. Таким чином український літератор і працівник науки не користується навіть тими скромними можливостями, що їх посідає його російський колеґа. Однак необхідно ствердити, що в порівнянні з тією системою нищівних заходів, що були спрямовані проти української культури у тридцятих і перших повоєнних роках, наступив зворот до кращого й що сучасна ситуація відносно нормальніша.

У 1954 році, у зв’язку з святкуванням тристаліття Переяславської умови, про яке ще буде мова пізніше, сталася подія, що її доводиться кваліфікувати, як найбільш знаменну доцьогочасну політичну концесію: 19 лютого того року Кримську область, що досі входила до складу Російської РФСР, прилучено до Української РСР.

Геополітичні й економічні чинники обумовлюють органічну приналежність Кримського півострова до українського материка. Україна має також історичні й етнічні права до цієї території, що її розвиток від найдавніших часів проходив у тісному зв’язку з життям українських земель та що серед її строкатого населення українці творили, поруч з татарами, автохтонне ядро. Різні українські політичні сили, від консервативного уряду гетьмана Скоропадського в 1918 році до харківських “націонал-комуністів” двадцятих років, робили заходи у справі приєднання Криму до України. Хоч українці були в Криму тільки меншиною, проте його політичне значення для України більше, ніж деяких теренів, що мають, або мали в недавньому минулому, безспірно український етнічний характер. Наприклад, можемо собі без труду уявити існування самостійної української держави без західніх окраїн, - Пряшівщини, Лемківщини, Посяння, Холмщини. Зате українська державність немислима без Криму. Якщо прийняти до уваги панівне стратегічне положення Севастополя в північній смузі чорноморського басейну, то ясно, що Крим у чужих руках - це дуло пістоля, приложене до скроні України.

Якими мотивами керувалася Москва, передаючи Кримську область Українській РСР? Приналежність Криму до Російської республіки, що від неї він відділений усією шириною України, творила аномалію в адміністративній структурі СРСР. Ця неприродна розв’язка не могла не дратувати підсовєтських українців, скріплюючи в них почуття, що вони перебувають в “російському оточенні”. Тому, як можна здогадуватися, комуністична верхівка у Кремлі, прямуючи тепер до відпруження в російсько-українських стосунках, зважилася на жест, що усунув би одну з причин українського невдоволення. Треба вважати, що українська громадськість сприйняла прилучення Криму з сатисфакцією, як задоволення давнього і справедливого українського політичного постуляту. А Москва по суті теж нічого не втратила, бо чейже ціла Україна й так перебуває під її владою. Однак, певна річ, сучасна приналежність Криму до УРСР улегшуватиме в майбутньому розв’язку кримської проблеми по лінії українських інтересів, коли б це питання, що сьогодні є внутрішньою справою Радянського Союзу, мало котрогось дня виринути на міжнародному форумі.

Але є підстави думати, що Москва мала при цьому кроці ще іншу, укриту ціль: вона хоче обтяжити Україну моральною й політичною співвідповідальністю за злочин народовбивства, виконаний над кримськими татарами. Тому необхідно на цьому місці втрутити кілька зауваг про справу українсько-татарських стосунків. Малий татарський народ (який у 1939 році нараховував біля 200 000 душ, що творили тоді одну п’яту населення півострова) надто кволий і малочисельний, щоб бути спроможним до створення власної держави. Протиукраїнські настанови татарів під час революції тільки спричинялися до того, щоб віддавати Крим у руки то білогвардійців, то більшовиків, перетворюючи його на базу російської агресії проти України. Україна ніяк не могла б погодитися з тим, щоб така ситуація повторилася в майбутньому. Не менше несприйнятні для України пляни деяких татарських патріотів, які мріяли про те, щоб над Кримом установити протекторат Туреччини. З української точки погляду такі пляни належить розглядати як небажані спроби каламучення українсько-турецьких відносин, які поза цим мають всі шанси на те, щоб бути якнайкращими. Але законні українські інтереси в Криму ніяк не стоять у суперечності з життєвими правами татарського народу. Природна розв’язка тут - автономія Криму у складі української державности. Саме так, до речі, українська політична думка завжди підходила до цієї проблеми.

Українці, що їм самим довелося стільки витерпіти з рук російських більшовиків, ніяк не можуть схвалювати злочин, заподіяний Москвою над татарським народом, що його виселено з вітчизни. Зайво витрачати час на докази, що цей акт народовбивства стався без ніякої, прямої чи посередньої української співучасти. Проте факт прилучення Криму до Української РСР створює для української громадськости моральні зобов’язання супроти татарів. Українські патріоти повинні дбати про те, щоб оберігати себе навіть від тіні закиду, що українські національні інтереси йдуть врозріз з правами інших, зокрема слабших, народів. Наш обов’язок - всіми доступними засобами сприяти поворотові татарських виселенців на вітчизну.

Область, що в ній зміни в радянській політиці супроти України найбільше кидаються в вічі, є царина ідеології і пропаґанди. Сталінізм проголошував, що Росія є “старшим братом” усіх народів СРСР, а в першу чергу України. Цей мотив тепер дещо приглушено. Радше говорять про співпрацю “двох рівноправних, братніх народів”. Сакраментальна формула про “великий російський народ” знайшла несподіване доповнення у фразі, що її доводилося чути в останніх часах, про “великий український народ”. У відношенні до інших націй СРСР цього епітету не вживають. Отже, виходить, в Радянському Союзі вже об’явилися два, а не тільки, як раніше, один, “великі народи”! Щобільше, офіційна пропаґанда раз-у-раз повторює й наголошує, що Україна є суверенна, що УРСР є “незалежною, возз’єднаною державою”; тільки при цьому не забувають за кожним разом додати, що Україна завдячує своє щастя виключно “братерській дружбі й безкорисній допомозі” Росії.

В останні часи можна було спостерігати на ряді прикладів, як комуністична політика схильна, в певних ситуаціях, увипуклювати характер Української РСР як окремої, в міжнародно-правному значенні слова, держави. (Пригадаймо, що УРСР вже давніше, у 1947 році, підписала Паризькі мирові договори з колишніми німецькими “сателітами”, а в 1948 - Дунайську конвенцію; через прилучення південної Бесарабії Україна стала наддунайською країною). Українська радянська преса приносить подрібні звідомлення про діяльність делеґації УРСР в Об’єднаних Націях. Гідне уваги, що ця делегація спеціялізується в виступах по колоніяльних питаннях. Прем’єр Української РСР Кальченко входив у склад загальнорадянської делегації на східньоевропейську конференцію безпеки, що відбулася в Варшаві у грудні 1954 року. Мета цього була, мабуть, продемонструвати, що Україна, хоч складова частина Радянського Союзу, разом з цим, у певному розумінні, є окремим членом бльоку комуністичних країн. У вересні 1954 року Українська РСР заключила договір про культурну співпрацю з Польщею. Українські культурні ансамблі ґастролюють від Берліну до Пекіну.

Політичне значення всього цього, звичайно, невелике. Це скорше морально-престижеві, ніж реально-політичні поступки. Проте доводиться сказати, що комуністична влада явно намагається від деякого часу вийти назустріч пробудженій українській національній гордості. Знаючи, з якою дбайливістю більшовицькі можновладці повсякчасно монтують ідеологічні лаштунки, що ними вони обстав-ляють свою реальну, силову політику, приходимо до висновку, що йдеться тут про вельми знаменні явища, що вимагають докладного досліду.