III. ІНТЕЛІГЕНЦІЯ У ВАВИЛОНСЬКОМУ ПОЛОНІ

Вже стало трафаретом говорити, що ми живемо в добу великої кризи. Мислителі, що для кращого розуміння сучасности шукають за відповідними історичними аналогіями, знаходять їх здебільша у таких катастрофічних періодах, як громадянські війни загибаючої римської республіки, як падіння античної цивілізації та велика мандрівка народів чи тридцятилітня війна. Очевидно, всі такі порівняння мають лише відносну вартість, бо в дійсності історичний процес неповторний. Та при деякій обережності такі аналогії допомагають краще визнатися на історичній проблематиці.

Для того питання, що нас тепер цікавить - роля інтеліґенції у суспільстві, - вважаємо за можливе визначити далекосяжні подібності між сучасністю та 14 ст. у Західній Европі. Як відомо, одним із головних мотивів у середньовічній історії була боротьба цісарства і папства. Під цим крилося змагання тодішньої інтеліґенції (духовенства) до безумовної гегемонії, що знайшло свій вираз у теорії папи Боніфатія VIII про “два мечі” (меч влади духовної і світської), які обидва повинні сполучатися у папських руках. Боротьба закінчилася перемогою церковних кіл, бо після падіння роду Гогенштавфів (у половині 13 віку) насамперед наступило “велике безкоролів’я”, а відновлене згодом у роді Габсбурґів цісарство було лише тінню своєї давньої величі. Однак тріюмф церкви був тільки короткотривалий. Майже безпосередньо після того, як здавалося, що вона досягла своєї цілі, впала на неї ціла черга найстрашніших ударів. Французькі королі, влада яких була ще тоді дуже свіжа та яким папи допомогли були вбитися в силу, щоб мати їх за союзників проти цісарства, одним зручним замахом узалежнили від себе церковну організацію. Папська столиця була перенесена з Риму до Авіньйону під безпосередній нагляд французького короля. Цей час перебування папів в Авіньйоні (від 1309 до 1377) називають “вавилонською неволею” церкви. Справедливо, бо ніколи церква не переживала такого приниження, як саме тоді. Крім залежности від світської влади, сама церква переживала добу найбільшого внутрішнього розкладу. Дійшло до того, що рівночасно було два, три, а то й більше папів і антипапів, що одні одних виклинали (так звана “Велика схизма”). Моральність і дисципліна кліру скотилася до неймовірного рівня. Самозрозуміло, рівнобіжно до цього падав авторитет духовенства серед світського населення. Тоді виникають перші великі єретичні рухи (вікліфіянство, гуситизм). Взагалі вся ця доба являє собою наскрізь похмуру картину упадку. У політиці панує повна анархія, війна всіх проти всіх, кулачне право (цей термін походить таки з цього часу), столітня війна між Англією та Францією, криваві селянські бунти. Чума (“чорна смерть”), що саме тоді появилася в Европі, забирає від половини до двох третин населення міст. У звичаях позначується загальне огрубіння, розпуста. Культура занепадає. У літературі переважає неприродно напущений стиль. Схоластична філософія вироджується у мертве буквоїдство. Образотворче мистецтво пізньої ґотики виявляє в цілому - при вирафінованій техніці у подробицях - безсумнівний відхід від доброго смаку та гармонії. Однак образотворче мистецтво спромагається на оригінальний символ для своєї доби: це мотив “танку смерти”, що в безлічі варіянтів повторюється і в малярстві, і в різьбі.

Подібність до сучасности напрошується сама собою. У першу чергу це стосується долі модерної європейської радикальної інтеліґенції, яка впродовж кількох поколінь підкопувалася під охоронні фундаменти суспільної будівлі та, добившися короткотривалого тріюмфу у Версалі, швидко дійшла до повного банкрутства. Але в наших дальших міркуваннях обмежимося питаннями, зв’язаними не так із загальноєвропейськими, але радше специфічно українськими перспективами. Погляньмо, що сталося під більшовицькою окупацією з тією нашою інтеліґенцією, яка, окрилена безмежним оптимізмом, ще так недавно, в 1917 році, рвалася до влади та утопійних соціяльних експериментів.

Політику більшовиків супроти інтеліґентської кляси можна коротко схарактеризувати, як послідовне змагання до повного підкорення. Цього напрямку притримувалися більшовики незмінно за всі роки свого панування, хоч декілька разів міняли свою тактику.

