РЕФЛЕКСІЇ ПРО ВІДЕНЬ

Публіка, що дізнається про наукові конґреси з пресових повідомлень, може думати, що учасники тільки й роблять, що від ранку до ночі побожно сидять на сесіях та слухають мудрі доповіді. Але такий погляд дуже далекий від дійсности. Для самих учасників інтерес такого влаштування далеко не вичерпується його офіційними діяннями. Найцікавіше часто те, що робиться за кулісами, наприклад, різні особисті зустрічі А далі подорож на конгрес дає нагоду сполучити корисне з приємним, себто фахові справи з туризмом.

Подорож до Відня мала для мене особливу привабливість. Польсько-українська війна 1918-19 років загнала моїх батьків до Відня, і таким чином мені судилося прийти на світ у цьому місті. З раннього дитинства в мене не залишилося з Відня ніяких спогадів, і я познайомився з ним щойно за років другої світової війни. Я ніколи не жив у ньому постійно, але кілька разів наїздив до нього з Берліну і Праги. Востаннє був у ньому 1944 року. Дивне почуття - після більше ніж двадцяти років вертатися до міста, яке не можу назвати ані зовсім чужим, ані зовсім своїм і рідним. Я конфронтував образи, що залишилися в пам’яті, з теперішніми враженнями. Не раз, ідучи якоюсь вулицею, я раптом почував: “Я тут уже раз був, а ось за цим найближчим закрутом повинна стояти така то будівля”. Такі почуття людина має інколи у сні, коли марить, що блукає таємничим містом, яке рівночасно й чуже й немов знайоме.

Відень порівняно мало потерпів від війни. Його центральна частина та історичні будівлі дбайливо відреставровані та красуються в повному сяйві. Де приманка для туристів, що їх тут цілі хмари. Раз-у-раз чути всякі чужі мови - французьку, англійську, італійську, шведську й ще бозна які. Елеґантні крамниці в центральних районах теж переважно розраховані на туристів. Щоб побачити Відень самих віденців, треба піти до дальших кварталів. І тут ми зустрічаємо зовсім інакшу картину: тихі вулиці, кам’яниці старосвітського вигляду та доволі задрипані, дрібноміщанська публіка, що вечорами заповнює ресторанчики та мирно гомонить за кухлем пива. Враження певної відсталости та провінційности, що контрастують не тільки з Америкою, але також з могутнім темпом новітньої економіки й техніки, що на кожному кроці відчутний у Західній Німеччині. Про Відень можна сказати, що він законсервувався на рівні XIX століття і, мабуть, мало змінився від 1914 року. Але те, що не рухається вперед, залишається позаду, відстає від ритму життя.

Одного дня, коли я оглядав колишню цісарську резиденцію, Гофбурґ, мені раптом пригадався Палац дожів. Паралеля між Венецією й Віднем з тої миті вже не сходила мені з тямки. Венеція теж була колись столицею імперії. Зі стін музеїв дивляться портрети патриціїв у чорних оксамитах і ще стоять пишні церкви й горді палаци, що їх вони будували. Але це вже тільки мумія тієї Венеції, що записана на сторінках світової історії. Від падіння Австрійської імперії ще не минуло п’ятдесят років. Ще живуть люди, що знають її з особистого досвіду. Але як змінився світ за це півстоліття! Австро-Угорська монархія відійшла в минуле, що здається вже страшенно далеким. А те, що залишилося, - це сучасна Австрійська республіка, другорядна держава, що її дрібне, майже “неісторичне” буття дивно контрастує з монументальними пам’ятками великої минувшини.

