КОНФЛІКТ (ПЕРША СТАДІЯ)

Назарук очолив редакцію “Нової Зорі” від 1 січня 1928. Не минуло й чотирьох місяців, як між ним і Липинським прийшло до конфлікту, що розділив їх назавжди. Що сталося? Чим пояснити раптовий розрив між людьми, яких досі стільки єднало?

Конфлікт виник на ґрунті ідейно-політичних розходжень, ускладнених особистими непорозуміннями. Власне це змішання речевих та особистих незгод створило заплутаний клубок, що його Назарук і Липинський уже не вміли розмотати. Крім цього, рівновага, що досі існувала між ними, захиталася від того, що в їхні відносини увійшла третя людина: Стефан Томашівський. Таким чином постав своєрідний трикутник, який - через неґативне ставлення Липинського до Томашівського - не міг довго тривати. До того ж і Липинський і Назарук були на початку 1928 року поважно хворі. Однорічний побут у Берліні вкрай зруйнував здоров’я Липинського. З наказу лікарів він восени 1927 повернувся до Австрії, почуваючи себе близьким смерти. Не багато кращим був стан Назарука. Впродовж кількох місяців він не міг виходити з хати. Не зважаючи на ослаблення та рецедиви гарячки, він не переставав працювати: багато читав (м. ін., саме під час своєї недуги прочитав великий і в тому часі дуже голосний трактат Освальда Шпенґлера, “Занепад Заходу”), писав, приймав численних відвідувачів, з своєї кімнати редаґував “Нову Зорю”. Проте годі сумніватися, що хвороба знизила його психічну відпорність та зробила його менше терпеливим у відношенні до Липинського.

Атаку розпочав Липинський. Курс редакційної політики “Нової Зорі” викликав його негодування. Він висловлював свої застереження Назарукові в надзвичайно різкій формі. Сам Липинський сказав про це ретроспективно так:

“...по виїзді з Берліну із знищеними там до краю легенями, [я] лежав смертельно хворий в Австрії (спочатку в санаторії Афлєнц, потім в Ноймаркті). В крайнім подражненню, викликанім “зворотом” п. Назарука і моєю недугою, я зав’язав з ним дуже гостру полеміку на тему “угоди” в стилю Томашівського і взагалі способу редаґування “Нової Зорі”[272].

Отож Липинський признає, що він був “крайньо подражнений” та що полеміка, яку він почав з Назаруком, була “дуже гостра”. На жаль, збереглися тільки три з тих листів, що їх Липинський писав Назарукові напередодні їхнього розриву[273]. Про зміст і тон інших, затрачених листів можна судити на підставі відповідей Назарука.

Після повороту до краю, Назарук пірнув з головою у крутіж місцевих проблем і контроверсій. Так, він вмішався у спір між “візантійцями” та “римщаками” у Греко-Католицькій Церкві; задумував розпочати пресову кампанію проти “балканського хаотика”, о. Гавриїла Костельника, головного речника візантійської течії; кинувся писати полемічну брошуру в обороні єпископа Коциловського, якого деякі перемиські українські діячі публічно критикували за його авторитарні методи[274]; активно ангажувався проти провідної партії Галичини, Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО), та її органу, щоденника “Діло”; замишляв покликати до життя українську католицько-консервативну політичну організацію, на зразок німецької партії Центру; слідкував за політичними процесами та за діяльністю націоналістичного підпілля, яке він характеризував, як “шпіонську організацію за німецькі гроші”[275]; цікавився виборами до польського сойму. Кажучи коротко, поворот до рідного краю та контакт з українською стихією викликав у Назарука настрій евфорії і він, не зважаючи на свій поганий фізичний стан, рвався до діяльности.

Липинський різко перестерігав Назарука перед небезпекою, що він може розмінятися на дрібниці, втративши з очей головну мету, себто інтереси гетьманського руху: “Коли Ви, Пане Докторе, “упретесь” тепер у “Діло”, УНДО, чи якогось іншого “Костельника”, так як свого часу “вперлись” в Мишуґу, то Ваше редакторство в “Н.З.” скінчиться тим самим, що й ред[акторство] в “Америці”[276]. Але Назарук упевнено відповів, що “Вас непотрібно беруть побоювання, що моя праця тут буде схиблена”[277]. Хід подій виправдав цю самовпевненість: Назарук утримався на позиції головного редактора “Нової Зорі” впродовж наступних дванадцятьох років, аж до вибуху війни.