Більшовицька політика на першому етапі, за доби воєнного комунізму, прямо йшла на фізичне знищення інтеліґенції. Кинено тоді преславетне гасло: “долой грамотних”, і це не було порожнє слово. У страшному нищівному шалі зустрічалася темна, тупа злоба кримінальних злочинців та всякого суспільного шумовиння проти всього, що тільки було освічене і заможне, із свідомо вирахованою думкою Леніна та його товаришів про те, що для утривалення радянського режиму потрібно зламати інтеліґенцію. Здійснилося пророцтво Достоєвського, що грядуча революція готова буде вирізати язик Шекспірові та виколювати очі Рафаелеві. Більшовики знали, що як довго існує справжня, незалежна інтеліґенція, так довго її устами вільний людський дух протестуватиме проти грубого догматизму доктрини та проти комуністичної злочинної практики. Щоб задушити цей голос, річкою пролито кров інтеліґенції. Білі руки чи високошкільний диплом були вистачальною причиною, щоб відправити людину на той світ. Гинула інтеліґенція по чекістських застінках, на побоєвищах громадянської війни та від голоду, холоду і тифу. Продовжувалося це, поки вся країна не стала в руїнах. Тоді Ленін, із притаманним йому гострим відчуттям політичної реальности, вирішив змінити курс, бо продовження “воєнного комунізму” вдарило своїми наслідками також по існуванню більшовицької держави. Прийшла доба передишки, так званий НЕП. Але передишка швидко проминула. Кожне загострення режиму приносило нову хвилю репресій проти інтеліґенції, зокрема української. Так було, наприклад, у злопам’ятному 33 році, коли покосом падав цвіт української інтеліґенції. Так було у 1936-38 роках, коли з нагоди ліквідації т. зв. “троцькістсько-бухарінського бльоку” вирішено покінчити з усіма непевними елементами. І знову, ще страшніше, більшовики поновлюють винищування української інтеліґенції у поточній війні.

Однак прямий фізичний терор був тільки одним відтинком більшовицької політики на інтеліґентському фронті Для компартії питання виглядало так: як запобігти тому, щоб на місце знищеної інтеліґенції не наростала нова? Бо навіть ця нова, радянського походження інтеліґенція, поскільки вона взагалі була інтеліґенцією, неминуче мусіла скорше чи пізніше стати в опозицію до комунізму. Розв’язка цієї проблеми уявлялася більшовикам так: треба зліквідувати університети, що могли б вирощувати повноцінний інтеліґентський доріст; натомість допустити тільки фахові школи, що з них виходили б дипломовані “специ” для різних ділянок господарства і техніки. Результати цієї високошкільної політики виглядали так: наявність широкої верстви людей, що їх за формальними ознаками треба б назвати академічною інтеліґенцією: але стисло спеціялізований характер їх студій та повна недостача культурних традицій призвели до того, що ця нова інтеліґенція і зовнішнім виглядом і стилем життя і світоглядом дійсно мало відбігала від пролетаріяту. Така інтеліґенція, розуміється, не могла служити як носій і захисник культурних цінностей.

Та більшовикам відкривався ще третій шлях, щоб ослабити, принизити інтеліґентську верству. Бо навіть найлютіший терор мусів мати якісь межі, накреслені державними конечностями, а саме життя штовхало до того, що з радянської технічної півінтеліґенції виділювалася духовотворча верхівка, що заслуговувала вже на ім’я справжньої інтеліґенції. Отже, йшлося про те, щоб принаймні забезпечити собі її льояльність та зв’язати якнайсильніше з панівним режимом. Широко пішли в рух засоби деморалізації і підкупу. До цього зводилася славетна сталінська політика “піклування інтеліґенцією”. Оце знамените більшовицьке “піклування” було подекуди значно гірше від прямого терору. Подібно до давньої інквізіції, більшовики не задовольнялися тим, щоб мати владу над людськими тілами, але ще й старалися силоміць влізти в людські душі. Більшовикам не вистачало, щоб інтеліґенції просто заткати горла. Ні, вони вимагали, щоб інтеліґенція сама собі плювала в обличчя, щоб виспівувала пеани червоній владі. Все це повинно було робитися із видимістю добровільного ентузіязму. У дійсності за “ентузіязмом” крився, з одного боку, тваринний жах нещасних жертв, а з другого - захований чекіст, як свого роду чортівський душпастир. Для непокірних і самовільних - постійна загроза фізичної ліквідації чи репресій та ціла система витончених духових тортур і засобів натиску. Для чемних і благонадійних - винагороди у формі грошових заробітків та інших матеріяльних користей і можливості піднесення по радянській бюрократичній драбині. Та ці солоденькі пряники були заправлені отрутою морального упідлення. Більшовики дозволяли собі на різні кумедії: вишукували якогось ученого чи письменника із знаним іменем (якого для цієї мети доводилося не раз витягати просто із в’язниці) та починали зчиняти довкруги нього шум: писали в газетах, возили по мітингах, нагороджували орденом, саджали як депутата на лаві Верховної ради поруч якогось свинопаса-стахановця.{68}