Організатори Історичного конґресу подбали про різноманітну програму екскурсій і розваг. Не вистачало часу, щоб усе де належно використати. От, наприклад, картинна ґалерія Мистецько-історичного музею. Я заходив туди тричі, раз з конґресовою екскурсією і двічі сам, але для вивчення тих скарбів треба б місяці. Дюрери, Гольбайни, Тіціяни, Рубенси, Рембрандта тягнуться майже безконечною чергою. Велика збірка портретів Веляскеза, - результат династичних зв’язків між Австрією й Еспанією, - що вражають своїм непідкупним реалізмом. Ось унікальна, найбільша в світі, збірка картин Бройґеля: яка буйна вітальність, любов до побутового деталю, нахил до сатири і ґротеску - у сполуці з дидактизмом мораліста та візіонерством містика. Але картина, що справила на мене найбільше враження й що до неї я повертався причарований - це “Сусанна в купелі” Тінторетто. Коли я пишу ці рядки, передо мною лежить репродукція, але вона не віддає магічної краси оригіналу; варто було б поїхати до Відня тільки для того, щоб ще раз побачити “Сусанну”: перлову білість тіла, що цвіте на тлі присмеркового саду та холодно-зеленкуватого плеса басейну.

Одна з найбільших туристичних атракцій Відня - знаменита “Естонська школа кінної їзди”. Де, очевидно, теж релікт старої монархії. У XVI столітті еспанський король (звідси назва) подарував своєму кузенові, римсько-німецькому цісареві, табун добірних мавританських коней. Від них у прямій лінії, без жодної домішки, білі жеребці - “Ліппіцанер”, що творять еспанську школу. Видовище справді надзвичайне: ґраціозний кінський балет, під звуки клясичної музики Гайдна, Моцарта, Боккеріні, на тлі осяйнобілої, монументальної архітектури манежу. Захоплення публіки було загальне. Я кинув оком по сусідах. Праворуч стояв пакістанський джентлмен: вродливий орієнтал з орлиним носом, бородою й тюрбаном; таких типів можна бачити на перських мініятюрах. Міна свідчила про знавця та любителя коней. Але просто релігійна екстаза вимальовувалася на обличчі моєї сусідки з другого боку, англійської дівчинки-підлітка. Я згадав мою доню{94}: вона пристрасна вершниця й коли дізналася, що я поїду до Відня, наказала мені неодмінно подивитися на “Ліппіцанер”. Буде що їй розказувати!

У рамах мистецьких імпрез, пов’язаних з конґресом, відбулася спеціяльна вистава “Дон Джованні” у Державній опері. Для вірного поклонника Моцарта це нагода, що з неї не можна було не скористати. Через недогляд я помилився щодо години початку вистави і втратив частину першого акту. Але досада скоро проминула, коли я пірнув у сріблисту течію “Дон Джованні”. Віденська сцена для Моцарта його рідний ґрунт. Може, тому слухалося так, ніби вперше Але це таємниця Моцарта: твір, що, здавалося б, добре знайомий, за кожним разом викликає почуття несподіваности; чудо, яке ніколи не може стати рутиною. Вертаючися поночі до готелю, я думав про три міста, що з ними було зв’язане життя Моцарта: Зальцбурґ, Прага й Відень. Усі три дорогі мені.

Кілька кроків від оперного театру міститься “Кафе Моцарт”. Там провів я одного передполудня три найщасливіші години за все моє перебування у Відні. Але тільки поетам дозволено говорити прилюдно про їхні найщасливіші, як і найсумніші, хвилини.