З неґативного ставлення Липинського до клерикалізму випливало, що він не міг схвалювати клерикально-католицького характеру “Нової Зорі”. Його бажанням було, щоб Назарук створив в Галичині консервативно-монархістичний пресовий орган, що служив би виключно політичним інтересам гетьманського табору. Відповідь Назарука на вимоги Липинського звучала так: “Зрозумів я Ваші виводи, але в практиці, от хоч би моїй, не знаю, що робити; грошей на виключно світський орган з державницькими цілями вони [єпископи] не дадуть, про це шкода й говорити, бо ж і своєї преси не мають такої, щоб заслуговувала на ту назву”[278]. Отже “Нова Зоря” мусіла бути насамперед католицькою, бо практично не було іншої альтернативи. Назарук розраховував на те, що церковні чинники залишатимуть йому вільну руку в суто політичних питаннях та що він матиме змогу провадити “Нову Зорю” в дусі прихильнім до гетьманської ідеології.

Липинського не задовольняла така концепція “Нової Зорі”, як католицько-клерикального та гетьманофільського органу. Відмовну відповідь Назарука на свої вимоги він тлумачив, як “вороже нехотіння до дальшої пропаґанди ідеї нашої”[279]. А його гарячкова дражливість і підозріливість підсовували йому думку, що “зворот” Назарука був подиктований користолюбивими мотивами.

Істотним питанням було не те, чи клерикалізм сам по собі добрий або злий, але те, чи Назарук мав формальне й моральне право бути клерикалом, якщо це відповідало його переконанням. Чейже ще в Сполучених Штатах Назарук виявляв сильний нахил до клерикалізму. Отже редакційна лінія “Нової Зорі” не була для нього ніяким “зворотом”, але, навпаки, послідовним продовженням його попередньої діяльности, як редактора філядельфійської “Америки”. Назарук здавна мріяв про те, щоб опинитися на чолі репрезентативного католицького пресового органу. Про це він натякав Липинському ще на початку 1926 року; “Найважливішою, основною хибою і браком нашої преси уважаю, що греко-католицьке духовенство не має у краю хоч би якого тижневика. Се просто скандал, щоб яких 5.000 людей (родин!) не мали свого станового органу”[280]. Коли рівно два роки пізніше ласкава доля дозволила Назарукові здійснити стару мрію, він вхопився за цю шансу. При цьому він не думав зрікатися своїх гетьманських політичних переконань. Обітницю, дану Липинському, він дотримав. “Нова Зоря” ніколи не стала органом гетьманського руху, але вона була редаґована в гетьманофільському дусі. Щодо самого Назарука, то у своїх численних публіцистичних працях з 1930-их рр., які друкувалися в “Новій Зорі”, він раз-у-раз деклярував себе монархістом[281].

Можливо, що коли б Назарук був на десять років молодший, він зробив би те, чого від нього чекав Липинський: він почав би будувати від основ гетьманський орган та творити в Галичині гетьманську політичну організацію. Але тепер на таке зусилля він був неспроможний, він не міг у Львові повторити свого чікаґського подвигу. В 1928 р. Назарукові було 44 роки, отже він був у силі віку, але його здоров’я було тривало надщерблене: від кількох літ він хворів хронічною, невиліковною недугою - діябетом. Повернувшися, мов Одисей, по довголітніх скитаннях до рідного краю й рідного дому, він бажав тепер постійно засісти на одному місці, позбутися вічної непевности за завтрішній день, матеріяльно забезпечити себе і свою родину, а навіть закуштувати трохи вигід. До того ж у нього були літературні й публіцистичні творчі задуми, що для їх реалізації він потребував упорядкованих життєвих відносин. Напр., ще з часу світової війни в нього лежали манускрипти історичних романів, що їх він бажав викінчити та підготовити до друку[282]. Всього цього не добачав Липинський, який не хотів вдуматися в становище товариша, але натискав на нього своїми вимогами. А втім можна зрозуміти теж Липинського. Він сподівався, що Назарук очолить гетьманський рух на Західній Україні, перебуваючи під його найтіснішим ідейним і політичним керівництвом. Тому він сприйняв “бунт” Назарука, як політичну й особисту катастрофу, й це пояснює різкість його тону. Справжня Назарукова провина полягала, гадається, не в його мнимому бунті, але в чомусь зовсім іншому: своїми попередніми гіперболічними заявами про “послух” він немов би дав Липинському моральне право розпоряджатися своєю особою. Цим він прогрішився проти основної ліберальної заповіді: принципу автономії особистости. Щоправда, після свого навернення на католицтво й гетьманство, Назарук відкинув цю ліберальну заповідь в ім’я авторитарного поняття дисципліни. Саме в цьому і була його світоглядова помилка, що за неї тепер йому доводилося заплатити.

