ЗА КОНЦЕПЦІЮ УКРАЇНСЬКОГО МОНАРХІЗМУ

Підо впливом своїх революційних переживань 1918-19 рр. Назарук розчарувався в демократії, під час побуту в Канаді він навернувся на монархізм, а після переїзду до США активно заанґажузався в гетьманському русі. Але його монархістична концепція ще залишалася в великій мірі нескристалізованою, не виходячи зразу за межі дещо наївного принципу “одиночної” влади. В розумінні Назарука в ті роки затиралася межа між монархією й диктатурою. У своїх листах він іноді висловлював симпатії до диктатури, проти чого рішуче перестерігав його Липинський. Останній писав: “...Ви, через реакцію до анархічної демократії, перехилились занадто вбік диктаторської охлократії. Але ані демократією, ані охлократією України не збудуємо!”[202]. Не вміючи дати собі ради з цими теоретичними труднощами, Назарук просив свого ментора: “Напишіть, як уникнути помішання ідеї диктатури з ідеєю монархії! Ми - важко в сім хаосі орієнтуємося!”[203].

Липинський відгукнувся на запит Назарука довгим листом, що становить важливе джерело до пізнання його політичного світогляду:

“Монархія і диктатура. На цю тему ми вже дискутуємо з Вами від початку нашого листування і досі ще не можем порозумітися. Між тим, мусимо порозумітись, поки час. Коли прийде час діла, на теорію буде запізно. А різні теорії дадуть тоді різні практики й знищать, розсадять наше діло. Отже порозумітись мусим тепер доконче.

Монархія (або правова і дідична влада) і диктатура (або влада абсолютистична і персональна, іноді в формах монархічних, як напр., в петербурзькій Росії) відповідають двом абсолютно різним методам організації - клясократії і охлократії. Де мої назви. Я їх не бороню, може вони найгірші Але вони означають певні реальні факти, які можна назвати і інакше, коли ці назви не подобаються Різницю між цими методами весь час підкреслюю в своїх друкованих працях...”[204].

На думку Липинського, відмінність між цими двома устроями полягає в тому, що при диктатурі влада й відповідальність належать персонально вождеві-диктаторові, тоді коли “при монархії Особа Гетьмана, як персоніфікація держави і нації, мусить бути якнайбільше бережена і захована від політичних ударів, а вся політична відповідальність за акцію повинна бути перенесена на призначених Гетьманом виконавців його влади”. Диктаторська система вимагає якнайповнішої уніфікації народної маси (кажучи мовою пізнішого часу, “зґляйхшальтування”, або насильної “уравніловки”) та спертя політичного проводу “на одній організації (комуністи, фашисти і т. п.) з тим, що всі інші винищуються”[205]. Липинський уважав, що така метода незгідна з індивідуалістичним характером українського народу. Крім цього, український народ ще не встиг стати нацією в повному значенні слова й тому позбавлений спільних емоційних відрухів, які могли б успішно кристалізуватися в диктатурі.

“...в цім весь абсурд донцовського “фашизму”. (...) Всякий диктаторський метод мусить обертатися у нас в карикатуру, в якісь безнадійні персональні авантюри: петлюрівщину, петрушевиччину і т. п. Борони нас Боже, щоб ми до того додали ще “скоропадщину”. Тоді ми спадаємо до рівня української анархії і губимо єдино можливу нашу династію”[206].

На відміну від монолітної єдности, до якої прямує диктатура, монархічна єдність є диференційованою. Вона полягає на концентрації різних зорганізованих суспільних груп (хліборобських, про мислово-робітничих, інтеліґентських і інших) “біля сталого, непорушного, а тому якнайменше персонально відповідального, якнайменше диктаторського, символу держави і нації, біля персоніфікуючої цю державу і націю Гетьманської династії”[207]. Таким чином, Липинський відкидав однаково як ліберальну, республіканську демократію, так і абсолютистичну диктатуру (“охлократію”):

“Вічне хитання між цими двома полюсами (бігунами) - демократії і охлократії - було причиною неіснування України. Вона буде, коли наш маятник стане по середині: на правовій, законом обмеженій і законом обмежуючої монархії”[208].

На особливу увагу заслуговує в цьому контексті негативне ставлення Липинського до абсолютистичної монархії, що її він називав “дідичною диктатурою” та що її зразок він бачив у царській Росії. У цій системі трон має нахил перетворюватися зі спадкового на “окупативний”, себто обсаджуваний шляхом палатних переворотів, виконуваних при помочі Гвардії (преторіянців, яничарів тощо). Липинський писав: “Борони Боже Україну від такої “окупативної” форми диктаторської, абсолютистичної монархії”[209].