Покійний професор Ілько Борщак написав серію прецікавих нарисів про “Україну в Парижі”. Коли діждемося студії про “Україну в Відні”? Тема аж напрошується. Чейже Відень був упродовж півтора століття столицею для великого шматка українських земель. Тут вирішувалися справи, що важили на долі мільйонів українського населення Галичини, Буковини, а в меншій мірі й Закарпаття. Тут жило, вчилося і працювало тисячі українських людей. У Відні студіювали майбутні греко-католицькі владики та ряд найвизначніших західньоукраїнських діячів культури, на чолі з Іваном Франком. Починаючи з 1848 року, Відень був ареною діяльности наших парляментаристів. У стінах Райхсрату лунали промови цілої плеяди провідних українських політиків Галичини й Буковини: Юліяна Романчука, Костя Левицького, Євгена Олесницького, Євгена Петрушевича, Миколи Василька та інших. В Палаті панів виступав митрополит Шептицький. У Відні виходив від 1903 року перший український пресовий орган, призначений для інформації чужинного світу, “Ruthenische Revue”, пізніше перейменований на “Ukrainische Rundschau”. За першої світової війни, після російської окупації Галичини, до Відня тимчасово переселилися централі багатьох галицько-українських установ. Тут був і осідок організації політичних еміґрантів з Наддніпрянщини - Союзу Визволення України, що провів велетенську дипломатичну й пропаґандивну діяльність на користь самостійницької ідеї. Вже після падіння імперії Відень став на кілька років одним з головних центрів української еміґрації. Перебував у ньому на вигнанні уряд ЗОУНР, очолений Євгеном Петрушевичем, що мав за свій пресовий орган “Український прапор”; його певний час редаґував мій покійний батько, д-р Павло Лисяк. Одночасно появлялося кілька інших журналів і газет, що репрезентували різні відтінки у спектрумі української політичної думки, - від консервативних збірників “Хліборобської України” за редакцією Вячеслава Липинського (який у 1918 році був послом Української Держави при австрійському дворі), через демократичну “Волю” В. Діснячевського, аж до соціял-демократичної “Нової доби” Володимира Винниченка та соціялістично-революційного “Борітеся-поборете” Михайла Грушевського. Обидва останні корифеї власне тоді переживали фазу радянофільства.

У Відні народився Український вільний університет, що скоро перенісся до Праги, а сьогодні продовжує своє існування в Мюнхені Після 1923 року українська віденська колонія переважно розплив-лася. Але 1929 року тут же відбувся Конґрес українських націоналістів, що покликав до життя Організацію українських націоналістів. Як би не розцінювати значення ОУН, немає сумніву, що їй судилося відограти першорядну ролю в найновішій українській історії. За років другої світової війни, коли Відень опинився у складі гітлерівської Великонімеччини, українська колонія у Відні переходово знову поважно зросла. Тут була досить велика громада наших студентів. Я в той час був чинний у студентському русі і мав честь і приємність виступати з доповідями на терені “Січі”, що її тоді очолював мій приятель, Євген Пизюр. “Січ” - найстарше українське студентське товариство, засноване ще 1868 року, себто в ранній стадії галицького народовецтва. Зв’язки Драгоманова з керівниками “Січі”, зокрема з Остапом Терлецьким, мали великий вплив на формування радикальної течії в 1870-их роках і становлять важливий епізод в історії української новітньої суспільно-політичної думки. Існуванню “Січі”, як й інших форм українського громадського життя у Відні, поклала край окупація австрійської столиці радянською армією в 1945 році.

Все це належить до історії й чекає на дослідника, що зуміє це зібрати та закріпити для майбутніх поколінь. Єдине, що залишилося, це парафіяльна греко-католицька церква св. Варвари, заснована ще цісаревою Марією Терезією. Дивним-дивом ця найстарша українська установа у Відні виявилася й найбільш тривалою. Пригадую, коли я заходив до св. Варвари в 1943-44 роках, по неділях уся площа перед церквою була залита такою масою народу, що трудно було пропхатися. Тепер же знайшов я під церквою малу громадку людей, що молодші з-поміж них, як я міг переконатися, розмовляли між собою по-німецьки. Отже проблема асиміляції існує не тільки серед українців у США...

Ніхто не може сказати, чи Відневі ще колинебудь доведеться знов відограти якусь активну ролю в житті нашого народу. Але, без уваги на те, що принесе невідоме майбутнє, по “українському Відневі” минувшини залишилася одна дорогоцінна спадщина: матеріяли до нашої історії, що зберігаються в тутешніх бібліотеках і архівах.

За тих десять днів, що їх мені довелося попрацювати в Національній бібліотеці та бібліотеці Інституту східньоевропейської історії Віденського університету, я знайшов силу цінних і дуже рідкісних публікацій до історії Галичини в XIX стол., що за деякими з них я полював безуспішно в Америці роками. Один українсько-американський історик молодшого покоління, Тарас Гунчак{95}, написав свою дисертацію на основі віденських джерел. Житель Відня, о. Теофіл Горникевич{96} від довшого часу веде розшуки в австрійському Державному архіві за документами, що стосуються новітньої історії України, зокрема до австрійської політики супроти України в періоді 1914-18; ця праця виконується з доручення Східньоевропейського дослідного інституту ім. В. Липинського в Філядельфії. Видання цих матеріялів розраховане на кілька томів{97}, що перший з них має появитися найближчого часу.

