УКРАЇНСЬКИЙ КОНСЕРВАТИЗМ ПІСЛЯ 1917 РОКУ

Під час української революції й боротьби за державність 1917-20 років і під їх безпосереднім впливом прийшло відродження національного змістом організованого українського консерватизму. Це відродження виявилося у державно-політичній (Українська Держава з гетьманом П. Скоропадським на чолі) і в ідеологічній площині (праці В. Липинського). Зародком українського політичного консерватизму стала заснована в червні 1917 року у Лубнях Українська демократично-хліборобська партія (засновники М. Боярський, С. Шемет, Л. Климов, В. Шкляр{34} й ін.; програму опрацював В. Липинський). Заснований на еміґрації в Відні 1920 року В. Липинським, С. Шеметом, Д. Дорошенком і О. Скоропис-Йолтуховським Український союз хліборобів-державників, перейменований згодом на Союз гетьманців-державників, та створена Липинським у “Листах до братів хліборобів” ідеологія української “клясократичної”, трудової й дідичної монархії надали українському консерватизмові нового обличчя, що протиставляло його як демократичному республіканству, так і диктаторсько-тоталітарним (“охлократичним”) течіям.

За Української Держави 1918 року український консерватизм мав суперника не тільки в українських соціялістичних партіях, але й в російському консерватизмі на Україні, що спирався на сильні організації, як Союз земельних власників і Протофіс (Союз промисловости, торгівлі і фінансів), які хотіли використати Україну як базу для відбудови єдиної Росії. Деяку співзвучність знаходив український консерватизм серед поміркованих українських партій, як соціялісти-федералісти та соціялісти-самостійники, а також у нечисленних українських колах російської Конституційно-демократичної партії.

Після першої світової війни вплив ідеології модерного українського консерватизму позначився на українському духовому й політичному житті також поза межами гетьманського руху. Той вплив поширився і поглибився й завдяки тому, що Липинський дав поштовх до постання цілої школи консервативних істориків і публіцис-тів (Д. Дорошенко, С. Томашівський, В. Кучабський, Т. Коструба, О. Назарук, Б. Гомзин та ін.). Історичні праці Липинського в 1920-их роках були досить відомі на радянській Україні, де залишили певний слід на думанні ряду українських істориків. На західних українських землях впливи консервативних ідей Липинського були помітні в усій католицькій пресі, а також у пресі та писаннях різних націоналістичних авторів, зокрема згуртованих у партії Фронт національної єдности, яка шукала синтези націоналізму й монархізму.

Організований український консерватизм у період між двома світовими війнами пережив тяжку кризу у зв’язку з конфліктом між П. Скоропадським і В. Липинським, передчасною смертю Липинського, поступовим звужуванням людської бази руху в Европі через вимирання старшого покоління, тоді як молодше йшло за модерним націоналізмом. Тепер на еміґрації український консерватизм не обмежений лише рамками гетьманського руху. Існують і менші консервативні течії, монархічна (негетьманська) і республіканська, які, хоч не мають означених організаційних форм, все ж мають деякий вплив на політичну думку української еміґрації.