Цитовані думки Липинського не залишають сумніву, що його концепція української монархістичної державности була конституційним монархізмом, з використанням деяких традиційних рис Гетьманщини XVII-XVIII століть. Назарук не був далекий від правди, коли він написав своєму приятелеві: “Ваш концепт монархізму видається мені монархізмом, що спирається на республіканські установи, як казав котрийсь з Наполеонів про конституційний монархізм”[210].

Гідне уваги, що Липинський ніде не вживає загальноприйнятого терміну, “конституційна монархія”. Можна здогадуватися, що він, уважав, що європейські конституційні й парляментарні монархії XIX і раннього XX століття надто поступилися перед тиском ліберально-демократичних сил, що привело до ослаблення монархічного принципу. Щоб відмежуватися від цієї злібералізованої, упадкової форми монархізму, він волів користуватися новопридуманим терміном, “клясократична монархія”. Крім цього, Липинський обстоював погляд, що - у противенстві до європейських конституційних монархій - в майбутній гетьманській Україні законодавче тіло (парлямент) повинно репрезентувати не політичні партії, але соціяльно-економічні з’єднання, “кляси”.

Відповідь Назарука на обширного листа Липинського, в якому той виложив свою концепцію українського монархізму, звучала так:

“Прийшов Ваш дуже змістовний лист з 16.I.1925. Колись (як його випечатають) уважатимуть мене ідіотом, що я досі не зрозумів Вашої теорії як слід. (...) Та - щойно по Вашім останнім листі зачинаю ясніше розуміти Вас. Та все таки остає в мене одна неясність, яку прошу вияснити, бо не розумію. Приклад: єсть уже Гетьманська Україна і єсть Уряд, настановлений Гетьманом; приходить до конфлікту в поглядах між Гетьманом і Урядом; за урядом стоїть представництво станово-клясове в переважаючій більшості, quid iuris? Що наступає правно? Чи Гетьман має право розв’язати представництво й уряд та покликати нове представництво й новий уряд? Чи може правно опертися на меншості представництва і з нього покликати уряд? Коли се може зробити? Як довго може покликати нові представництва й уряди, коли вони уперто стоять на тім, на чім стояв перший в хвилі вибуху конфлікту? Приймім (для комплікації), що Гетьман має рацію. Хто укладав закони, яким підлягає й Гетьман? Чи се не ослабить його поваги, коли про закони рішатиме представництво? (...) Волю, - по своїй страшенно прикрій практиці, - навіть зле рішення одного, ніж розвал, неминучий при віддачі права рішання мультитудинаризмові в якійнебудь формі...”[211].

На ці Назарукові сумніви Липинський відповів коротко:

“Щодо можливих конфліктів між Верховною Владою і Представництвом, то щодо минувшини масу повчальних прикладів можете знайти в історії Англії. Що ж до будуччини, то, думаю, розмови на цю тему безцільні”[212].

Посилання Липинського на англійський “модель” багатомовне. Воно свідчить, що, згідно з його концепцією, роля гетьмана-монарха в майбутній Українській Державі мала бути суто символічна й репрезентативна, з максимальним обмеженням його реальної влади. При цьому, однак, постає враження, що Липинський у даній справі свідомо не хотів ставити крапки над “і”; тому він арбітрарно обірвав дальшу дискусію, проголосивши її “безцільною”. А втім питання, що його поставив Назарук, зовсім не було марним, але, навпаки, дуже істотним. Як політичний мислитель, Назарук ніяк не міг рівнятися з Липинським. Але інтуїція досвідченого практичного політика наштовхнула його на слабке місце в теоретичній конструкції Липинського. Цим слабким місцем було питання щодо фактичного носія влади в майбутній гетьманській Україні та сучасному гетьманському русі. Думання Липинського в цій справі було суперечливе. З одного боку, він хотів гетьмана й династію (конкретно, особу Павла Скоропадського й рід Скоропадських) оточити авреолею, так щоб громадянство навчилося бачити в гетьмані живий символ української державної ідеї та найвищий політичний авторитет нації. Тому він не раз говорив про потребу “послуху” гетьманові З другого боку, концепція “клясократичної, законом обмеженої” монархії вимагала звільнення гетьмана від відповідальности, себто його відсунення від практичних політичних рішень. Липинський, мабуть, розраховував на те, що дилему вдасться обійти, й тому ухилявся від дискусії над нею. Він певне надіявся, що міцна гетьманська організація, ідеологічно й політично очолена ним самим, зуміє контролювати гетьмана та керувати його кроками, рівночасно скріплюючи його морально-політичний авторитет назовні. Ці сподівання розбилися з моментом, коли Павло Скоропадський забажав узяти фактичне керівництво гетьманського руху у власні руки й коли на цьому тлі постав конфлікт між ним і Липинським. Назарук, очевидно, не передбачав цієї можливости, коли він у 1924-25 рр. листовно обмінювався з Липинським думками про устроєві проблеми українського монархізму. Тим більше заслуговує на признання його проникливість, що її він виявив у даній справі.