В особі о. Горникевича я зустрів мого давнього гімназійного катехита з “Головної” у Львові. Я мав велику приємність побачити його не тільки в доброму здоров’ї, але й сповненого бадьорости й справжнього ентузіяста своєї важливої архівно-історичної праці, що про неї він мені ласкаво уділив інформації. На історичному конгресі був ще один колишній учень о. Горникевича, д-р Теодор Мацьків{98} з Акронського університету (Огайо). Отець Горникевич прийняв нас обох надзвичайно щиро й тепло. Для нього ми ще “молоді люди, для яких світ стоїть отвором”! - На вечері, що її українська віденська колонія уладила для учасників конґресу, зустрів я ще одного учителя з львівських гімназійних часів, д-ра Олександра Тисовського{99}. Наша громадськість знає і поважає д-ра Тисовського як основоположника Пласту, молодіжного руху, що записаний в українську історію міжвоєнного періоду в Галичині та на Закарпатті і продовжує свою виховну діяльність серед сучасної діяспорійної української молоді.

Але особливо я бажав відвідати п. Андрія Жука{100}, ветерана української політики та публіцистики, що його високоцінні мемуарно-історичні студії друкувалися й у “Сучасності”. Андрій Жук від 1900 року був членом Революційної української партії (РУТІ), згодом УСДРП, а за роки першої світової війни був одним з керівників Союзу Визволення України. Пан Жук знав обох моїх батьків та чимало моїх приятелів і товаришів, між нами було певне листування, але я ще не мав нагоди зустрічати його особисто. Він прийняв мене сердечно, як старого знайомого. Говорячи з ним, я відчував, що немов доторкаюся моїми руками до живого пульсу традиції. Який колосальний шлях боротьби та страждань пройшов наш народ від 1900 року! Андрій Жук має право сказати, що він проміряв цей шлях, був учасником і свідком того, що діялося на ньому. При розмові пані Жук згадала ненароком, що вона з чоловіком жили на цій самій квартирі, хоч і з перервами, від 1916 року. Скільки в наші кочовничі часи людей, що можуть похвалитися, що вони півстоліття жили в одному помешканні? (Ця подробиця вразила мене тому, що моєю мрією, - не сповненною мрією стихійного “торі”, - було завжди: подорожувати по всьому світу, але раз-у-раз вертатися до того самого дому). Не зважаючи на похилий вік, п. Жук уважно слідкує за українським життям у Радянському Союзі й на еміґрації. На його бажання я йому оповідав різні факти та курйози з нашого громадського світу в США.

Хочу закінчити ці записки про Відень на зовсім особисту ноту. Готелеві кімнати наганяють на мене хандру. Коли доводиться зупинятися в готелі, я маю звичку проводити вечір у якомусь льокалі, а вертатися до готелю тільки тоді, коли пора лягати спати. Першого таки вечора у Відні, блукаючи вулицями й вуличками старого міста, я випадково натрапив на каварню-ресторан з привабливою назвою “Ґаліція”.{101} Виявилося, що власниця, пані Ірена, родом з Перемишля. Вона полька, але виростала на нашому селі, де її батьки учителювали, і непогано говорить по-українськи. Стіни льокалю прикрашені світлинами Кракова і Львова. Публіка інтернаціональна, переважно студенти та молоді мистці; при одному столику група японців, при іншому - група угорців, - одні й другі тут постійні гості. Я отаборився в “Ґаліції” на весь час мого перебування у Відні. Тут вечеряв (польсько-українська кухня!), читав, писав листи, готувався до дискусій на історичному конгресі, умовлявся на побачення з колеґами і знайомими. Образ “Галіції” та її симпатичної господині завжди залишиться для мене зв’язаний з спогадами про XII Міжнародний історичний конґрес у Відні.