ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

“Батьком українського націоналізму” часто називають М. Міхновського. Таке визначення його ролі не зовсім вірне. Міхновський був одним з основоположників новітнього українського самостійництва, але історично-правна, леґітимістична основа його концепції (програма відновлення “Переяславської конституції”) чужа мисленню пізнішого націоналізму, який був байдужий до конституційно-правних арґументів. Рис, притаманних націоналізмові, не знаходимо і в інших речників української самостійницької думки дореволюційного періоду: не тільки в І. Франка, Ю. Бачинського, Л. Цегельського, В. Липинського, але навіть у ранніх писаннях Д. Донцова. Виникнення націоналізму було реакцією в українській духовості на події світової війни та визвольних змагань.

Український націоналізм виник у 1920-их роках, спершу як духовий фермент молодшого покоління, як протест на упадок української державности та шукання нових доріг у повоєнній дійсності. Перші спроби націоналістичних організацій зустрічаємо у студентських середовищах Галичини й еміґрації: Група української національної молоді (Прага), Леґія українських націоналістів (Подєбради), Союз української націоналістичної молоді (Львів). Націоналістичне забарвлення мала в Галичині Партія національної роботи та її орган “Заграва” (1923-24; Д. Донцов, Д. Паліїв, В. Кузьмович), але організація скоро розпалась, а більшість її членів перейшла до відновленої націонал-демократії (УНДО). Публіцистом, що найбільше спричинився до кристалізації націоналістичної ідеології, був Д. Донцов із своєю працею “Націоналізм” (1926) й іншими публікаціями, а також редаґованим ним журналом “Літературно-науковий вісник”, згодом “Вісник”. Інші впливові публіцисти націоналізму Ю. Вассиян, М. Сціборський, Д. Андрієвський, В. Мартинець; вони друкувалися в “Розбудові нації” (Прага).

Незалежно від цих ідейно-політичних шукань, з 1920 року існувала Українська військова організація (УВО), створена гуртом старшин, головне з-поміж складу кол. корпусу Січових Стрільців (Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Сушко, В. Кучабський, М. Матчак, Я. Чиж, Є. Зиблікевич й ін.) та УГА (Ю. Головінський, О. Навроцький, М. Саєвич, О. Сеник та ін.), з метою боротися далі за самостійність України революційними засобами. Розглядаючи себе як зародок “армії в підпіллі”, УВО спочатку включала людей різних партійних переконань, від соціялістів до консерватистів, і не претендувала на політичний провід. Але поступово ненаціоналістичні члени УВО відійшли, а керівництво наблизилося до націоналізму. Після кількарічних підготовних заходів УВО у 1929 році об’єдналася з націоналістичними ідеологічними гуртками в Організацію українських націоналістів (ОУН), що її очолив Є. Коновалець. Відтоді ОУН становила стрижень націоналістичного руху, який, проте, був ширший за неї, охопивши велике коло однодумців і прихильників. Гідне уваги, що ідеолог інтеґрального націоналізму Д. Донцов залишився поза організованим рухом.