Інтеліґенція наших західніх земель не зазнала (аж до 1939 року) на своїй шкурі більшовицьких метод Однак і на цих землях добу між обома світовими війнами треба визнати як час занепаду інтеліґенції.{69} Міг би хтось пробувати заперечити тезу про занепад інтеліґенції на західніх землях та покликатися при цьому на факт її безсумнівного чисельного росту у порівнянні до передвоєнних (з-перед 1914) часів. Та фактові росту кількісного протиставляємо не менш безсумнівний, на нашу думку, факт занепаду якісного. Для прикладу треба тільки порівняти останнє наше парляментарне представництво за Австрії (з Романчуками, Костями Левицькими, Олесницькими, Петрушевичами та чимало іншими) із останнім парляментарним представництвом за Польщі. Куди ділися визначні провідні індивідуальності? А серед широкої інтеліґентської публіки тридцятих років переважав безсумнівно тип півінтелігента (байдуже, чи із закінченою чи не закінченою вищою освітою). Півінтеліґент - людина із “панськими” претенсіями без етосу інтеліґентської кляси - це глибоко характеристична поява сучасности. При сприятливій нагоді починає серед таких людей позначатися гін до наживи, грубий побутовий матеріялізм. Маємо, розуміється, на увазі не здорову тенденцію до продуктивної господарської діяльности, а до непродуктивного, спекуляційного прибутку, що особливо сильно позначилася під час поточної війни.{70}

Ми маємо безпомилковий критерій, що дозволяє підтвердити попередні твердження. Ось він: одне з центральних завдань інтеліґентської кляси - витворювати ідеологічні норми, що служать за дороговказ усьому громадянству. Отже, стан і вартість інтеліґенції дуже яскраво характеризується тим, які ідеї на даному етапі історичного розвитку їй настільки співзвучні, що вона поставила себе їм на службу. Ніщо так не доводить упадку “поцейбічної” української інтеліґенції, як те, що вона широкою лавою пішла на службу культу нагої, брутальної сили, як останньої чи першої інстанції творчого суспільного процесу. Іншими словами, приготовляла виключне панування чинникові, який своєю цілою вагою лежав поза нею, інтеліґенцією, який при відповідному однобічному розрості мусів звернутися проти неї самої. Отже, інтеліґенція знехтувала засадниче те, що їй самій дає моральний авторитет і суспільну вагу: духові цінності.

Останні речення можуть викликати заперечення Тут треба було б написати довгий трактат і вияснити, що брутальна сила, як найвища чи, може, навіть виключна інстанція, це далеко не все у світі; що у виключно панівній формі являється вона на довшу мету чинником руїни. Всупереч поглядові загалу західньоукраїнської інтеліґенції середніх чи молодших річників, треба б пояснювати й доводити, що “моральні” чи “інтелектуальні вартості”, “ідеї” належать не до якогось невідомого “небесного простору”, а таки до реального, “найреальнішого” світу, де вони мають першорядну практичну вагу. І знову всупереч загальним поглядам треба б довести, що “волюнтаризм” на нашому Заході був своєю вартістю дуже проблематичний: він підніс вольові спроможності суспільства, коли мова про сферу почувань, настроїв і вибухаючих з цієї сфери короткотривалих “зривів”, одначе зменшив вольові її спроможності, якщо мова про практичну дію на дальшу мету, зокрема в непередбачуваній давніше ситуації. Це все творить дуже простору тематику. Її розгляд показав би яскраво, що упадок думки серед західньоукраїнської інтеліґенції не випадок. Цей упадок мусів довести до занидіння провідних постатей у цьому суспільному прошарку. Отже, тезу про занепад інтеліґенції на нашому Заході заперечити не можна.

Назовні довершується ця сумна картина загальною втечею від інтеліґентських форм побуту. Безповоротно минули ті часи, коли простолюдин хотів, щоб його син виглядав, як “пан доктор”. Нині справжній дипломований “пан доктор” своїм стилем і манерами хоче замаскувати свою суспільну породу, хоче вдавати пролетаря, спортсмена, бойовика, спекулянта - все що завгодно, аби тільки не погорджуваного “кабінетного інтелектуаліста”.