Другою важливою проблемою, що спричинила гострі розходження між Липинським і Назаруком, було ставлення до Польщі. Повернувшися до краю, Назарук намагався виробити собі думку про це питання, яке для української політики під Польщею мало першорядне значення. Могло здаватися, що вихідні позиції Назарука й Липинського тотожні. Вони оба відкидали революційно-терористичні методи боротьби проти польської влади та бажали здобути для українських земель у польській державі національно-територіяльну автономію. Розбіжності виявилися у практичних висновках. Формула, що її пропонував Липинський, звучала: “становище льояльне, але не угодове”[283]. На це Назарук резонно відповів, що “льояльне, але не угодове становище накладає на нас усі тягарі, які наложила б угода, а не дає ніякої користи, яку могло б дати евентуальне зговорення”[284]. З цим не погоджувався Липинський, який побоювався, що переговори з польськими урядовими чинниками можуть здеморалізувати українське громадянство. Різниця в поглядах зводилася до того, що Липинський радив дотримуватися супроти Польщі леґальної (не революційної!) опозиції, а Назарук був схильний до переговорів з польським урядом, щоб таким способом добитися уступок для української сторони.

Ця незгода між Липинським і Назаруком була більше сповидна, ніж реальна, хоч вони самі собі цього не усвідомлювали. Назарук, який щойно недавно приїхав з еміґрації, занадто оптимістично розцінював шанси польсько-українського порозуміння. Йому тоді ще здавалося, що “вони [поляки] очевидно доволі скоро почали б переговори в тій справі [автономії для Західньо-Українських Земель], розуміється на тлі угоди”[285]. Досвід наступних років ці ілюзії розвіяв. Для серйозних польсько-українських переговорів та для чесного польсько-українського компромісу не було ґрунту, бо цього не хотіла панівна польська сторона. У 1930-их рр. постава Назарука та новозорянської групи (зорганізованої у партію “Українська Народна Обнова”, УНО) була якраз така, як ще в 1927-28 році рекомендував Липинський: льояльна, але не угодова. Якщо Назарук до самого кінця продовжував відстоювати автономістичну плятформу, то не тому, щоб приподобатися полякам, ані не тому, що він вірив у здійсненність автономії для українських земель під Польщею, - але тому, що згідно з його переконанням саме така плятформа найкраще відповідала потребам української леґальної політики в тодішній дійсності[286].

Якщо Назарук і Липинський не могли знайти спільної мови в цьому питанні, - не зважаючи на те, що їх погляди відрізнялися тільки в деталях і нюансах, а не в суті, - то причиною тут був “антипольський комплекс” Липинського. Про його протипольську настанову була мова ще в 1918 р. в довірочних інформаціях німецької розвідки: “...саме ті кола, які від польщизни повернулися до українства, є найбільш рішучими противниками польонізації України”[287]. Липинський не вірив у можливість українсько-польського союзу, спрямованого проти Росії, і поборював “петлюрівську” концепцію української зовнішньої політики. Можливо, що якраз через своє польське походження він хотів усякою ціною забезпечити себе проти можливих закидів у польонофільстві. Надмірна чутливість Липинського на цьому пункті була причиною, чому він так гостро реагував на міркування Назарука щодо перспектив української угодової політики в Галичині.

Творцем автономістичної концепції української політики під Польщею був історик і публіцист, проф. Стефан Томашівський (1875-1930). На початку 1928 р. Назарук зблизився з Томашівським, який незабаром став постійним співробітником “Нової Зорі”. Це зближення поглибило прірву між Назаруком та Липинським і спричинило їх остаточний розрив.

Липинський познайомився з Томашівським ще за своїх студентських років у Кракові, себто десь к. 1905 року. Томашівський був старший на сім років, і вже в тому часі мав у своєму доробку низку публікованих історичних праць. Згідно з твердженням Назарука, саме Томашівський впровадив Липинського в історичну науку:

“...в Кракові галицький історик Стефан Томашівський занявся Липинським, впровадив його в науку історії, навчив його читати історичні документи, заохотив до праці і точно обговорював з ним різні історичні питання, про котрі Липинський писав. Такий зв’язок між Томашівським і Липинським тривав довгі літа. Ще потому у Відні і Берліні автор сих стрічок бував присутній при таких розмовах”[288].

Можливо, що Назарук тут перебільшує вплив Томашівського на Липинського, але нема причин сумніватися в факті їхньої довголітньої інтелектуальної близькости. В українській історіографії Липинський і Томашівський стоять поруч себе, як два основоположники “державницької школи”[289]. Основною науковою спеціяльністю Томашівського була українська медієвістика й церковна історія, тоді як Липинський займався історією XVII століття. Таким чином їх наукові інтереси себе взаємно доповняли.

Під час Визвольних Змагань Томашівський перебував на дипломатичній службі ЗУНР. За своїми політичними переконаннями він був консерватист. Він не став членом УСХД, але в гетьманських колах його вважали своєю людиною. Він співпрацював у збірниках “Хліборобської України”, що їх редагував Липинський[290]. Можна вважати, що в тому часі, себто на початку 1920-их рр., особисті стосунки між Томашівським і Липинським були дружні.

Томашівський був визначним істориком і талановитим публіцистом, але як людина та громадський діяч він був суперечливою постаттю. Плямою на його репутації були нефортунні виступи проти власного колишнього учителя, Михайла Грушевського, що їх сам Томашівський пізніше оцінював, як свої faux pas[291]. За ним ходила слава інтриґана та кар’єриста; так принаймні висловлювався про нього у своїх листах до Липинського проф. Дмитро Дорошенко[292]. У цьому було чимало перебільшень, проте до витворення такої некорисної опінії причинився таки він сам, Томашівський - своїм тяжким, мізантропічним характером. Недаремно навіть Назарук нарікав на його “нервозність”, “депресії” та “хворобливу дразливість, гризливість та гостроту”[293].

Не знаємо точного часу, ані причин, коли й чому Липинський змінив своє відношення до Томашівського з приязного на вороже. В 1925-26 рр. Томашівський редагував у Львові журнал “Політика”. Липинський спочатку обіцяв свою співпрацю, але пізніше критикував “Політику” за “брак виразної ідеї” та нахил до “примітивного реалізму”[294]. Перелім у ставленні Липинського до Томашівського наступив б. 1927 року та, можливо, це сталося у зв’язку з справами Українського Наукового Інституту у Берліні. З того часу Липинський зненавидів Томашівського й характеризував його так:

“Цього пана я вважаю за найбільше деструктивну креатуру серед всіх українських інтеліґентів, яких я в свому життю зустрічав, а зустрічав їх дуже багато і на жаль більшість не була найвищої громадсько-творчої якости”[295].

Ставши редактором “Нової Зорі”, Назарук негайно запросив до співпраці Томашівського. З цього приводу він дістав від Липинського таку пересторогу:

“Коли не потрафите поставити пр.[офесора] Т-го на відповідне місце, то він своєю жовчею в самім короткім часі знищить “Н.З.”, так як понищив всі видавані ним і редаґовані дотепер часописи”[296].

Давніше, за американських часів, Назарук був би напевне підпорядкувався такій виразній директиві свого ментора. Але тепер він її злегковажив. Щобільше, 25 лютого 1928 р. він заключив з Томашівським формальну умову, згідно з якою той зобов’язався за постійну платню доставляти до газети щотижнево по одній статті та одному політичному оглядові[297]. Таким чином, Томашівський став чільним публіцистом “Нової Зорі”.

Томашівський був талановитий і плідний публіцист; він мав легке перо, вмів писати коротко й ясно, а при цьому дотримувався реченців. Знання чужих мов давало йому змогу користуватися світовою пресою й літературою. Він мав ерудицію і науковий авторитет, але не був типом кабінетного ученого: мав широкі інтелектуальні зацікавлення та чуйно реагував на поточні події. Назарук, зі своїм великим журналістичним досвідом, умів оцінити вартість такого співробітника та бажав скріпити ним редакцію “Нової Зорі”[298]. Теж світоглядово Томашівський був йому близький.

Очевидно, Томашівський не був оригінальним, систематичним політичним мислителем, таким як був Липинський. Сам Назарук признавав, що з нього добрий аналітик, але не синтетик[299]. Проте два ідейні комплекси сильно позначувалися в історико-політичних поглядах Томашівського: віра в історичне покликання Галичини, як “П’ємонту” України, та переконання, що Унія, - українське католицтво, - як синтеза східніх і західніх релігійно-культурних традицій, являє собою єдину справді національну українську Церкву[300]. Оба ці пункти вповні відповідали поглядам Назарука, - який прийшов до них самостійно, - і вони робили його та Томашівського однодумцями.

Назарук бажав співпрацювати з Томашівським, зберігаючи свій старий зв’язок з Липинським. Однак для Липинського така ситуація була несприйнятлива. Він не міг стерпіти, щоб в органі, що мав марку гетьманофільського та що його редаґував його колишній вірний учень, головним ідеологом був “каналія” і “хрунь” - Стефан Томашівський. Статті Томашівського в “Новій Зорі” Липинський характеризував, як “хитро, по гадючому звернені проти нас [гетьманців] і писані в рабськім, у відношенні до Польщі, тоні”[301]. При цьому Липинський приписував Томашівському негідні, користолюбиві мотиви: жадобу помсти на гетьманцях за неодержання посади в берлінському Українському Науковому Інституті та бажання промостити собі дорогу до професорської катедри на котромусь польському університеті. При такому ставленні Липинського до Томашівського, - незалежно від того чи воно було оправдане, чи подиктоване озлобленням, - Назарук був фактично поставлений перед альтернативою: або Липинський, або Томашівський. Назарук не хотів пожертвувати Томашівським і це робило неминучим його розрив з Липинським.

Передчуваючи близький конфлікт і бажаючи йому запобігти, Липинський написав Назарукові під кінець лютого 1928 р. довгого листа, в якому просив його “не брати дослівно висказів, сказаних в іритації” і перепрошував за свій “крик” у попередніх листах. Основна частина листа - притча про “Дон Кіхота й Санчо Пансу в Україні”, яку ми обговорили вище. Лист Липинського написаний з глибоким болем та в сердечному тоні. Назарука називає він одним з-поміж своїх учнів, який “найщиріше і найбільше в початках вірив” йому. Але у своїх практичних висновках лист зводився до вимоги, щоб Назарук відмовився від думки, що в питаннях української політики й гетьманського руху він “краще знає”, ніж Липинський, “що робити”. Іншими словами, за передумову згоди Липинський уважав підкорення Назарука під свою волю. Мабуть відчуваючи безвиглядність порозуміння на такій основі, Липинський цього листа Назарукові не вислав[302].

Саме в тому часі стався випадок, який послужив за краплину, що від неї перелилася сповнена по вінці чаша. Під кінець лютого Томашівський побував у Берліні. Він був принятий Гетьманом і відбув розмову з Миколою Кочубеєм, головою Гетьманської Управи. По повороті до Львова, Томашівський переказав зміст цієї розмови Назарукові. Кочубей буцімто запропонував “Новій Зорі” грошову субсидію з німецьких таємних фондів, якщо газета підпорядкується гетьманському центрові й буде редаґована не в виключно католицькому дусі. Томашівський заявив Назарукові, що в такому випадку він, як польський державний службовець (доцент Краківського університету), мусів би припинити свою співпрацю з “Новою Зорею”[303].

Про розмову Томашівського з Кочубеєм та свою власну розмову з Томашівським Назарук поінформував Липинського листом від 5 березня. Він висловив своє гостре обурення з приводу оферти Кочубея, яка, мовляв, може внести деморалізацію у молодий католицько-консервативний рух у Галичині. “Я в життю ніяких грошей, хоч трохи підозрілих, не брав і не возьму ніколи”[304]. Назарук заявив, що він вірить, що Липинський стоїть і завжди стоятиме на сторожі ідейної чистоти гетьманського центру і його незалежности від посторонніх чинників. Але якщо політика Гетьманської Управи мала б бути дійсно така, як про це Кочубей натякав Томашівському, тоді йому, Назарукові, не залишається нічого іншого, як перейти до “опозиції Його Величности”. Як монархіст, він виключає саму династію з-під критики й дискусії, “хоч би вона не знати які помилки робила”, але він мусів би стати опозиціонером щодо “уряду” (себто Гетьманської Управи).

Ще недавно Назарук проповідував “єдиновладдя” та обстоював потребу безумовного послуху супроти Гетьмана й його “уряду”. Досвід показав нереальність цієї концепції. Бо існують ситуації, що в них опозиція до своєї влади є проявом не безвідповідального бунтарства, але наказом громадянського сумління. Теоретичний прихильник абсолютизму, Назарук, тепер заговорив про “опозицію Його Величносте”, себто заговорив мовою лібералізму.

На реакцію Липинського вплинули не тільки його ставлення до Томашівського, але також обставина, що Кочубей був його особистим приятелем і його мужем довір’я в Гетьманській Управі. В листі до Назарука від 8 березня Липинський скваліфікував ревеляції Томашівського як брехню, провокацію та спробу пересварити Назарука з гетьманським центром, - щоб таким способом зробити “Нову Зорю” угодовським органом, а для себе здобути від поляків посаду університетського професора. При цьому, мовляв, Томашівський грає на струні “хапчивости” Назарука. Той повинен був Томашівському відповісти так: “...не спокушайте мене грішми, бо мені слина на згадку про них до уст не котиться”[305].

Назарук був вражливий на пункті закидів щодо своєї хапчивости й тому слова Липинського він відчув як поличник. Такої образи він не міг стерпіти. Таким чином між старими приятелями вибухнув особистий конфлікт, що прислонив собою початковий політичний інцидент. У взаємних жалях і обвинуваченнях Липинського й Назарука забулася справа мнимої оферти, що її Кочубей, мовляв, зробив Томашівському. Так і не знаємо, чи Кочубей дійсно запропонував таємну субсидію з німецьких фондів для “Нової Зорі”, або чи це була інтриґа Томашівського, або чи врешті, - що здається найбільш правдоподібне, - Томашівський не став жертвою власної підозріливости, зле зрозумівши невиразні вислови Кочубея[306]. Гнів засліплює. Через те ні Липинський ні Назарук не звернули увагу на одну обставину, усвідомлення якої відразу відпружило б їхній спір. Томашівський не міг “спокушувати” Назарука грішми з тієї простої причини, що мова йшла тут не про польські гроші (в такому випадку підозріння принаймні було б логічне!), але про німецькі. Томашівський не дотримувався германофільської орієнтації й він, подібно як Назарук, був рішучим противником узалежнення української політики в Польщі від закордонних чинників.

По суті ані Липинський, ані Назарук, не хотіли поривати стосунків, але оба були хворі, виведені з рівноваги й дуже розгнівані. Липинський післав Назарукові й його родині карточку з великодніми побажаннями. Але Назарук уважав, що йому належиться більша сатисфакція. Листом від 18 квітня він подякував за привіт і попросив Липинського прислати бодай коротку підписану замітку до “Нової Зорі” з нагоди 29 квітня, - десятилітнього ювілею відновлення Гетьманщини. Одночасно Назарук заявив, що останній лист Липинського його “заболів найдужче” та що він буде на нього реаґувати, хоч може не зараз, бо він ще надалі поважно недужий[307].

Очевидно, що Назарук чекав, щоб Липинський його перепросив та поміщенням статтейки в “Новій Зорі” прилюдно заманіфестував свою солідарність з нею та її редактором. Але Липинський не хотів перепросити Назарука, ані дати свого імени до “Нової Зорі”, яку він уважав за опановану “злим духом”, Томашівським.

Назарук рішив відплатити за заподіяну образу цією ж самою монетою. Він написав Липинському листа, в якому йому закинув некоректність у грошових справах: мовляв Липинський не виконав свого зобов’язання - написати коротку історію України з державницької точки погляду, на що був свого часу у Відні дістав зачет від уряду ЗУНР; тому йому, мовляв, не личить робити цього роду закидів іншим. Текст листа Назарук прочитав графові Адамові Монтрезорові (зятеві гетьмана Павла й особистому другові Липинського) та молодому галицькому гетьманцеві, Іванові Гладиловичу. Але Монтрезор попросив Назарука “не робити прикрости хворій людині” і він листа не вислав[308]. Розмови Назарука з Монтрезором і Гладиловичем могли відбутися в травні або червні 1928, бо влітку Назарук виїхав на лікування до Карльсбаду.

На цьому припинилися прямі стосунки між Липинським і Назаруком. Дороги колишніх приятелів розійшлися назавжди.